Політична культура сучасної України

         Проголошення державної незалежності України та курс на розбудову суверенної, демократичної, правової держави створили принципово новіі умови для відродження автентичної політичної культури. Модерна українська політична культура повинна стати підгрунтям того суспільного ладу, який проголошено у Декларації про державний суверенітет та в Конституції України.

 

      Проте у посткомуністичному українському суспільстві поширені та мають політичний вплив уявлення, ідеї, ідеали, орієнтації, настрої, стереотипи мислення та поведінки, культивовані радянським режимом. Політична свідомість значної частини громадян України характеризується:

          * амбівалентністю;

          * вимогами повноти всіх політичних прав і свобод, але не

запереченням відновлення елементів авторитаризму;

          * прихильним ставленням до ідеї ринкової економіки,

             проте вірою, що лише планова система народного

             господарства зможе вивести країну з кризового стану.

 

        Політична культура сучасної України має характер:

· посткомуністичний

· пострадянський

· постколоніальний.

	У ній мають значну питому вагу елементи комуністичної ідеології, радянсько-більшовицькі стереотипи, сформовані у минулому політичні переконання й настрої.                                                             О.Рудакевич

 

   

 

 

           Втім, така політична культура сьогодні не є монопольною чи, тим більше, офіційною, але вона ще функціонує за інерцією.

           Сучасна політична культура українського народу є постколоніальною. Про це свідчить зрусифікований стан, комплекси національної меншовартості, нездатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили. Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє стверджувати, що політична культура українського суспільства стає:

· національною

· незалежною.

       За ставленням до демократії і держави політична культура України залишається:

· авторитарною

· етатистською

· патерналістською.

       Але, як стверджують провідні українські дослідники політичної культури, за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української культури, як:

· народоправство

· толерантність

· ліберальне ставлення до держави.

           Ідеологічну спрямованість політичної культури України характеризує розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних – з іншого. Сучасній Україні загалом властива прихильність до західно-європейських політичних цінностей, але політичними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на:

* харизматичних лідерів

     * етатизм

     * патерналізм

     * підпорядкованість церкви державі.        Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі компоненти культури, а багато з існуючих ще мають несформований характер. Безліч політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність.

        Сьогодні для України актуальною є проблема радикального оновлення, трансформації посткомуністичної політичної культури в національну, суверенну, демократичну як за змістом, так і за духом.

 

План семінару

 

1. Зміст і структура політичної культури

2. Типи, види та функції політичної культури

3. Політична культура сучасної України

 

Тематика контрольних робіт

1. Політична культура як чинник модернізації суспільства.

2. Політична культура і національні культурні традиції.

3. Подолання тоталітарних тенденцій у розвитку політичної культури

 

 

Література

Бебик В., Корнєв М. Політична культура і політична соціалізація //Політична думка.-1994.-№1.

Григор'єв В. Вітчизняна політична культура в контексті теоретичного пошуку //Нова політика.-1998.-№5.(19)

Дакин В. Политическая культура и власть //Свободая мысль.-1996.-№1.

Молчанов М. Політична культура України: радянська і пострадянська //Сучасність.-1995.-№10.

Лясота Л. Причини відтворення авторитарних цінностей в Україні //Нова політика.-2001.-№5.

Пахомов Ю. Політична культура посттоталітарної доби// Політологічні читання.-1992.-№2.

Політологія: історія та методологія /За ред.Ф.М.Кирилюка.-К.,2000.

Політологія /За ред.Бабкіной О.В., Горбатенька В.П.-2-е вид. перероб і доп..-К.,2001.

Поліщук І. Синдром радянськості //Нова політика.-2001.-№3.

Рукакевич О.М., Гутор М.С. Політичне відродження українського народу (шляхи формування новітньої української політичної культури).- Київ-Тернопіль,1998.

Рудакевич О.М. Політична культура України: руйнація та шляхи відродження//Розбудова держави.-1995.-№1

Соловьев А.И. Политическая культура: проблемное поле метатеории //Вестник Моск. Ун-та.-Серия 12. Политические науки.-1995.-№3.

Цимбалістий Б. Політична культура українців //Сучасність.-1994.-№3.

 

 

 

 Тема 17. ПОЛІТИЧНА ПОВЕДІНКА ТА ФОРМИ ПОЛІТИЧНОЇ

          УЧАСТІ

 

17.1. Сутність політичної поведінки й поведінкового підходу до            політики

                                                        

    Політика, як і будь які інші сфери суспільної діяльності, ініціюється людиною й є сукупністю певних політичних ролей, реалізація яких робить її рухомою та наповнює змістом. Соціально-політичні ролі індивідів формуються під впливом об’єктивних обставин соціальної реальності, індивідуальних оцінок і ставлення до навколишніх подій та діяльності певних політичних і неполітичних інститутів. Соціально-політична роль індивіда чи груп індивідів є сукупністю світоглядних позицій, ціннісно-моральних настанов, смаків та орієнтацій, відповідно до яких суб’єктом обирається модель поведінки. Соціально-політична роль індивіду(ів) реалізується і корегується в межах певної політичної системи. Таким чином, політичною поведінкою можна вважати сукупність реакцій суб’єктів на діяльність політичної системи.

	Обмірковуючи людські вчинки, я завжди намагався думати про те, щоб неглузувати, не уболівати й не засуджувати, а лише, щоб осягнути розумом                                Б.Спіноза

 

Поведінковий підхід політичної науки до розуміння сутності політики – біхевіоралізм - своєю появою зобов'язаний теорії поведінки в психології (біхевіоризм), що вивчає поведінку парціально[3] через безпосереднє спостерігання об’єкта. Поведінковий підхід в політичну науку прийшов у 50-ті роки ХХст., як полідисциплінарне знання, основні концепти якого сформували Конверт, Стокс і Міллер. Психологія біхевіоризму спростовує більшість політичних процесів, зводячи їх до поведінкових реакцій суб’єкта, які можна спостерігати досліднику, дивлячись на ситуацію збоку, і які обумовлені конкретними стимулами (зовнішніми відносно суб’єкта), виключаючи особистісні мотиви, переконання або цінності. Тобто взаємозв’язок соціальної реальності з моделлю поведінки пояснюють через „стимул – реакцію”, що реально можливо спостерігати досліднику. Наприклад: пікетування шахтарями будівлі Кабміну України як реакція на невиплату зарплатні.   

Біхевіоралізм детальніше розглядає політику і політичні взаємини, розширюючи „стимул-реакцію” до такої позиції: форму політичної поведінки обумовлюють загальні умови (сама політична система), що формують психологічні мотивації, які активізуються і стають працездатними внаслідок конкретного факту соціальної реальності, що стає привидом задля поведінкової реакції.

 

Форма політичної поведінки	Ü	Факт соціальної реальності (привид)	Ü	Психологічні мотивації	Ü	Загальні умови, що забезпечують контекст поведінки
Пікетування шахтарів будівлі Кабміну	Ü	Невиплата зарплатни напередодні	Ü	Відчай, викликаний фінансовою незахищеністю родини	Ü	Соціально-економічна криза в країні

 

Факти й умови – об’єктивні. Вони породжені політичною системою. Мотивації – суб’єктивні (інстинкт, навички, цілеспрямована діяльність). У більшості випадків, індивід перед обранням моделі поведінки користується двома мотиваціями – неохідністю уникнути поразки чи негативу; принциповою орієнтацією на успіх (У.Стоун). 

Пізніше на базі біхевіоралізму були створені теоретико-методологічні напрями, що пояснювали змістовність політичної поведінки через „аналіз витрат і вигод” (теорія політичного ринку) перерозподіл ролей в суспільстві (інтеракціонізм),пріоритет індивідуальних чи групових настають (експресивна поведінка), теорія раціонального вибору)та через моделі сегментації електорального ринку та самоідентифікацію (теорії електоральної поведінки).

Політична поведінка від будь-якої іншої відрізняється усвідомленістю, телеологічністю (цілеспрямованістю) й завжди має місце у межах певного політичного простору. Усвідомлений вибір та реалізація певної моделі політичної поведінки обумовлює розподіл політичного ринку на суб’єктів та об’єктів. Політична поведінка – достатньо широка за своїм змістом категорія політичної науки (політично-поведінковий зміст може мати будь-яка подія – від хвороби державного діяча до зміни курсу національної валюти), що має на увазі участь одних індивідуальних чи групових акторів і неучасть інших. Тому виділяють такі типи політичної поведінки, як політична участь і абсентеїзм.