Теорія модернізації суспільства

Особливе місце в сучасній концепції трансформації суспільства займає так звана модернізація.

Модернізація сьогодні фактично означає процес переходу від доіндустріальної (традиційне суспільство) до індустріальної (промислове суспільство) стадії розвитку людства. Теорія модернізації піддавалася різноманітним модифікаціям, поправкам з моменту виникнення у науці з 50-х рр. ХХ ст. Проте основне протиставлення – традиційного і модернізаційного суспільства дає змогу систематизувати факти, будувати моделі, робити висновки. Аналіз концепції модернізації необхідний для розуміння трансформаційних процесів у сучасному суспільстві.

За теорією модернізації традиційне суспільство – це статичне, малодиференційоване і малоспеціалізоване суспільство з низьким рівнем урбанізації і писемності. Таке суспільство ґрунтується на простому відтворенні, ремісничих технологіях, общинно-корпоративних цінностях, пошані до авторитету, традицій, орієнтації на минуле та його повторення, спонтанності соціальних змін, що відбуваються.

У політичній сфері традиційне суспільство спирається на усталені традиційні еліти. Його культурний горизонт обмежений традиціями і скутий забобонами. Характерною є общинноподібна організація суспільства. Економіці властивий нерозвинений неіндустріальний характер праці, слабкий розвиток ринку. Свобода особи обмежена, соціальні зміни людьми не усвідомлюються. Далеко не всі люди готові до бурного переходу від одного способу життя до іншого.

Модернізація процес складний і часто довготривалий. На противагу традиційному суспільству вона створює суспільство сучасне, або модернізоване. Таке суспільство диференційоване, урбанізоване, освічене, поінформоване засобами масової інформації. Для політичної сфери характерна активна участь населення в політиці. Повністю або частково знімаються традиційні форми політичної лігітімації: на зміну державному та церковному тиску і регламентації приходять світські демократичні цінності, професійна кваліфікація і закон. Громадяни “відчувають себе суб’єктами, а не об’єктами політики” (М. Вебер). Культура стає динамічною, орієнтованою на розвиток, інновації. З’являються різні форми господарювання, розширюється свобода діяльності людини.

В рамках теорії модернізації (50-90 рр. ХХ ст.) проблема політичної модернізації найбільш плідно представлена в аспектах “соціології розвитку” (Ш. Айзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціоні, У. Ростоу, Е. Гідденс та ін.) і “політології розвитку” (Г. Алмонд, С. Верба, Л. Біндер, С. Ліпсет, С. Хантінгтон та ін.). Сучасна соціологія розвитку виходить з того, що модернізація – це своєрідний комплекс сукупних суспільно-історичних, державно-правових, морально-психологічних та культурологічних зрушень, до яких відноситься, з одного боку, вивільнення науки, мистецтва, освіти з-під контролю релігії, з іншого – зростання поділу праці й питомої ваги промисловості у соціальному розвитку.

Прихильники ж політологічного тлумачення модернізації розглядають її як частину загального процесу модернізації, коли перетворення відбуваються в усіх основних складових соціальної системи (економічній, правовій, політичній, культурній тощо), але вибір модернізаційного розвитку починається і здійснюється саме у сфері політики, з вияву політичної волі до змін.

 

У залежності від характеру і часу здійснення в науці, розрізняють два типи модернізації з умовними назвами “ первинна ” і “ вторинна ”. “Первинна” модернізація відноситься до періоду промислової революції, котра вперше почалася у Великобританії у 60-ті рр. XVIII ст. Через декілька десятиліть ці ж процеси почались в інших передових країнах (США, Франція, Німеччина). Суть “первинної” модернізації полягає в тому, що вона визрівала і відбувалася в цих країнах природнім способом, органічно й гармонійно виходячи з усієї попередньої еволюції суспільства та його підготовленості до серйозних змін.

 

На відміну від цього “вторинна” модернізація не є результатом власного, внутрішнього і природнього ходу розвитку даного суспільства, тому більшість людей до неї не готова. Така модернізація як би штучно “привноситься” в суспільство ззовні, “згори”. Тобто, получається, що правлячі кола суспільств, що відстали у своєму розвитку, усвідомили необхідність модернізації; проводять її “примусово”, широко використовуючи допомогу і досвід країн-першопроходців (інвестиції,1 поставки обладнання, новітні технології, допомога у підготовці національних кадрів, запозичання досвіду державного будівництва, соціальних реформ, тощо). Приблизно таким шляхом розвитку йшли і йдуть насамперед відсталі країни. Прикладом такої модернізації може бути сучасний Гонконг (Сянгáн). Модернізація в ньому відбулась за активною участю англійців, які володіли цією територією протягом 155 років. Сьогодні це розвинений торгівельно-промисловий і фінансовий центр світового значення і є набагато більш розвиненою економічною зоною ніж Китай, до складу якого його повернула Велика Британія у 1997 р.

Процеси модернізації, поширюючись на всі сторони суспільного життя, мають універсальний (тобто всесвітній) характер. Універсальність модернізації базується: 1) на культурі модерніті;1 2) на теорії Т. Парсонса, котрий еволюцію суспільства розглядає як перехід від примітивного та архаїчного стану до складного і узгодженого системного; 3) на спільності стадій економічного зростання, через які проходять усі країни (У. Ростоу); 4) на ідентичності, всеосяжності завдань, які мають бути розв’язаними в конкретних сферах суспільства. (Наприклад, в економічній – розвиток і застосування прогресивних технологій, які ґрунтуються на науковому знанні; поглиблення суспільного й технічного поділу праці; розвиток ринку товарів, грошей і праці; поява й розширення вторинного (індустрія, торгівля) і третинного (послуги) секторів господарства; скорочення частки аграрного виробництва за умови його вдосконалення; поєднання галузей, що випускають засоби виробництва та предмети споживання, тощо; 5) на раціональності та доцільності соціально-політичної дії.

Ототожнення модернізації та вестернізації, намагання перебільшувати універсальність модернізаційних процесів як даних, об’єктивних і неминучих у 50-70-ті роки щодо країн, що звільнилися від колоніальної залежності, та протистояння двох суспільно-політичних систем, привело до невдач модернізаційної стратегії як зовнішньополітичної лінії та скомпрометувало сам термін “модернізація”.

Подолання цієї кризи у другій половині 80-х років ХХ ст. і друге народження ідеї модернізації пов’язане з концепцією постмодернізації, котра є не лише альтернативою старій теорії, а й своєрідним наслідком і продовженням її інноваційної орієнтації. Постмодернізацію ще називають модернізацією в обхід модерніті. Річ у тім, що у своїх витоках теорія модернізації спиралася на універсалістські традиції західного лібералізму, що репрезентував думку, що нібито етапи розвитку всіх країн і народів однакові. Також необхідно сказати, що на початку теорія модернізації розроблялася науковцями, лише пізніше, починає відбуватися процес політизації цієї теорії, виходячи із зацікавленості владних кіл у її розробці і впровадженні.

На цьому етапі у модернізаційній теорії домінує думка, що механізм економічного зросту є детермінантою впровадження політичних інститутів західного зразка, що ж до культури, то вважалося, що її прозахідні цінності будуть сприйняті автоматично. Практична реалізація положень такої стратегії модернізації полягала у вирівнюванні країн Азії, Африки й Латинської Америки, які вважалися тоді економічно відсталими, із розвиненими країнами. Але на практиці демократизація, інституалізація ліберальних цінностей, встановлення парламентарної системи та інших стандартів західної (модерністської) організації влади стали не підвищенням ефективності державного управління, а корупцією чиновництва, свавіллям бюрократії, що займалися лише самозабезпеченням; катастрофічним розшаруванням суспільства та його політичною аморфністю, зростанням у ньому конфліктності та напруження.

Вже тоді вчені політологи і соціологи поставили під сумнів тезу про те, що здатність економічного зросту є єдиним критерієм модернізаційного процесу. На 70-80 рр. ХХ ст. припадає період переоцінки теоретично-методологічної бази теорії політичної модернізації. Було визнано недостатню ефективність структурно-функціонального аналізу, незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків модернізації; неадекватність євроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.

Пріоритетом було визнано зміну соціальних, економічних, політичних структур, яка могла б бути проведена поза межами західної демократії. Існування традиційних інститутів та цінностей політологи вже не розглядали як перешкоду до “модерну”. При збереженні пріоритетності універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку, їх реалізація вбачалася вченими саме у національній формі. Цю реалізацію розглядали як відносно довгий етап, на якому можливий не тільки розвиток, але й звичайне відродження раніше існуючих елементів, і, також, цілком можливим може бути занепад.

Теорія постмодернізації відзначає синтез універсалізму й партикуляризму (тобто зорієнтованість на незалежність від жорсткого нав’язування суспільству “цінностей на замовлення”, духовних, технологічних та ін.). Вона розбудована на досягненнях світової політичної думки й на національних культурних традиціях, як на раціональних підвалинах, так і на вірі людей у власні сили й можливості. Постмодернізм вимагає перегляду ролі соціокультурного фактору у трансформаційних процесах та перетвореннях, він визнається чи не найголовнішим фактором у їх перебігу. Більш того, найбільше значення починають надавати особистості, її національному характеру. Було загальновизнано, що модернізація можлива лише за умови зміни ціннісних орієнтацій широких верств суспільства, подоланні криз політичної культури суспільства.

Так, соціальний тип особистості, властивий суспільству, що модернізується, характеризується раціоналізмом, індивідуалізмом, прагненням до змін, мобільності, самовдосконалення. Для особистості важливим є рівень кваліфікації, освіченість, орієнтація на суспільно значущі досягнення. І діяльність свою така особистість здійснює в економіці, що спирається на високі технології, ринок товарів, послуг, інформації.

Згідно з теоретиком модернізації Д. Беллом, постмодернізація відзначається провідною роллю теоретичного знання як стрижня навколо якого розбудовуються нова технологія, економічне зростання й нова стратегія суспільства. Внаслідок його постмодернізацію ще називають неомодернізацією.

У цьому аспекті можна назвати певні риси постмодернізації:

а) революція свідомості, спрямована на зміну системи цінностей європейської, західної цивілізації – від прагнення матеріальних благ (показник – якість життя) до праці як засобу реалізації своїх здібностей (показник – розкриття творчого потенціалу особистості). Е. Фромм позначив це так: від “мати” до “бути”;

б) виникнення двосекторної економіки, що включає виробництво матеріальних благ, послуг при формуванні ринкових відносин та “ виробництво людини ”, яке дедалі активніше впливає на динамізм економіки, конкурентоспроможність країни у світі; в історичній перспективі це суспільство – постекономічне, оскільки в ньому долається панування економіки над людьми й пріоритет здобуває формування “людського капіталу”, здатного до самореалізації;

в) індивідуалізація процесу праці, формування нової якості робочої сили для високотехнологічних виробничих систем;

г) зрушення людського життя у бік культури, освіти, науки, що є звичайним прагматизмом, доцільністю, оскільки тільки культурна й освічена людина здатна до високоякісної праці в умовах постіндустріального суспільства;

д) заміна старих соціально-політичних конфліктів іншими, зумовленими як зовнішніми проблемами (наприклад, конфлікт між різними культурами, цивілізаціями), так і внутрішніми (наприклад, конфлікт між носіями цінностей постіндустріалізму та частиною суспільства, яка не встигає пристосуватись до цих цінностей та нових стандартів); подолання одних форм відчуження й виникнення інших (наприклад, можливість завдяки комп’ютеризації працювати вдома призводить до замкнутості людей, виникнення проблеми самотності тощо);

е) принципове коригування способу створення суспільного багатства, який в постіндустріальній цивілізації ґрунтується на інформаційних технологіях, тобто на використанні розумових здібностей людини, а не її фізичної сили; виникнення нової, символічної форми капіталу – знання; одиницею обміну стають не металеві або паперові гроші, а інформація (кредитні картки, електронні гроші, трансформується саме розуміння праці – праця залишається економічним поняттям, але поступово зникає із соціальної сфери, більше не визначає соціальний статус людини.

Таким чином, модернізоване суспільство характеризується структурною спеціалізацією, яка стимулює соціально-політичну мобілізацію громадян. Чим більшою є спеціалізація в діяльності членів суспільства, тим менше традиційного і більше здатності до розвитку, вирішення нових проблем і виникнення нових соціальних сил. Сучасність висуває оновлений варіант політичної модернізації: рушійною силою вже є не еліта, а “маси”; зразком модернізації можуть бути не тільки західні країни, але й інші центри світової цивілізації; процес модернізації стає асинхроним і різноманітним; оптимізм поступається місцем обмеженим оцінкам; приділяється значно більше уваги соціокультурним чинникам; пропонується, у разі потреби, для цілей модернізації використовувати традиційні механізми; допускається можливість існування різноманітних ідеологій для мотивації модернізації.

Ця схема, або модель поступово збагачувалась уточненнями, поправками, модифікаціями. Зокрема виявилось, що традиційні форми можуть поповнюватись модернізаційним змістом, і навпаки, сучасні за формою елементи суспільства можуть внутрішньо виконувати традиційні функції. Нове, запозичене ззовні, може сприяти не вдосконаленню, а руйнації суспільного організму. Спроби націй, “що наздоганяють”, імітувати західне суспільство можуть закінчуватися тим, що один комплекс проблем заміниться іншим без необхідного поліпшення якості. Більше того, буквальне копіювання може зруйнувати те цінне, що є в людських ресурсах. Теорія модернізації поступово збагачувалася новими фактами, уточнювалася історичною конкретикою, наповнювалася новими моделями розвитку. Проте вихідні посилки і опозиція модернізаційного і традиційного зберігаються. Передбачається також, що відсталі у своєму розвитку країни можуть досягти рівня високорозвинених країн, використовуючи їх технології, інвестиції, досвід.

Отже, країни, що модернізуються, є неоднорідними через специфіку перебігу процесів модернізації у конкретній країні або групі країн, через строки їх розгортання і своєрідність самих країн. У зв’язку з цією специфікою теорія модернізації висуває кілька моделей модернізації.

Перша модель характеризується тривалістю, поступовістю, синхронністю визрівання процесу перетворень усіх царин суспільного життя. Для країн, що представляють дану модель модерніті була власною культурою їхніх народів, для інших вона впроваджувалася шляхом трансконтинентальної міграції. Представниками такої моделі є суспільства США, Західної Європи, Австралія, Канада.

Друга модель має такі визначальні риси: тиск трансформаційного досвіду країн-представників першої моделі, опанування прогресивних іноземних “зразків”, розвиток “запозиченої” модернізації на національному ґрунті, проникнення модерніті в суспільне життя через канали освіти, нові стандарти споживання, впровадження західних технологій, техніки, нових економічних відносин. Представниками даної моделі є Японія, Бразилія, Чілі, Аргентина, Південна Корея, Тайвань, Туреччина.

Третя модель, як правило, передбачає лише створення економічної інфраструктури, зорієнтованої на первинну переробку сільськогосподарських продуктів, видобуток корисних копалин, що з одного боку, змушує принципово ламати традиції й сталі суспільні структури, а з іншого – консервує відсталість, не сприяє поширенню модерніті. Проте це не виключає появи в економіці деяких країн даної моделі сегментів високотехнологічного виробництва, полярної культури, коли одні верстви населення наслідують модерніті, збагачуючи свої національні традиції, а інші, які кількісно переважають, зберігають вірність старим традиціям. Представниками третьої моделі є: Пакистан, Колумбія, Венесуела, Перу.

Зрозуміло, що й механізми здійснення модернізації в різних країнах будуть відрізнятися, залежно від обраних способів впровадження модернізаційних процесів. Теоретики модернізації розрізняють такі механізми її впровадження: 1) поступове нагромадження необхідних передумов у певних сферах суспільного життя, поєднання яких дає якісне трансформаційне зрушення; 2) соціальні зусилля щодо опанування досвіду інших країн – “запозичена модернізація”; 3) тиск, нав’язування традиційному суспільству досвіду інших країн – “імітаційна” модернізація”.

Слід визнати високу соціальну ціну запізнілої модернізації. У народу існує страх перед радикальними реформами, що знижує його конструктивну участь у процесах модернізації. Досвід важких і трагічних модернізацій породжує недовіру до ідеологів реформування суспільства. Соціальні і політичні аргументи змушують коригувати програму модернізації, що закладає механізм відставання і неминучість нової модернізації, яка знову запізнюється. Але осучаснена теорія модернізації розглядає модернізаційний процес у рамках того чи іншого суспільства як свідому настанову держави на здійснення якісних перетворень не засобом калькування практики розвинених країн, а засобом поєднання найбільш поширених політичних структур, інститутів, цінностей, які показали свою якісність і мають універсальний, загальний характер із традиційною специфікою певних суспільств. Тоді демократичні перетворення будуть безпосередньо залежати від розвитку тієї чи іншої нації з поступовим неруйнівним творенням демократичного ладу окремо взятої країни, за якого її громадяни відчували б себе реальними суб’єктами політики.

- 3 -

ОСОБЛИВОСТІ ТРАНСФОРМАЦІЇ

УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА.

Україна знаходиться у своєрідному стані суспільства, “що наздоганяє”. Таке суспільство містить риси традиційного, модерного і постмодерного етапів. Суспільство розвивається і співвідношення цих рис змінюється. Відстежити такі зміни можна за допомогою ознак, зміст яких виявляється з аналізу модерних суспільств.

Ознаки модернізації

1. Посилення конфліктності інтересів різних політичних сил, соціальних груп і поява проблеми їх координації.

2. Підвищення самодостатності соціальних суб’єктів, усвідомлення ними власних політичних інтересів, намагання їх задовольнити.

3. Зростання значення універсальної етики і взаємодії на загальнонаціональному рівні. Націоналізм активізується як своєрідна реакція на модернізацію.

4. Поєднання централізації і децентралізації управління. Централізм пов’язаний з авторитарним інтегруванням господарства. Децентралізм посилює потребу в комунікативній централізації. Стабільність суспільства досягається за рахунок його інформованості, а не структурно-управлінської жорсткості.

5. Характер людських відносин описується парними категоріями:

а) раціональність – ірраціональність (за пізнавальними критеріями);

б) універсалізм – партикуляризм (за критерієм груп примусу);

в) функціональна специфічність – функціональна дифузність (за критерієм визначеності відношень);

г) ізоляція – включеність (за критерієм емоційного зачеплення індивідів процесами модернізації).

6. Розвиток узагальнених засобів обміну і ринків.

7. Зростання ролі і значення бюрократії як засобу координації.

8. Сім’я як сфера функціональної реорганізації (зменшення організаційної і зростання рекреаційної функції у зв’язку із збільшенням вільного часу в суспільстві, що модернізується.

Отже, модернізація є одним із аспектів трансформації суспільства. Ознаки модернізації різною мірою притаманні сучасному українському суспільству. Аналіз модернізаційних ознак дає змогу ідентифікувати етап розвитку суспільства.

Вже сам термін “ трансформація ” містить у собі зародок парадокса. Якщо процес трансформації відбувається досить довго, а терміни його для України не визначені, то трансформація набуває стійкого стабільного характеру, рис постійності. Люди звикають до трансформації, пристосовуються і живуть у такому суспільстві як у стабільному. Зміни в суспільстві не обов’язково були на краще, варто згадати горезвісні перші роки 90-х минулого століття. Але сталість змін не давала сприймати їх як щось тимчасове, а, навпаки, факт мінливості став звичкою. Зміни стали елементом побуту, по-своєму стабільного і стійкого. Криза стає перманентною характеристикою суспільства й особистості. Але це не викликає почуття безвихідності, а стимулює вироблення нових способів пристосування до умов існування, що змінюються. Отже, перший парадокс: мінливість як чинник стійкості.

Трансформація в розвинутих країнах пов’язується, як правило, з мікросоціальними і духовними процесами, тобто зі змінами в особистості, у сім’ї, у релігії, ідеологіях, цінностях і поглядах на життя, на сприйняття різних моделей політичного влаштування суспільства. В українському суспільстві трансформація пов’язується, насамперед, з макросоціальними процесами. У західній реальності панує принцип: змінити світ, змінюючи себе. У нашій же країні інша модель: змінити світ, змінюючи зовнішні умови існування.

Другий парадокс полягає в тому, що трансформація у нашому варіанті – це очікування ззовні без готовності змінити себе.

Зміни психічного, духовного характеру можуть бути в Україні проблемою невеликої частини духовної, творчої, політичної, інформаційної еліти столиці і великих міст. На відносно невеликому, обмеженому просторі відбуваються “європейські” експерименти, пов’язані із трансформацією свідомості, сприйняттям необхідності зміни життєвих стандартів, подібних до західних. Але тут позначається третій парадокс. Справжня особистісна трансформація сприймається як перекручення.

Одним з моментів трансформації суспільства є криза. Криза виявляється у відсутності успіхів у процесі діяльності, у некерованості соціально-політичної сфери, у регресії до більш ранніх форм існування суспільної системи в цілому. Але паралельно формуються новотвори зі складною структурою, виробляється нова знакова система, інша концепція розвитку, що прагне спрямувати суспільство розвиватися в іншому напрямі, переструктурувати ситуацію. Криза – це перерва у функціонуванні соціальної системи з позитивним для неї чи негативним виходом. Характерні риси динаміки кризи: швидкість, несподіванка, затяжний характер, хоча суспільство очікує, а політики обіцяють, що криза не буде тривалою. З одного боку, криза глибоко впливаючи на соціум, вказує, що в таких умовах розвиватися далі не можна, що вичерпані ресурси і сенс існування, існує опір ззовні, й в таких умовах розвиток має певні межі. А, з іншого боку, криза несе в собі проект нового способу існування, тобто, криза несе в собі не тільки негативні аспекти. Позитив полягає в тому, що її можна розглядати як перехід в нову якість, як утворення якісно нової системи, тобто криза виступає як момент розвитку. Вона іноді несе нові відкриття та варіанти розвитку. Отже, четвертий парадокс: криза може бути джерелом позитивних змін.

На створення нового стилю життя, нового способу управління і нової моделі суспільства витрачається багато енергії, що певною мірою породжує хаос, який є характерним для суспільств у перехідному стані. У хаотичних змінах суспільства, що трансформується, потенціально закладені різні складові і стає можливим незвичайне, непрогнозоване їх поєднання. Криза розхитує стереотипи соціальної і політичної поведінки. І на базі ослаблених старих норм створюється новий порядок. Отже, п’ятий парадокс: новий порядок поступово вибудовується з хаосу.

Ослаблення нормативної основи, яке характерне для кризи, пов’язують з наявністю аномії.1 Аномія є таким станом суспільства, при якому значна частина людей нехтує соціальними нормами. Таке відбувається у перехідні, кризові часи громадянських війн, революційних переворотів, глибоких реформ та інших соціально-політичних потрясінь, коли раптом, вибухоподібно руйнуються старі, зрозумілі людям спільні цілі та цінності, втрачається віра у звичні моральні та правові норми. Подібні болісні періоди у своїй історії переживали у тій чи іншій мірі всі народи.

Однією з причин аномії є криза ідентифікації, коли людина не може впевнено зарахувати себе до певної соціальної спільноти. Аномія насправді перешкоджає трансформації. Подолання аномії, поява правил, які властиві трансформації, забезпечує її більш ефективне здійснення. Але правила ці особливі, тому що трансформація соціальних норм – це іманентна характеристика суспільства, що трансформується. Те, що виглядає як аномія, насправді є переходом у такий нормативний стан, який характеризується модифікацією норм на основі моделей раціональності, що постійно змінюються. Норми різноманітні в різних ситуаціях, у різних співтовариствах і при реалізації різноманітних концепцій розвитку. для суспільства, що трансформується, характерний нормативний плюралізм. Аномія дійсно існує, але вона притаманна періоду трансформаційної кризи. Для умов трансформації відносно аномії є необхідними інший дослідний інструмент та інший теоретичний підхід, ніж для умов стабільного суспільства. Таким чином, трансформаційна криза закладає основи якісно нового нормативного стану суспільства, що дає йому змогу вийти на новий рівень розвитку. Отже, шостий парадокс полягає в тому, що аномія є насправді ознакою нового специфічного нормативного ладу.

Суспільство, що трансформується, існує синхронно відповідно до різних парадигм: традиційних, модерних і постмодерних. Це особливо позначається на відносинах еліти і маси. Зміни, що відбуваються в суспільстві, багато в чому зумовлені прагненням до його модернізації з боку еліти.: політичної, економічної, культурної (творчої). Про це можна судити зі змісту запропонованих реформ, численних публічних заяв, гасел, передвиборних програм тощо. Модернізаційні заяви політичної й економічної еліти не завжди в не в усьому відповідають масовим настроям, менталітету більшої частини суспільства. Традиційні складові менталітету залишаються значно поширеними. Розбіжність позицій еліти і маси виявляється в різноманітних формах: явному чи неявному опорі, інформаційних бар’єрах. Виникають області політичної та соціокультурної невідповідності еліти і значної частини суспільства. Наприклад, виникає суперечність між слабкістю передумов модернізації і запитами на її результати. Запити формуються не внутрішніми можливостями їх задоволення, як це буває в закритих суспільствах чи державах, що випереджають інші країни, а завдяки інтенсивному інформаційному обміну між відсталими країнами й іншим світом, тому з’являються потреби, що не забезпечені внутрішніми економічними можливостями країни. Звідси випливає, що потреби відповідно до їх нового рівня може задовольняти тільки еліта. Існує також суперечність між централізацією і децентралізацією управління в політичній і економічній сферах. Еліта прагне до централізації, а провінція чинить опір цьому процесу, тому що обмежені ресурси не дають змоги задовольнити запити населення регіонів. З іншого боку, саме від центру ініціюються трансформаційні зміни, яким різною мірою протидіють регіони.

Можна також визначити суперечність між авторитарною формою державного ладу на різноманітних його рівнях і демократичними складовими суспільства. Як це не парадоксально, але саме еліта, яка зацікавлена в авторитаризмі, найчастіше й досить активно впроваджує демократичні процеси. Отже, сьомий парадокс: засобом розвитку демократизму в умовах трансформації є авторитаризм.

Перспективи розвитку країни на найближчий період характеризуються подальшим і все більш глибоким розшаруванням суспільства за матеріальною ознакою. Зрозуміло, що неможливість задовольняти соціально типові стандарти споживання викликає в людях почуття незадоволеності життям. Але вирішення проблем подолання матеріальних труднощів для більшості населення на даному і ближньому майбутньому не є можливим, як і даремними є сподівання на більш справедливий спосіб розподілу багатства в Україні. Тому більшість населення повинна вчитися жити більшою мірою в бідності, а не в багатстві. У цьому полягає основна спрямованість особистої трансформації: навчитися в бідності бути щасливим і самодостатнім. Отже, восьмий парадокс: трансформація обіцяє нам не достаток и задоволення потреб відповідно до нинішніх запитів, а бідність. Необхідність же трансформації полягає не в тому, щоб зробити багатими людей, а в тому, щоб вижити в перехідному періоді, зберегти народ, націю, державу і не втратити особистої гідності в умовах бідності, постійних технологічних катастроф і економічної депресії.

Наступний парадокс трансформації полягає в тому, що негативний компонент суспільного розвитку може стати джерелом позитивного соціально-політичної динаміки, становлення нової інтеграції. Усвідомлення єдності, спільної тяжкої долі єднає суспільство і мобілізує його для нових трансформацій.

Отож, дев’ятий парадокс: джерелом інтеграції суспільства є спільне лихо.

Однак, суспільство має потребу в позитивних цінностях і цілях, навіть якщо воно знаходиться в стані кризи. Особливо цього потребує підростаюче покоління, для якого все життя ще попереду, у якому б стані суспільство не перебувало. Тобто, суспільство повинно мати чіткий, зрозумілий усім план розвитку, світоглядну позитивну концепцію динаміки суспільства в умовах кризи. І в цьому полягає десятий парадокс: джерелом позитивної мети є інтерпретована відповідним чином ідея кризи і катастрофи.

Таким чином, державно-ідеологічна, економічна, політична сфери суспільства розвиваються за власними закономірностями. Вони взаємопов’язані і в такому вигляді виступають єдиним середовищем трансформаційного процесу. Звичайно, при аналізі суспільної динаміки описують індустріальне, постіндустріальне, модерне і постмодерне суспільства. Враховують також і певну стадіальність цієї динаміки: стабільне, або інерційне суспільство, і суспільство, що трансформується.

При аналізі сучасного українського суспільства варто розрізняти трансформацію і період трансформаційної кризи. Трансформація – це особливий стан суспільства, коли воно перебуває в процесі модифікації, зі структурою, що постійно змінюється. Трансформаційна криза – це стан, перехідна стадія від стабільного суспільства до суспільства, що трансформується.

У підсумку. З перших років незалежності та прийняття Конституції України в країні відбувається трансформація політичної системи; значні зміни у політиці. Декларується мета створити демократичну політичну систему, правову державу на зразок європейських держав. Проте реформи почали здійснюватися людьми з радянським “компартійним” менталітетом, а, отже, непослідовність уже містилася у свідомості діючих осіб. Відповідно, радикальність політичних процесів мало впливає на покращення життя громадян, тому більшість скоріше роздратована, ніж задоволена появою нових політичних інститутів. Поступово склалася думка, що держава діє не в інтересах народу, а у своїх власних (державно-корпоративних, кланово-олігархічних) інтересах.

Політичні позиції значної частини населення характеризуються невизначеністю і нечіткістю. На виборах люди голосують не за програми політичних блоків та партій, а за лідерів, яким симпатизують. Після 2004 року рівень політичної активності людей значно знизився, а політична відчуженість народу і влади продовжує відтворюватися. Згідно з опитуванням, велика частина громадян вважає, що влада в країні належить мафії і комерційним структурам, а не конституційний політичним інститутам. Фактично влада, за уявленням громадян, належить знеособленим анонімним мафіозним структурам, що не підвладні контролю. Немає чіткої інформації про характер і представників цієї структури. Можна говорити про психологічну легітимність мафії, джерелом якої є не закон, а таємна влада грошей та насильства.

Отже, в уявленні громадян України влада не легітимізована конституційними засобами, а конституційні органи влади не є такими, що повною мірою відповідають уявленням людей щодо повноцінної влади. Подальша політична модернізація залишається актуальною і гострою проблемою суспільства. Таким чином, Україна з одного боку є частиною загальних світових модернізаційних процесів, тому ми можемо спостерігати наявність світових тенденцій в її політичних процесах; з іншого боку, як і будь-яка інша країна, Україна має свої особливості перебігу модернізаційних процесів, з огляду на її історію, політичну та економічну ситуацію.