Світова політика та міжнародні відносини. Теоретичні школи міжнародних відносин

      Повний комплексний аналіз політики передбачає її вивчення як на

 національному, так і на міжнародному рівні. Головним питанням політики

 на різних її рівнях є питання про владу та владні відносини. Досліджують ці

 проблеми багато самостійних політичних дисциплін, які

 виникли у ХХ ст. Так проблемами влади у світовому масштабі займаються:

 Світова політика та Міжнародні відносини.

    Міжнародні відносини (МВ) як навчальна дисципліна з´явились на

початку ХХст. Предметом дослідження МВ є міждержавні відносини

у світовому масштабі. Головною категорією МВ національні інтерес

и держав. Ця дисципліна робить акцент на розмежуванні внутрішньої та

 зовнішньої політики.

     Світова політика (СП) як навчальна дисципліна з´явилась наприкінці

 70-х рр. ХХст. Засновниками її можна вважати американських учених -

 представників неоліберальної теоретичної школи міжнародних відносин –

 Роберта Кеохейна і Джозефа Ная, які написали роботу «Транснаціональні

 відносини і світова політика». Предметом дослідження СП є

розгляд взаємодії не тільки держав і міжурядових організацій, але і

недержавнихх учасників світової системи. СП вивчає проблеми

сучасного стану і тенденції розвитку світової політичної системи. СП

 обумовлює взаємозалежність внутрішньої та зовнішньої політики і не

протиставляє їх одна одній.

    Предметні галузі цих дисциплін, які досить швидко розвиваються,

 багато в чому перехрещуються, що перешкоджає їх чіткому розмежуванню.

Міжнародно-політична наука представлена такими західними

  теоретичними школами: реалізмом і неореалізмом, лібералізмом

і неолібералізмом, неомарксизмом и постмодернізмом, які дають різні

 трактування предмета сутності СП и МВ.

    Школа реалізму і неореалізму. Представниками її є Ганс Моргентау,

 Едвард Карр, Баррі Бузан, Кеннет Уолц та ін. Класичний реалізм виник у

 першій половині ХХ ст. Він спирається на ідеї незмінності егоїстичної

 природи людини. Особливої популярністі він набув у 40-70-ті рр. ХХст.,

 обгрунтовуючи події Другої Світової війни й протистояння радянської

та американської систем періоду «холодної війни». У 70-ті рр. Сформувався

 неореалізм (структурний реалізм). Основні положення цієї школи такі:

· Природа міжнародних відносин анархічна, тому що відсутні

   наддержавний уряд та єдиний центр керівництва.

· Держава перебуває у постійній готовності використати силу в 

наступальних чи оборонних цілях. Головна мета держави - максимізувати

свій силовий потенціал, що гарантуватиме національну безп e ку.

· Держави керуються у своїй міжнародній діяльності національними

  інтересами.

· Головними регуляторами міжнародних відносин є силовий

    потенціал держав і стратегічний баланс сил.

    Школа лібералізму и неолібералізму. Представниками цього напрямку

   можна назвати Вудро Вільсона (28-й президент США ), Роберта Кеохейна,

  Джозефа Ная, Стівена Краснера, Брюса Рассета та ін.

Класичний лібералізм (ідеалізм), з´явившись як навчальний напрям на

 початку ХХ ст. грунтується на позитивній природі людини, орієнтованій на

 справедливість і мораль. Популярність в теорії МВ ідеалізм набув на

 початку та наприкінці ХХст. Основні положення цієї школи такі:

       *Природа міжнародних відносин анархічна, але існує можливість її

регулювати за допомогою міжурядових організацій і державних режимів.

       * Посилення взаємозалежності держав послабляє вплив анархії на МВ.

       * Головним завданням взаємовідношень держав є м аксимізація

абсолютних вигідта мирна   співпраця.

  Школа неомарксизму починає свій розвиток з 70-х рр. ХХст.

Представники цього підходу - Імануїл Валлерстайн, Андре Франк є

авторами світ-системной теорії. Суть цієї теорії розкривається в таких

 положеннях:

· Світ – це глобальна система різноманітних економік, держав, класів,

суспільств, ідеологій та культур.

· За економічними показниками, держави поділяються на «ядро»,

«периферію» і напівпериферію». Провідна роль у системі МВ відведена

економічно сильним державам, які представляють «ядро». «Периферійні» та

  «напівпериферійні» держави намагаються сперечатися з нав´язуваною їм

стратегією розвитку.