Як теоретичні витоки структуралізму

 

Поруч із фрейдизмом поступово розвивалося нове вчення, котре, на відміну від нього, зароджувалося в надрах самої словесності та спочатку мало на меті не пояснення її витоків, а пошук адекватних їй методів дослідження. Ідеї формалізму витали в повітрі Європи кінця XIX ст., реалізуючись у трактаті віденського музикознавця Е. Гансліка (1881), де доводилося, що музика – це лише "рухомі звукові форми", які не мають іншого змісту, ніж звуковий. Подібні думки пропагували й члени мюнхенського гуртка формалістів – А. Фідлєр, Г. Маре й, особливо, А. фон Гільдербрандт, чия монографія "Проблеми форми в зображальному мистецтві" (1893) викликала в Європі певне зацікавлення.

У Росії в 1914 р. водночас із російським перекладом цього трактату було надруковано невеличку брошурку В. Б. Шкловського "Воскресіння слова", а в Україні – посібник В. М. Перетца "З лекцій з методології історії літератури". У грубому цьому томі відомий учений, професор Університету св. Володимира, перебравши всі існуючі тоді методи літературознавства та фольклористики, зупинився на думці, що головне завдання тут дослідника – вивчення "формального боку" твору, "того, «як» висловив поет свою ідею, а не того, «що» висловив він"²⁹.

На це твердження сучасники звернули увагу, і не сказати, щоб прихильну. Проте В. М. Перетц такі думки висловлював і раніше.
У вже цитованій рецензії на магістерську дисертацію А. М. Лободи "Руські билини про сватання" (1904) він писав, що "історик літератури є лише дослідником прийомів і способів, котрими створюється літературне явище як таке"; його наука "має справу з формулами, а з дійсністю – історія"³⁰. Проте, забезпечивши в такий спосіб пріоритет за укра­їнською наукою, далі принцип формалізму В. М. Перетц не розвивав.

Що ж до нікому ще не відомого автора петербурзької брошурки, то він став одним із засновників утвореного в наступному році ОПОЯЗу (російська абревіатура назви Товариства вивчення поетичної мови) – угрупування молодих філологів, голосного в історії світової науки. У його членів (окрім В. Б. Шкловського, туди входили Ю. М. Тинянов, В. М. Жирмунський, Р. О. Якобсон та ін.) таке саме розчарування методами академічної науки, що й у академіка В. М. Перетца, викликало прагнення радикального перегляду їх, результати якого й отримали в науці назву " російського формалізму ". Праці членів гуртка друкувалися, головним чином, у "Збірниках з теорії поетичної мови" (1–3, 1915, 1919), а потім "Поетика" (1–5, 1926–1929); більшість із цих праць було згодом перевидано на Заході, а частково, після "відлиги", і в СРСР. Оскільки цікавилися формалісти в першу чергу літературою, нас тут затримають лише ті їхні ідеї, що відбилися на розвитку світової фольклористики.

В. М. Жирмунський, найконсервативніший, на перший погляд, серед формалістів (бо час од часу критикував друзів з позицій, ближчих до традиційної філології), проголосив 1923 р.: "Оскільки матеріалом поезії є мова, до основи систематичної побудови поетики має бути покладено класифікацію фактів мови, котру дає нам лінгвістика. Кожний із цих фактів, підкорений художньому завданню, стає, звідти, поетичним прийомом"³¹. Узагальнюючи науковий досвід європейської фольклористики XIX ст. – від Я. Грімма до О. О. Потебні, – ця настанова водночас випереджувала таку особливість теоретичного пошуку в галузі фольклору пізніших формалістів і структуралістів, як принципова опора на досягнення лінгвістики.

Найбільше значення мало тут вже згадане (1.3) вчення Ф. де Сосюра про синхронію та діахронію як два стани мови (а водночас методів її вивчення), що передбачає протиставлення "мови" й "мовлення", системності й безсистемності, осей одночасності та осей послідовності, статики й динамізму. Важливу для фольклористики інтерпретацію цих ідей запропонував Ю. М. Тинянов. Зокрема, у розвідці "Про літературну еволюцію" (1927) він запроваджує до літературознавства системний підхід: "Треба раніш домовитися, що літературний твір є система, і системою є література"³². Слід нагадати, що "система", термін узагалі багатозначний, означає тут єдність взаємопов'язаних компонентів. Нині, коли розвиток кібернетики звів ідею системності на рівень буденної свідомості, важко осягнути новаторство Ю. М. Тинянова.

З ідеї системності твору й літератури випливало, по-перше, що всі елементи системи твору ("сюжет, стиль, ритм, синтаксис у прозі, ритм і семантика в поезії") " співвіднесені між собою та існують у взаємодії". Замислившись над механізмом цієї взаємодії, Ю. М. Тиня­нов подає важливу новацію: "Співвіднесеність кожного елемента літературного твору як системи з іншими і, таким чином, з усією системою я називаю конструктивно функцією елемента". Перспективність цієї думки Ю. М. Тинянова (він розглянув і різні типи функцій) позначилася дуже швидко.

Поширення ідей формалістів на вивчення фольклору диктувалося й логікою розвитку самої фольклористики. В. Б. Шкловський у праці 1919 р. "Зв'язки прийомів сюжетоскладання із загальними прийомами стилю", розглянувши вже відоме нам розрізнення сюжету й мотиву в О. М. Веселовського (3.7), підвів підсумок: "Навіть допущення запозичення не пояснює існування однакових казок на відстані тисяч літ і десятків тисяч верст". Підрахунки тут передбачають "відсутність законів сюжетоскладання", проте вони, хоч і "невідомі", існують³³.

Пошуку цих законів на синхронічному рівні й було присвячено книжку молодого тоді українського фольклориста Р. М. Волкова (1885–1959), де зроблено спробу структурного, як ми б тепер сказали, аналізу казок "про невинно гнаних"³⁴. Зашифрувавши математичними символами мотиви цих казок, дослідник згрупував їх разом, а потім застосував арифметичний прийом "винесення за дужки". Результат отримав несенсаційний: виявилося, що "невинно гнані" спочатку переслідуються, а потім винагороджуються... Наступні томи дослідження так і не з'явилися.

Важливий крок до розгадки цієї таємниці зробив Олександр Ісакович Никифоров (1893–1941). Петербурзький учасник Семінарію руської філології В. М. Перетца, він щасливо поєднував таланти фольклориста-збирача й теоретика, друкував свої праці й в Україні, у виданні ВУАН "Етнографічний вісник". Учений загинув під час німецької блокади Ленінграда, а праці його після війни паплюжилися як "сугубо формалістичні", а заразом і такі, в яких "найбільш різко виявився вплив" буржуазної "фінської школи"³⁵. Насправді ж О. І. Ники­форов, навпаки, гостро критикував теоретичні позиції послідовників історико-географічного методу.

1928 р. О. І. Никифоров друкує невеличку розвідку "До питання про морфологічне вивчення народної казки", де доводить існування таких найголовніших "композиційних закономірностей у побудові казки", як давно відомий (1) "закон повторення динамічних елементів казки"; (2) "закон композиційного стрижня, яким є герой" (ідеться про те, що "казка безгеройна" фактично вже губить ознаки жанру), і, нарешті, найцікавіший для нас (3) " закон категоріальної або гра матичної формовки дії. Він виявляється в тому, що частково казкові дії складаються в єдиний хід за категоріями, аналогічними морфологічним категоріям словотворення в мові". У такому "ході" ("окремому замкненому колі дії") дослідник знаходить "ядрову (кореневу) дію та дії, що тяжіють до неї в порядку попередності (префіксальні) та в порядку слідування (суфіксальні та флексійні) дії...". Якщо в остан­ньому "законі" втілено ідею використання лінгвістичної методики, котра була висунута В. М. Жирмунським, то на іншому рівні морфологічного аналізу, коли треба виявити загальні схеми розвитку дії в казці, О. І. Никифоров звертається до поняття функції, аналогічного запропонованому Ю. М. Тиняновим: "Конкретні персонажі казки не є чимось усталеним. Усталеною є лише функція персонажа, його динамічна роль у казці"³⁶.

І того ж 1928 р., і теж у Ленінграді вийшла невеличка книжка
Володимира Яковича Проппа (1895–1970) "Морфологія казки". Зв'язок автора з "формальною школою" позначився хіба що назвою серії, в якій вийшла його книжка: "Питання поетики. Вип. 12". Це було вже на самому заході російського формалізму, у СРСР брутально задавленого марксистською, тоді – примітивною "соціологічною", критикою. Не уникла її й монографія В. Я. Проппа.

Принциповий вибір морфологічного аналізу як методики дослідження В. Я. Пропп підкреслив не лише назвою, а й епіграфом з Й. В. Гете, де стверджувалося, що "спільний, такий, що ґрунтується на трансформаціях, тип проходить через усі органічні істоти, і його можна спостерігати в усіх частках на деякому середньому рівні". Варто пригадати, що кількома роками раніше А. ван Геннеп висував вимогу застосування до фольклору синхронічного підходу, а також методики біології: він радив фольклористам нарешті "вилікуватися від хвороби XIX ст., котру можна назвати історичною манією" і замінити її "методом біологічним". І все ж таки, оскільки йшлося в нього про те, що зоологи та ботаніки вивчають свої об'єкти "в їхній екзистенції та у природному середовищі"³⁷, легко переконатися: В. Я. Пропп пропонує дещо принципово відмінне. Та й саме уявлення про морфологію в нього інше, ніж, наприклад, у О. І. Никифорова: той тяжів до морфології словотворення в лінгвістиці, а В. Я. Пропп – до загальнонаукового уявлення про структуру певного об'єкта, яке було вироблено природознавцями.

Коли ж морфологію казки можна прирівняти до структури деревини або епітелію, то й дослідження її має бути організовано таким чином, як це робиться у природничих науках. Перша проблема тоді – вибір об'єкта. В. Я. Пропп обирає казки чарівні, попереджаючи при цьому, що з погляду загальнонаукової методики вирізнення їх як окремого жанру є лише "необхідна робоча гіпотеза", але обіцяє потім "дати точніше визначення на основі отриманих висновків"³⁸. Як повівся би далі вчений-природознавець? Визначив би ту необхідну кількість досліджуваних явищ (або обсяг репрезентативної вибірки), спостереження над котрою забезпечило б йому достовірні результати – кількість обстежених тварин, дослідів тощо. Сучасний природознавець для цього зазирнув би до довідника з математичної статистики, а В. Я. Пропп розв'язує проблему емпірично: "Ми вирішили,
що 100 казок являють собою більш ніж достатній матеріал".
Маються на увазі 100 текстів чарівних казок зі збірника О. М. Афанасьєва "Народні російські казки" (1855–1863, вип. 1–8).

Далі В. Я. Пропп обирає одиницю аналізу казкової сюжетики, якою буде "вимірювати" сюжети цих казок. Це вже знайома нам Тинянівська функція, тобто "вчинок дійової особи, що визначається з погляду на його значущість для поступу дії". Потім висуваються кілька тез, котрі треба буде довести. Перша теза: зазначені функції, незалежно від того, хто і як їх виконує, "утворюють основні складові частини казки". Друга: "Кількість функцій, відомих чарівній казці, є обмеженою". Третя: "Послідовність функцій завжди однакова". Остання теза стає логічним висновком з трьох попередніх. Висновок цей, справді, "здається безглуздим, навіть диким". А втім: "Усі чарівні казки однотипні за своєю побудовою".

Доводить В. Я. Пропп ці тези, можна сказати, експериментально: в обраних казках визначаються функції дійових осіб, кожна з них отримує окреме позначення (A, C_contr та ін.), за допомогою цієї абракадабри сюжет кожної казки транскрибований, а транскрипції зведено до таблиці "Схеми аналізування казок". Аналіз цей підтвердив, що сюжет чарівної казки на найбільш абстрактному рівні являє собою, сучасною мовою, лінійний інваріантний синтагматичний ряд функцій. В. Я. Пропп описує ці функції, даючи кожній максимально скорочену, в одному слові, назву: "вихід" (в оригіналі – "отлучка", що краще перекладається як "тимчасова відсутність"); "заборона"; "порушення" (заборони); "вивідування" (розвідка антагоніста); "видача" (відомості про жертву); "підступ"; "пособництво" тощо (усього в найповнішому варіанті 31 функція). Отже, дослідник доходить висновку, що на найбільш абстрактному рівні всі чарівні казки індоєвропейців мають, як не дивно, один сюжет.

Через сорок років книжку В. Я. Проппа було перевидано в СРСР – але лише після перекладу її майже всіма європейськими мовами на Заході. Можна запитати: звідки такий успіх? Хіба ж не транскрибував казкові сюжети Р. М. Волков? Так, але лише В. Я. Пропп винайшов ефективну методику аналізу таких транскрипцій. У Р. М. Волкова це були механічні суми мотивів у розумінні О. М. Веселовського. Автор "Морфології казки" не лише звів транскрипції сюжетів у таблицю, а й зробив з неї щось подібне до менделєєвської: розташувавши їх таким чином, щоб подібні функції опинилися під їхніми відповідниками в раніше транскрибованих казках, він отримав таблицю, яку можна було "читати" як "по горизонталі", так і "по вертикалі": перший спосіб прочитання виявив індивідуальний у кожній казці набір функцій, а другий – згадану інваріантність послідовності функцій у загальній схемі, існування близьких за структурою груп казкових сюжетів тощо. Проте все це було б неможливо, коли б дослідник із самого початку не застосував як одиницю аналізу сюжетики саме Тинянівську функцію. Знову можна запитати: а хіба ж О. І. Никифоров не зробив те саме? Так, і навіть висловив думку, що "групування особистих функцій головного персонажа і вторинних персонажів у певну кількість комбінацій за принципом дуже (але не абсолютно) вільних сполучень і складає основну пружину казки". Справді, О. І. Никифоров дуже близько підійшов до епохального відкриття В. Я. Проппа, але не здійснив його – через те, головним чином, що надто широко визначив об'єкт своїх спостережень, обравши для них не лише казку в цілому, а навіть і "Urspungssage", тобто легенди про походження (речей та ін.).

Для історії української фольклористики надзвичайно цікавим є відгук В. М. Перетца на монографію В. Я. Проппа, надрукований у передостанній книжці "Етнографічного вісника" (1930). Побачивши "безперечну заслугу молодого вченого" як в "ідеї виучування функцій, що з них складається казка", так і в "низці висновків, які з того випливають", В. М. Перетц усе ж таки вважає, що "звідти ще далеко до того, щоб здійснити Проппову надію – "побудувати праформу чарівної казки – не тільки схематично, але й конкретно" (с. 98)", адже "казка не застиглий організм, а вічно живий, що твориться заново, хоча б і за принципом сполучення функцій, уже відомих, та чи всі ці функції властиві були "праформі"?" Таким чином, визнаючи значимість відкриття В. Я. Проппа на рівні синхронічного вивчення сюжету чарівної казки, досвідчений дослідник не приймає його претензій на поширення цих висновків на рівень діахронії або історичний. Скепсис В. М. Перетца пов'язаний у першу чергу з його незадоволенням джерельною базою дослідження – збірником О. М. Афанасьєва, що має погану репутацію у фахівців: "Звісно було корисніше і для обґрунтування висновків В. Проппа, щоб він використав усі відомі записи чародійних казок, обмежившись до того певною національно-мовною групою"³⁹. Запропоновану В. М. Перетцом перевірку так і не було проведено, але й тепер не пізно здійснити задум ученого на матеріалі українських чарівних казок, добравши для цього справді авторитетні записи (див. ще: 5.8).

Всесвітню ж славу "Морфологія казки" здобула тому, що зроблене в ній відкриття заклало основи структурного вивчення фольклору, об'єктивно являючи собою одне з теоретичних джерел структуралізму – дуже впливового явища в суспільній думці третьої чверті XX ст.

 

ЗАПИТАННЯ

 

Для самоперевірки. Заповніть місце, залишене вільним у таблиці, складеній з визначень бінарних функцій дійових осіб за "Морфологією казки".

 

заборона            вивідування           підступ                   ...

 

порушення         видача                     пособництво        перемога

 

заборони

 

Відмінникові. На відміну від В. Я. Проппа, що являв собою класичний тип кабінетного вченого, О. І. Никифоров багато записував казок і сам, повідомляючи про результати своїх експедицій на Російську Північ та спостереження, пов'язані з ними, і в українському ЕВ (1928, кн. 7; 1930, кн. 9; 1932, № 10). Чи можна побачити в активній збирацькій діяльності вченого один із чинників, що завадив йому, ідучи тим же шляхом, що й В. Я. Пропп, зробити те саме відкриття?

 

Структурний аналіз міфів

У працях К. Леві-Строса

 

Структуралізм у фольклористиці – явище доволі складне, та й виникло воно внаслідок своєрідного "полігенезису". Проте і в тих його напрямах, де традиційно визнається основоположна і стимулююча роль розглянутої монографії В. Я. Проппа, питання про успадкування її ідей не таке вже й просте. У першу чергу сказане стосується теоретичного набутку патріарха структуралізму, видатного антрополога й фольклориста сучасності Клода Леві-Строса. Виробивши свою концепцію вивчення міфів під час багаторічної польової праці етнографа й фольклориста серед індіанців Південної Америки (учений був змушений покинути Францію, рятуючись від фашистів), К. Леві-Строс познайомився з книжкою російського вченого лише після першого перекладу її англійською (1958). Намагаючись визначити реальний ступінь залежності своїх ідей від спадщини російського формалізму, він у спеціальній розвідці "Структура і форма. Роздуми над однією працею Володимира Проппа" (1960) указує на визначну особисту роль живого посередника між "формальною школою" і структуралізмом, Р. О. Якобсона, що теж у роки війни опинився у США. Прочитавши ж у передмові до перекладу 1958 р., що сам він "застосував" і розвинув "метод В. Проппа", К. Леві-Строс зазначає: коли це й так, то "відбулося це не усвідомлено", оскільки праця В. Я. Проппа до перекладу лишалася йому недоступною. Проте через посередництво Р. О. Якобсона ним "було сприйняте дещо істотне і надихаюче"⁴⁰.

Оскільки увагу К. Леві-Строса зосереджено головним чином і майже повністю на дослідженні міфів, до того ж насамперед як явищ живої, сучасної традиції примітивних народів, то зупинимося на його теоретичному набутку лише в обсязі, необхідному для інтерпретації явищ українського фольклору й для окреслення загальної теоретичної перспективи в розвитку фольклористики.

Тому звернімося до програмної статті К. Леві-Строса "Структурне вивчення міфу" (1955), що в перекладі з англійської та в переробленому вигляді увійшла до монографії "Структурна антропологія" (Париж, 1958), перекладеної російською мовою з ґрунтовними коментарями та бібліографією (1978; 1985); маємо тепер і український переклад (1997). Виклад своєї методики вчений починає з часової характеристику міфу: він завжди оповідає про минуле, але значення міфу виявляється в тому, що події, про котрі розповідається, "існують поза часом". Аналогію дослідник знаходить у сприйманні істориком XIX ст. Ж. Мішле Великої французької революції: того дня, коли було взято Бастилію, "усе було можливо. <...> Майбутнє стало теперішнім. Іншими словами, часу більше не було, був спалах вічності". Що ж, і ми можемо пригадати, як уславлювався "геній усіх часів і народів" або як співали: "Ленин всегда живой...".

У міфі К. Леві-Строс бачить явище водночас "мовне і позамовне": маючи мовну природу, міф утворюється певними "складовими елементами", які з лінгвістичного погляду відносяться до "семантем" (одиниць значення, в індоєвропейських мовах – звичайно коренів) так, як вони відносяться "до морфем, а морфеми – до фонем". Ідеться, здавалось би, про синтаксис, але це не так, хоч згадані "великі складові частини, або міфеми ", треба шукати на рівні фрази. Адже кожна така "міфема" за природою своєю " є якесь відношення ". Коли складений з міфем міф і має зміст, то він визначається не окремими елементами, що входять до його складу, а "тим способом, котрим ці елементи комбінуються"⁴¹.

Отже, перед нами справді якась подоба синтаксису, але тоді виходить, що зміст способу комбінування елементів традиційному носієві міфу неприступний – так неписьменна людина володіє умінням застосовувати синтаксичні конструкції, зовсім не осмислюючи їх. Справжню структуру міфу, за К. Леві-Стросом, може встановити лише дослідник, аналізуючи сукупність його варіантів. Приступаючи до праці, він має зважати на такі структурні елементи міфу, як "арматура", "код" і "повідомлення". "Арматура" – це і є інваріантна структура міфу, "код" – це специфічний словник, яким користуються носії міфу, "повідомлення" (фактично збігаються з варіантами) – нарації, що їх оповідають носії міфу, користуючись свідомо "кодом" і несвідомо – "арматурою", із суми котрих дослідник повинен цю "арматуру" видобути. Для цього пропонуються дві процедури. Перша передбачає розбивку сюжетики "повідомлень" на елементарні семантичні фрагменти – опозиції (наприклад, чоловіче/жіноче, верх/низ, живе/мертве). Ці бінарні протиставлення слід згрупувати та осмислити таким чином, щоб знайти серед них головні, котрі відбивають відношення, що втілюють шуканий зміст міфу, а також забезпечують розгортання його дії, знімаючи або трансформуючи основні протиріччя.

Як приклад візьмемо один з наведених К. Леві-Стросом міфів. Це міф індіанців пуебло, у тій версії, де "боги усвідомлюють власну самотність і викликають людей на поверхню землі, щоб ті могли возносити молитви й поклонятися їм". Тут вирізняються опозиції: люди/боги верх/низ самотність/спілкування моління/мовчання населеність/безлюдність недостача/надолуження. Учений вважає, що "будь-який міф (котрий розглядається як сукупність варіантів) може бути поданий у вигляді канонічного відношення типу

 

Fx (a): Fy (b):: Fx (b): Fa ^–1 (y)".

 

Ця "медіальна формула" лише здається складною. Ось як її механізм реалізується в наведеному міфі пуебло. Боги (a) відчувають недостачу партнерів на землі (Fx), вони піднімають на поверхню (Fy) людей (b). Тим самим (::) недостача надолужується (Fx): боги зазнають від людей поклоніння, отримуючи таким чином новий статус (a ^–1). Цей їхній новий статус піднесених богів у подальшому розвитку міфу завдяки "одночасній інверсії між значенням функції та значенням аргументу (дійова особа – С. Р.) двох елементів (у наведеному вище визначенні y та a)" може виконувати роль функції, а те, що було функцією, стати в новому фрагменті дійовою особою. Люди ж виступають тут як "медіатор", за допомогою якого відбувається зміна первісного статусу.

Одночасне вивчення цілого комплексу міфів ґрунтується вже на іншій методичній основі, підказаній К. Леві-Стросу близькістю міфу до музики, про яку французький етнолог писав не раз, а з найбільшим, мабуть, блиском – у передмові до свого п'ятитомного дослідження "Міфологіки" (1964, т. 1, "Сире та варене"). З цієї аналогії й випливає важлива для нього деталь інтерпретації міфу. К. Леві-Строс пропонує читачеві уявити собі, що людська цивілізація загинула, а археологи позаземної цивілізації намагаються розшифрувати знайдену в руїнах партитуру. Як її читати, вони не знають, тому й читають її зверху вниз. Хіба ж вони не отримають музичного змісту? "Інакше кажучи, усі ноти, що знаходяться на тій же вертикальній лінії, являють собою велику складову одиницю, або пучок відношень". Такі ж "пучки відношень" відкриваються і при структурному аналізі комплексу міфів, коли дослідник записує елементи цього комплексу в таблиці один над одним – приблизно так, як це робив у своїй "Схемі аналізування казок" В. Я. Пропп. Для ілюстрації скористаюся ідеєю П. Мюнза, одного з англійських популяризаторів праць К. Леві-Строса (табл. 1).

 

Таблиця 1. Модель аналізу комплексу міфів

За методикою К. Леві-Строса

Люди

Що на них