Теоретичні основи та підходи до формування дивідендної політики п-ва.

Політика дивідендів має велике значення для підприємства. Рішення про виплату дивідендів може розглядатися як рішення про фінансування, оскільки ці виплати зменшують кількість коштів, що підприємство могло б направити в інвестиції.

Дивідендна політика – це політика підприємства, що пов’язана із розподілом чистого прибутку підприємства колективної форми власності, тобто акціонерного товариства або колективного підприємства, між учасниками або співвласниками та на інші цілі.

Дивіденди – це дохід, який одержаний власником акції чи паю за рахунок прибутку підприємства або його резервного капіталу за звітний період. Дивіденди вирішальним чином впливають на курс акцій, оскільки цей курс прямо пропорційний величині виплачуваних за акціями дивідендів. Від них також залежить ліквідність акцій.

Процедура виплати дивідендів передбачає визначення декількох основних дат:

1. Дата оголошення дивіденду.

2. Ексдивідендна дата.

3. Дата перепису.

4. Дата виплати.

Розробка ефективної дивідендної політики базується на використанні наступних принципів:

– збалансування різноманітних інтересів акціонерів, кредиторів та самого акціонерного товариства як суб’єкта господарювання;

– врахування впливу інфляції на рівень дивідендних виплат акціонерам і обсяг реінвестованого чистого прибутку підприємства;

– використання не менше 5 % чистого прибутку на формування резервного фонду акціонерного товариства до досягнення ним 25 % статутного фонду;

– врахування різниці в інтересах дрібних і великих інвесторів;

– розумне поєднання грошових і не грошових форм виплати дивідендів, виходячи з реальних фінансових і матеріальних можливостей акціонерного товариства;

– врахування фактору ризику.

Формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах з розвинутою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш розповсюдженими теоріями, зв’язаними з механізмом формування дивідендної політики, є:

1. Теорія незалежності дивідендів. Її автори – Ф. Модільяні і М. Міллер стверджують, що обрана дивідендна політика не робить ніякого впливу ні на ринкову вартість підприємства (ціну акцій), ні на добробут власників у поточному чи перспективному періоді. Це пояснюється тим, що ці показники залежать від суми прибутку, що формується, а не від прибутку, що розподіляється. Відповідно до цієї теорії дивідендній політиці приділяється пасивна роль у механізмі керування прибутком. При цьому свою теорію вони супроводили значною кількістю обмежень, що у реальній практиці керування прибутком забезпечити неможливо. Незважаючи на свою уразливість у плані практичного використання, теорія Мілера–Модільяні стала відправним пунктом пошуку більш оптимальних рішень механізму формування дивідендної політики.

2. Теорія переваги дивідендів. Її автори – М. Гордон і Д. Лінтнер твердять, що кожна одиниця поточного доходу у силу того, що вона “очищена від ризику” коштує завжди більше ніж дохід відкладений на майбутнє, у зв’язку з властивим йому ризиком. Виходячи з цієї теорії максимізація дивідендних виплат має переваги перед капіталізацією прибутку.

3. Теорія мінімізації дивідендів. Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними і майбутніми доходами власників. У зв’язку із тим, що оподатковування поточних доходів у формі одержуваних дивідендів завжди вище, ніж майбутніх, дивідендна політика повинна забезпечувати мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно максимізацію капіталізації прибутку для того, щоб одержати найвищий податковий захист сукупного доходу власників.

4. Сигнальна теорія дивідендів. Ця теорія побудована на тім, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій як базисний елемент використовують розмір виплачуваних за нею дивідендів. У такий спосіб ріст рівня дивідендних виплат визначає автоматичне зростання реальної, а відповідно і ринкової вартості акцій, які котируються, що при їхній реалізації дає акціонерам додатковий дохід.

5. Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів. У відповідності з цією теорією підприємство повинно здійснювати таку дивідендну політику, яка відповідає сподіванням більшості учасників та власників. Якщо основний склад учасників віддає перевагу поточному доходу, то дивідендна політика повинна будуватися на основі переважного направлення прибутку на цілі поточного споживання і навпаки. Та частина учасників, яка не буде погоджуватися з такою дивідендною політикою, реінвестує свій капітал в акції інших підприємств, в результаті чого склад учасників стане більш однорідним. Практичне використання цих теорій дозволило виробити три підходи до формування дивідендної політики – консервативний, помірний, агресивний.

 

 

Форми залученого капіталу

Залучений капітал – це капітал, одержаний в грошовій або натуральній формі від різних учасників економічного процесу з метою отримання економічної вигоди в результаті економічної діяльності суб’єкта господарювання

Основними видами залученого капіталу: банківський кредит, фінансовий лізинг, емісія облігацій тощо.

Залучений капітал поділяється на:

- довгострокові зобов’язання;

- поточні зобов’язання.

Залучений капітал буває двох видів:

1) залучений капітал на основі контрактів (банківські кредити, товарні кредити, одержані аванси від покупців та замовників, зобов’язання перед працюючими по оплаті праці та інше);

2) залучений капітал суспільства до проведення розрахунків (власність різних суспільних фондів на підставі розподілу національного доходу – бюджет, пенсійний фонд, тощо).