Зміст, механізми політичної модернізації

 

Політичну модернізацію можна визначити як формування, розвиток і поширення сучасних політичних інститутів, практик, а також сучасної політичної структури. При цьому під сучасними політичними інститутами і практиками потрібно розуміти не зліпок з політичних інститутів країн розвинутої демократії, а ті політичні інститути і практики, що найбільшою мірою здатні забезпечувати адекватне реагування і пристосування політичної системи до умов, що змінюються, відповідно до викликів сучасності. Ці інститути та практики можуть як відповідати моделям сучасних демократичних інститутів, так і відрізнятися: від відкидання “чужих” зразків до прийняття форми при її наповненні споконвічно не властивим їй змістом.

Найбільш часто використовуваний механізм політичної модернізації – запозичення (копіювання, імітація) зразків. Звичайно виділяють два типи імітації:

імітація алгоритму, коли копіюється механізм якого-небудь процесу, включаючи його зміст чи функціональне навантаження (наприклад, процес взаємодії трьох галузей влади);

імітація результату чи форми, іншими словами, „симуляція” (наприклад, проголошення вільних виборів як принцип, тобто de jure, при їх невільному і не змагальному характері de facto або створення трьох галузей влади без фактичної реалізації принципу поділу влади). При цьому, як вірно відзначають деякі політологи, найкращі результати з погляду рішення задач модернізації, дає імітація алгоритмів. Варто врахувати, що імітація здійснюється не в порожньому просторі, а в конкретно-історичному і соціокультурному контексті тієї чи іншої країни під впливом національних традицій. Більш того, імітаційні інститути й практики не тільки змінюються під впливом традицій, а й переробляються під ці традиції. У цілому можна стверджувати, що відбувається взаємовплив традицій та запозичень і зміна їх у ході цього процесу.

Незважаючи на те, що модернізація може здійснюватися різними способами з використанням різних механізмів, можна виділити універсальні складові політичної модернізації: створення диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією політичних ролей і інститутів; державотворення, що володіє суверенітетом; посилення ролі держави, розширення сфери дії і посилення ролі закону, що зв'язує державу і громадян; ріст чисельності громадян (осіб з політичними і цивільними правами), розширення включення в політичне життя соціальних груп і індивідів; виникнення і збільшення раціональної політичної бюрократії, перетворення раціональної бюрократичної організації в домінуючу систему керування і контролю; ослаблення традиційних еліт і їхньої легітимності; посилення модернізаторських еліт.

Політична модернізація здійснюється протягом тривалого періоду, в рамках якого суспільство характеризується особливим якісним станом, що відрізняється нестабільністю і кризами. У сучасних дослідженнях виділяється п'ять основних криз, що супроводжують процес політичної модернізації: криза ідентичності, криза легітимності, криза участі, криза проникнення, криза розподілу.

Криза ідентичності. В умовах політичної модернізації виділяються три основних типи кризи ідентичності. Перший тип заснований на вимогах національного або територіального самовизначення, що висуваються різними соціальними суб'єктами суспільства. Другий тип породжується підвищенням ступеня соціальної диференціації суспільства, яке модернізується. У контексті політичних змін багато колишніх соціальних груп руйнуються, різко зростає чисельність маргінальних шарів суспільства. Це призводить до того, що люди, втрачаючи свій колишній соціальний статус, не знають, до якого соціального шару вони належать, не усвідомлюють своїх інтересів, не мають чітких уявлень про нові правила політичної гри. Третій тип характеризується конфліктом між етнічною і загальнонаціональною приналежностями.

Криза легітимності. Характерні риси кризи легітимності: відсутність згоди в суспільстві щодо політичної влади, визнання громадянами процесу прийняття рішень; надмірна конкуренція в боротьбі за владу; політична пасивність мас, які не звертають увагу на заклики влади до легітимності; нездатність правлячої еліти підсилити своє політичне панування.

Криза участі. Криза участі обумовлена збільшенням числа груп інтересів, що претендують на доступ до процесу прийняття рішень у суспільстві. Це загострює конкуренцію в боротьбі за політичну владу. Разом з тим політична система перехідного суспільства розвинута слабко, внаслідок чого не всі групи інтересів у ній представлені.

Криза проникнення. Криза проникнення виявляється в зниженні здатності державного керування проводити свої рішення і проекти в різних областях громадського життя. В міру здійснення рішень відбувається перекручування їхнього змісту, що часто буває позв'язане з посиленням впливу місцевих соціальних структур, котрі прагнуть відокремитися від впливу ззовні.

Криза розподілу. Криза розподілу означає нездатність правлячої еліти забезпечити прийнятний для суспільства ріст матеріального добробуту і його розподіл, що дозволяє уникнути надмірної соціальної диференціації і гарантуюче приступність основних соціальних благ.