Оригінал як процес: його інтерпретація

§ 2.8.1. Сутність поняття і терміна "інтерпретація"

Традиційно вважається, що текст народжується у процесі вербаль­ного втілення задуму автора, але для сприймаючого він є тільки на­слідком процесу, що ні в кого не викликає сумнівів. Та навіть залиша­ючись вже створеним оригіналом, висловлювання водночас виступає і як процесуальний акт, бо оцінюється адресатом лінійно, і отже, про-цесово (від своїх першої літери чи першого звуку до останньої крап­ки чи фінальної паузи). Ще яскравіше вказана процесовість заявляє про себе перекладачеві, бо той у своїй структурно трьохсферній ро­боті (сприйняття оригіналу - створення перекладу - порівняння його з оригіналом) постійно змушений контролювати в усіх трьох сферах власні дії: декодування - перекодування - уточнення. Так що текст, з погляду перекладача, є завжди тільки індивідуальним процесуальним актом і тому не може не нести на собі відбитка особистості перекла­дача. Цілком зрозуміло, що вплив останнього не може не мати місця у сфері створення концепції перекладу і у сфері її порівняння з концеп­цією оригіналу. Але не відразу очевидно те, що він має місце і у сфері сприйняття концепції оригіналу.

У попередніх параграфах вже вказувалось, що, на погляд філософів, будь-яке пізнання завжди забарвлено суб'єктивністю сприймаючого. Не буде винятком і сприйняття оригіналу перекладачем як читачем. Але така суб'єктивність є чинником об'єктивним (тобто вона неминуча) і тому не може стати категорією перекладознавства, залишаючись на те-рені філософських понять. Інша справа, що реципієнт в особі перекла­дача має дві іпостасі: вказану філософську і перекладацьку, яка і є пред­метом подальшого дослідження. І зветься вона інтерпретацією (від лат. interpretatio — "тлумачення висловлювання "). У другій половині XX ст. під впливом англійської лексеми " interpret " у значенні "перекладати" його часто-густо помилково вживали як синонім до словосполучення "об 'єктивна оцінка оригіналу перекладачем", а пізніше і до слова "пере­ клад" як наслідку перекладацької творчості. Так, німець М. Енгельгард, перекладач з багатьох європейських мов, вважає переклад інтерпрета­цією, а останню тлумачить як суб'єктивну оцінку оригіналу.

 

96

97

Тому в нашому підручнику матимемо на увазі під інтерпретацією суб'єктивне, звужене тлумачення оригіналу перекладачем (як, до речі, це робить для осмислення тексту взагалі всесвітньо відомий ні­мецький літературознавець Б. фон Візе), не забуваючи при цьому про дві іпостасі інтерпретатора в особі перекладача: критика (у сферах сприйняття концепції оригіналу та уточнення концепції перекладу) і творця (у сферах створення та уточнення концепції перекладу). Інтер-претатор-критик в особі перекладача свідомо відмовляється від збере­ження художніх засобів оригіналу (він замінює їх аналізом), зосеред­жуючись лише на передачі ідейного задуму, тоді як інтерпретатор-тво-рець впевнений, що він правильно передає і мовні засоби, і концепцію. Своєю формою ці дві інтерпретації, звісна річ, різняться одна від одної: поняття, наукові образи, переказ ідеї та її засобів - у критика й інтуїція, образи, саморозвиток ідеї та її засобів -у творця. Оцінюючи цю пробле­му взагалі, зауважу: оригінал є багатозначним, і перекладацька інтер­претація - одна з багатьох можливостей його осмислення. Але кожна з таких інтерпретацій не може бути адекватною, а є завжди порушенням (а іноді, навіть, і зруйнуванням) концепції оригіналу, яка гіпотетично може бути виведена мовою перекладу як синтез усіх можливих інтер­претацій (що, зрозуміло, практично не може бути зроблено). Тому не може бути адекватною і побудована на саме такому логічно необмеже­ному тлумаченню інтерпретації та активно поширена на цій підставі наприкінці XX ст. перекладознавча гіпотеза про "інтерпретаційні ре­сурси тексту" (хоча її фундаментальні засади містяться вже у статті 1930-х років іспанського філософа і перекладача X. Ортегі-і-Гассета), згідно з якою перекладач, аби досягти адекватності, може передати не всі смислові можливості оригіналу (тобто не всі його інтерпретаційні ресурси), а хоча б декілька.

§ 2.8.2. Структура перекладацького впливу на текст як процес

У попередньому параграфі роз'яснювалось, що вплив перекладача на сприйняття тексту має місце на всіх трьох рівнях: рецепції оригі­налу, створення концепції перекладу, порівняння її з першоджерелом. Але ці три впливи мають суттєво різні характери: на рівні сприйняття

у перекладача спрацьовують, крім, звичайно, лінгвістичного чинника (знання мови оригіналу), перш за все "фонові знання", які є у своїй липовій частці екстралінгвальними (етнографічними, культурологічни­ми, історичними, політичними, релігійними, національними, естетич­ними тощо); при цьому щось із змістових компонентів оригіналу ним не помічається (за браком - у кращому випадку - відповідних фонових ііііінь), щось зменшується або збільшується, щось тлумачиться помил­ково - так народжується сенс, задум, концепція перекладу як суб'єк­тивна інтерпретація змістового ядра оригіналу. На рівні вербального втілення концепції перекладу функціонують вже майже виключно мов­ні чинники: знання мови перекладу, оцінка стильової манери автора оригіналу, реалізація власних стильових смаків - так народжується стиль перекладу, де першу скрипку грає індивідуальний стиль перекла­дача, який існує до і після конкретного перекладу і пов'язує всі витвори перекладача в одне стильове ціле. На третьому рівні (порівняння "чер­нетки" перекладу з оригіналом) діють фонові та лінгвістичні знання перекладача, уточнюючи його інтерпретацію та індивідуальний стиль. Наведена нами структура є прагматичною (ближче до дійсності), функціональною (роз'яснює текст як процес, а не статику), логічною (пов'язує всі компоненти чинником необхідності) і наочною (без за­йвих подробиць). Тому неважко зрозуміти: якщо індивідуальний стиль перекладача є чинником об'єктивним, бо проявляє себе неминуче май­же в одному і тому ж вербальному вбранні для кожного окремого пе­рекладача в усіх його перекладах (наприклад, українізація перекладу М. Старицьким або спрощення мови Б. Пастернаком і т. ін.), то інтер­претація як перекладацьке, а не філософське явище є чинником суб'єк­тивним, тобто ненеминучим, бо рівень фонових знань у перекладача може звести її майже нанівець і перетворити на об'єктивний аналіз.

                        § 2.9. Оригінал як естетичність

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                .,.-■■■

§ 2.9.1. Сутність поняття і терміна '•'•естетичність'''

У підрозділі про оригінал як текст вказувалось на те, що, оскільки мові притаманна функція естетична (тобто номінація, моделювання

 

98

99

світу за законами краси, без усього зайвого), остільки будь-який текст будується, з погляду його творця, найефективнішим за красою думки чином (логіка її розвитку, вражальність аргументації, яскравість мов­леннєвих засобів тощо). Саме у цьому і криється естетичність будь-яко­го типу висловлювання. І хоча найвищу активність естетична функція виказує, звичайно, у белетристичному творі, помітною вона є і у будь-якому іншому типі тексту як цілісна суб'єктивна модель об'єктивного навколишнього середовища. Достатньо уважно порівняти, наприклад, хоч би конституції різних часів і народів, промови видатних людей сві­ту, вітальні речі лауреатів Нобелівської премії, навіть наукові розвід­ки або підручники до однієї дисципліни, щоб побачити різнобарвність саме їх естетичності, тобто економного втілення думки. Ось невеличкі цитати з трьох сучасних монографій про стилістику німецької мови стосовно категорії "функціональний стиль", вагомої для перекладаць­кої діяльності (про що йдеться в іншому розділі):

— "Unter dem funktionalen Stil verstehen wir die historisch verдnderli­che, funktional und expressiv bedingte Verwendungsweise der Sprache auf einem bestimmten Gebiet menschlicher Tдtigkeit";

— "Als Funktionalstile (funktionale Stiltypen) werden die fьr bestimmte Tдtigkeitsbereiche der Gesellschaft (politisch-ideologische Massenarbeit, Wissenschaft, Kunst, Alltagsverkehr u.a.) charakteristischen Verwendungs­weisen der Sprache bezeichnet";

— "Die mitsprachliche Umwelt, erfaЯt unter dem sozial-gesellschaftli­chen Aspekt der sprachoperativen Basis, liefert in ihrem ideellen Teil - wie bereits gezeigt - den Begriffsapparat zur Beschreibung der Sprachsysteme. Auf dieser Grundlage (...) waren die mitsprachlichen Umweltfaktoren in ih­rer Gesamtheit (reell und ideell) von der Stilistik angesprochen worden, die in diesem Zusammenhang drei bis sechs Funktionalstile abgrenzte".

Навіть при поверхневому аналізі не можна не відзначити легкості і логічності першої концепції та прозорості й простоти її лінгвістич­ного втілення; аналогічні риси естетичності характеризують і другу платформу, але вона вже трохи ускладнена повторами й уточненнями; третю думку перевантажують непрозорі терміни та логічно зайві син­таксичні розширення, що робить її важкою для сприйняття.

Отже, під естетичністю тексту ми будемо розуміти його здатність моделювати буття у логічно й вербально найекономнішому втіленні.

  § 2.9.2. Специфіка естетичності нехудожнього тексту

Хоча щойно було наведено тлумачення категорії "естетичність" як універсального текстотвірного явища, все ж цілком зрозуміло, що у різних типах висловлювання вона своєрідна не стільки за кількісним (більше її чи менше) або якісним рівнями (краща вона чи гірша), скіль­ки за своєю суттєвою метою. Саме за нею, і це, хоч, на перший погляд, і лунає суперечливо стосовно до її дефініції ("найекономніше втілення думки"), цілком відповідає дійсності і становить підґрунтя системати­зації типів естетичності. Сказане означає, що перекладати будь-який текст, не враховуючи його естетичності, буде помилкою, тобто неадек­ватністю. Мається на увазі сфера словникової та контекстуальної си­нонімії, яка дозволяє на мікрорівні перекладати будь-яку лексему або морфологічну категорію та синтаксичну конструкцію безліччю варіан­тів. І це справедливо. Для мікрорівневого перекладу. Але в жодному разі для макрорівневого, бо кожна його лінгвістична одиниця є вже власністю не національної мови, як у випадку з мікрорівнем, а конкрет­ного мовця, і той бажає залишатися як стильове явище самим собою і в оригіналі, і у перекладі. Так, свою теорію відносності А. Ейнштейн виклав на шести сторінках, а його послідовники витрачали на неї вже десятки і сотні сторінок. Запитується: бажав би А. Ейнштейн бути пе­рекладеним десятками - на мікрорівні адекватних - сторінок? Так, чо­тири із 10 заповідей Мойсея мають лише дві лексеми і тому лунають як безперечний, військовий наказ: "Не вбивай", "Не прелюбодій ", "Не кради", "Не лжесвідчи". Запитується, чи погодився б Господь з тим, щоб його диктати перекладалися вдвічі більшою кількістю - на мікро­рівні адекватних - слів і лунали через те вже лише як суворі прохання? Наприклад, у сучасному німецькому перекладі (від 4 до 6 лексем): " Du sollst nicht morden ", " Du sollst nicht ehebrechen ", " Du sollst nicht stehl ­ en ", " Du sollst nicht falsches Zeugnis ablegen "; в англійському теж від 4 до 6: " Thou shalt do no murder ", " Thou shah not commit adultery ", " Thou shall not steal ", " Thou shalt not bear false witness "; а у французькому вже від 4 до 7: "Ти пе tueras point ", "Ти пе commettras point d ' adultere ", "Ти пе deroberas point ", "Ти пе dims point de faux temoignage ". Лише ро­сійський переклад зберіг якісно вагомий кількісний аспект тексту: "Не убивай", "Не прелюбодействуй", "Не кради", "Не лжесвидетельствуй",

 

100

101

а український майже зберіг, бо у двох заповідях збільшив кількість слів до трьох: "Не вбивай", "Не чини перелюбу", "Не кради", "Не свідчи не­ правдиво". Крім збільшення кількісного складу наказів Бога Мойсея за рахунок національної специфіки та традиції, вказані переклади ви­користали і такі - на мікрорівні контекстуальні - синоніми, які суттєво змінили думку оригіналу. Так, Лютер переклав першу з наведених за­повідей як " Du sollst nicht t ц ten ", використавши дієслово з універсаль­ною семантикою вбивства (тобто будь-яке вбивство). Чи погодились би Лютер і Яхве, іудейський Бог, на те, щоб сучасні перекладачі ви­користовували як еквівалент (тотожність) до оригіналу мікрорівневий контекстуальний синонім " morden ", який у тексті, на макрорівні, у зі­ставленні з лютерівським дієсловом " t ц ten ", означає вже конкретизова­ний, звужений за семантикою тип навмисного та насильного вбивства? Отже, за сучасними перекладами Біблії, виходить, що t ц ten (тобто, ди­пломатично мовити, "гуманне" вбивство) дозволяється, заперечується лише morden, вбивство насильницьке. Та хіба Яхве мав таке на увазі?! Хіба йому не однаково, яким засобом буде вбито одне його створіння іншим: get ц tet чи gemordet?! В обох випадках буде страшно гріховно порушено головний доленосний принцип правління Яхве: життя дає і забирає тільки Він.

Ще гірша ситуація з естетичністю при перекладі художніх текстів. Так, наприклад, Гете у своїй "Нічній пісні мандрівника" занадто загаль­ними рисами гірської вечірньої природи (загальними настільки, що вони стають універсальними за часом і простором) змальовує епопею людства, тоді як у російському перекладі М. Ю. Лєрмонтова з'являєть­ся головний образ національного пейзажу - пильний шлях, а в укра­їнському М. Старицького - не менш національно забарвлений образ ставка, і обидва вони масштабність епопеї оригіналу перетворюють -не виходячи при цьому за межі мікрорівневих контекстуальних синоні­мів! - на занадто звужену за часом і простором конкретність випадку.

Про чинники таких переробок йдеться у наступному підрозділі, а зараз треба сказати, що наведені приклади, які кожен читач легко може збільшити за рахунок власного досвіду, свідчать про те, що естетич­ність, по-перше, притаманна і нехудожнім текстам, а по-друге, в кожно­му текстовому комплексі (функціональному стилі) вона суттєво різна.

Так, у науковому вона спрямована на прозорість і логічність думки, в офіційно-діловому - на клішованість інформації, у публіцистичному -па експресивність висловлювання, у побутовому - на спонтанність і прагматичність мислення, тоді як у художньому - на безмежне ущіль­нення змісту (його багатошаровість).

§ 2.10. Оригінал як об'єкт перекладу: чинники його (не)адекватності

§ 2.10.1. Сутність поняття і терміна '•'■адекватність''' як категорії оригіналу

У перекладознавстві давно вже існує письмово не зафіксований по­стулат, що переклад як наслідок діяльності перекладача завжди відпо­відає особливостям оригіналу, якщо в нього є чесні наміри та профе­сійні знання. Відповідність перекладу оригіналу називається різними теоретиками по-різному: адекватність, функціональність, еквівалент­ність тощо, але постійно під цими термінами і поняттями (немає сенсу акцентувати зараз деякі суттєво невеликі розбіжності між ними) маєть­ся на увазі-тотожність, автентичність, рівноправність і т. ін. джерела та його іншомовного переоформлення, коли, зрозуміло, перед переклада­чем не стоїть завдання спеціально обмежити зміст перекладу (напри­клад, зробити переклад вибірковий, реферативний, анотований тощо). Отже, найкращим за значенням терміном для відповідності перекладу оригіналу була б лексема "точність", але вітчизняне перекладознав-ство використовує (як, до речі, і весь інший світ) її іноземний синонім "адекватність" (від лат. adaequere - "прирівнювати, уподібнювати, приводити у відповідність" тощо).

Що ж саме повинен мати оригінал, аби відбувся його адекватний переклад?

У всесвітньо відомій і не менш вагомій поемі Гете "Фауст" є зміс­товно дуже цікава, а для перекладознавства теоретично й практично значуща сцена, в якій Фауст перекладає перше речення християнського "Євангелія від Іоанна". Важко сказати, яке джерело має перед собою

 

102

103

гєтевський персонаж (давньогрецьке чи латинське), але для Гете і для перекладу це ніякої ролі не відіграє, бо перекладацька проблематика виникає у сцені лише через останню лексему речення, яка в обох дже­релах однакова: "' Ev архц rjv a Xoyoq " ("єн архе єн хо льогос") у давньо­грецькій і " In initio erat logos " у латинській. Саме лексема "логос", яку латинський перекладач С Ієронім (III—IV ст.) скалькував, а не пере­клав, викликає логічні сумніви у Фауста:

Geschrieben steht: "Im Anfang war das Wort! "

Hier stock ich schon! Wer hilft mir weiter fort?

Ich kann das Wort so hoch unmцglich schдtzen,

Ich muЯ es anders ьbersetzen,

Wenn ich vom Geiste recht erleuchtet bin.

Geschrieben steht: "Im Anfang war der Sinn ".

Bedenke wohl die erste Zeile,

DaЯ deine Feder sich nicht ьbereile!

Ist es der Sinn, der alles wirkt und schaft?

Es sollte stehn: "Im Anfang war die Kraft! "

Doch auch indem ich dieses niederschreibe,

Schon warnt mich was, daЯ ich dabei nicht bleibe.

Mir hilft der Geist! auf einmal sehe ich Rat

Und schreibe getrost: "Im Anfang war die Tat!"

Цікава ця сцена не тільки тим, що Гете-Фауст дискутує тут з Лю­тером, який переклав це речення за допомогою лексеми "слово" ("Im Anfang war das Wort!") і через це поставив Бога над людиною, тоді як Гете вустами свого персонажа зупиняється на лексемі "дія" ("Tat") і таким чином урівнює Бога і Людину. Цікава вона ще не лише тому, що 18 східнослов'янських перекладачів (білоруські, російські, українські) не змогли зберегти її змістову багатошаровість і лінгвальну прозорість. Цікава вона, перш за все, своїм перекладознавчим сенсом, бо що вза­галі відбувається в ній? Фауст-перекладач спробує зрозуміти оригінал (про це свідчать його розумові коливання від першого тлумачення ори­гіналу до четвертого), а потім шукає у німецькій мові відповідників своєму розумінні (на це вказує низка лексем: " Wort - Sinn - Kraft - Tat "). За Гете виходить, що переклад є водночас явищем об'єктивним (на-

явність в оригіналі певної інформації, незалежної від перекладача) і суб'єктивним (пошук перекладачем відповідностей за індивідуальним сприйняттям). Отже, наповненість оригіналу загальноконвенційним, принципово зрозумілим змістом та його суб'єктивне сприйняття пере­кладачем і створюють передумови адекватного перекладу.

Про суб'єктивізм перекладача ми поговоримо в наступному розділі, а от вагомість першої умови (принципова зрозумілість оригіналу) треба акцентувати ще раз, бо тільки її наявність і породжує можливість адек­ватного перекладу, тоді як її відсутність робить оригінал неперекладним (наприклад, фінальне речення постмодерністського опусу російського письменника В. Сорокіна "Кисет": "Молочное endo - это сисло по- тненъко"). Отже, під адекватністю традиційно розглядається відповід­ність перекладу логічному змісту оригіналу та його стильовій манері.

§ 2.10.2. Оригінал як джерело адекватності

Якщо пристати до точки зору лінгвістів, що всі мови світу призна­чені для спілкування між людством та земним буттям, яке, на їх погляд, однотипне у своїй суті для будь-якого етносу (у всіх людей є народжен­ня, кохання, сім'я, праця, смерть тощо), то тоді чинники адекватності обов'язково повинні знаходитися у самих зіставлених перекладом мо­вах. Мова спроможна втілити власними засобами будь-яку чужорідну думку; проблематичним, щоправда, залишається запитання: "Наскіль­ки повно?" Та й у цьому напрямі абсолютної перешкоди для адекват­ного перекладу лінгвістика не бачить, бо те, що сьогодні вона спро­можна перекласти лише частково, завтра - після активних міжмовних контактів - вона вбере у повноцінний одяг. Отже, з мовознавчого боку адекватність є категорією історичною, тобто невпинно еволюціоную­чою до своєї повноти, на що ще в середині XX ст. вказав французький перекладознавець Ж. Мунен і що підтвердила, як вважає багато вче­них, практика множинності перекладів.

Так виглядає ситуація у перекладознавстві, якщо на нього диви­тися очима лінгвіста, котрий звик бачити у тексті суму лінгвальних одиниць, кожна з яких може бути перекладена еквівалентом (повним відповідником) чи аналогом (частковим відповідником) або ж - у разі їх відсутності - запозичена з мови джерела або роз'яснена потребною

 

104

105

довжиною перекладацького коментаря. Такий підхід до оригіналу тре­ба назвати мікроперекладацьким, бо кожній одиниці мови оригіналу (тобто її відносно автономному мікроявищу) лінгвістика дійсно знахо­дить словниковий відповідник у мові перекладу. На цьому мікропере-кладацькому принципі, до речі, і будуються всі двомовні словники. Але у тексті (тобто мовленнєвому макроявищі) автономна мовна одиниця стає невід'ємним мовленнєвим компонентом цілого, втрачаючи свою словникову автономію і отримуючи нерозривні зв'язки як із сусідніми одиницями, так і з усім висловлюванням. Такий підхід до оригіналу треба назвати макроперекладацьким, бо на його просторі діють вже зо­всім інші чинники, які перетворюють адекватність на феномен, май­же невловимий для традиційного перекладу. І немає ніякого наукового сенсу заплющувати очі на цю проблему, називаючи її сьогодні "забобо­ном", як колись радянські перекладознавці охрещували її "доказом бур­ жуазної ідеології". Треба згадати стародавній зовсім не примітивний перекладацький вислів " traduttori - traditori " ("перекладачі - зрадни­ки"), звернутися до безлічі практичних прикладів до нього і спробувати оцінити їх об'єктивно.