Рахманський Великдень. Культ індійських вольнодумців у українському фольклорі

Дар’я Морозова

кандидат культурології,

докторант Національного педагогічного

університету ім. М.Драгоманова

Висновки

Окреслена нами картина спонукає переглянути стереотипні уявлення щодо слов’янського, і насамперед українського двовір’я. Зазвичай цей феномен визначають як притаманну народній культурі сполуку офіційного християнства з автохтонним язичництвом. Однак ближчий розгляд звичаїв на кшталт Рахманського Великодня засвідчує, що двовір’я має значно більш складну структуру, де на архаїчні язичницькі патерни накладаються елементи інших культів іноземного походження, принесені християнською традицією і сприйняті крізь її лінзі. Шанування українцями рахманів є показовим прикладом такої неймовірної багатошаровості.

Підсумовуючи викладений вище матеріал, просто перелічимо основні метаморфози «брахманів», що привели до ототожнення давньоіндійських аскетів зі спочилими (чи полоненими) родичами українських гуцулів:

·  Зустріч греків у IV ст. до н.е. із індійськими аскетами – вірогідно, передусім, відлюдниками неортодоксальних течій (адживіка чи джайни) – кладе початок захопленню елліністичної ойкумени «гімнософістами».

· Гімнософісти грецької літератури, приймаючи риси кінізму, скептицизму та платонізму, потрапляють у християнський контекст і фігурують в ньому як втілення утопічних соціальних ідей візантійських мислителів.

·  У сирійській традиції (зокрема, в Антіохійській школі), під впливом нових культурних зв’язків із Індією, відбувається перенос акцентів від «неортодоксального» образу гімнософістів як гностиків- настіка до «ортодоксального» образу «врахманів» як аскетів  брахманізму, що втілюють ідеали мирянської святості.

·  Асоціація бунтівних гімнософістів із войовничими візантійськими реформаторами маніхейського спрямування – павликіанами та богомилами, що потужно вплинули на низову культуру Болгарії та Київської Русі. 

·  Через Хроніку Амартола та інші грецькі пам’ятки дискурс про брахманів-рахманів поширюється у давньоруській церковній писемності – можливо, як реакція освіченого чернецтва на усний низовий культ гімнософістів, пов'язаний із богомильським рухом.

·  Ототожнення рахманів із юдейськими праведниками-рехавитами та переміщення їх на Острови блаженних завдяки перекладній пам’ятці Ходіння Зосими.

·  Накладання образу індійських праведників, що населяють Острови блаженних, на архаїчне слов’янське уявлення про душі спочилих народжує ритуал щорічного поминання рахманів, досі наявний в українському фольклорі. 

·  Нарешті, обрядовість Рахманського Великодня доповнює ототожнення насельників Отровів блаженних із українськими бранцями/ найманцями в Туреччині.

 

Шанування рахманів, що зберіглося в Україні аж до наших днів, свідчить, що двоїстий образ індійських аскетів – як маргінальних езотериків-настіка і як сімейних священників-брахманістів – виявився чимось близьким українцям. Причому близьким аж настільки, що цей образ вони ототожнили з «тінями забутих предків». Котрі з численних маркерів ідентичності рахманів полонили серця українців? Побожність і ревне утримання в контексті мирянського, сімейного життя? Чи навпаки, гностичний езотеризм і відкидання гріховної цивілізації? Волелюбність і відважний спротив монархії? Чи навпаки лагідність, смирення і відсторонення від житейського клопоту (що й означає прикметник «рахманний»)? На це питання відповісти нелегко. Але звичаї Рахманського Великодня дозволяють з певністю казати, що візантійський вплив на нашу культуру аж ніяк не обмежувався «офіційною» церковною сферою, а охоплював найбільш ірраціональні шари народної культури.

 

 

Література

1. Georgii monachi chronicon, 2 vols/ ed. Carl de Boor. – Leipzig: Teubner, 1904 (repr. Stuttgart: 1978).

2. Абдуллаев Е. В. Идеи Платона между Элладой и Согдианой/ Е.В. Абдуллаев. – СПб: Алетейя, 2007. – 320с.

3. Бартикян Р. М. Источники для изучения истории павликианского движения/ Р.М.Бартикян. –Ереван, 1961.

4. Бонгард-Левин Г.М. Древняя Индия. История и культура/ Г.М. Бонгард-Левин. – СПб.: Аллетейя, 2001. – 288с.

5. Бонгард-Левин Г.М., Карпюк С.Г. Cведения о буддизме в античной и раннехристианской литературе// Древняя Индия: историко-культурные связи. - М., 1982. – С.42-52.

6. Ботвинник М.Н. Александрия. Роман об Александре Македонском по русской рукописи XV века/ М.Н.Ботвинник. – М.-Л.: Наука, 1966. – 291 с.

7. Витвицький С., Історичний нарис про гуцулів. – Львів, 1863.

8. Етимологічний словник української мови/ ред. О. Мельничук. – т. 5. – Київ: Наукова думка, 2006.

9. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис/ О.Воропай. – Т.I, II. – Мюнхен: Українське видавництво, 1958. – 309+289 с.

10. Грінченко Б. Словарь української мови/ Б.Грінченко. – К. 1907-1909.

11. Диоген Лаэртский, О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов /пер. М.Л.Гаспарова. – М.: "Мысль", 1986. – 571 с.

12. Онищук А. Народний календар у Зеленици, Надвірнянського повіту (на Гуцульщинї). Матеріяли до української етнольоґії/ А.Онищук. — Львів, 1912.

13. Плутарх, Порівняльні життєписи/ пер. Й.Кобов, Ю.Цимбалюк. – К.: Дніпро, 1991. – 440 с.

14. Фасмер М. Р., Этимологический словарь русского язика/ М.Р.Фасмер. — т.3 – М.: Прогресс, 1987.

15. Чеховський І. Пожертва для рахманів-брахманів // Газета «Час», № 19 (159) від 2 травня 2002 року.

16. Шухевич В., Гуцульщина. - Львів, 1904. – т.4.

17. Юзбашян К. Н. «Тондракитское движение в Армении и павликияне» // Известия Академии наук Армянской ССР. – № 9 (1956).

 

Daria Morozova. The Rakhman Easter. The cult of the Indian Freethinkers in Ukrainian Folklore

The Rahman Easter is known to Ukrainian ethnographers as one of the national holidays of the Easter cycle. The main ritual of this day (most often, the 25th day of Easter) is sending Easter greeting to the “Rahmans”. The addressees are identified with the spirits of their ancestors, but at the same time described as a righteous and pious tribe that lives somewhere on the edge of the earth. The descriptions of Rahmans, still provided by informants from different regions of Ukraine, seem to be the latest oral echoes of the great literary tradition, rooted in Alexander’s conquests and the meeting of the Hellenistic world with the ascetic traditions of ancient India.

Rakhmans (Hymnosophists, Macrobioi, Brahmans), as characters of Ancient Greek, Byzantine and Slavonic literature, were examined by several special surveys. In this article, we, firstly, compare the results of previous researches in the fields of Indology, Byzantine studies, Slavic studies, on the one hand, and Ukrainian ethnography, on the other, that have not yet crossed. Secondly, we make some assumptions about coexistance in the cyrillic cultures of the two discourses on Rahmans – an oral apocryphal one and more official and “scholarly” one.

Keywords: Hymnosophists, Rahmans

 

 

[1] Єдиною прив’язкою є, мабуть, образ водних потоків, важливий як для народного свята, так і для церковного: «Хто вірує в Мене, як каже Писання, то ріки живої води потечуть із утроби його» (Йн. 7:23)

[2] Напр. [Мельничук 2006, с.32-33]. У різних укр., біл. і рос. діалектах це слово має додаткові конотації простодушності, бідності, кволості, ліні, незграбності, дивакуватості тощо [Фасмер 1987, с.449-450].

[3] За даними етнографа Григорія Купчанко.

[4] Проводячи звичні паралелі між писанкою та космічним яйцем індоєвропейської міфології, Чеховський вказує на язичницьке коріння обряду.

[5] О. Шахматов відносив дану статтю до Початкового літописного ізводу 1095 р., на який, за його гіпотезою, спирався автор ПВЛ.

[6] Палладій найбільше відомий як автор Лавсаїка, присвяченого життю єгипетських ченців, але також він є провідним апологетом Антіохійського осередку і автором житія свт. Йоана Золотоуста у формі діалогу з римським дияконом, яке доводить правоту партії йоанитів.

[7] Історія подорожей Олександра присутня і в одному з головних джерел Амартола – хроніці антіохійського історика Йоана Малали, хоча той не згадує в своєму викладі про рахманів.

[8] In 2 Cor., 15.3: PG 61.506

[9] Таке протиставлення справді зустрічається в індійських пам’ятках, починаючи від едиктів Ашоки [Бонгард-Левин, Карпюк 1982, с.42-43].

[10] Настіка – букв. «[ті, хто вважають,] що не є», «заперечувателі». У ранньомаурійську дому до шраманів відносили також і буддистів, але невдовзі буддизм набув значно більш інституціонального вигляду [Бонгард-Левин, Карпюк 1982, с.42-43].

[11] Аскетичні практики гімнософістів, що скидаються на вправи йогів, описує, зокрема Пліній «Їхні філософи, звані гімнософістами, від сходу до заходу лишаються на місці, не зводячи очей із сонця, стоять на розпеченому піску почергово то одною, то другою ногою» (Природна історія, 7.22).

[12] Неортодоксальний філософсько-аскетичний рух, що, ймовірно, передував буддизму та джайнізму. У фаталістичному вченні адживіків над людиною домінує безособовий закон ніяті (обмеження).

[13] Тривале стояння під пекучим сонцем, дощем чи снігом, сидіння навпочіпки та інші знущання над своїм тілом покликані виховати байдужість до фізичних відчуттів.

[14] «Також і про індійців він (Геродот) розповідає, що в них батьків пожирали власні діти. О безбожне вчення тих, хто писали, чи радше вчили цьому!» (До Автоліка 3.5).

[15] «[Такий] же закон і в бактріян (вактриянъ),— яких називають брахманами (врахмане) й островичами

[16] Філософ виливає в огонь даровану йому Олександром олію; цей епізод явно відсилає до обряду агніхотра.

[17] Бонгард-Левин висловлював інші погляди. На його думку, брахманісти могли служити ідеалом лише для грецьких язичників, тоді як християн мав більше принаджувати більш «монотеїстичний» буддизм. Однак з огляду на вельми складне поєднання монотеїзму та політеїзму в обох релігіях, важко сказати, хто мав більше шансів видатись християнам «одновірцями».  

[18] Олександр Полігістор приписував дівоцтво і «семнам» (Σεμνοι), що їх вчені впевнено ототожнюють із буддистськими аскетами [Бонгард-Левин, Карпюк 1982, с.44].

[19] На підтримку своєї теорії, Шохін припускає, що двохмісячний відпочинок рахманів у колі сім’ї, описаний Палладієм, натякає на тантрійський лібертинізм адживіків, за який їх докоряли буддисти й джайни. Але ухил адживіків у тантру, здається, якнайдалі відстоїть від грецьких описів ціломудреного подружнього життя індійських мудреців.

[20] Цей родовід Мані відтворює і грецька хроника Суда (Х ст.)

[21] Орфографія цього імені: Βούδδα – видає сирійське джерело Амартола. Якщо Климент Александрійський (у 200-202 рр.) писав це ім’я як Βούττα, то сирійський богослов Бардесан (154-222) вживав як раз варіант Βούδδα. При цьому характерно, що Бардесан спирався не на античну традицію, а на оповідь сучасних індійських послів.

[22] Деякі обмовки грецьких книжників також натякають на перські зв’язки рахманів: наприклад, згадка у Ходінні Зосими, що рахмани «мають вогонь великий, і, коли приходять у світ, запалюють його», начебто відсилає до перського зороастризму. 

[23] Зокрема, Анна Комнін писала, що «павликіани… позичили своє нечестиве вчення у Мані та в чистому вигляді передали його своїм послідовникам» (А лексіада, кн.14.8).

[24] «Маніхеї ж, люди за своїм єством волелюбні й непокірні… утискали християн, що мешкали в місті (Филиппополі), - пише Анна, - грабували їхнє майно, не звертаючи жодної чи майже жодної уваги на посланців імператора» (А лексіада, кн.14.8)

[25] Це була друга хвиля депортації; вперше павликіани були переселені до Фракії у VIII ст. прихильним до них Константином V – власне, для захисту імперії від кочовиків [Юзбашян1956]. 

[26] оповідь Палладія, Сербську Олександрію (на берегах якої редактор доповнив наведені в тексті дані про голих мудреців), хронографічну Олександрію і окремо Слово о рахманехъ и предивномъ ихъ житіи, позичене з Хроніки Амартола, але доповнене Євфросином

[27] Зокрема, Василій цитує слова Золотоуста у версії якогось слов’янського збірника: «яко же бо в цареве дворе – утеха и веселие, а вне двора – темница».

[28] Він посилається на апокрифічні джерела, згідно з якими архангел Михаїл поселив Єноха у земному Раї. Там же мешкає і пророк Ілля, «находил его Агапей святый и часть хлеба взял; а святый Макарий за 20 поприщь жил от святого рая; а Ефросим святый был в раю и три яблока принес из рая и дал игумену своему Василию, от них же исцеления многа быша».

Дар’я Морозова

кандидат культурології,

докторант Національного педагогічного

університету ім. М.Драгоманова

Рахманський Великдень. Культ індійських вольнодумців у українському фольклорі

 Рахманський Великдень відомий українським етнографам як одне з народних свят пасхального циклу. Головний ритуал цього дня (найчастіше, 25го дня по Великодні) – символічне спілкування з «рахманами», яких ототожнюють із духами предків, але водночас описують як праведне й побожне плем’я, що мешкає десь на краю землі. Описи рахманів, що їх до недавніх пір надавали інформанти з різних регіонів України, є, здається, найпізнішими усними відгомонами великої літературної традиції, коріння якої сягає завоювань Олександра Македонського і зустрічі елліністичного світу з аскетичними традиціями давньої Індії.

Рахманам як персонажам античної, візантійської та давньоруської писемності присвячено декілька окремих розвідок. У даній статті ми спробуємо, передусім, зіставити результати попередніх досліджень в царинах індології, елліністики, славістики, з одного боку, - та української етнографії, з іншого боку, які раніше не перетиналися, а також зробимо припущення щодо конкуренції в східнослов’янських культурах двох дискурсів про рахманів – усного апокрифічного і «наукового» писемного.

Ключові слова: рахмани, гімнософісти

 

«Рахмани се наші кревні»

      У давнину історіями про індійських мудреців рахманів зачитувався майже весь християнський світ, але чомусь лише в українців цікавість до цього образу перейшла у шанування, яке пережило й добу рукописів, і добу Ґутенберґа, сягнувши доби інформаційних технологій. До сих пір Преполовіння П’ятдесятниці (25й день після Пасхи) зветься в Україні Рахманським Великоднем. Принаймні до середини ХХ ст. етнографи записували свідчення про звичаї та прикмети, пов’язані з цим днем, майже по всій Україні – у Київщині, Полтавщині, Херсонщині, Поділлі [Воропай 1958, с.33-35], на Гуцульщині та Бойківщині [Витвицький 1863, Шухевич 1904]. Ця обрядовість практично не має стосунку до канонічного свята Преполовіння, яке згадує проповідь Господа у Єрусалимському Храмі (Йн. 7:14-30)[1]. Натомість, у центрі всіх наративів свята фігурують загадкові «рахмани», яким українці відправляють по воді повідомлення про Воскресіння Христа.

Вербальна сторона обряду засвідчує його тісний зв'язок із певним розвиненим і послідовним наративом, на диво схожим у різних місцевостях України. За описом Софрона Витвицького, в середині ХІХ ст. на Гуцульщині четвертої середи по Пасці народ постував і не брався до роботи. Після появи вечірньої зірки родина сідала до столу. Господиня клала на стіл одну паску і подавала чоловіку одне варене яйце.

 Тримаючи подане яйце в руці, господар дому стає посеред хати і мовить: «Ходіть, діти, будем ся всі сим яйцем ділити нині». На ці слова хтось із домашніх відказує: «Та як же ми всі одним яйцем зможем ся ділити?». Тоді отець урочисто рече: «Ой коли могли ся в сей Великдень дванайцять Рахманів одним яйцем поділити, то бізівно (певно) і для нас одного стане». Те повідавши, поважно оббиває з яйця шкаралупу і складає її на столі, а саме яйце ділить на стільки частин, скільки є у хаті душ та ще на одну більше. Наділивши всіх, дає найменшій дитині і той шматочок, що залишився. Після розподілу яйця господар збирає шкаралупу і разом з дітьми йде на берег річки, де кидає її на воду при цьому промовляючи: «Яйце не зайде до рахманина, але шкаралупа зайде, тай зайде бізівно». Потім усі повертаються до хати і споживають паску та пісну вечерю.

«Ким був той Рахманин, - завершує дослідник, - сказати важко, але це слово у гуцулів означає ідеал пишності і злагідного життя»  [Витвицький 1863]. Інші етнографи з різних регіонів України надають детальні відповіді на це питання. Якась Марія Т. з Київщини розповідала про це так: «шкаралупи з яєць, викинеш на Великдень на воду, допливають до якихось людей, що живуть за далекими морями й називаються рахманами; вони не знають, коли має бути Великдень і чекають крашанок з України» [Воропай 1958, с.34]. А В. Шухевич записав від гуцулів, «що Рахмани – се ченці, справедливі Руснаки; вони такої віри, як і ми. Вони жиють далеко на сході в монастири… де ведуть богомільне житє; ми за них жиємо на світі, бо вони відпокутовуют наші гріхи, говіючи через цілий рік, скоромятся тілько тим, що у Великдень ділится їх 12 одним яйцем... рахмани се наші кревні» [Шухевич 1904].

Східнослов’янська лексика, топоніміка, ономастика допомагають уточнити риси загадкових рахманів. В українській мові слово «рахман» («рахманин») означає «жителя міфічної місцевості, праведного християнина» [Грінченко 1907-1909]. «Так, про людину, яка була ображена чи скривджена кимось, але вибачала, не жадаючи жодних відшкодувань, казали: “Сесе не чоловік, але якийсь Рахманин”». Відтак, прикметник «рахманний» описує, згідно зі словниками, спокійну, сумирну  людину трохи не від світу цього[2]. 

Єдина прив’язка обряду до церковного календаря – термін подорожі по воді шкаралупи, яка має досягнути рахманів на П’ятдесятницю [Воропай 1958, с.34]. Тож не дивно, що дата святкування є рухомою. Наприклад, у другій половині ХІХ ст. на Буковині дійство відбувалося Великої Суботи[3], а на Гуцульщині – у Велику Середу. Беручи яйця на паски, ґаздині кидали шкаралущу у потік: гуцули вірили, що вона допливе до Рахманів і сповістить їм, що «у нас Великдень; тоді вольно їм скоромно (яйце) з’їсти» [Шухевич 1904]. Бойки теж пускали шкаралущу з яєць на воду у Великодню Суботу, «аби Рахмани спорзнилися» (розговілися). А на Полтавщині Рахманським Великоднем називали той день, коли рахмани мають отримати відправлене їм з України послання («десяту п’ятницю») [Воропай 1958].

По всій Україні Рахманський Великдень пов'язаний зі світом померлих (до цього ми повернемось наприкінці розвідки). Це спонукало етнографів однозначно тлумачити його як автохтонне дохристиянське свято, «відгомін прадавнього культу пращурів, душі яких продовжують тужити за радощами земними» [Чеховський 2002][4]. Утім, наративи цього дійства виявляють тісний зв'язок із середньовічною та античною літературою. Цю ідею вчені висловлювали лише побіжно, але вона заслуговує детального дослідження – особливо тому, що Рахманський Великдень нині, здається, не відомий ніде за межами України.