Боротьба вітовта за автономізацію великого князівства литовського та її наслідки

 

Маючи тепер за собою Польщу, Ягайло з Вітовтом заходилися формувати більші князівства, які були в землях Великого князівства Литовського. Україна майже повністю складалася з таких більших князівств, і тут ця переміна особливо відчувалася.

Після укладення Кревської унії волинські землі Володимирська і Луцька по смерті Любарта залишалися в руках його сина Федора, на якого Волинь дивилася як на свого законного князя. На Поділлі княжив останній з Коріятовичів Федір. Київщина з Задніпровщиною належала Володимиру Ольгердовичу. На Поліссі припетськім було кілька менших князівств, як Ратенське кн. Федора Ольгердовича, Пинське кн. Василя Михайловича, Ягайлового брата в перших, Чорторийське Василя Константиновича, Ягайлового братанича.

На Чернігівщині були просторі князівства: Чернигівське Дмитра-Корибута Ольгердовича, Брянське другого Дмитра Ольгердовича, Стародубське Патрикия Наримунтовича, Ольгердового братанича. Такі просторі князівства жили своїм окремим життям, не дуже навіть відчуваючи, що вони належать до великого князівства Литовського [30,c54].

Однак, після укладення Кревської унії Вітовт з Ягайлом скидають головних князів з їх престолів, переводять на менші князівства, де вони не могли вже мати такої сили, а їх давні волості або беруть від разу під свою безпосередню владу і управління, або пускають через кілька рук, не даючи новим князям укріплюватися. Кінець кінцем роблять з цих земель звичайні свої провінції, роздаючи їх в управу своїм намісникам і урядникам.

Так насамперед, восени 1393 р. забрано Чернігівське князівство від Дмитра-Корибута (другий Дмитро ще перед тим стратив своє Брянське князівство, приставши до московського війська). Від Федора Любартовича відібрано спочатку Луцьку землю, а далі й цілу Волинь; в заміну давали йому чернігівські волості.

Уряд, правда, й далі повторював по давньому, що воно старини не рухає, а новин не заводить, але в дійсності почало перебудовувати свою державу на польський взірець.

Подолання феодальної роздробленості в землях Південно-Західної Русі і формування української народності відбувалося у складних політичних умовах. Тяжке становище цих земель, позбавлених політичної єдності, зруйнованих Золотою Ордою, було використано сусідніми державами - Польщею, Угорщиною, Молдавським князівством. У зв'язку з цим історична доля українських територій була неоднакова [33,c145].

Якщо на перших порах Галичина ще зберігала деяку автономію, то згодом була повністю інкорпорована до складу Польського королівства і разом з Львівською і Перемишльською землями перетворена у "Руське воєводство". Пізніше польські феодали загарбали Західне Поділля. Польська держава проводила на цих землях відверто колонізаторську політику, яка супроводжувалась насильницькою колонізацією. Українське населення зазнавало соціальних, національних, релігійних утисків, повинно було коритись введенню чужого польського права.

Основна ж частина політичне роз'єднаних Південно-Західних земель опинилася під владою Великого князівства Литовського.

Могутність Литви неухильно зростала. Особливо посилилась Литовська держава у середині XIV ст. Саме в цей час Східна Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина були приєднані до Литви. Князі Південно-Західної Русі в тих складних умовах бачили у Великому князівстві Литовському реальну військово-політичну силу, здатну надати їм значну допомогу. Розуміючи це, литовські феодали поширювали свою експансію, використовуючи для цього як силу зброї, так і дипломатичні союзи. Так здійснювалося приєднання основної маси українських земель Великим князівством Литовським [30,c 118-121].

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого соціально-економічного і культурного розвитку. Справа в тому, що Литва перейняла українсько-білоруську культуру, традиції державного життя Київської Русі та Галицьке-Волинського князівства, "руські" (українські) правні норми та ін., а тому і перетворилась поступово на Литовське-Руську державу.

Ситуація різко змінилась, коли розпочався процес зближення Польщі та Литви. Так, внаслідок Кревської унії 1385 p. було сформовано союз двох держав - Литви і Польського королівства. Литовський князь Ягайло зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною для Литви, використати свої багатства в інтересах Польщі, приєднати до Польського королівства "на віки вічні" усі підлеглі йому, в тому числі українські, землі. Після цього на сеймі в Люблені Ягайло був обраний польським королем [31, c 78].

Тим саме Кревська унія означала поступову ліквідацію самостійності південно-західних князівств, забезпечувала панування польських феодалів над населенням українських земель. У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рала і сейм. У 1386 p. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер та його заступник - підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник - надвірний маршал; коронний підскарбій - охоронець королівської скарбниці та його заступник - надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада набула назву великої. Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств - панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства [10,c118-119].

Великий вплив на характер державного ладу, в тому числі на структуру найвищих органів управління Литви і Польщі, мав союз цих держав, що ставав все більш міцнішим. Основу цього союзу було закладено у 1385 р. Кревською унією, у відповідності з якою великий литовський князь Ягайло став і королем польським. Подальше зміцнення зв'язків між Литвою і Польщею відбулося у 1413 р. завдяки унії, законодавче оформленої Городельським привілеєм. Городельська унія передбачала можливість спільних засідань, польсько-литовських сеймів і з'їздів. Таким чином, перші кроки зближення Литви і Польщі мали характер особистої унії. Обидві самостійні держави об'єднувала особа спільного монарха.

Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади. Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління [25,c54].

Приєднання наприкінці XIV ст. більшої частини українських земель до складу Великого князівства Литовського не внесло спочатку будь-яких істотних змін в їх політико-адміністративний устрій. Продовжували існувати великі феодальні об'єднання - Київська і Волинська землі, кордони яких збігалися з політичними кордонами удільних князівств. Аналогічна картина склалася і на Поділлі, де після приєднання його до Литви сформувався уділ литовських князів Кариотовичів. У Чернігівській землі з встановленням тут влади литовських князів виникло декілька незначних за своїми розмірами удільних князівств [18,c115].

Усі українські землі, що були приєднані до Литви, вважалися власністю великокнязівської династії. У той же час ці землі зберігали певні риси автономії, а також старі місцеві звичаї. Включаючи такі землі до складу Великого князівства Литовського, великий князь у своїх грамотах обіцяв дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях.

У більшості українських удільних князівств і земель у XIV-XV ст. продовжувала існувати волосна система адміністративно-територіального поділу. Наприкінці XIV ст. в південних частинах Київського і Подільського князівств виникли нові судово-адміністративні одиниці - повіти. Декілька волостей складали повіт. Наприкінці XV ст. повіти і волості стали основними адміністративно-територіальними одиницями в українських землях.

Таким чином протягом яких-небудь двох років після укладення Кревської унії було зігнано з українських волостей усіх значніших князів. Правда Київську землю віддано іншому князеві, Скиргайлу Ольгердовичу, але він слідом помер; чернігівські землі дано Свитригайлові, але й той тут довго не посидів. На початках XV ст. на Україні залишилися тільки менші князівства як ось Ратенське, Пінське, Чорторійське, Стародубівське, Острозьке. Це були вже не ті майже самостійні князівства-держави, а тільки великі маєтки. Як на маєтки, були вони незвичайно великі, на великі десятки верств, але не мали політичного значення. І Україна стала провінцією великого князівства Литовського [45,c 200-202].

Для українських феодалів (у цьому випадку народ навряд чи мав якесь політичне значення) збереження автономії Великого князівства було справою великої ваги, оскільки литовці, на відміну від поляків, визнавали їх за рівних собі. Більше того, у двох випадках Вітаутас продовжував особливо милу серцю його українських васалів політику. Він відновлює почате Альгердасом просування на схід, щоб "збирати руські землі", а також із наміром підкорити розрізнені залишки Золотої Орди йде на південь і паралельно зводить систему укріплень для захисту своїх підданих від кочовиків. Але поряд із цим вольовий Вітаутас вдається до заходів, що куди менше імпонували українцям. Аби зрозуміти їхнє значення, слід у загальних рисах охарактеризувати політичний устрій Великого князівства.

Із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і православних, що виник у Великому князівстві внаслідок Кревської унії 1385 р., тепер поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків. Руйнація традиційних підвалин життя часів Київської Русі, порушення сталих політично-династичних зв'язків призвели до того, що українські землі опинилися під зверхністю сусідніх держав і в першу чергу Литви і Польщі.

Подальша їх доля була неоднаковою. До складу Литовського князівства увійшли найкультурніші українські землі з виробленими правними формами. Вони не тільки успішно боронили свою правну культуру, а й активно впливали на правове і культурне життя Великого князівства Литовського, що й сприяло визначенню його як Литовсько-Руської держави. Багато в чому литовсько-руське право було наслідком звичаєвого права Русі і в свою чергу наклало чималий відбиток на подальшу українську юридичну думку. Інакше відбувався розвиток територій, які опинилися під владою Польщі з її відверто колонізаторською політикою, уведенням чужого для українського народу польського права. Надалі подібних утисків зазнали і ті українські землі, що входили до складу Литви, а після утворення Речі Посполитої опинилися під владою Корони [4,c 125].

За різних складних умов українські землі зуміли все ж таки зберегти високий рівень своєї правової культури. Не всім представникам правлячих верств Литви Кревська унія була до душі (адже Польща стала гегемоном у союзі Польщі та Литви).

Речником протесту Великого Литовсько-Руського князівства проти свавільного, антидержавного акту Ягайла виступив князь Вітовт (1392-1430 рр.), який кілька разів намагався розірвати зв’язки з Польщею і здобути королівський титул. Згідно з угодою, підписаною в 1400 р., Ягайло і польські феодали визнали Вітовта довічним правителем автономної Литовської держави, а Вітовт прийняв титул Великого князя литовського.

Висновки

 

Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до епохальних змін. У XIV ст. історичні події розвивалися не на користь України. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися сусіди - Литва, Польща та Московія. Вони дуже стрімко розросталися, і їх, цілком природно, приваблював вакуум влади, що виник на півдні.

У 1340 р. помер останній князь Галицько-Волинської держави Юрій II. Після його смерті західноукраїнські землі теж опинилися без свого провідника, ставши легкою поживою для ворога. Польський король Казимир III, скориставшись цим, захопив м. Львів, пограбував його, заволодів клейнодами, в тому числі короною Данила Галицького.

На початку XIV ст. Литва була сильною державою. її територія сягала далеко за межі етнічного регіону - басейнів Вісли, Німану й Двіни - за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.

Колишня київська Русь могла сплачувати щедру данину, мала розгалужені торговельні шляхи була спроможна надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник - правляча литовська династія мала численних нащадків, що потребували власних уділів.

Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316-1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345 - 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що "вся Русь просто повинна належати литовцям". Під керівництвом Ольгерда в 40 - 50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну. Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь.

Під впливом Великого князівства Литовського (далі - ВКЛ) опинилася Волинська, Подільська, Київська (разом з Переяславщиною) та Чернігово-Сіверська землі.

Наслідком просування ВКЛ на руські території стало "зрущення" литовської держави, що знайшло своє відображення у її повній назві: Велике князівство Литовське, Руське та Жомоїтське. Литва проводила досить лояльну політику щодо місцевого населення, зберігши, по-суті, автономність руських князів. ВКЛ стало федерацією земель-князівств, в тому числі і руських: Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині, Поділля. Тут сиділи князі з литовської династії Гедеміновичів. В руських землях збереглася стара система управління. Лишилися в силі руські закони і звичаї, за боярами-воїнам и закріплювалися родові землі.

Однак в силу політичних причин литовський князь Ягайло погодився на шлюб з польською королівною Ядвігою. 1385 р. між Польщею і Литвою була підписана Кревська унія. За її умовами ВКЛ мало інкорпоруватися (від лат. inkorporatio - приєднання, включення до складу) до Польської держави.

Князь Ягайло проводив відкриту пропольську політику щодо навічного приєднання всіх своїх земель литовських та руських до Корони Польської. Відбувався, також, активний наступ на інтереси литовсько-руських феодалів. Все це призвело до формування політичної опозиції, яку очолив литовський князь Вітовт. Намагаючись подолати місцевий сепаратизм та зміцнитися на троні, Вітовт розпочав політику централізації, ліквідовуючи удільний, автономний статус Волинського, Київського, Новгород-Сіверського та Подільського князівств.

Експансія Литви припинилась із смертю Вітовта в 1430 р. Після вітовта великим князем литовським став молодший Ольгердович - Свидригайло", який відразу розпочав боротьбу з Польщею за Західне Поділля. Однак справу не було доведено до кінця. З 1440 р. престол перейшов до Казимира, який згодом став також і королем польським. Для того, щоб запобігти місцевому сепаратизму, Казимир поновлює обласні привілеї, в результаті чого встановлюється федеративний принцип територіального устрою ВКЛ.

Казимир на початку 40-х рр. XIV ст. поновив статус удільного князівства на Київщині, відновив удільне князівство і на Волині. Однак по смерті князів, незважаючи на супротив місцевої шляхти, удільний статус Київщини (1471 р.) і Волині (1452 р.) був ліквідований. Руські землі на кінець XV ст. стають звичайними провінціями Литви, які адміністративно поділялися на землі-воєводства - повіти - волості.

Прагнення Литви і Польщі об'єднати зусилля перед небезпекою з боку могутнього Тевтонського ордену, який панував на Балтійському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства (яке виділилося у 1443 р. зі складу Золотої Орди, у 1475 р. визнало залежність від Османської імперії).

Пошуки великим князем литовським Ягайлом (1377-1392 рр.) союзника для зміцнення свого становища. Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши великокнязівський престол усупереч принципам родового старшинства, опинився у скрутній ситуації. Проти нього виступили старші Ольгердовичі і кузен Вітовт.

Це була шлюбна унія - литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; унаслідок цього сутички між Польщею і Великим князівством Литовським припинялися, а їхні збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла - князю Вітовту (1392-1430 рр.).

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицизм.

Позитивні наслідки - об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов'янські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.).

Негативні - посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильне насадження католицизму. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське.

Втрати київської князівської вотчини спонукала нащадків Володимира Ольгердовича до боротьби. 1481 р. спалахує так звана "змова князів", яка була придушена. У 1508 р. розгорнулося повстання Михайла Глинського. Повстанці зазнали поразки, а сам М. Глинський утік до Москви. Однак, Київ продовжував бути сакрально-харизматичним містом "як найпершого з - поміж усіх інших".

 

Список використаних джерел

 

1. Алексєєв С. Історія України: Короткий курс лекцій: [для студ. вузів усіх спец. та усіх форм навчання] / Донбаська держ. машинобудівна академія. - Краматорськ: ДДМА, 2007. - 228c.

. Баран В. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп. ред.). - 4. вид. - Л.: Світ, 2003. - 520с.

. Україна і Литва в XIV-XVI століттях. Політико-правові та соціально-економічні аспекти / Відп. ред. Смолій В. А.; авт. кол.: Берковський В.Г., Блануца А.В., Ващук Д.П., Гурбик А.О., Черкас Б.В. - Луцьк: ПрАТ "Волинська обласна друкарня", 2011. - 256 с.

. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 535 с.

. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. - К.: Видавничий центр "Академія", 2009. - С.9 - 140.

. Боплан Г.Л. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. - К.: Наук. думка; Кембрідж (Мас.): Укр. наук. ін-т, 1990. - С.31 - 113.

. Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Кордони України: історична ретроспектива та сучасний стан. - К., 1994.

. Борисенко В. Курс української історії. - К., 1997.

. Брайчевський М. Конспект історії України. - К., 1993.

. Британ В.Т., Висоцький О.Ю. Історія України з давнини до початку XXI століття. - Дніпропетровськ: НМетАУ, 2007. - 170 с.

. Білецька О.В. Поділля на зламі XIV-XV ст.: до витоків формування історичної області. - Одеса, 2004. - 416 с.

. Гудавичюс Э. История Литвы. Т.1. С древнейших времен до 1569 года. Пер. с литовского Г.И. Ефремова. М.: Фонд им. И.Д. Сытина. Baltrus, 2005. - 680 с.

. Кромм М.М. Меж Русью и Литвой: пограничные земли в системе русско-литовских отношений конца XIV - первой трети XVI. - Изд.2-е, испр. и доп. - М.: Квадрига, 2010. - 318 с.

. Горобець В.М., Чухліб Т.В. Незнайома Кліо. Таємниці, казуси, і курйози української історії. Козацька доба. - К. 2004.

. Історія України: нове бачення. О.І. Гуржий, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр Киів.: МАУП, 1994р.

. Нарис Історії України.Д. Дорошенко. Київ.: Алерта, 1992.

. Дворниченко А.Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до начала XVI века): Очерки истории общины, сословий, государственности. СПб., 1993.

. Історія України. Литовсько-польська доба.О. Дзюба, М. Довбищенко, О. Русіна. Київ 1997р.

. Заруба В.М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. - К.: Істина, 2006.

. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп. ред.). - 3. вид., перероб. і доп. - Л.: Світ, 2002. - 520с.

. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. - 2-ге вид., доп. і перероб. - К.: Алерта, 2006. - 412 с.

. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до 21 століття - Харків: Одіссей, 2008. - С.28-83.

. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. - Харків: Одіссей, 2005. - 413 с.

. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. - 3-е вид., виправлене і доп. - К.: Знання-Прес, 2006. - 598 с.

. Лановик Б.Д., Матейко Р.М., Матисякевич З.М. Історія України. - К.: Знання, 2006. - С.10-126.

. Історія України. Курс лекцій: у 2-х кн.: Навч. посібник / Мельник Л. Г, Верстюк В.Ф., Демченко Н.В. та ін. - К.: Либідь, 2008. - Кн.1. - С.5 - 64.

. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. - 3 - вид., виправлене та доповнене. - Львів: Новий Світ-2000, 2007. - 262 с.

. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою.К., 1998.

. Русина О.В. Велике князівство литовське (ВКЛ) // Енциклопедія історії України (ЕІУ). - Т.1. - К., 2003. - С.460-463.

. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. / Толочко П.П. - К.: Либідь, 2009. - Кн.1. - С.100-240.

. Уривалкін О.М. Історія України (середина ХІІІ - середина XVII ст.): Навчальний посібник. - К., 2005;

. Шабульдо Ф.М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского.К., 1987.

. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом. - К.: МАУП, 2006. - 345 с.

. Щербак, В.О. Дашкевич (Дашкович) Остафій [Текст] /В.О. Щербак // Енциклопедія історії України. - К., 2004. - Т.2. - С.295.

. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. - К.: Кондор, 2007. - 249 с.

. Яковенко, Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст.: (Волинь і Центр. Україна). - К.: Наук. думка, 1993. - 411, [3] с. (2-ге вид. - К.: Критика, 2005).

. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХIV до середини ХVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - К., 1994. - C.25 - 109.

. История Литовской ССР. Т.1. Отв. ред. К.Я. Страздинь. Риг. Вильнюс., 1978. - 427 с.

39. Мицик Ю.А. СУПРАСЛЬСЬКИЙ ЛІТОПИС [Електронний ресурс] // - Режим доступу: http://www.history.org.ua/? termin=Supraslskyj_litopys <http://www.history.org.ua/?termin=Supraslskyj_litopys>

. Крип’якевич І. Джерела з історії Галичини періоду феодалізму /до 1772 р. /. Огляд публікацій. К.: Видавництво АН УРСР, І962, - 81 с.

. Грамоти ХІV ст. // Упорядник М.М. Пещак. - К.: 1974. - 255 с.

. Луцьку - 900 р.1085-1985. Збірник документів та матеріалів. - К.: Наукова думка, 1985, - 302 с.

. Войтович Л. Удільні князівства на українських землях у другій половині ХП-ХV ст. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: збірник наукових праць. Львів, 1995. - Випуск 2. - С.33-43.

. Ільков В.І., Олашин М.В. Головні етапи розвитку Галицько-Волинського князівства в 1199-1349 рр. // Велика Волинь: минуле й сучасне. Тези міжнародної наукової краєзнавчої конференції. - Житомир, 1993, - 139 с.

Минуле і сучасне Волині: Олександр Цинкаловський і край. Матеріали Х наукової конференції 20-23 січня 1992 р. /Відповідальний редактор Бондаренко. - Луцьк: Надстир’я, І998. - 297 с.

. Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України. - К.: Україна, 1996. - 463 с.

. Dlugosz J. Roczniki czuli kroniki slawnego Krolewstwa Polskiego. - Ks.9. - Warszawa, 1975. - 485 s.

. Kromer M. Kronika Polska. - Sanok, 1857. - 1500 s

. Антонович В. Коротенька історія Волині. - Луцьк: Волинське обласне редакційно-видавниче підприємство "Надстир’я”, 1992, - 48с.

. Історія України: нове бачення; у 2-х Т.о.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр та ін.: під заг. редакцією В.А. Смолія т.І. - К.: Україна, І996, - 350 С.

. Історія України від найдавніших часів до сьогодення. Зб. докум. і матеріалів / За заг. ред. Н.П. Коцура, Н.В. Терес. - Київ - Чернівці: Книги-ХХІ, 2008. - 1100 с.

. Грушевський М.С. Історія України-Руси в 11-ти томах, 12 книгах.Т. ІV: ХІV-ХVІ віки - відносини політичні. - К.: Наукова думка, 1993, - 544 с.

. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К.: Наукова думка, 1992, - 644 с.

. Субтельний О. Україна. Історія. - К.: Либідь, І993. - 7І7 с.

. Полонська-Василенко Н. Історія України у 2-х т. Т.І. - К.: Либідь, І992, - 640 с.

. Історія Волині: з найдавніших часів до наших днів. - Львів: Вища школа, 1988. - 236 С.

. Троневич П. Волинь в сутінках української історії ХІV-ХVІ століть. - Луцьк: Місійна книжкова фабрика "Християнське життя”, 2003. - 112 с.

. Терещенко Ю.І. Україна і європейський світ. Нарис історії від утворення старокиївської держави до кінця ХVІ ст. - К.: Перун, 1996. - 496 с.