Система влади. Основні концепції влади

Дослідження влади розпочалося ще в античні часи. Особливу увагу вивченню проблеми влади у різні епохи приділяли Арістотель, Августин Аврелій, Хома Аквінський, Ш.-Л. Монтеск’є, Дж. Адамс, Ф. Ніцше, Б. Рассел, Т. Парсонс, Ф. Хаєк, О. Тоффлер та інші мислителі.

Загалом проблема теоретичного аналізу політичної влади полягає у з'ясуванні трьох питань: сутність влади (кому вона служить); зміст влади (у чиїх руках перебуває); форма влади (як вона організована, якими є апарат і методи її здійснення).

Система влади включає у себе:

органи влади та громадян, які здійснюють владні функції (суб'єкти влади);

тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спільноти тощо (об'єкти влади);

механізм влади, тобто зв'язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, соціальний і політичний контроль.

Сучасна влада є цілісною, багатогранною системою, в якій взаємодіють різноманітні компоненти матеріальної, політичної, духовної культури суспільства. Влада не є позбавленням волі підвладних, а певним підпорядкуванням і упорядкуванням їхніх воль.

Характеристика політичної влади потребує більш широкого розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт.

Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Суб'єкт влади – це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади – державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політично домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ – носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття „народ” неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними – невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо;

вторинні суб'єкти носіїв влади – малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

Об'єкт політичної влади. Це явища і процеси політичної сфери, на які спрямована дія суб'єктів політики. До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектично, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами, або носіями політичної влади; водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя – економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

З самого початку свого виникнення, якщо виходити із становища, можливостей суб'єкта і об'єкта цієї влади, політична влада постала як феномен нерівності, асиметрії, адже, одні владарюють, а інші повинні їм підкорятися. Ця нерівність підтримується цілою системою різноманітних засобів (ресурсів), за допомогою яких реалізується політична влада.

Провідна роль серед усіх ресурсів політичної влади належить економіці. Саме функціонування політичної влади, реалізація кожного виду економічних і соціальних проблем вимагає великих економічних ресурсів. У центрі уваги керівників держав знаходяться економічна й соціальна політика. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади. Можна без перебільшення стверджувати, що сила влади, її міцність і легітимність знаходиться в прямо пропорційній залежності від рівня досягнутої стабільності суспільства.

 

Економічні: наявність розвиненої матеріально-технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, багато корисних копалин, розвинена технологічна основа виробництва, кваліфікована робоча сила, широкі зовнішньоекономічні зв’язки та ін.		Р Е С У Р С И     В Л А Д И		Силові: армія, міліція (поліція), служба безпеки, суд, прокуратура, тюрма та ін.
Політичні: наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений апарат управління, політичні традиції та звичаї, наявність політичних лідерів, розвинена політична теорія, політична культура мас і політичних структур				Інформаційні: володіння світовою регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації та ін.
Соціальні: наявність соціально-структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижної професії, соціального забезпечення, медичного обслуговування та ін.				Демографічні Фізично і розумово здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, усталеність демографічних відносин та ін.
Суб’єктні: політична свідомість, компетентність, організованість, наявність політичної волі, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність за вчинені дії, далекоглядність, рішучість.				Культурні: наявність освіченого населення, швидкі темпи поширення знань, доступність освіти і культури для широких мас, наявність сучасних політичних знань і можливість їх освоєння та ін.
				Правові: наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинені механізми правотворчості, правозахисту і правозастосування, висока правова культура та ін.

Рис.4. Схема ресурсів влади

 

Важливо також у системі політичної влади розрізняти три функціонально взаємодіючі її рівні:

вищий рівень – макрополітична система вищих органів влади (законодавчих, виконавчих, судових);

середній або проміжний рівень – це апарат політичної влади середньої ланки, бюрократія різних рангів (цей рівень зв’язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, рухами і населенням);

мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. Саме на цьому рівні формуються думки людей про політику, їх переконання, політична культура в цілому.

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. Іеgitimus – законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Політичною доктриною вчення стало в IX – III ст. до н. е. (за існування абсолютної монархії). Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону – основної регулюючої норми.

Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада – це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обгрунтовується існуванням у суспільстві еліти (фран. еlіtе – краще, добірне, вибране), покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс т. ін.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найактивніших у політиці, інші – високопрофесійних або багатих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти.

Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як природжений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин – біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає інструменталістський підхід до розуміння влади – зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів – особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю „гру” забезпечують угоди, переговори, її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил „політичної гри” тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси. Для нього існує і демократія.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт т. ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.