Властивості архітектурного простору

Зовнішній вигляд споруд

Зовнішній вигляд споруд залежить як від внутрішньої (планувальної, просторової і конструктивної) його структури, так і від містобудівних умов (місце розташування, природне й архітектурне оточення тощо). Тривимірність – основна властивість архітектурного об’єму, і тому найбільш цілісно він сприймається, коли його основні виміри (висота, довжина, ширина або глибина) досить розвинені й видимі (рис. 3.1).

Рис.3.1. Афіни. Храм Ніки на акрополі

 

Основним типами архітектурних об’ємів є висотний (висота значно переважає два інші виміри) та протяжний (довжина домінує над глибиною й висотою). Будівля, яка розміщується окремо, сприймається як архітектурний об’єм у тих випадках, коли її видно з декількох сторін. Зовнішній вигляд будівлі при огляді з однієї сторони може сприйматися як архітектурний об’єм, коли, крім висоти й довжини, розвинена глибина, як це, наприклад, має місце в будівлях із ризалітами (рис. 3.2).

 

 

Рис. 3.2. Будівля з ризалітами

 

 

 

Виходячи з умов сприйняття й з огляду на містобудівні особливості розташування будівель, можна розділити об’ємну композицію будівель на три основні групи:

1) фронтально-площинна композиція, розрахована на видимість будівлі з однієї сторони й на розташування будинку по лінії вулиці;

2) фронтально-просторова композиція, розрахована на ті ж умови видимості й розташування стосовно вулиць, як і попередня, але що має просторові елементи (ризаліти, портики, навіси тощо);

3) об’ємна композиція, розрахована на видимість будівлі з різних сторін і на розташування будівлі на вільній ділянці: на міській площі, на розширеній ділянці вулиць, на вільній території кварталу, в парку тощо.

Розглянемо основні умови і методи виявлення об’ємної форми, які пов’язані з побудовою зазначених композицій. Основними ознаками, що характеризують вертикальну плоску поверхню, є: прямокутна форма силуету, що має горизонтальну основу й вертикальні сторони, горизонтальні й вертикальні членування поверхні. Ускладнення загальної форми плоскої поверхні об’єму, а також криволінійні й похилі членування можуть викликати зорове відчуття його деформації, що треба враховувати при виборі характеру членувань і декору. Характерні для фасаду вертикальні й горизонтальні членування поверхні об’єму, що виявляють її форму, виникають на основі структури внутрішнього простору (членування будівлі в плані на окремі приміщення і по висоті – на поверхи та певні конструктивні елементи), а також членувань фасаду будівлі віконними прорізами. В основі виразності фасадної поверхні, таким чином, лежить реальна структура об’єму будівлі і її тектоніка.

У класичній архітектурній спадщині ми можемо знайти багато прикладів побудови членувань у фасадних площинах. Здебільшого ці членування можна розглядати як відтворення на фасаді фронтально розташованої конструкції (реальної або ілюзорної). При цьому має місце виявлення не тільки її висоти й ширини, але й глибини, дійсної або ілюзорної, чим досягається враження просторової фасадної поверхні.

Більш складним видом фронтально-просторової композиції будівель є фасади з розвинутою конфігурацією (відповідно плану) й значною довжиною. Такого роду фасад складається в основному не з однієї, а з трьох фронтальних площин, з яких дві (лицьові площини двох чи більше ризалітів) знаходяться на першому плані, а третя (центральна частина фасаду) розташована на другому плані, у глибині. Перед центральною частиною фасаду утворюється площа, що має назву парадного двору.

Фронтально-просторова композиція фасаду будівлі може бути й асиметричною. У цьому випадку єдність і характер фронтальної композиції досягаються зрівноважуванням її частин шляхом використання співвідношень різного роду.

Розглянемо основні умови й методи виявлення тривимірності архітектурного об’єму.

1. Геометрично правильні куб або чотиригранна призма при точці зору, розташованій проти однієї зі сторін по її осі, не є тривимірними формами: буде видно тільки одну сторону куба або призми, тобто одна площина (рис. 3.3, а). При зміні положення глядача, коли в поле зору потрапляє бічна сторона, стають видимими всі три виміри об’єму. Але однієї цієї умови для виявлення об’єму ще недостатньо. Тривимірність об’єму стає чіткіше видимою, якщо горизонтальні межі сторін ми бачимо в досить великому ракурсі, що залежить від висоти лінії обрію й від відстані точки зору від об’єму (рис. 3.3, б).

 

 

 

 

Чим далі розташовується точка зору й чим менш вираженим стає кут між горизонтальними межами сторін об’єму, що залежить також від висоти лінії обрію, тим більш плоским здається об’єм, тобто тим менше він виявляється (рис. 3.3, в).

При дуже близькому до об’єму положенні точки зору (коли кут зору перевищує 35-38°) неможливо охопити його поглядом як цілу форму, крім того, при цьому створюються сильні ракурси, тому об’єм у цілому з дуже близьких точок зору виявляється погано. У полі зору в цьому випадку починають домінувати розташовані на першому плані деталі об’єму (рис. 3.3, г).

Крім зазначених перспективних ефектів, що сприяють виявленню тривимірності об’єму, істотне значення має освітлення. Розходження в освітленості двох видимих плоских граней об’єму виявляють кут між ними, завдяки чому стає більш чітко видимою тривимірність об’єму. Якщо ми звернемося до інших простих геометричних форм, застосовуваних при побудові архітектурних об’ємів, то ми побачимо, що в деяких із цих геометричних форм тривимірність виражена більш ясно. До таких форм відносять, наприклад, багатогранники, циліндри, сферичні поверхні тощо.

 

2. Другу групу ознак виявлення тривимірності архітектурного об’єму становлять ті ознаки, які залежать від характеру членувань об’єму.

В об’ємах, утворених криволінійними поверхнями, а також плоскими поверхнями, що сполучаються під кутом, форма об’єму виявляється членуваннями, що представляють собою начебто горизонтальні перетини об’єму. Рельєфність горизонтальних членувань, зокрема винесення карнизної плити, також сприяє виявленню форми об’єму. Вертикальні членування сприяють виявленню форми циліндрів внаслідок видимого скорочення рівних інтервалів між членуваннями.

Крім вказаних членувань поверхні об’єму, велике значення у виявленні тривимірності мають членування його на об’ємні частини. Подібні членування можуть бути названі членуваннями маси об’єму. Ці членування іноді можуть мати характер чітко видимих ззовні членувань внутрішнього простору об’єму.

В об’ємних композиціях, що складаються із декількох елементів, великого значення набуває супідрядність об'ємних форм і виділення головної з них. Залежно від просторового розподілу об’ємних елементів і положення головного з них об’ємна композиція може мати наступні види:

а) композиція з вертикальною віссю симетрії. У цьому випадку буде виникати рівнобічність композиції, тобто відсутність орієнтації на яку-небудь переважну точку зору;

б) композиція з вертикальною площиною симетрії сприяє орієнтації головної частини на дорогу, вулицю або площу;

в) асиметрична композиція – відсутня вісь або площина симетрії, єдність будується на основі рівноваги різних об’ємних елементів і форм.

Центральний круглий зал, в якому домінує висота,                         є композиційним і в той же час геометричним центром інтер’єра, навколо якого групуються інші приміщення. Перекриття над цим залом є центральним завершенням зовнішнього об’єму будинку. Це завершення завдяки його кілька разів повтореним криволінійним обрисам має істотне значення у виявленні об’єму будинку. Однакові шестиколонні портики, що примикають із чотирьох сторін до основного масиву будинку, також сприяють виявленню тривимірності об’єму, тому що глядач із будь-якої точки зору бачить портики в різних поворотах і бачить їхній зв’язок із центральною вертикальною віссю будинку.

Специфічною рисою архітектурного об’єму є тривимірний розвиток композиції його поверхонь (фасадів) на противагу площинному розвитку при фронтально-площинному рішенні. Архітектурний об’єм обмежує внутрішній простір (приміщення); відповідно до цього вирішується просторова структура будинку та розподіляються конструктивні елементи. Вони і є основою створення образно-виразної композиції фасадів, які в тривимірній формі закономірно зв’язані між собою єдиним мотивом, що утворює зоровий рух навколо об’єму.

Художня виразність об’ємної композиції значною мірою залежить від розробки навколишнього середовища: підходів і під’їздів, планування навколишньої території, зелених насаджень, малих архітектурних форм тощо.

Архітектурний ансамбль

Ансамбль в архітектурі – це функціонально зв'язана сукупність будівель і прилеглого середовища, яка приведена до єдності й отримала певний художній вигляд. Архітектурний ансамбль, у такій же мірі, як окрема будівля і її інтер’єр,                    є архітектурним добутком і об’єктом творчої праці зодчого.

Розрізняють ансамблі міські, загородні, паркові. Вони бувають малого й великого масштабу. Їхня архітектура у більшій або меншій мірі завжди сполучається із природою, що також стає об'єктом архітектурної композиції та невід’ємною частиною території. Під організацією території розуміється просторовий розподіл і облаштування вулиць, доріг, будинків, інженерного устаткування й усього того, що ми розуміємо під благоустроєм території. Ансамбль як архітектурний твір має певний художній вигляд. Людство має багатий досвід і найціннішу спадщину щодо архітектурних ансамблів, у якій виражаються суспільні ідеали й прагнення, художні смаки різних епох. Існує два види міських ансамблів. До першого відносяться ансамблі, створені протягом тривалого часу (протягом декількох десятиліть, а іноді й сторіч). Зодчі більш пізнього часу будували нові будівлі та споруди в інших стилях і включали їх у загальну форму ансамблів, що були створені раніше, доповнюючи й розвиваючи первинний задум. Прикладом може служити Червона площа в Москві (рис. 3.4).

 

 

 

 

 

До другого виду відносяться ансамблі, створені одноразово, за єдиним задумом, у єдиному архітектурному стилі. Прикладами можуть служити ансамблі Петербурга, створені архітектором Россі (вулиця Россі; Олександрійський театр і ансамбль прилеглих площ; Палацова площа, ансамбль Російського музею), і багато нових ансамблів, створених радянськими й зарубіжними зодчими (рис. 3.5, 3.6).

Обидва види міських ансамблів звичайно входять до складу сучасного міста, пристосовуючись до його практичних потреб. Виняток становлять ансамблі, перевтілені в історико-архітектур-ний музей, які утворюють так звані острівці-заповідники в сучасному місті, відокремлені парковими зонами. Прикладами можуть служити ансамблі кремлів у старих російських містах.

Композиція як міста в цілому, так і окремого ансамблю в першу чергу визначається історичними умовами. Істотний вплив на композицію ансамблю мають також природні умови. Низький, рівнинний рельєф місцевості дає можливість проводити прямі дороги, проспекти й вулиці. Нерівномірний рельєф змушує будувати криволінійні дороги й вулиці, перетинати низини віадуками й мостами, що надає ансамблю живописний характер.

Важливе значення для планування населеного пункту в цілому й для його ансамблів має наявність водойм і їхній характер, тому що в більшості випадків це позначається на плануванні ансамблю й міста. Чим більша водойма, тим більше орієнтується на неї ансамбль або місто: влаштовуються набережні, прибережні парки й сквери; будівлі, розташовані на рельєфі, звертаються до водойми; убік водойми розкриваються ансамблі й площі. Так виникають парадні «фасади міст», що виходять на береги великих рік і морів (рис. 3.7).

Зв'язок із природою у внутрішніх міських ансамблях здійснюється шляхом розкриття перспектив на навколишній пейзаж і шляхом влаштування парків, скверів, ставків, фонтанів, басейнів тощо (рис. 3.8).

У містобудівній практиці склалися певні планувальні прийоми й форми (вулиці різних типів, площі, міські центри), на основі яких складаються ансамблі. У просторовій композиції ансамблів розрізняють наступні найбільш типові побудови:

 

 

 

 

     

 

 

               

 

 

 

 

 а) глибинно-просторова перспектива, що може розкриватися уздовж витягнутої площі, уздовж вулиці, бульвару, каналу, ріки тощо. Ця перспектива може починатися з композиційно головного елемента або приводити до нього; весь простір, охоплений перспективою, може бути головним елементом відносно оточення;

б) замкнутий (або напівзамкнутий) простір, що обмежується забудовою або масивами зелені. До цього виду композиції ансамблю відносяться міські й паркові площі, квартальні й внутрішньозаводські простори й площі;

в) вільний простір, у якому будівлі розташовуються таким чином, що не утворюють чітко визначених певних лінійних меж площі або вулиці. В цьому випадку елементом, що визначає просторове середовище, служать природні межі або периметральні споруди;

г) панорами набережних, а також панорами, що розкриваються з високих точок зору всередині самого міста або селища. У таких ансамблях великого значення набувають силует забудови й висотні споруди (рис. 3.9, 3.10).

Звичайно ми спостерігаємо в ансамблях поєднання зазначених типових випадків, тим більше, що ансамблі сприймаються в русі та з різних точок зору.

 

		Рис. 3.8. Схематичний план центрального ансамблю міста

 

При побудові архітектурного ансамблю використовуються наступні прийоми:

1) розміщення в певних місцях будівель, що виділяються за своїм значенням, масштабом, композицією та художніми якостями. В ансамблі може бути одна або кілька таких будівель, які слугують його композиційними вузлами;

2) використання в якості композиційних вузлів ансамблю історичних пам’ятників архітектури;

3) встановлення монументів, присвячених видатним подіям і діячам, у добре видимих частинах ансамблю.