Особливості соціальної роботи з людьми з обмеженою функціональністю. Значення діяльності благодійних організацій у вирішенні проблем людей з особливими проблемами

Інвалідність, тяжке хронічне соматичне захворювання суттєво змінюють всю «соціальну ситуацію розвитку» людини. Воно змінює рівень її психічних можливостей здійснення діяльності, веде до обмежевке круги контактів з оточуючими людьми, до обмежевке її діяльності в цілому, до зміни «внутрішньої позиції» щодо життєвих обставин. «Всякий тілесний недолік... не тільки змінює ставлення людини до світу, але в першу чергу відбивається на стосунках з людьми. Органічний дефект, або порок, реалізується як соціальна ненормальність поведінки».

В умовах інвалідності, хронічної хвороби у підлітків спостерігається зазвичай виражена готовність до іпохондричного типу реагування, виникають невротичні іпохондричні розлади, істеричні і істероформні порушення. Як правило, інвалідність та хронічні захворювання в дитячому віці супроводжуються патологічним формуванням особистості. Захворювання ДЦП – це завжди велика драма не тільки для того, хто є хворим, але і для його батьків і родичів, які є здоровими: вони самі дійсно є або вважають себе (безпосередньо чи опосередковано) винними в цій ситуації. У зв'язку з цим виникають і серйозні проблеми внутрішньосімейних відносин, коли батьки звинувачують один одного в захворюванні дитини, що призводить до розлучення, а іноді й до суїцидальних спроб. Вся робота з хворими дітьми повинна виходити в першу чергу з потреб і можливостей самої дитини, бажання розвинути в ньому наявні можливості. Інваліди та їх родичі повинні діяти самі: об'єднуватися, шукати кошти і можливості, змінювати своє ставлення і ставлення оточуючих до цієї проблеми, відстоювати свої права. Але для цього потрібно знати етіологію, особливості протікання і можливості реабілітації захворювання. Звідси постають завдання соціальної, медико-соціальної та соціально-психологічної роботи з інвалідами.

Сучасна потреба соціального захисту та реабілітації людей з особливими потребами є відповіддю на загострення соціальних проблем різних категорій цих громадян у непростих умовах формування нового суспільства. Зниження соціальних гарантій, зубожіння, безробіття, дискримінація на жаль, особливо гостро стосуються саме тих громадян, які й раніше жили важко в силу обмежень здоров'я, порушень рухових функцій, орієнтації, сприйняття та інтелектуальних здібностей.

Багато країн успішно подолали шлях визнання прав інвалідів нарівні зі здоровими людьми. Україна також упевнено рухається в цьому напрямку. Декларуючи європейський вибір, наша країна зобов'язана розпочати створення стандартів гідного життя і для цих людей. В Україні є низка громадських організацій інвалідів, які стоять на провідних позиціях у справі вироблення і впровадження європейських та світових підходів до вирішення проблем неповноцінності. Але метою державного управління у цієї загальної сфері є, насамперед, створення передумов для динамічного розвитку системи послуг, заходів та умов, які б гарантували людям з інвалідністю поступове просування до європейських стандартів життя.

Це може забезпечуватися шляхом реабілітації та інтеграції дітей, молоді та дорослих з особливими потребами, впровадження неінстітуціонних форм проживання та опіки, базованих в суспільстві, організації прогресивних форм навчання, працевлаштування, дозвілля і спорту інвалідів, пристосування закладів, інфраструктури міст, транспорту та інформації до потреб людей з інвалідністю. При цьому значна частка відповідальності і фінансування може бути делегована шляхом соціального замовлення недержавним суб'єктам, благодійним організаціям.

Проблеми, які з'являються перед людьми з функціональними обмеженнями у суспільстві, грунтуються на низькій самооцінці, дискримінації. Це позначається ще в початковий період через високий рівень абортів при несприятливому допологовому діагностуванні. У постнатальний період розвитку інваліда це має прояв через: відмову батьків від дитини; таврування медичним діагнозом (містифікація); відсутність рівних можливостей у отриманні освіти, а також в особистісному зростанні; нерівність на ринку праці; загальну ізольованість в соціальному середовищі.

При сучасних умовах простежується тенденція до зростання уваги саме до соціалізації, соціальної реабілітації та адаптації людей з інвалідністю, які включають у себе як матеріальну, так і духовну психолого-педагогічну допомогу.

За кордоном, де така діяльність має досить довгу історію розвитку – як практики, так і теорії, прийнято розрізняти поняття абілітації та реабілітації.

Абілітація – це комплекс дій, спрямованих на формування нових і мобілізацію наявних ресурсів і можливостей соціального, психічного і фізичного розвитку людини з інвалідністю.

Реабілітація – це відновлення втрачених в результаті хвороби або травми здібностей.

Адаптація, таким чином, виступає як поняття, яке об'єднує в собі Абілітація та реабілітацію. Особа людини з функціональними обмеженнями розвивається в повній відповідності з загальнолюдськими закономірностями розвитку особистості.

Дефектні стани або хвороби є причинами похідних симптомів, які виникають опосередковано під впливом аномального соціального розвитку через несприйняття людини з функціональними обмеженнями з боку суспільства. Під поняттям «рівні можливості» слід розуміти положення, в результаті якого різні соціальні інститути та матеріальне оточення є доступними для кожного при задоволенні всіх своїх потреб.

Термін «нормалізація» розвиває зміст попереднього поняття і стосується життєдіяльності людини з інвалідністю у всіх областях нормованого життя суспільства. Зміст цього поняття включає у себе звичайний денний розпорядок, відповідну конфіденційність, нормалізоване залучення людей з інвалідністю до соціальних, емоційним і сексуальних відносин з іншими, можливості для розвитку особистості, роботи, участі у прийнятті рішень щодо власного життя.

«Інтеграція» є завершальним поняттям у процесі розгортання змісту соціалізації людей з інвалідністю. Вона проявляється через тенденцію вчити дітей з функціональними обмеженнями в звичайних школах, створення інтегрованих груп у вищих навчальних закладах тощо.

У першу чергу це сприяє демистификации, дестигматизації інвалідності в очах «звичайного» населення. Інтеграція є перспективною щодо підняття самооцінки і саме очікування дітей та молоді з особливими потребами, вони отримують можливість будувати відносини з «звичайними» людьми, однолітками, які, у свою чергу, вчаться з розумінням ставитися до людей з функціональними обмеженнями, відрізняючи їх самих від їх вад.