Давньоруської та української

 

Отже, ретроспективно, в історичній перспективі билини вважають залишками героїчного епосу Київської Русі – таким же якимось дивом уцілілим скарбом її, як собори, мозаїки, фрески, ікони та рукописні книги, але скарбом усним.

Київська Русь X–XIII ст. – одна з найбільших країн середньовічної Європи, територія якої включала в себе землі сучасної України, Білорусі, європейської Росії та частини Прибалтики. Населення її складалося переважно із слов'янських племен, але жили вони поруч із фінно-уграми та тюрками. Князі вели свій рід від скандинавського конунга Рюрика, обрусілі нащадки якого правили майже самостійними князівствами, а найродовитіший із цих володарів, за доволі складною системою успадкування (а частіше то був найсильніший, що перемагав родичів у своєрідній громадянській війні, "усобиці"), отримував київський стіл і титул великого князя київського. До державної системи Київська Русь входили Новгород Великий і Псков (великі міста з республіканським устроєм, вони запрошували до себе князів лише як військових керівників), а також тюркські племена торків і "чорних клобуків" (каракалпаків), що утворювали кінну гвардію великого князя.

Влада великого князя київського, як правило, тривала недовго й не передавалася від батька до сина, до того ж (за винятком кількох десятиріч правління хрестителя Русі Володимира I Святославовича та його сина Ярослава Мудрого) реально вона не поширювалася на всю територію Київської Русі. Тому й кульгають порівняння Київської Русі з середньовічними імперіями, як-от із Візантійською або Західною Римською. Тому й не витримала вона спочатку монгольської навали, а потім тиску міцніше збудованих держав-сусідів – Польщі, Литви, Угорщини, які й поділили її південні та західні землі. Решта ж території залишилася під владою Золотої Орди, а з часом на ній утворилася нова, Московська держава – уже як монархія на деспотичний східний зразок.

Навіщо ж студентові ламати голову ще й над билинами, якщо маємо власний національний епос – думи? А якщо й були колись ці билини в Україні, то чому вони, як, наприклад, думи, не дожили до нашого часу? Відповідь на друге запитання набагато простіша: билини щезли в українців так само й у той же приблизно період, як і епічні пісні у французів та давньоанглійський епос. І зникли вони з тих самих причин, що й епос у інших європейських народів: існування архаїчного епосу не відповідала новим умовам життя та новому рівню культурного розвитку, що складалися в Європі з початком доби Відродження.

Справжню наукову проблему утворює не зникнення билин як живого жанру українського фольклору, а той унікальний факт, що сталося не просто зникнення давнього архаїчного епосу (як це було, скажімо, у французів чи німців), а заміна архаїчнішого епосу, билин, на новішій, модерніший, думи. При цьому досить довго в України співалися водночас і билини, і думи – інакше не можна пояснити загадки дуже неповного набору в думах ознак "класичного" епосу, що контрастує з їхньою безперечно епічною природою взагалі. Загадка ця стає зрозумілою, якщо зважити на неповторність ситуації: жанр дум створювався, сюжетний склад їх формувався у стосунку, якщо вжити математичний термін, доповнюваності з давнішим епосом, билинами. Творці нового жанру просто не мали необхідності, наприклад, складати думи про "героїчне сватання" або на інші "романічні" епічні сюжети – просто через те, що такі пісні ще виконувалися в жанровій формі билини.

Сама ж дума розробляє сюжети, билині якраз не притаманні, скажімо, "невільницькі": якщо билинний богатир і потрапляє в полон до ворога-іноземця ("Ілля і Калин-цар", "Соломан і Василь Окулович"), то лише для того, щоб невдовзі його знищити. Не знали билини й окремих сюжетів про самотню смерть воїна в полі: навіть якщо билину й спеціально присвячено містичній "загибелі богатирів", смерть героя завжди при людях.

Але унікальну в історії світового епосу заміну в одному національному фольклорі архаїчної форми епосу на принципово іншу не можна пояснювати лише чинниками культурологічними, естетичними. Коли у XIII–XIV ст. величний Київ назавжди, як здавалося, втратив політичне та економічне значення, а "свого" князя у своїй столиці заступили інокультурні, а частіше й іновірні "государі" в Сараї, Вільні, тоді київський пафос билинного епосу почав сприйматися українцями як політичний анахронізм.

Можна стверджувати також, що в Україні XVI–XVII ст. билини й думи виконувалися співцями-професіоналами, що належали відповідно до різних корпорацій. Зіставимо такі факти. У "Слові о полку Ігоревім" шанобливо згадується Боян, дружинний співець XI ст., що оспівував князів. Деякі билини зображають виключно події двірського побуту, і російський історик Б. О. Рибаков навіть приписує Боянові складання однієї з таких "боярських новел", билину "Соловій Будимирович"¹¹. Папський посол А. Контаріні був 1474 р. в Києві на прийомі в литовського воєводи "Паммартіна" (Мартина Гаштольта), "протягом котрого співали співаки"¹². Століттям пізніше шляхтич
Філон Кмита Чорнобильський пише з Орші, з московського кордону, листа до підканцлера Остафія Воловича, де скаржиться, що "з голоду здох на сторожі! Помсти, Боже, господарю гріхопадєніє, хто розумієт! Бо придет час, коли будет надобі Ілії Муравленина і Соловія Будимировича, – прийдет час, колі будет служб наших потреба!"¹³. Як бачимо, себе, ватажка "прикордонників" Речі Посполитої, Філон порівнює з ватажком билинної "застави богатирської", а свого столичного благодійника, людину двірську – з героєм "боярської новели". Узагалі таке влучне пригадування з трьох десятків билинних сюжетів саме сюжету про Солов'я Будимировича (на російській Півночі, до речі, слабо поширеного) здається не випадковим.

Зібрані докупи, ці поодинокі свідчення дозволяють стверджувати, що давньокиївська традиція дружинних співців не відразу щезла в Україні. У литовську добу їхні послідовники продовжували співати вже при дворах таких литовських магнатів, як "пан Мартин", що йому, мабуть, лестили прирівнювання його до колишніх володарів Києва. І навіть після унії Польщі з Литвою, коли українські та литовські аристократи почали швидко полонізуватись, ця двірська версія давньоруського билинного епосу якийсь час була, сказати б, "на слуху" в таких різних і за соціальним станом, і за освітою, і за культурними орієнтаціями людей, як провінційний шляхтич-вояк і його благодійник-урядовець.

Думи ж створювалися зовсім на інше "соціальне замовлення" і, слід це відзначити, яскраво втілюють ментальність цих своїх слухачів. Безсімейне лицарство, яке національне презирство до збирання багатств доводить до абсурду, напівченці, що, ніби дотримуючись євангельського заклику Христа (Мт., 10.10 та ін.), не мають на собі двох одежин, пісники в часи воєнні та безтурботні гультяї в мирні, – ці слухачі дум і у великому пані гетьмані Богдані Хмельницькому хотіли бачити гетьмана голоти, а позаяк було це важкувато, мріяли про гетьмана-"нетягу", тож і придумали собі Феська Ганжу Андибера. Іншими словами, складачі дум орієнтувалися насамперед на запорозьке козацтво.

Лише ці нові народні герої, козаки, могли запобігти (і таки запобігли!) знищенню українського народу, до якого вели постійні напади кримських та ногайських татар і планомірне турецьке завоювання, з одного боку, а з іншого – постійне намагання урядових і католицьких кіл Речі Посполитої змусити українців позбутися свого етносу та прабатьківської віри. Давньоруські ж богатирі не те щоб зовсім були забуті (пам'ять про них збереглася досі в казках, легендах і переказах), але сприймалися народом як постаті дуже давнього, міфічного минулого, пісні ж про них більше вже не співалися.

В Росії перші наукові записи билин належать до середини XIX ст. Якими ж постали тоді билини перед дослідниками?

Це були пісні, що виконувалися соло, як правило, чоловіками і, власне, не співалися, а співучо декламувалися (рецитувалися) на доволі одноманітні мелодії. На відміну від сербських епічних пісень і пізніших дум, виконання билин не передбачало музичного акомпанементу, співцями ж були не "професіонали", як кобзарі та лірники, а звичайні селяни, котрі вчилися співати билини "для душі", щоб було чим розважити родину й сусідів довгими зимовими вечорами. Цім російським селянам і судилося стати останніми виконавцями та слухачами складно побудованих і вишуканих за стилем епічних пісень, які виконувались колись дружинними співцями на розкішних бенкетах у "білокам'яних" князівських теремах і в походах біля вогнищ, скоморохами на міських майданах і святами на "ігрищах" і "братчинах".

Назва "билини" присвоєна, як гадають, цим епічним пісням російськими дослідниками вже в XIX ст.; селяни російської Півночі називали їх "старинами" або "старинками" – так само, як, зокрема, старіші епічні духовні вірші, не розрізняючи ці жанри між собою. Назва підкреслює сприймання співцями та слухачами змісту цих пісень як такого, що належить до сивої старовини.

Билинний вірш неримований, хоч рими інколи зустрічаються. Він має три-чотири наголоси на рядок і, як правило, дактилічне закінчення (клаузулу), тобто останній наголос у рядку звучав на третьому складі від кінця; якщо ж останнє слово в рядку не відповідало цій вимозі, звичайно додавався ще один склад, наприклад: "...по полям, по широки-и-м". Але слід відзначити, що віршовий рядок билини може мати в окремих випадках і гіпердактилічну клаузулу (з наголосом на четвертому від кінця складі), а доволі часто й жіночу (з наголосом на другому складі від кінця)¹⁴. За обсягом билини є найбільшими серед усіх жанрів епічної слов'янської пісенності, а серед билин найдовші так звані контаміновані, тобто з'єднані з кількох пісень про того ж богатиря. Але процес циклізації цим і обмежився, розвиток билинного жанру припинився ще в давній Русі, тож до утворення таких поем, як давньогрецька "Іліада" або киргизький "Манас", справа не дійшла.

Головною ж змістовною ознакою билини, що дозволяє відрізняти її від подібного за формою епічного духовного вірша, є її герой – богатир. Його назва, що стала вже науковим терміном, є запозиченням із тюркських мов (а може й з монгольської, тоді воно з'явилося доволі пізно); йому відповідало давньоруське слово "хоробръ", що в джерелах збереглось у церковнослов'янській формі "храбръ". Кожний з богатирів виступає водночас і як людина з власним характером і долею, і як істота надлюдська, бо має риси героя міфу: наодинці б'ється з ворожим військом, перемагає чудовиськ, а якщо втамовує спрагу, то чарою "в півтора відра". При цьому кожен із них є персонажем не однієї окремої билини, а билинного епосу взагалі, оскільки може виступати як головний герой кількох билин, а згадку про нього билинний співець міг вставити до кожної.

Ще з праць минулого століття йде поділ билин на дві групи – про богатирів "старіших" і про богатирів "молодших". До "старіших" зазвичай відносять Святогора, Вольха Всеславича, Миколу Селяниновича, бо в їхніх постатях відбито найяскравіші риси істот міфічних, напівбогів, важливо також, що оповіді про них не пов'язані з князем Володимиром і його двором. До "молодших" зараховують Іллю, Добриню, Альошу Поповича, Солов'я Будимировича, Дюка Степановича, Сухана, Чурилу Пленковича тощо. Усі вони служать великому князю Володимирові Красному Сонечку, усі ближчі до реалій давньоруської історії. Названий серед них першим Ілля є ніби перехідною ланкою від богатирів "старіших" до "молодших", таке його сприймання співцями підкреслюється й сюжетом билини, в якій Святогор перед смертю передає частину своєї сили Іллі. Водночас саме Добрині епічні співці довірили найархаїчніший подвиг – перемогу над міфічним Змієм. Тому можна погодитися з тими вченими, що вбачають у Добрині постать архаїчнішу за Іллю.

Богатирі живуть у своєрідному "епічному світі", де вічно править сонечко Володимир, князь стольно-київський, у пишному палаці якого вічно продовжується банкет, що з нього богатирі виїздять на свої подвиги. Художній час билини характеризується не лише такою замкненістю, а й певною відокремленістю від часу, що в ньому живе слухач: час билин чітко сприймався як дуже давній, а їхні персонажі та події, у них змальовані, – як такі, що залишилися в далекому минулому вітчизняної історії. Водночас спроби пов'язати сюжети героїчних билин з конкретним подіями історії Київської Русі, а богатирів – з її реальним історичними діячами тієї доби поки що не привели до загальновизнаних результатів. Натомість більшість билинних сюжетів – міжнародні, такі, що їх знаходимо і в епосах інших народів: "бій батька з невпізнаним ним сином", "двобій з чудовиськом", "несправедливе ув'язнення богатиря" тощо.

Билинам присвячено величезну наукову літературу, про них писали дослідники не лише слов'янські, а й усього світу. Досвід дослідження билин українськими вченими узагальнив свого часу М. С. Грушевський у зазначеній праці, російськими та зарубіжними – Г. М. Астахова¹⁵.

Завдання реконструкції епічного "українського репертуару княжої і переходової доби" ще в 20-ті рр. поставив перед собою М. С. Грушев­ський і виконав його у своїй "Історії української літератури" (т. 4, кн. 1). Зроблене видатним істориком і культурологом необхідно переглянути, виходячи із сучасного стану дослідження билин і світового епосознавства. На сучасному рівні нашої науки, ураховуючи світовий досвід генологічних структуральних досліджень, виникає можливість піти далі, спробувавши реконструювати ті версії билинного епосу, що побутували в Київській Русі та згодом в Україні XV–XVII ст., і крім складу сюжетів, відтворити гіпотетичний архетип (сюжетна схема, топоніми, імена та характеристики персонажів і деякі стилістичні конструкції) кожної окремої билини на кожному з цих двох етапів екзистенції давніх билин. Цим сучасна наукова реконструкція й змушена буде обмежитися, хіба що до української версії можна ще буде додати до цього кістяка ще й перелік слів, якими міг користуватися українські виконавці билини у перші "післякиївські" століття історії України. Справа в тому, що усний твір існує лише у вигляді варіантів, тобто конкретних текстів, що звучать при його виконанні. Учений-фольклорист не має у своєму розпорядженні таких варіантів певної української билини, тому він може спробувати відтворити тільки якусь її абстракцію, загальне уявлення про неї на матеріалі, головним чином, російських варіантів.

Що ж до перекладу північноросійських билинних текстів сучасною українською мовою або переробок сучасним "кобзарем" тих же оригіналів у думовому стилі тощо – такі реконструкції, можливо, і справді корисні з погляду популяризації ідеї повернення билин українській культурі, до науки стосунку не мають.

 

 

ЗАПИТАННЯ

 

Для самоперевірки. Знайдіть ім'я билинного богатиря.

1. Єруслан Лазаревич.

2. Личарда.

3. Роланд.

4. Ганжа-Андибер.

5. Ходжа Насреддін.

6. Сухан.

7. Микита Кожум'яка.

8. Самійло Кішка.

 

Відмінникові. Селянство Російської Півночі, що зберегло тексти билин Київської Русі, називало їх...

1..... піснями.

2.... билинами.

3.... старинами.

4.... старовинними піснями.

5.... псальмами.

 

6.З. Билини "Вольга і Микула"

та "Ілля і Соловій Розбійник"