Поширення впливу Литви на Наддніпрянську Україну

 

У XIV ст. українські землі, що являли собою території, роздрібнені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом, підпали під владу кількох феодальних країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина. У 1351-1352 рр. між Польщею і Литвою тривала війна за Галицько-волинську землю. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. Протягом 1370-1386 рр. Галичиною володіла уже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину.

В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литви на Придніпров'я, що полегшувалося ослабленням Золотої Орди. У 1355-1356 рр. литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р. захопив і Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило татарські війська; Київщина І Поділля остаточно відійшли до Литви [25, с74-76].

Ще раніше, за князя Гедиміна, в першій половині XIV ст. литовські феодали захопили Берестейщину, а згодом і Пінщину.

Населення цих територій не чинило опору литовським князям, оскільки вони дотримувалися на захоплених землях правила: "Ми старину не рушимо, а новини не вводимо". Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі руські землі - Чернігово-СІверщина, Київщина, Поділля - залишались автономними. Руська мова була визнана другою державною, нею писали літературні твори, угоди. Православна церква теж зберегла свої позиції. Захоплені Литвою південно-західні руські землі перебували на становищі удільних князівств, очолюваних князями-членами литовського великокнязівського роду [36, с70-71].

Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за князювання Ольгерда намагалась встановити свою владу над Північно-Східною Руссю, але отримала відсіч з боку Московського князівства, позиції якого зміцніли після Куликовської битви 8 вересня 1380 р., коли російське військо, до якого входили й загони з українських та білоруських земель, розгромило ординські війська хана Мамая [34, с91-92].

Це занепокоїло литовського великого князя Ягайла (союзника Мамая під час Куликової битви). Намагаючись запобігти посиленню Москви, до якої тяжіла частина українських ї білоруських феодалів, Ягайло 14 серпня 1385 р. у м. Крево уклав угоду про унію Литви з Польщею. Крім названих вище причин, Існувала ще загроза з боку Тевтонського ордену для цих країн. Польські феодали мріяли також використати унію для підкорення Литви. За актом про унію Ягайло одружувався з польською королевою Ядвігою, ставав королем Польщі, зобов'язувався зробити католицизм державною релігією в Литві і назавжди приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі.

Проте ці намагання Польщі викликали опір литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний Польщею довічним правителем Литви. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви збільшилася, посилилось пригноблення населення цих земель. Вітовт ліквідував на території України удільні князівства (Волинське, Київське, Подільське та ін.). Тут почали правити намісники князя. Земельними володіннями обдаровувалися на українських землях литовські феодали і католицька церква [29, с45-47].

Позиції Польщі в Литві зміцніли після розгрому 15 липня 1410 р. під Грюнвальдом Тевтонського ордену, який визнав себе васалом Польщі. Згідно з Городельською унією 1413 р. литовські бояри-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою. В Литві був уведений польський адміністративний поділ, зростав вплив католицької церкви.

Все це спричинило до активізації руху опору проти польських феодалів у Литві. Очолив цей рух після смерті Вітовта в 1430 р. великий князь литовський Свидригайло Ольгердович, який аж до 1435 р. чинив опір експансійній політиці Польщі в Литві і припинив цю боротьбу після поразки в битві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. з військами великого князя литовського Сигізмунда (брата Вітовта (1432-1440 рр.). Цього ж року литовські феодали обрали великим князем сина Ягайла - малолітнього Казимира (в Польщі королем був на цей час його брат Владислав III). У 1447 р. він став також королем Польщі під ім'ям Казимира IV. Отже, польсько-литовська унія відновилася [4, с19-20].

Але боротьба проти полонізації українського і білоруського населення не припинилась. Найрішучіше боролися Смоленська, Волинська землі і Київщина. Не залишалася осторонь і українська знать. Дехто з її представників, а саме князі Воротинські, Одоєвські, Бєльські та ін., перейшли на бік Росії, яка в першій чверті XVI ст. приєднала до себе Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину. Це був своєрідний протест проти наступу Польщі з метою заручитися підтримкою Москви у боротьбі з Польщею і католицизмом.

Отже, внаслідок занепаду руських земель, Велике князівство Литовське змогло приєднати значну частину українських земель у відносно короткі строки. Експансія Литви йшла в основному мирним шляхом, тому що литовці перебували на нищому соціально-економічному і культурному рівні від населення ново приєднаних земель. Тому Литва завзято стала сприймати культурні надбання Русі. Руська мова стала офіційною мовою діловодства, руські князі і православне населення не ущемлялось в правах за національною, чи релігійною ознакою, як це було в польській Галичині. Недаремно цей перід називають литовсько-руським, а державу інколи іменують Литовсько-Руською.