Цивільна правоздатність та дієздатність юридичних осіб

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділена такими ознаками:

1) майнова та організаційна самостійність;

2) можливість виступати позивачем та відповідачем, третьою особою в суді;

3) наявність органу управління;

4) діяльність на підставі установчих документів (у більшості випадків – статуту);

5) наявність печатки та рахунку в банку.

Цивільна правоздатність юридичної особи – це здатність юридичної особи мати такі ж цивільні права та обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна правоздатність юридичної

особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців запису про її припинення.

Цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду.

Цивільною дієздатністю юридичної особи є здатність юридичної особи набувати цивільних прав та обов’язків і здійснювати їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Цивільну дієздатність юридична особа реалізує через свої органи (колегіальні та одноосібні).

Представництво та його види

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору; на підставі закону; на підставі акта органу юридичної особи; з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Часто довіритель видає представнику довіреність на підтвердження його повноважень як представника. Таким чином, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Як правило, довіреності фізичних осіб посвідчуються нотаріально.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Крім того, у довіреності обов’язково зазначається дата її вчинення, бо інакше вона вважається нікчемною.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;

7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно повернути довіреність.

Поняття та види довіреності

Представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору; на підставі закону; на підставі акта органу юридичної особи; з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Часто довіритель видає представнику довіреність на підтвердження його повноважень як представника. Таким чином, довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин. Як правило, довіреності фізичних осіб посвідчуються нотаріально.

Довіреність на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок тощо) може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання.

Довіреність від імені юридичної особи видається її органом або іншою особою, уповноваженою на це її установчими документами, та скріплюється печаткою цієї юридичної особи.

Строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії. Крім того, у довіреності обов’язково зазначається дата її вчинення, бо інакше вона вважається нікчемною.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності. У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення збитків;

7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

У разі припинення представництва за довіреністю представник зобов’язаний негайно повернути довіреність

Поняття та види правочинів.

Правочин – це дія особи, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов’язків. Найпоширенішими видами правочинів є договори, довіреності, заповіти.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для правочину, розрізняють правочини:

а) односторонні – для виникнення яких досить дії однієї сторони, наприклад, складення заповіту тощо;

б) двосторонні – для виникнення яких потрібні погоджені дії двох сторін (наприклад, для договору купівлі-продажу потрібно погодити волю покупця і продавця);

в) багатосторонні – для виникнення потрібне волевиявлення трьох і більше сторін (наприклад, договір про навчання за державним замовленням, який укладається між навчальним закладом, замовником (наприклад, підприємством) та студентом).

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати вимогам щодо:

1) законності змісту (правочин не повинен порушувати встановлених у законі приписів);

2) здатності осіб до участі в правочині (правочин має укладатися особами з повною цивільною дієздатністю, крім випадків укладення дрібних правочинів, та в інших випадках, визначених законом);

3) відповідності внутрішньої волі волевиявленню;

4) дотриманню форми правочину (письмової, нотаріально посвідченої тощо).

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається недійсним і не створює правових наслідків, на які він був спрямований. Недійсні правочини поділяються на нікчемні та заперечні. Нікчемним правочином є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом; він є недійсним незалежно від бажання сторін і не потребує визнання його таким судом (наприклад, договір купівлі-продажу нерухомості, який не посвідчений нотаріально). Заперечні (оспорювані) правочини − це правочини, недійсність яких законом прямо не встановлена, але одна зі сторін чи інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (наприклад, договір, укладений малолітнім чи неповнолітнім, який виходить за межі дрібного побутового).

Вимоги дійсності правочинів

Правочин – це дія особи, спрямована на встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов’язків. Найпоширенішими видами правочинів є договори, довіреності, заповіти.

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потрібне для правочину, розрізняють правочини:

а) односторонні – для виникнення яких досить дії однієї сторони, наприклад, складення заповіту тощо;

б) двосторонні – для виникнення яких потрібні погоджені дії двох сторін (наприклад, для договору купівлі-продажу потрібно погодити волю покупця і продавця);

в) багатосторонні – для виникнення потрібне волевиявлення трьох і більше сторін (наприклад, договір про навчання за державним замовленням, який укладається між навчальним закладом, замовником (наприклад, підприємством) та студентом).

Для того, щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати вимогам щодо:

1) законності змісту (правочин не повинен порушувати встановлених у законі приписів);

2) здатності осіб до участі в правочині (правочин має укладатися особами з повною цивільною дієздатністю, крім випадків укладення дрібних правочинів, та в інших випадках, визначених законом);

3) відповідності внутрішньої волі волевиявленню;

4) дотриманню форми правочину (письмової, нотаріально посвідченої тощо).

Правочин, укладений з порушенням хоча б однієї із зазначених умов, визнається недійсним і не створює правових наслідків, на які він був спрямований. Недійсні правочини поділяються на нікчемні та заперечні. Нікчемним правочином є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом; він є недійсним незалежно від бажання сторін і не потребує визнання його таким судом (наприклад, договір купівлі-продажу нерухомості, який не посвідчений нотаріально). Заперечні (оспорювані) правочини − це правочини, недійсність яких законом прямо не встановлена, але одна зі сторін чи інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (наприклад, договір, укладений малолітнім чи неповнолітнім, який виходить за межі дрібного побутового).