Політичне відчуження особистості

Політичне відчуження як політична як політична несвобода є

відторгнення, віддалення людини від участі в справах держави, владних і управлінських структур, неможливість впливати на процес прийняття значущих для суспільства рішень.

    Політичне відчуження виявляється в почутті ізоляції індивіда, у сприйманні індивідом соціальних і політичних інститутів, встановлених ними норм як норм ворожих інтересам людини.

    Політичні філософи (Фромм, Арендт), розробляючи цю проблему, розглядали вплив політичного відчуження на характер людини й дійшли висновку, що всевладдя держави, бюрократичних систем, відчуження індивідів від влади сприяє розвитку в людини комплексу політичної неповноцінності, конформізму, соціальної пасивності та апатії.

   Відчуження може бути наслідком впливу об’єктивних умов політичного життя, політичної системи, політичного режиму.

    Причини відчуження людини у сфері політики передусім пов’язані з діяльністю конкретних політичних лідерів, в першу чергу харизматичних, які узурпували владу (авторитарні режими). Також ці причини пов’язані з інтересами правлячого режиму, еліт, які привласнили собі право говорити від імені народу й які жорстко контролюють усі сфери життя людини (тоталітарні режими). Саме за тоталітарних і авторитарних режимів у найвищому ступені відбувається політичне відчуження особистості.

    Правляча верхівка  цих режимів зацікавлена у відчуженні індивіда, в безправ’ї особистості, в жорсткому, навіть жорстокому придушенні інакомислення. У новітній історії людської цивілізації тоталітарні та авторитарні режими існували в Італії, Німеччині, СРСР, Китаї, Іраку, зараз – у Північній Кореї, Кубі. У цих державах людина залишається лише об’єктом політичного та державного насилля та ідеологічного одурманювання. Держава тут перетворилася на апарат покірний конкретним особам, такий, що виступає потужною зброєю для придушення або навіть фізичного знищення особистості.

      Політичне відчуження обумовлено й такими суб’єктивними причинами, як втрата соціальних ідеалів, невіра до владних структур, психологічна стомленість від нескінченого потоку політичної демагогії та непродуманих рішень. Існують й інші причини: індивід може бути позбавлений стимулів до участі в політичному житті своїм оточеням, на нього може впливати слабка політична активність зі сторони інших членів суспільства. Він може належати до групи, де політична апатія фігурує як позитивна модель поведінки.

     Важливою умовою подолання політичного відчуження особистості та перетворення її у справжній суб’єкт політики виступає емансипація людини.

	Емансипація (лат. emancihatio) –формальне визволення сина від батьківської опіки; в сучасному тлумаченні емансипація – процес визволення людини від залежності, підкореності, пригнічення, забобонів, тобто від усього, що заважає її самореалізації

 

         Політична емансипація – перетворення індивіда, групи, громадського руху в суб’єкт політичного життя; це народження особистості, як включається в політичне життя.

          Проблем емансипації була теоретично усвідомлена французькими та англійськими просвітниками, а вже концептуально розроблена представниками північноамериканської просвіти. Б.Франклін, Т.Джефферсон, Т.Пейч, С.Адамс надали цій концепції характеру практично обґрунтованих програм здійснення суспільного устрою своєї країни, конкретизованого в Конституції США (1787 р.) та Біллі про права (1789р.). Саме в цих важливих юридичних актах були закладені основи політичної емансипації американських громадян.

    Політична емансипація сама по собі неможлива, вона щільно пов’язана з економічною та духовною емансипацією.

      Економічна емансипація означає забезпечення індивіду можливості працювати за своїм вибором, розвивати та реалізовувати власні здібності; при цьому праця за примусом виключається.

     Духовна емансипація означає можливість дотримуватися будь-яких поглядів, ісповідувати будь-яку релігію, піддавати критиці недоброзичливі для індивіда погляди, при цьому скасовується обов’язкова державна ідеологія.

    За сукупністю цих трьох форм емансипації й формується особистість як суб’єкт політики.

    Одночасно емансипація передбачає відповідальність особистості перед суспільством і його громадянами через певні норми:

- використання не тільки прав, а й виконання громадянських обов’язків;

- повага до іншої особистості

- досягнення поставленої мети, подолання протидіючих сил;

- не споглядальність, а активність у політиці.

 

Політична соціалізація особистості

  Людина в процесі свого життя постійно включена в різні структури суспільства: родину, дитячі дошкільні установи, школу, вищі навчальні заклади, підприємства та установи, політичні партії, громадські організації тощо. Частина структур суспільства та умов життя прямо не пов’язана з політикою, проте політичний здійснюється і на них, вони використовується тими чи іншими політичними силами для впливу на людину.

  Людина не народжується політичною істотою. Вона стає нею в процесі життя, набуваючи на різних його етапах певних політичних якостей, формуючи відповідні до віку та суспільного становища уявлення про владу та політичні відносини. Все це має назву “політична соціалізація”.

     Наприкінці ХІХ ст. виникло поняття “соціалізація”, упроваджене в науковий обіг американським соціологом Ф.Гіддінсом, французьким соціопсихологом Г.Тардом та ін.

 

	Соціалізація – це процес залучення індивідів до наявних соціальних норм і культурних цінностей.

 

 

    Індійський політолог П.Шаран так підкреслив важливість соціалізації: “процес цивілізації суспільства”.

   На межі 50-60 років ХХ ст.. за аналогією з цим поняттям американські політологи ввели поняття “політична соціалізація”, яке з найвищою мірою ступенем достовірності розкриває зв’язки між людиною та політикою.

 

	Політична соціалізація - це сукупність процесів становлення політичної свідомості й поведінки особистості, прийняття й виконання політичних ролей, вияви політичної активності.

 

 

 

 

    Російський політичний психолог О.Шестопал наголошує, що поняття політична соціалізація ширше поняття політичне виховання або просвіта, бо охоплює не тільки цілеспрямований вплив на особистість панівної ідеології та політики, а й особисту політичну активність.

   Політична соціалізація має своїм результатом різний рівень засвоєння людиною політичних цінностей суспільства, соціальної групи, політичної організації. В одному випадку відбувається лише поверхове залучення до політики, в іншому - формується людина активна, політично ініціативна, переконаний прихильник певних політичних поглядів. Політична соціалізація не завершується з досягненням певного віку, супроводжує людини все своє життя.

    У процесі політичної соціалізації можна виділити п’ять типових етапів:

 

     Перший етап припадає на дошкільні роки. Дитина з 3-4 років здобуває перші відомості про політику. Основний інститут політичної соціалізації цього етапу – сім’я. Сім’ї мають свої політичні традиції (позитивне або негативне ставлення до наявного політичного порядку, прихильність до певної політичної сили або аполітичність), які передаються дитині. Чималу роль у соціалізації дошкільних років відіграють церква, ЗМІ, оточення однолітків.

 

     Другий етап збігається зі шкільними роками Через школу дитина залучається до державної системи політичного виховання. У процесі оволодіння читанням все більший вплив на формування політичної свідомості здійснюють газети, журнали, література.

 

     Третій етап починається після закінчення школи та триває до 25-30 років. Пріоритетний вплив на поведінку молоді в цей час мають формальні та неформальні молодіжні об’єднання. На тих, хто навчається, впливають традиції навчальних закладів, студентські організації, вивчення соціально-політичних дисциплін.

 

    Четвертий етап пов’язаний зі знаходженням людиною стабільного місця в житті. Людина визначається з колом щанять, професією, постійною роботою, одружується. У неї залишається все менше часу для заняття політикою. Коли ділові та професійні інтереси особистості прямо не пов’язані з політикою, а умови життя цілком задовільні, політична активність індивіда спадає. Якщо життєві умови не задовольняють людину, то це стає передумовою політичної активізації. Індивід прилучається до політичних рухів, політичних партій.

    П’ятий етап припадає на похилий вік.У пенсіонерів з’являється багато вільного часу, який часто-густо вони присвячують політиці. Політичні погляди цього часу частіше консервативні, спрямовані на збереження традиційного порядку.

    У процесі соціального дороблення людина набуває відносно стійку сукупність політичних орієнтацій, центр якої більш стійкий, ніж периферія. Якщо соціальні умови та ідеологічний вплив не змінюється, то трансформації підлягають периферійні елементи політичної культури людини. Якщо відбуваються глибокі соціально-політичні зміни, то для більшості населення вони пов’язані з процесом ресоціалізації “вторинної соціалізації” та формування нової політичної культури.

         

Ресоціалізація – процес зміни ставлення до раніше засвоєних політичних цінностей і залучення до нової системи цих цінностей.

 

      Процес ресоціалізації може бути тривалим, може набуват драматичні та вибухові форми. Прикладом ресоціалізації маси населення може бути процес зміни політичних режимів у Німеччини, Італії та Японії в середині 40-х років, а також у країнах Східної Європи, в т.ч. й в Україні 90-х років ХХ ст..

    У нормальних умовах політична соціалізація виконує дві головні функції.

   Перша – функція спадкоємності – полягає в передачі політичного досвіду та політичної культури в цілому від покоління до покоління.

   Друга – функція стабілізації – пов’язана із необхідністю підтримки сталості політичної системи шляхом поширення її цінностей і укріплення віри в справедливість наявного режиму. Це не означає, що в процесі соціалізації у когось не можуть виникнути політичні цінності, протилежні панівним. На цей процес впливають установки в сім’ї, релігійні, національні, соціальні розбіжності, ідеологічні впливи інших політичних систем.

     Політична соціалізація, що здійснюється об’єктивно через включення людини в суспільство та державу, має назву процесу формування політичних якостей людини

 

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         

Самовиховання

Виховання

Формування

 

 

 

     Політична соціалізація, пов’язана з цілеспрямованою діяльністю держави, партій, засобів масової інформації з розвитку певної політичної культури, має назву політичного виховання. Людина може сама активно брати участь у політичній соціалізації, й тоді цей процес іменується політичним самовихованням. Співвідношення формування, виховання та самовиховання у політичній соціалізації в кожному конкретному випадку рухоме та неоднозначне. Найглибше підгрунття політичної культури міститься в об’єктивних умовах. Проте в процесі політичного виховання політичні орієнтації змінюються й іноді суперечать об’єктивним умовам існування людини, її соціальному статусу. У процесі самовиховання людина може побороти вплив об’єктивних умов, але для цього потрібні воля й наполегливість.

       У політичній науці громадські структури-чинники політичної соціалізації – набули назву агентів соціалізації. Останні поділяються на:

неполітичн і     (сім’я, школа, формальні й неформальні групи, релігія та  

                            церква, ЗМІ, національні традиції);

 

політичні          (політичні цінності, політичні інститути, політичний 

                            режим)

         Роль агентів соціалізації визначається різними суспільними умовами: чи є суспільство індустріально розвинутим або ні, який тип культури панує в суспільстві: західний або східний; в державі існує демократичний чи авторитарний режим тощо.

     Вперше людина залучається до політики в сім’ї. Потрібно відрізняти владу батька в родині від політичної влади в суспільстві, разом з тим вже сім’я може сформувати певний стереотип ставлення до політичної влади й до авторитету за аналогією із сімейною владою. Взагалі в сім’ї людина вперше стикається із класовими, національними, релігійними чинниками власного життя, саме тут виникає первинна ідентифікація людини з певною етнічною, соціальною та культурною групою.

    Школа впроваджує політичні знання та навички через курси історії, політичної географії, літератури, політології. Школа – один з перших формальних колективів, через який пізнається зв’язок людини з державою та суспільством. У ній політичні цінності набувають відчутний характер при виконанні державного гімну, використанні таких політичних символів, як державний прапор і герб. До того ж громадські дитячі організації в школі формують навички організаторської діяльності. Американські учені встановили, що 95% з 12 тис. білих дітей, що мешкають у американських містах, погодились із твердженням: “Америка – найкраща країна у світі”. Це висловлювання формуються й через інтенсивний педологічний вплив: 99% учителів щоденно показували дітям американський прапор у класі, 91% вимагали доказів відданості прапору та 60% щоденно організовували співи патріотичних пісень на кшталт “Прекрасна Америка”.

   Релігія та церква впливають на політичну соціалізацію безпосередньо чи опосередковано. Політичні лідери, особливо в країнах, що розвиваються, освячують свою діяльність релігійною атрибутикою, намагаються обгрунтувати політичні рішення релігійними установками. У процесі політичної соціалізації людина співвідносить власні релігійні переконання із політичними цінностями. Президент Єгипту Г.А.Насер під час війни з Ізраїлем частіше виступав із політичними промовами в мечеті, ніж у президентському палаці. Ісламська держава в Ірані офіційно базує політичне життя на релігійних цінностях. У Польщі католицька церква формувала негативне ставлення до комуністичного правління й виступала важливим чинником формування патріотичної свідомості.

        Засоби масової інформації та комунікації - преса, радіо, телебачення, Інтернет, масове кіно – безпосередньо впливають на людину, виховуючи у неї ставлення до політичних  цінностей, захищаючи одні та відкидаючи інші політичні ідеали. Швидкість поширення інформації та можливість передачі її в усі куточки країни та в усі країни світу перетворюють ЗМІ в найефективніший засіб формування підтримки або засудження політичної влади населенням. Дохідливість, емоційність, художність різних видів інформації підвищує силу політичних символів, поглядів, установок. Розмаїття інформації посилює інтерес людини до політики, формує установки на свободу політичного вибору.

   Політичні цінності мають соціальне, національне, расове забарвлення та зміст. У радянському суспільстві політична соціалізація здійснювалася на засадах класової ідеології. Комуністична партія впроваджувала її через навчальні заклади, громадські організації, ЗМІ, культуру.

     Чинником залучення до політики часто виступають національні символи та традиції. Національне забарвлення політичних інститутів і політичних лідерів створює їм масову підтримку. Проте, якщо національна ідея використовується для формування почуття зверхності однієї нації над іншою, то це суперечить демократичній культурі. Крайній націоналізм веде до ворожості між людьми, супроводжується насиллям і порушенням прав людини. Одна справа, коли національні гасла використовуються для визволення пригнобленої нації. Тут формування національної гідності та прихильності національної політичної культури – необхідний момент визволення. Проте, якщо починають порушуватись права та цінності інших народів, то виникають умови для національного фанатизму.

     Політичні партії – один з центральних агентів соціалізації. Вони найактивніше беруть участь у політичних процесах, формуючи політичні програми та прагнучи втілити ї у масову свідомість. Партії репрезентують різні ідеології. Тому для дотримання демократизму політичної соціалізації партійна система будується на принципі політичного плюралізму. Партії використовують для соціалізації різні форми діяльності – усну пропаганду та агітацію, ЗМІ. До них тяжіють деякі молодіжні організації. Вони мають власну символіку та традиції. Функцію політичної соціалізації, наприклад, виконує колір партійних прапорів. Ліві партії комуністичної та соціалістичної орієнтації використовують червону символику, анархісти – чорну, релігійні партії в деяких країнах Сходу діють під зеленими прапорами ісламу. Відсутність громадянського суспільства в східнослав’янських країнах робить партійну систему малоефективним інститутом соціалізації. Партії більше переймаються обслугованням інтересів кланів і керівництва, ніж продуктивною політико-виховною роботою серед мас. Відсутність цілісної системи політичної соціалізації особистості призводить до того, що політичні позиції індивідів обумовлені не впливом лідерів, партій, ЗМІ, тощо, а їхнім економічним становищем.

     Політична соціалізація – два діалектично пов’язані “зустрічні” процеси.

До вказаних чинників додаються індивідуальні якості людини: упевненість у собі, почуття особистої компетентності (знання власних переваг і уміння ними скористатися), віра у власні сили.

     Різні механізми передачі культурних традицій і норм у тих чи інших політичних системах дозволяють вирізнити відповідні типи політичної соціалізації:

   Гармонійний тип відображає психологічну нормальну взаємодію людини та інститутів влади, раціональне й шанобливе ставлення індивіда до правопорядку, держави,усвідомлення ним своїх громадянських обов’язків.

    Плюралістичний тип означає визнання людиною рівноправності з іншими громадянами, їхніх прав і свобод, здатність змінювати власні політичні пристрасті й переходити на нові позиції, до нових ціннісних орієнтацій.

    Гегемоністський тип виявляється у негативному ставленні людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім “своєї”.

     Конфліктний тип формується на базі міжгрупової боротьби, жорсткого протистояння інтересів і через те бачить мету політичної участі у збереженні лояльності до своєї групи та підтримці її в боротьбі з політичними супротивниками.

     Політична соціалізація – складний і неоднозначний процес, що має об’єктивні та суб’єктивні сторони. Людина відіграє в цьому процесі активну роль.