Легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності.

Функції інтеграції, легітимізації є функціями не лише політичної системи, а й духовно-культурної, економічної та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.

Характерною ознакою політичного управління є те, що це управління свідоме, воно пов'язане з визначенням стратегічних, довгострокових пріоритетів, цілей, мети діяльності людей, їх угруповань і суспільства в цілому. Політичне управління повинне формувати і підтримувати певний соціальний порядок, забезпечувати його захист, виправдовувати його існування.

Нині Україна тільки починає розбудову своєї нової політичної системи — системи демократичної діяльності й відносин, правових гарантій та політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.

Тому в реальному житті нашої країни, як і в інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фактор випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування старої політичної системи. З іншого — фактор управління і самоуправління, тенденція до організованості, впорядкування та стабілізації розвитку: прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадковостей, що дає змогу уникнути одноваріантного призначення. Тому одна з основних умов управління — це умова мати певний вибір; друга умова— щоб управляти, треба мати зворотний зв'язок між усіма елементами політичної системи.

Інша точка зору щодо функцій будь-якої системи виходить з того, що політична система забезпечує стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів. Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи класифікацію сучасних американських політологів Г. Алмонда і Дж. Пауелла:

1.      Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві інтереси різних соціальних груп. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить руйнівні форми відображення своїх вимог.

2.      Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп, індивідів у суспільстві може бути дуже великою. Тому з'являється потреба їх узагальнити, перекласти вимоги на мову програм і довести їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.

3. Функція відпрацювання правил і норм. Цю функцію виконують законодавчі органи, видаючи закони і нормативні документи.

4. Функція застосування правил. Виконання цієї функції є прерогативою виконавчих органів, які реалізують накази законодавців.

5.Функція контролю застосування правил. Цю функцію виконують судові органи і органи насилля чи примусу.

6. Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.

Існують і інші погляди на функції політичної системи, але всі вони виходять з того, що ці функції повинні забезпечувати цілісність, стабільність і розвиток усього суспільного організму.

Функціонування політичної системи відбувається за певними закономірностями. Одні з них мають загальний характер і притаманні будь-яким системам, інші виявляють себе лише в політичних системах і мають, відповідно, політичний характер.

Важливою закономірністю розвитку політичної системи є закономірність маятника. Вона полягає в тому, що будь – яка система виведена з оптимальної рівноваги в бік домінації авторитаризму чи демократизації, неодмінно переходить спочатку в свою протилежність. Чим більша непропорційність лінійного розміщення центру рішень, тим відповідно більшим буде відхилення в протилежний бік. Якщо період авторитарної диктатури містився в рамках одного чи двох поколінь, то стільки ж або і більше часу потрібно, щоб позбутися негативних наслідків.

До інших закономірностей політичної системи належить її самозбереження, кореляційна залежність між компонентами системи та перетворюючий вплив системи на її компоненти.

Будь-яка соціальна система, в тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть припинити це існування. У прагненні політичної системи до стабільного функціонування, збалансованості, полягає закономірність її самозбереження, як вплив загального закону самозбереження систем.

Кореляційний зв’язок визначає, що зміни одних компонентів системи обов’язково викликає зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структуру і функціонуванні держави. Зміни держави, у свою чергу неодмінно відбиваються на характері нормативного регулювання інших компонентів політичної системи.

Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на компоненти, що її складають, і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна закономірність функціонування політичної системи суспільства як цілісного соціального організму.

До закономірностей політичної системи також належать закономірності які характеризують зв’язки з економічною, соціальною, духовною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також закономірності функціонування та розвитку її окремих елементів – держави, партій тощо. Питання про закономірності, які діють у політичному житті суспільства, поки що є одним із найменш розроблених у політології.

Розроблення теорії політичних систем передбачає її диференціацію за типами. Ця надзвичайно складна проблема політичної науки завжди цікавила людину, незалежно від її місця в державі: була вона пересічним громадянином, вченим-науковцем, чи правителем. Адже людину завжди цікавили і цікавлять «вічні питання»: хто править у державі, чому і в чиїх інтересах? Питання ці дуже складні і важливі, бо від відповіді на них залежить доля людини, її буття а інколи навіть життя. Тому не дивно, що типологія політичних систем становить найважливіше завдання політології.

Витоки існуючих типологій політичних систем можна знайти в античній суспільно-політичній думці. Один з видатних філософів античності — Платон розглядав форми правління в грецьких містах-полісах, ставлячи на місце закону панування загальних інтересів, протиставляючи їм приватні інтереси. Тому він розглядав як гарні і погані форми правління такі, як: монархія — правління одного гарного правителя в інтересах суспільства, держави; тиранія — правління одного, поганого правителя в особистих інтересах; аристократія — правління небагатьох в інтересах багатьох; олігархія — правління небагатьох у приватних інтересах; демократія — правління багатьох. При цьому Платон розглядав демократію як найпоганішу форму правління, тому що надмірна свобода веде до її втрати, а демократія перероджується на тиранію.

Учень Платона Арістотель, проаналізувавши 158 конституцій грецьких міст-полісів, також виділив «правильні» і «неправильні» форми правління, використовуючи критерій «правильності» правління — у чиїх інтересах здійснюється влада. Так, до «правильних» форм правління, тобто до таких, які здійснюються в інтересах більшості суспільства, він відносить: монархію — правління одного; аристократію — правління небагатьох обраних і політію — правління багатьох обраних. І до «неправильних» форм правління, тобто до тих, які здійснюються в приватних інтересах: тиранія — правління одного; олігархія — правління небагатьох; демократія — правління багатьох. При цьому демократію Арістотель ототожнював з охлократією — правління багатьох неосвічених людей, які не знають, що робити з владою, відстоюють тільки свої інтереси і тому швидко втрачають її.

У період Нової доби найбільш відомі типології систем правління дали Т. Гоббс та Ш. Л. Монтеск'є.

Найбільш відома типологія систем правління запропонована М. Вебером. Це поділ на традиційні, харизматичні та раціональні системи.

У вітчизняній політичній літературі довгий час вважалося, що єдиним критерієм, у відповідності з яким треба класифікувати політичні системи, є суспільно-політична формація, економічний базис суспільства. Відповідно до критерію виділялися рабовласницька, феодальна, буржуазна і соціалістична політичні системи.

Недостатність такої типології полягає в абстрактності та жорсткому прив'язуванні до економічної структури суспільства. Відомо, що однотипний економічний базис (Німеччина, Франція, Англія, Італія) перед другою світовою війною створив різні типи політичних систем. У Німеччині та Італії господарювали тоталітарні фашистські політичні сили, в той же час у Франції та Англії — ліберально-демократичні. Справа, мабуть, не тільки в економічному базисі суспільства, хоч, безумовно, він відіграє важливу роль у становленні та функціонуванні політичних систем.

У зарубіжній політичній науці типи політичних систем класифікуються за різними критеріями, і це дозволяє глибше аналізувати їх, бачити переваги одних політичних систем над Іншими як при однакових, так І при різних економічних структурах.

Так, Ж. Блондель поділяє політичні системи за змістом та за формами управління. Він виділяє п'ять основних типів:

1) ліберальні демократії, які опираються на лібералізм у прийнятті державних рішень;

2) комуністичні системи з пріоритетом рівності соціальних благ і зневагою до ліберальних засобів їх досягнення;

3) традиційні політичні системи, які управляються олігархією і відзначаються нерівномірним розподілом соціальних і економічних благ;

4) політичні системи, що переживають період становлення в країнах, які розвиваються, з авторитарними засобами управління;

5) авторитарно-консервативні системи, мета яких— збереження соціальної та економічної нерівності, але більш дієвими засобами.

Існують і спрощені підходи до класифікації політичних систем. Вони поділяють політичну систему на демократію і диктатуру або на демократію, авторитаризм і тоталітаризм.

Але більшість сучасних політологів поділяють погляди американського вченого Г. Алмонда щодо типології політичних систем. У своїй типології він спирається у якості базової характеристики політичних систем на ступінь відповідності основних форм організації і здійснення політичної влади тим політичним ідеалом, на які було зорієнтовано суспільство. На цій підставі він виділяє такі типи політичних систем:

1. Політичні системи англо-американського типу. Вони характеризуються вільною політичною культурою, яка спирається на раціональний розрахунок, терпимість і толерантність громадян і політичної еліти. Системи цього типу стабільні, ефективні, здатні до саморегуляції. У цій системі чітко реалізується принцип розподілу влади на три гілки (законодавчу, виконавчу і судову) і чітко визначені їх функції.

2. Континентально-європейські політичні системи. Це політичні системи, які склались у Франції, Німеччині, Італії, країнах Скандинавії. Для них характерним є снування та взаємодія елементів старих і нових культур, політичних традицій та форм політичної діяльності. Партії та суспільно-політичні об'єднання вільно функціонують у межах існуючих конституційних норм. Представницькі і виконавчі гілки влади виконують свою діяльність на основі визначених законом регламентів та процедур.

3. Доіндустріальні політичні системи (або частково індустріальні). Ці системи характеризуються досить високим ступенем поєднання елементів різних політичнихкультур, що призводить до прихильності великої кількості населення до протилежних традицій. Великий вплив має орієнтація населення на лідера, а не на програми уряду. Окремі виконавчі структури (армія, бюрократія) постійно перевищують свої повноваження, досить часто беруть під контроль законодавчі функції, відверто втручаються в судові справи, в той же час права і свободи громадян суттєво обмежені. І не дивно, що в таких країнах характер політичних відносин досить часто призводить до авторитарних форм правління.

4.Політичні системи тоталітарного типу. У політичній системі такого типу влада зосереджена в руках нечисленної політичної номенклатури (бюрократії). Засоби масової інформації перебувають під контролем держави. У суспільстві, як правило, дозволена діяльність лише однієї партії, яка контролює всі елементи політичної системи, включаючи і державу. Панує ідеологія керуючої партії. Занадто розширені функції репресивних органів. Політична активність носить дозвільний і примусовий характер.

Пройшло більше п’ятнадцяти років, як Україна здобула незалежність, В усі ці роки проходить процес становлення політичної системи, який відбувається складно і суперечливо. Йдеться про процес переходу від тоталітарно-авторитарного суспільного устрою до демократичної правової держави, громадянського суспільства. Проте цей перехідний процес виявляється значно довшим, ніж очікували.

Україна завершила перший етап перехідного процесу — проголошення незалежності та набуття атрибутів держави. Після серпня 1991 р. почали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути були неспроможні діяти ефективно, а нова політична система, яка покликана через відповідні інститути здійснювати управління суспільством, виробляється дуже повільно.

Водночас вихід з економічної та політичної кризи потребує якнайшвидшого, рішучого й, безумовно, компетентного впровадження нових систем: економічної — з ринковими відносинами, приватизацією, однаковими умовами функціонування різних форм власності; політичної— з новими політичними відносинами, правовою державою, парламентськими партіями, громадянським суспільством і самоврядуванням; соціальної — зі справедливим розподілом матеріальних і культурних благ, новою організацією праці, ефективним соціальним захистом населення країни. Вводити нові системи необхідно виключно на науковій основі, зі своїми озна­ками, законами, категоріями, з набором певних взаємодіючих інститутів, ланок, їх доцільністю, впорядкованістю й самостійністю. Для ефективного виконання цих завдань потрібні висококваліфіковані фахівці, які добре знають загальні закономірності процесів управління й самоврядування, історичний і політичний досвід своє країни та інших країн. На жаль, таких фахівців в Україні ще досить мало.

Нинішній етап перехідного процесу відбувається в кризовій ситуації, яка охопила політичну, економічну, соціальну та духовну сфери. Після прийняття нової Конституції України вищі органи законодавчої і виконавчої влади не зуміли уникнути нового протистояння. Зростає політична апатія людей до діяльності владних структур. Негативні процеси спостерігаються і в розвитку економіки України. За роки незалежності Україна втратила майже половину свого промислового і сільськогосподарського потенціалу.

У соціальній сфері спостерігається зростання майнової нерівності, зубожіння переважної частини населення та небаченого зниження життєвого рівня. В умовах економічної нестабільності суспільства масова свідомість шукає винуватців такого стану. Серед них, насамперед, називають ділків тіньової економіки, на другому місці — представники колишньої і нинішньої номенклатури, яких небезпідставно підозрюють у корупції. І, нарешті, у сфері ідеологічній — криза духовності, невпевненість переважної більшості населення в завтрашньому дні, втрата політичних і соціальних орієнтирів, ідеалів.

Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, діючої народної демократії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, докорінно відпрацювати механізм представницької та безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професійний, кваліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також висококваліфікованою, а її апарат — невеликим, але здатним ефективно працювати.

У зв'язку з докорінною перебудовою механізму представницької демократії та безпосередньої демократії виникає необхідність удосконалити виборче законодавство на багатопартійній основі, чітко визначити процедуру виборів Президента, народних депутатів України, місцевих представницьких органів.

Україна обрала демократичний тип політичної системи, що й визначено в Конституції країни. Згідно з її основними положеннями, зараз відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього процесу є:

1) утвердження принципів демократії, парламентаризму і політичного плюралізму;

2) забезпечення прав і свобод громадян;

3) поділ державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;

4) запровадження інституту президентської влади;

5) визнання засобів масової інформації важливим елементом політичної системи;

6) формування системи самоврядування народу тощо.

Деякі з цих елементів уже увійшли в життя, а деякі тільки наблизилися до виконання.

Крім того, докорінного реформування потребує економіка України. Вона потребує переходу на ринкові відносини. Але щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул ринкової стихії, держава та її законодавчі органи, партії та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих насамперед на забезпечення соціального захисту громадян держави.

Надзвичайно важливо вчасно самооновити політичну систему з урахуванням внутрішнього й міжнародного становища, тобто її постійна адаптація є важливим компонентом розвитку політичної системи. Тому адаптація для політичної системи — це не просто пристосування до ворожого впливу, а спроба перетворити ті системи, які справляють тиск.