Підприємницька і благодійна діяльність в соціальній сфері

ПІДПРИЄМНИЦЬКА І БЛАГОДІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ В СОЦІАЛЬНІЙ СФЕРІ

Конспект лекцій

з дисципліни «Підприємницька та благодійна діяльність в соціальній сфері»

для студентів спеціальності 231 «Соціальна робота»

всіх форм навчання

 

Маріуполь

2018

УДК 364-78(075)

 

Підприємницька і благодійна діяльність в соціальній сфері [Електронний ресурс]: конспект лекцій з дисципліни «Підприємницька та благодійна діяльність в соціальній сфері» для студентів спеціальності 231 «Соціальна робота» всіх форм навчання / О. В. Мальцева. – Маріуполь: ПДТУ, 2018. – 142 с. – Режим доступу: http://umm.pstu.edu/handle/123456789/14833

У даному конспекті представлено короткий виклад курсу лекцій з дисципліни «Підприємницька і благодійна діяльність в соціальній сфері», що розрахований на підготовку магістрів, які навчаються за напрямком підготовки 231 «Соціальна робота».

У посібнику розкриті теоретичні та практичні аспекти підприємницької та благодійної діяльності в соціальній сфері, розглядаються історичні витоки благодійності, її етичні, педагогічні, психологічні та нормативно-праві складові, окреслюються принципи, види, методи волонтерства тощо. Також подані контрольні питання до них, додатки, список літератури, що стануть у нагоді студентам всіх форм навчання в процесі підготовки до семінарських занять, виконання завдань самостійної роботи, контрольних робіт тощо.

Укладач:         О. В.Мальцева, канд. філос. наук, доцент

Рецензент:      О. А. Ташкінова, канд. соц. наук, доцент

 

 

Рекомендовано

на засіданні кафедри «Соціологія та соціальна робота»,

протокол № 16 від 10 квітня 2018 р.

 

 

Затверджено

методичною комісією факультету соціально-гуманітарного факультету, протокол № 8 від 16 квітня 2018 р.

 

 

 

© ДВНЗ «ПДТУ», 2018

© О. В. Мальцева, 2018

ЗМІСТ

ВСТУП.. 5

Змістовний модуль 1. ІСТОРИЧНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗБУДОВИ БЛАГОДІЙНИХ СЛУЖБ І ФОНДІВ.. 7

Лекція 1. ПОНЯТТЯ БЛАГОДІЙНОСТІ 7

1.1 Поняття «благодійність», «благодійництво», «благодійна діяльність» і підходи до їх інтерпретації 7

1.2 Нормативно-правовий, морально-етичний, соціально-психологічний, соціально-педагогічний аспекти благодійної діяльності 11

1.3 Благодійність як історичний феномен. 17

Лекція 2. ДЖЕРЕЛА БЛАГОДІЙНОСТІ В УКРАЇНІ 19

2.1 Загальнолюдські засади християнських заповідей як цінності благодійності. Благодійність у Київській Русі 19

2.2 Принципи благодійності в Магдебурзькому праві 24

2.3 Благодійність на українських землях в ХV – поч. ХVІІІ ст. 27

2.4 Благодійність та суспільна опіка в Україні (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.) 37

Лекція 3. СТАНОВЛЕННЯ СУЧАСНОЇ ПАРАДИГМИ БЛАГОДІЙНОСТІ 40

3.1 Вплив гуманістичної філософії Нового часу на розуміння благодійності 40

3.2 Становлення парадигми благодійності в епоху Просвітництва. Західноєвропейська та північно-американська традиція благодійності в протестантизмі 46

3.3 Наукові розвідки щодо осмислення благодійності та соціальної роботи наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. 52

3.4 Сучасна практика благодійної діяльності: основні типи та види благодійних послуг 57

Лекція 4. МІЖНАРОДНА МЕРЕЖА БЛАГОДІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, СЛУЖБ І ФОНДІВ 63

4.1 Гуманітарна діяльність міжнародних благодійних організацій. Роль ООН у створенні всесвітньої мережі благодійних організацій і фондів. 63

4.2 Історія волонтерського руху. 69

4.3 Джорж Сорос як засновник мережі міжнародних благодійних фондів. Діяльність Міжнародного фонду «Відродження» та інших приватних благодійних фондів та організацій. 79

4.4 Поняття про соціальне підприємство. 85

Змістовний модуль 2. ДІЯЛЬНІСТЬ БЛАГОДІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, СЛУЖБ І ФОНДІВ 89

Лекція 5. РОЗБУДОВА ТА СТАНОВЛЕННЯ МЕРЕЖІ БЛАГОДІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, СЛУЖБ І ФОНДІВ В УКРАЇНІ 89

5.1 Зародження та становлення благодійних служб і фондів у сучасній Україні 89

5.2 Види благодійних фондів, що діють в Україні та специфіка їх побудови й організації 93

5.3 Характер діяльності українських благодійних організацій, фондів та служб. Позитивна диміка їх розвитку та труднощі сучасного етапу. 96

Лекція 6. БЛАГОДІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В РОБОТІ З ДІТЬМИ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ ТА ІНШИМИ ГРУПАМИ КЛІЄНТІВ.. 103

6.1 Особливості соціальної роботи з людьми з обмеженою функціональністю. Значення діяльності благодійних організацій у вирішенні проблем людей з особливими проблемами. 103

6.2 Роль благодійних організацій у забезпеченні соціального, психічного, фізичного, духовного здоров’я клієнтів соціальних служб. Форми і методи роботи благодійних організацій, служб і фондів злюдьми з функціональними обмеженнями. 109

Лекція 7. БЛАГОДІЙНІ СЛУЖБИ В РОБОТІ ІЗ СІМ’ЯМИ, ДІТЬМИ ТА ЖІНКАМИ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ У КРИЗОВИХ УМОВАХ.. 116

7.1 Найуспішніші проекти із захисту сім’ї, дітей та жінок, що потрапили у кризові умови, потерпають від насильства. Діяльність Міжнародного жіночого центру 116

7.2 Напрямки роботи представництва БО «Надія і житло для дітей», «Кожній дитині» в Україні. Програма «Родина для дитини». 117

7.3 Всеукраїнський громадський центр «Волонтер», Міжнародна громадська організація «Школа рівних можливостей». Кампанія «Стоп насильству!». 118

Лекція 8. ПРАКТИКА РОБОТИ БЛАГОДІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І ФОНДІВ З ПРОБЛЕМ СПЕЦІАЛЬНИХ ГРУП КЛІЄНТІВ.. 122

8.1 Проблема епідемії ВІЛ / СНІДу, пощирення вживання наркотиків і психотропних речовин. Мережа благодійних організацій і фондів в Україні з вирішення проблем вживання наркотиків і психотропних речовин, запобігання поширенню ВІЛ / СНІДу 122

8.2 Місія та мета організацій. Форми і методи роботи благодійних служб і фондів. Роль благодійних організацій у вирішенні проблем дітей, народжених ВІЛ-інфікованими матерями, та дітей з ВІЛ-інфекцією, ін’єкційних наркоманів, жінок у секс-бізнесі 123

Лекція 9. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОЛЬ ДІЯЛЬНОСТІ БЛАГОДІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В ПЕНІТЕНЦІАРНІЙ СИСТЕМІ 129

9.1 Завдання благодійних служб в пенітенціарній системі 129

9.2 Форми і методи роботи, практичний досвід благодійної діяльності в пенітенціарній системі та з подальшої соціальної реабілітації засудженої молоді і жінок. 131

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНИЇ ДЖЕРЕЛ.. 141

ВСТУП

Благодійність в сучасному світі виступає як складне і багатопланове явище, яке справляє великий вплив на розвиток соціальної сфери суспільства. Благодійність пройшла довгий шлях свого становлення і розвитку, і стала основою для формування такої професійної діяльності як «Соціальна робота».

Благодійництво в українській традиції займає значне місце. Під «благодійництвом» розуміється добровільна безкорислива пожертва фізичних та юридичних осіб у поданні набувачам матеріальної, фінансової, організаційної та іншої благодійної допомоги.

Сучасний етап розвитку благодійності в Україні почався на поч. 90-х років ХХ ст. через економічну кризу і зростання соціальних проблем в суспільстві, які виникли в результаті розпаду СРСР як єдиного соціального, економічного і геополітичного простору. У суспільстві з'явилися тенденції раніше нехарактерні для нього: зниження рівня життя, безробіття, професійне жебрацтво, падіння рівня народжуваності, розпад інституту сім'ї та шлюбу і т. д.

В останні роки розвиток благодійності в українському суспільстві стає одним з найважливіших пріоритетів соціальної політики в Україні. За останнє десятиліття в суспільстві розширилася соціальна база осіб, які потребують підтримки – люди з інвалідністю, люди похилого віку, переселенці, бездомні і т. ін. Міграція, безробіття, злочинність, руйнування сім'ї, зростання соціальних девіацій – це той суспільний фон, який визначив масштаб і гостроту проблеми розвитку благодійного руху в країні.

Сьогодні відбувається відродження не тільки державної благодійної допомоги, але й приватних організацій, окремих юридичних осіб. На даний момент благодійність в Україні спрямовується на надання допомоги учасникам АТО, людям, що знаходяться у «сірій зоні»та потребують допомоги.

Сучасний соціальний працівник має добре орієнтуватися в структурі благодійних організацій, служб, фондів, бо вони є потенційними соціальними партнерами заладів соціальної сфери. Окрім того, фахівці з соціальної роботи можуть працювати у благодійних службах і фондах, координувати волонтерські організації тощо. Отже, опанування курсу «Підприємницька і благодійна діяльність в соціальній сфері» є необхідною ланкою підготовки фахівців за напрямком 231 – «Соціальна робота».

Мета вивчення дисципліни: ознайомити студентів з історичними, теоретичними та практичними здобутками в діяльності благодійних служб і фондів, соціальному підприємництві.

Завдання вивчення дисципліни:

Ø дати студентам системне уявлення про діяльність благодійних служб і фондів;

Ø розвити ціннісні та професійні якості зі створення умов співпраці з благодійними службами і фондами;

Ø  сформувати вміння застосовувати здобуті знання у практичній діяльності;

Ø надати студентам орієнтири про основні елементи соціального підприємництва в Україні та за кордоном

У результаті вивчення дисципліни студент повинен

знати:

- історичні умови розвитку благодійних організацій, фондів та підприємств в Україні та за кордоном;

- основні види та характеристику діяльності соціальних організацій та підприємств;

- методи використання державного законодавства в сфері соціального захисту населення;

- основи соціальних процесів та соціальні теорії розвитку людства;

- основні елементи соціального підприємництва та благодійності в Україні та за кордоном.

вміти:

- визначати теоретичні, прикладні та інструментальні компоненти соціальної допомоги населенню благодійними та соціальними організаціями та фондами;

- аналізувати соціальні процеси, що відбуваються в Україні та поза її межами;

- застосовувати набуті знання в своїй професійній, громадській діяльності.

Для успішного вивчення дисципліни потрібно добре знати наступні курси: історія України, психологія, правознавство, філософія, соціологія, економічна теорія, менеджмент у соціальній сфері

Робота студентів над курсом «Підприємницька і благодійна діяльність в соціальній сфері» включає: слухання лекцій, підготовку до семінарських занять, розв’язання навчальних тестів, написання реферату, контрольної роботи, самостійне вивчення матеріалу.

Виклад лекцій подається у ньому відповідно до навчальної програми дисципліни «Підприємницька і благодійна діяльність в соціальній сфері» для студентів за напрямком підготовки 231 «Соціальна робота», що затверджена на кафедрі «Соціологія та соціальна робота». Зміст даного курсу складається з 9 тем, які об’єднані у два змістовних модулі:

- Змістовний модуль 1.ІСТОРИЧНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ РОЗБУДОВИ БЛАГОДІЙНИХ СЛУЖБ І ФОНДІВ;

- Змістовний модуль 2.ДІЯЛЬНІСТЬ БЛАГОДІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ, СЛУЖБ І ФОНДІВ.

На складному історичному шляху поступово розвивалися різні форми суспільної опіки, у якій постійно окреслюються два провідних напрями – продовження традицій особистого благодіяння та захисту нужденних і посилення організуючих засад, вдосконалення форм і масштабів державної підтримки соціально вразливих верств населення при збереженні доброчинної діяльності церкви.

Особливо плідним і актуальним за завданнями і результатами їх здійснення виглядає досвід розвитку благодійності, опіки, соціального забезпечення у пореформений період кінець Х V ІІІ – ХІХ ст., основними принципами якого були:

- децентралізація системи опіки;

- передача державою благодійних органів;

- організацій та установ органам земського та міського самоуправління;

- індивідуалізація допомоги населенню;

- переважна увага до профілактики збідніння і безробіття;

- перехід до здебільшого «відкритого» типу суспільної опіки, тобто соціальному забезпеченню поза благодійними закладами.

Важливим засобом було державне і громадське стимулювання благодійної діяльності:

- право носіння мундирів і знаків відповідних відомств;

- нагородження орденами і медалями;

- фінансові та інші пільги;

- персональні пенсії і допомоги;

- надання дворянського звання,

- почесних громадян;

- прийоми в імператорській сім’ї, в губернаторів;

- присвоєння імен філантропів і меценатів благодійним закладам, музеям, бібліотекам, школам, інститутам, вулицям тощо.

Перша світова війна, створивши нову екстремальну ситуацію, активізувала благодійну діяльність в Росії, яка відзначається в цей період досить значною розгалуженістю.

На українських землях тоді діяли: Комітет Великої княжни Тетяни Миколаївни (Тетянинський комітет), Олексіївський Головний комітет, Олександрівський комітет, Комітет Великої княгині Єлизавети Федорівни; Морське благодійне товариство, Скобелєвський комітет, Романовський комітет, Комітет Великої княгині Марії Павлівни, Товариство повсюдної допомоги постраждалим на війні нижчим чинам та їх сім’ям, Георгіївський комітет. Найбільш масовими організаціями, яким підпорядковувалися благодійні інституції, були міністерство внутрішніх справ та Відомство православного сповідання і військового духовенства. Головними самостійними центрами благодійності були чотири відомства: Відомство установ імператриці Марії; Імператорське людинолюбне товариство; Російське товариство Червоного хреста; Попечительство трудової допомоги.

Філантропічні заклади та організації були підвідомчі міністерству народної освіти, військовому міністерству, міністерству юстиції, міністерству імператорського двору, міністерству шляхів сполучення, морському міністерству, міністерству землеробства та державного майна. Нужденні отримували допомогу також через міські та земські установи, прикази громадської опіки, церковно-парафіяльні опікунства і станові громади. У 1909 р. утворився Всеросійський союз установ, товариств і діячів з громадської та приватної опіки. Він став ініціатором двох загальноросійських з’їздів діячів благодійності.

Благодійний канал громадської допомоги незаможним було закрито після 1917 р., коли держава оголосила себе єдиним гарантом соціальної, в тому числі й медичної допомоги.

У всьому світі громадська допомога завжди складала вагому долю зусиль суспільства і держави з покращання добробуту і здоров’я людей. Як не парадоксально, але чим цивілізованіше суспільство, тим сильніше в ньому розвинені благодійні структури, тим масштабніша суспільна допомога, включаючи благодійну.

Благодійність, народжена ідеями милосердя, гуманності, а також економічними інтересами, живлячись пожертвуваннями заможних осіб, організацій, товариств, має економічне, соціальне, моральне і навіть політичне значення. Ідеї доброчинності, що відроджуються в теперішній час, – найкращий доказ відновлення справедливості.

 

Контрольні питання

1. Назвіть християнські принципи благодійності. Кому надавали допомогу перші християнські общини?

2. Яка історична подія активізувала розвиток благодійності в Київській Русі? Назвіть основні напрямки благодійної допомоги в Русі-Україні.

3. Як запровадження Магдебургського права сказалося на розвитку благодійності в Україні?

4. Назвіть основні напрямки благодійної допомоги, що їми опікувався Львівський магістрат?

5. Що вам відомо про благодійну діяльність українських братств?

6. Назвіть найвідоміших українських меценаток Нового часу, що опікувалися освітніми закладами. Охарактеризуйте їхній особистий благодійний внесок у розвиток освіти того часу.

7. Кого з гетьманів України можна долучитдо когорти благодійників та меценатів? Наведіть конкретні приклади їхньої благодійної діяльності.

8. Яких форм набула благодійність на українських землях під владою Російської імперії? Поясніть характер змін у благодійності ХІХ – поч. ХХ ст.

Функцію «дисциплінування» мас виконували також релігійні групи і благодійні організації, переслідуючи і релігійні (наставлення), і економічні (допомога і залучення до праці), і політичні (боротьба з невдоволенням) завдання. На це вказують правила паризьких парафіяльних благодійницьких закладів, створених на рубежі ХVІІІ – ХІХ ст.

Таким чином, замість практики «ізоляції» прийшла «карцерна» система благодійності, яка включала сирітські притули, благодійні школи, школи для дорослих, безкоштовні лікарні, богадільні і т.д. Вона надавала спеціалізовану допомогу нужденним. В межах  «карцерної системи «принцип цілковитої ізоляції від суспільства у повній мірі не зберігався, а принцип отримання користі передбачав не тільки використання дешевої робочої сили, але й можливість надати допомогу і одночасно проявити співчуття. Із цієї системи були повністю виключені здорові бідняки.

Особливе місце в «карцерній» системі опіки зайняли заклади для малолітніх дітей: ясла і дитячі сади, створені перш за все для найбідніших верств населення. Ясла вперше виникли в середині 1840-х років у Франції, в Парижі за ініціативою Марбо. На його думку, ясла повинні дитині замінити матір і захистити від шкідливих умов життя в убогості. Вже в 1855 р. сітка ясел у Франції складалася з 400 закладів.

Іншим типом благодійних закладів стали денні притулки, метою яких було забезпечення нагляду за дітьми, чиї батьки працювали. Один з перших таких притулків з'явився у 1780 р. в Штейнгалі (Ельзас, Франція) з ініціативи місцевого священика Оберліна. Він зняв за свій рахунок кімнату, куди збирав залишених дітей (в основному дівчаток), причому старші з них навчались шиттю і плетінню. Згодом подібні заклади з'явились у Німеччині.

Згодом денні притулки, що отримали назву «дитячих садків», отримали широке розповсюдження у європейських державах завдяки діяльності німецького педагога Фрідріха Фребеля.

У другій половині XIX ст. дитячі сади з'явились і в інших державах Європи (Франції, Великобританії, Бельгії, Нідерландах), а також у США. У той же час застосування методики Фребеля привело до її змін у відповідності з національними особливостями. У США виник особливий тип дитячих садів для дівчаток, де намагались розвинути господарські здібності дітей.

Особливим типом благодійницьких закладів стали школи для дітей, що мали відхилення у фізичному та розумовому розвитку. Перший заклад для сліпих дітей був створений в Парижі ще в 1784 році з ініціативи В. Гюні та Т. Параді. Через століття, в середині 1880-х р. р. у Західній Європі нараховувалось більше 120 закладів для дітей з вадами зору. У цей же час у США існувало 23 школи для сліпих.

Перші заклади для глухонімих дітей булл створені на початку 1760-х рр. в Парижі і Лейпцигу.

У першій половині ХІХ ст. виникли особливі заклади для розумово відсталих дітей. У 1841 р. в Абендберзі (Швейцарія) була створена перша школа для розумово відсталих, у 1842 році аналогічний заклад був відкритий при Берлінському інституті глухонімих.

Таким чином, на межі ХVШ – ХІХ ст. з'явилися нові сфери опіки, пов'язані з навчанням дітей, які страждають як фізичними, так і розумовими вадами в розвитку. У США у 1845 р. з ініціативи Д. Діксс були відкриті притулки для розумово відсталих дітей у Трентоні. В основі їх виховання і навчання, за рідкісним виключенням, лежала вузькопрактична освіта з метою перетворення дітей в «корисних членів суспільства».

Отже, «карцерна» система, що прийшла на зміну системі ізоляції, також повинна була забезпечити соціальний мир в суспільстві. В межах цієї системи працездатні бідняки повинні працювати на заводах і фабриках, приносячи користь суспільству, але «вільно» розпоряджаючись своєю робочою силою; невиліковно хворі і позбавлені розуму повинні знаходитись в лікарнях та клініках; діти в притулках, благодійних школах і колоніях; одинокі, немічні перестарілі – в богадільнях; злочинці в тюрмах».

Безперервне функціонування такої системи забезпечували адміністративний і караючий апарат (служба правосуддя, поліція, армія, і нарешті, благодійні товариства). Покарання і співчуття переплелися тут в дивовижний і дуже суперечливий симбіоз. Суперечливість полягала в тому, що інститути  «карцерної» системи, покликані надавати необхідну допомогу тим, що потребують, протидіяли реальній соціалізації людини, визначаючи їй певне місце в ієрархічній становій системі і перешкоджаючи розвитку соціальної мобільності у суспільстві. Саме ця суперечливість дала поштовх розвитку на межі ХІХ – ХХ ст. теорії соціальної роботи.

XIX ст. відзначилося пожвавленням приватної і суспільної благодійності, заснованої перш за все на принципах індивідуальної підтримки і надання адресної допомоги. У Німеччині в 1852 році в м. Ельберфельді була запроваджена принципово нова система допомоги (так звана «ельберфельдська»): допомога надавалась лише тому, хто не міг самостійно забезпечити собі пристойне існування. Місто було поділено на 31 округ. У них працювало 434 опікуни. Кожен опікун мав по 5 – 6 підопічних. Особи, які попали у списки тих, що потребують, поділялись на дві категорії: здатні до роботи і непрацездатні. Перші отримували одноразову допомогу для працевлаштування, інші постійну щомісячну допомогу.

У США в першій половині XIХ ст. благодійний рух розвивався завдяки приватній ініціативі. Так, у 1819 р. Томас Чалмерс створив систему порятунку бідних людей, при допомозі якої нужденні набували мужності у боротьбі із злигоднями. У 1835 р. Т. Тукерман створив «Бостонське товариство запобігання пауперизму», що приділяло увагу роботі в сім'ях, а також підготовці добровільних помічників для цієї роботі. У кінці XIX ст. в західноєвропейських країнах відбулося відновлення «відкритої» системи благодійності, що передбачала надання допомоги тим, що потребують, на дому без вияснення причин бідності. Так, у Великобританії в 1890-ті роки  «відкритою» системою було охоплено біля 220 тис. чоловік.

На межі ХІХ – ХХ ст. більш активну позицію в наданні соціальної допомоги нужденним почала займати і християнська церква. Особлива активність конфесійної благодійності спостерігається у цей час з боку протестантських церков. Справжнім реформатором релігійної опіки став протестантський священик Уільям Бут, який працював у другій половині 1860-х р. р. у лондонському Іст-Енді і який мав справу з девіантними групами населення (злодії, проститутки, п'яниці і т. д.).

У серпні 1878 р. був затверджений статут благодійної християнської організації – «Армії порятунку». В першій половині 1880-х р. р. діяльність «Армії «розгорнулася в США, а згодом і в інших країнах світу Канаді, Австрії, Франції, Швейцарії, Індії та ін. У. Бут розробив програму соціальної допомоги, в основу якої був покладений принцип її надання без відмінностей рас, віросповідань, політичних переконань і без вимоги підкорення «Армії». «Армія порятунку» одна з небагатьох благодійних організацій, діяльність якої нині нараховує більш ніж столітню історію.

Історія волонтерського руху

Як суспільний рух волонтерство виникло на Заході, а першими волонтерами були самаритяни, які надавали допомогу усім, хто її потребував. Більш впевнено можна говорити про виникнення феномена волонтерства вже з середини ХІХ століття. 1859 рік вважається роком виникнення волонтерського руху у світі. Саме в цей період Анрі Дюран, відомий французький письменник-журналіст, вражений наслідками кривавої битви при Сольферіно, запропонував створити Червоний Хрест – організацію, яка б працювала на волонтерських засадах і надавала першу медичну допомогу полоненим та пораненим. Принципами, сформульованими Анрі Дюраном, керуються волонтерські організації усього світу.

Деякі дослідники виокремлюють ХХ ст. як головну віху в розвитку волонтерського руху. У Європі після закінчення Першої світової війни з’явилися люди, готові надавати допомогу постраждалим у війні. Саме в цей час були створені перші волонтерські організації. Було засновано Координаційний комітет міжнародної волонтерської служби (CCIVS) під егідою ЮНЕСКО зі штаб-квартирою у Парижі.

Волонтер (від лат. «voluntarius» – воля, бажання, від англ. «voluntary» – добровільний, доброволець, йти добровільно) – це особа, яка за власним бажанням допомагає іншим. У багатьох словниках термін «волонтер» часто трактується як «особа, яка добровільно поступила на військову службу». Нині волонтерство майже не пов’язане із військовою службою. Воно розвивається, орієнтуючись на надання допомоги усім, хто її потребує.

Вітчизняний науковець З. П. Бондаренко, аналізуючи підходи до визначення волонтерства, яке вітчизняними та зарубіжними науковцями ототожнюється із поняттям «добровільна діяльність», зазначає, що дослідники тлумачать сутність даного феномена як: благодійність, що здійснюється фізичними особами на засадах неприбуткової діяльності, без заробітної платні, просування по службі, заради добробуту й процвітання спільнот і суспільства загалом; добровільницьку діяльність, засновану на ідеях безкорисливого служіння гуманним ідеалам людства та, не маючи цілей отримання прибутку, одержання оплати чи кар’єрного зросту; отримання всебічного задоволення особистих і соціальних потреб шляхом надання допомоги іншим людям; волонтер – доброволець, громадянин, що бере участь у вирішенні соціально значимих проблем у формі безоплатної праці; основу функціонування громадських організацій, форму громадянської активності населення; національну ідею милосердя та благодійності.

У світовій практиці найголовнішою ознакою волонтерства є те, що волонтер частину свого вільного (особистого) часу, сил, енергії, знань, досвіду добровільно (без примусу та вказівок «згори») витрачає на здійснення діяльності, яка є корисною людям і суспільству загалом.

У Записці Генерального секретаря ООН, адресованій Комісії соціального розвитку Економічної та соціальної ради ООН, виділено найважливіші риси волонтерства. Серед них:

- турбота про людей. Адже співчуття, моральна підтримка, допомога, піклування сприяють формуванню важливої для людського суспільства атмосфери – взаємопідтримки. Для соціально-педагогічної роботи це важливий ресурс, який допомагає створювати безпечне середовище для існування та розвитку кожного члена суспільства. Найважливішим рушійним механізмом виступає людський фактор, який вище схеми взаємовідносин «ти – мені, я – тобі». Для волонтерів характерними є формули: «я – тобі, ти – мені» та «я – усім»;

- солідарність і гуманна корисливість. Люди добровільно жертвують своїм часом заради встановлення взаємодовіри та причетності, що робить їх зацікавленими в благополуччі інших;

- духовна якість і громадянська чеснота. Адже його значення полягає не лише в тому, що ми робимо через любов та співчуття до інших, а й те, як це впливає на людину, яка надає добровільну допомогу, – «ми те, що ми робимо для інших»;

- багате джерело людського досвіду. Під «людським досвідом» розуміють досвід, який набуває людина в процесі взаємодії з іншими людьми, соціальними групами, державою. Милосердя, толерантність, солідарність, співробітництво, подолання конфліктів, лобіювання, емоційні й соціальні зв’язки, захист від небезпечного впливу тощо. Можливість ділитися, обговорювати, переймати більш ефективні форми, методи – це можливість напрацьовувати та вдосконалювати цей неформальний суспільний фонд вмінь та навичок встановлення й підтримки стосунків;

- нові інтелектуальні ресурси. Волонтери – це не лише виконавці програм, але й джерело нових ідей, нового життєвого досвіду;

- участь і відповідальність як суть активної громадянської позиції. Громадянськість, взаємодовіра, солідарність і відповідальність, підкріплені соціальними відносинами, які базуються на схожих світоглядних установках і спільності обов’язків, є взаємодоповнюючими цінностями;

- етичний стандарт, який обумовлює якість людських взаємостосунків;

- забезпечення надійної платформи для відновлення зв’язків між людьми. Відомо, що людей завжди розділяли багатство, культура, релігія, етнічне походження, вік, стать. Волонтерство ж може бути одним з найголовніших засобів примирення та відновлення розділеного суспільства, оскільки ця діяльність здійснюється без дискримінації за певними ознаками;

- нове бачення соціальної діяльності. Воно полягає в новому ставленні до зайнятості в галузі соціального захисту. Людина, яка бере участь у волонтерських програмах, отримує повну ясність у мотивації своєї праці. Первинним для неї є вже не компенсація за працю, а результат – допомога, вирішення проблеми тощо, а для руху в цілому – охоплення всього спектра суспільних проблем.

Міжнародною експертною групою з питань волонтерства та соціального розвитку в 1999 р. були визначені три характерні особливості волонтерської діяльності:

1) діяльність має бути неприбутковою;

2) діяльність повинна бути добровільною, згідно з особистою волею індивідуума;

3) діяльність повинна бути корисною кому-небудь, не тільки волонтеру, або суспільству загалом.

У межах цієї концепції експерти визначили чотири типи волонтерської діяльності, а саме:

1) взаємодопомога та самодопомога;

2) філантропія та послуги іншим людям;

3) участь або громадянський обов’язок;

4) рекламно-пропагандистська діяльність або проведення кампаній.

У Загальній декларації про волонтерську діяльність, яка була прийнята на XVI Всесвітній конференції волонтерів у 2001 році в Амстердамі (Нідерланди), визначено такі принципи діяльності волонтерів:

- визнання права на закріплення за всіма чоловіками, жінками та дітьми, незалежно від їхньої раси, віросповідання, фізичних особливостей, відповідного соціального та матеріального становища;

- поважання гідності й культури всіх людей;

- надання допомоги, безкоштовних послуг особисто чи організовано в дусі партнерства та братерства;

- визнання рівної важливості особистих і колективних потреб, сприяння їх забезпеченню;

- перетворення волонтерства на елемент набуття нових знань і навичок, удосконалення здібностей, стимулюючи при цьому ініціативу та творчість людей, надаючи кожному можливість бути творцем, а не користувачем, спостерігачем.

На думку вітчизняного науковця Н. В. Заверико історія волонтерства в Україні нараховує понад сто років. Першими вітчизняними волонтерами можна вважати представників Червоного Хреста, який організовував добровільний запис у сестри милосердя для роботи в шпиталях та лікарнях для бідних.

У своїй первинній суті поняття «волонтерство» прийшло до нас разом зі словами «громадянське суспільство» та «демократія», «громадські організації». Разом із відновленням традицій благодійності як невід’ємна її складова у незалежній Україні починає активно розвиватися волонтерський рух. Це благодійна діяльність, яка здійснюється фізичними особами на засадах неприбуткової діяльності, без заробітної платні, просування по службі, заради добробуту та процвітання спільнот і суспільства загалом; гуманістична діяльність, яка спрямована на соціальну допомогу певним верствам населення, розвиток добробуту та процвітання суспільства.

Волонтерство – це фундамент громадянського суспільства.

Без участі волонтерів важко уявити громадські організації й благодійність взагалі, без них унеможливлюється якісний суспільний контроль за діями влади та бізнесу. Без волонтерів бракує енергії для будівництва суспільства, не вистачає сил і часу на людей, які потребують допомоги, не достатньо творчого потенціалу для розв’язання соціальних проблем.

У XXI ст. країни світу у своїй соціальній політиці все більше зважатимуть на міжсекторальну взаємодію держави, бізнесу, громадських організацій. Саме шляхом встановлення балансу між різними силами формуватимуться цінності, встановлюватимуться пріоритети, розподілятимуться ресурси. Один із найпотужніших людських ресурсів у цьому процесі – волонтери.

Для України, як і для всього світу, волонтерство є актуальним і важливим з різних причин.

По-перше, як свідчить багаторічний досвід використання праці волонтерів, це ефективний спосіб вирішувати складні проблеми окремої людини, суспільства та довкілля, які часто виникають на ґрунті недостатньої турботи про суспільне благо.

По-друге, волонтерство приносить у соціальну сферу нові, як правило, творчі та сміливі ідеї щодо вирішення найгостріших і найскладніших проблем. Тому саме завдяки йому безвихідні, на перший погляд, ситуації знаходять своє вирішення.

По-третє, волонтерство – це спосіб, за допомогою якого кожний представник суспільства може брати участь у покращенні якості життя.

По-четверте, це механізм, за допомогою якого люди можуть прямо адресувати свої проблеми тим, хто здатний їх вирішити.

Волонтерська робота допомагає людям досягти більшого впливу на власне життя. Зокрема участь у волонтерській діяльності людей, які самі потребують допомоги (самотні пенсіонери, люди з особливими потребами, малозабезпечені, люди з алкогольною та наркотичною залежністю в минулому тощо), зарекомендувала себе як шлях, що допомагає їм змінити своє життя на краще. Допомагаючи іншим, вони стають упевненими у своїх силах, здібностях, опановують нові навички та встановлюють нові соціальні зв'язки. Також волонтерство дає змогу людині знайти себе та привнести у своє життя ті цінності та звички, які дозволять їй мати здорове, продуктивне й насичене життя.

У незалежній Україні розвиток волонтерського руху датується початком 90-х років XX ст., коли було створено службу під назвою «Телефон Довіри», де працювали волонтери (доброчинний Телефон Довіри в Одесі).

Із 1992 року в Україні починає активно розвиватися мережа соціальних служб для молоді (нині – центрів соціальних слуб для сім’ї, дітей та молоді). Головна мета їхньої діяльності – реалізація державної молодіжної політики та завдань, окреслених у Декларації «Про загальні засади державної молодіжної політики в Україні» (15.12.1992, № 2859) і Законі Україні «Про сприяння становленню та соціальному розвитку молоді в Україні» (05.02.1993, № 2998-ХІІ). Саме створення центрів соціальних служб для молоді (нині – центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді) спричинило активний розвиток волонтерського руху.

Їхній тодішній кадровий склад був невеликим, а об’єм соціальних програм та проектів, які необхідно було реалізовувати, був таким, що вимагав залучення добровільних помічників. Лише соціальна служба для молоді м. Києва в 1997 році нараховувала близько двох тисяч волонтерів з числа учнівської та студентської молоді. При соціальних службах у всіх областях України створювалися волонтерські молодіжні загони.

У цей період активно здійснювалася підготовка волонтерів до реалізації різних вузькоспеціалізованих програм, а саме: робота з безпритульними, соціально-педагогічна підтримка дітей та молоді з особливими потребами, консультування у службі «Телефон Довіри», просвітницька профілактична діяльність з н