Розвиток політичної думки в Україні в XVI – XVIII ст.

 

У XVI – XVII ст. політична думка України мала гуманістичну спрямованість. Це обумовлювалося необхідністю збереження національної самобутності народу України в умовах загрози його поневолення Польщею. Основною формою протесту проти соціально-економічного, національного і релігійного гніту була літературна полеміка. Прийняття Брестської унії (1596 р.) активізувало творчу діяльність багатьох відомих українських полемістів. Центрами поширення наукових знань у цей період були Острозька і Київська школи. Тут працювали видатні філософи, історики, математики, астрономи. В Острозі Андрій Курбський, один із сподвижників Івана Грозного, виступає з критикою самодержавства, царських реформ, вважаючи основним у державному правлінні обмеженням влади монарха представницьким органом – “Думу”, “раду, що обирається”. Одержуючи знання в Острозі, відомий український полеміст Герасим Смотрицький у праці “Ключі царства небесного” міркує про вічність, про рух матерії і суспільства, про єдине коло долі. У праці “Апокрисіс” український полеміст Христофор Філалет виступає в захист прав, інтересів українського народу, його боротьби проти соціального і національного гноблення, застерігає правителів від беззаконня. У соціально-політичних поглядах Філалета містяться ідеї суспільного договору і природних прав людини.

Український полеміст Кирило-Транквіліон Ставровецький у працях “Зерцало Богослов'я”, “Євангелії учительноє” досліджує проблеми походження і вічності світу, християнської етики, сутності держави, говорить про соціальну рівність, про волю людини. Основна задача держави, на його думку, – вміння погодити різні, а часом і непримиренні інтереси. А для всіх громадян інтереси держави понад усе. Видатний релігійний письменник і мислитель Іван Вишенський, який багато років жив, діяв і проповідував в монастирі на Афоні, в палких трактуваннях (найбільш могутнє з них – “Писання до втеклих від православної віри єпископатів”) різко критикує Брестську унію, соціальне зло, світських і духовних панів, призиває до соціальної рівності, до духовної чистоти, любові до батьківщини, до простої людини. Неприпустимо, на його думку, відступ від соборності керування, тому що це божественне явище, прояв рівності, демократизму, раннього християнства.

Важливе місце у творчості видатного українського гуманіста С. Орихівського займають проблеми держави, права, закону. Він розвиває ідеї поділу влади, незалежності суду, відстоює необхідність керуватися винятково законом у діяльності всіх структур влади, в тому числі й влади монарха.

Представники українського гуманізму зробили значний внесок в розвиток теорії суспільного договору, в розробку проблеми пріоритету двох влад – світської і духовної, виступаючи проти підпорядкування державної влади – влади церковній. Заслугою українських гуманістів є їхня виняткова увага до проблем морального і патріотичного виховання громадян. Любов до Батьківщини, сумлінне служіння їй, суспільна активність – ось основні складові добробуту країни.

Величезну роль у розвитку створення науки і культури, в досягненні незалежності України відіграла Києво-Могилянська академія, – перший вищий навчальний заклад України, Росії і Білорусії. Цей титул академії вона одержала у 1701 році. У трактатах її засновника, київського митрополита Петра Могили (1574 – 1654 рр.), обґрунтовується ідея незалежності України. П. Могила був прихильником правління освіченого монарха, яскравим прикладом служіння своєму народу, активної участі в утворенні і вихованні молоді.

Могила Петро Семенович (1574 – 1654 рр.) народився в Молдавії, вчився у Львівській школі, вищу освіту одержав у Франції. У 1627 році його було обрано Києво-Печерським архімандритом. Будучи істинним патріотом, Могила встає на шлях просвітництва, розвитку освіти і виховання молоді і створює Києво-Могилянську академію. Він сприяв письменникам і художникам, піклувався про поширення друкарства.

Видатним і послідовним прихильником „освіченої монархії” був і Феофан Прокопович – філософ, письменник, ректор Києво-Могилянської академії, пізніше – сподвижник Петра I. Узявши за основу західно-європейські теорії суспільного договору і природного права, розділяючи погляди Г. Гроція, Т. Гоббса, С. Пуфендрофа з проблем держави, права, закону, Ф. Прокопович розробив теорію освіченого абсолютизму. Відповідно до цієї теорії, оптимальною формою державного прояву є „освічена монархія”, яка володіє необмеженою владою, що втілює в собі єдність, цілісність і благо.

Професор Києво-Могилянської академії Стефан Яворський рішуче протестував проти соціального і національного гноблення. Підтримуючи в цілому реформи Петра I, С. Яворський займав відмінні від Ф. Прокоповича позиції стосовно церковної реформи, виступаючи за політику невтручання держави у справи церкви.

У ХVІІІ ст. провідним напрямком політичної думки в Україні було просвітництво. Просвітництво стало відображенням кризи феодальної системи, яка почалася, зародження і розвитку капіталізму в цілому у всій Росії. Це супроводжувалося посиленням антикріпосницьких і антисамодержавних тенденцій у філософських та політичних вченнях. Представниками українського просвітництва в цей період виступали Г. Сковорода, С. Десницький, С. Гамалея, Я. Козельський, П. Лодій, В. Каразін та ін.

Григорій Сковорода (1722 – 1794 рр.) – філософ, просвітитель, поет, відомий насамперед своїми просвітницькими ідеями, спрямованими проти феодально-кріпосницького ладу, соціальної нерівності, на захист трудового народу. У центрі його уваги була проблема людського щастя. Шлях до щастя людини, на його думку, лежить через досягнення волі його духу, заключається у самопізнанні. Як просвітитель, він вірив у велику силу розуму. Григорій Сковорода виховував у народу патріотичні почуття, проповідував високі моральні ідеали. Ідеал суспільства він показав у образі „горньої республіки”, де існують справедливість, рівність, дружба, загальне щастя.

У центрі уваги українських просвітителів знаходилася проблема подальшого розвитку концепції “природного права” стосовно перебудови суспільно-економічної системи, удосконалювання її не шляхом революції, а шляхом реформ. У працях С. Десницького (1740 – 1789 рр.), Я. Козельського (1728 – 1793 рр.) засуджуються кріпосництво, само-державство, пропонуються шляхи їхньої зміни через обмеження продажу дворянами селян, а зміни влади монарха представницькими органами (сенатом), зміцнення законності.

С. Десницьким було запропоноване введення інституту присяжних, які повинні вибиратися від імені всіх станів.

В. Каразін, П. Лодій, вважаючи монархію оптимальною формою правління, висували як основний засіб перетворення суспільства – справедливі державні закони. Тільки такі закони, на їхню думку, можуть забезпечити громадські свободи, які забезпечують індивіду можливість діяти у власних інтересах, для досягнення власного блага.

Протягом усієї історії розвитку української політичної думки чітко виділяється її демократична тенденція. Червоною ниткою в працях відомих мислителів-учених України проходить ідея встановлення суспільства, заснованого на принципах рівності, свободи, соціальної справедливості.

Важливе місце в розвитку української державності, побудованої на основі демократичних принципів, належить Запорізькій Січі. Запорізька Січ – це суспільно-політична і військово-адміністративна організація українського козацтва, яка сформувалася в першій половині XVI ст. Її утворення було видатною подією в житті українського народу. За формою правління Запорізька Січ була республікою з характерною для неї виборністю усіх владних органів (старшин, козаків, ради т. ін.). Повстання запорізьких козаків в січні 1648 р. поклало початок національно-визвольній боротьбі українського народу 1648 – 1654 рр. під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького, яка завершилася Переяславською радою (березень 1654 р.). Це була велика історична подія для українського народу – Україна одержала юридичне визнання як нова держава в складі Росії. Структура створеної Б. Хмельницьким на основі досвіду Запорізької Січі держави – Української Козацької Республіки – носила демократичний характер і складалася з системи законодавчих, виконавчих і судових органів (загальновійськова рада, рада генеральної старшини, генеральний уряд, судові установи і т. д.). На чолі всієї системи органів влади стояв гетьман, у руках якого зосереджувалася значна повнота влади. Після Б. Хмельницького нікому з його послідовників (гетьманам Д. Дорошенко, П. Мазепі, І. Скоропадському та ін.) не вдалося зміцнити українську державність. Підсумком імперської політики Росії була ліквідація в 1764 р. автономії України.

Ідея демократизму в українській політичній думці, в історії розвитку українського конституціоналізму знайшла своє практичне втілення в Конституції 1710 р., яка була розроблена сподвижником гетьмана І. Мазепи – гетьманом Війська Запорізького П. Орликом. Конституція 1710 р. – це перша в Європі демократична Конституція (більш рання в порівнянні з Конституціями США (1787 р.), Польщі (1791 р.), Франції (1791 р.). У Конституції 1710 р. знайшли своє відображення українська національна ідея, ідея природного права людини на волю. Вперше в умовах феодальної системи юридично був визначений механізм захисту демократичних прав усіх соціальних шарів суспільства, в тому числі й соціальних низів – козаків і посполітих. У Конституції П. Орлика були відображені основні принципи республіканської форми правління: про обрання всіх державних органів знизу доверху, про поділ влади (Генеральної Ради – законодавчої влади, гетьмана – виконавчої влади, Генерального Суду – судової влади), про обмеження гетьмана у своїй діяльності законами і т.д.

 

3. Історія розвитку політичної думки в Україні XIX ст.

 

Розвиток політичної думки в Україні ХІХ ст. проходив на фоні поглиблення кризи феодальної системи і розвитку капіталізму. Як і в Західній Європі, це супроводжувалося посиленням антифеодальної спрямованості в політичних навчаннях. У центрі політичної думки в Україні даного періоду знаходилися проблеми національного звільнення і відродження українського народу, демократичного перетворення і пошуку найкращих форм, устрою української держави. Як і в попередній період, існував сильний вплив політичної думки Західної Європи, зокрема, ідей Великої Французької революції. Уперше на арену політичної боротьби виходять прогресивно спрямованні представники дворянства й інтелігенції. По всій Російській імперії, у тому числі й на Україні, діяли таємні товариства (у Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та іних містах). Особливо активною була діяльність декабристів – організовано оформлених дворянських революціонерів, очолюваних П. І. Пестелем (1795 – 1843 рр.) і М. М. Мурав’йовим (1795 – 1843 рр.). Керівником Південного товариства, яке діяло в Україні, був П. І. Пестель. Будучи прихильниками теорії природного права, П. І. Пестель і М. М. Мурав’йов у розроблених ними проектах рішуче заперечували кріпосництво, царське самодержавство, становість, відстоювали громадську рівноправність. Вони виступали на захист ідеї народного суверенітету, робили ставку на революційні дії, на повстання. На відміну від помірного конституційного проекту Мурав’йова, радикальний проект Пестеля “Російська правда” передбачав негайне після повстання звільнення селян, наділення їх землею, усунення монархії, рівності всіх перед законом тощо. Пестель виступав за республіканську форму правління на чолі з Народним Вічем як законодавчим органом, Державною Думою, яка обирається Вічем в якості Верховної виконавчої влади і Верховним Собором – вищим судовим органом. “Російська правда” висувала для всіх громадян свободу слова, друку, віросповідання.

Починаючи з 40-х років XIX ст., розвиток політичної думки в Україні проходив двома основними напрямками: ліберально-демократичним і революційно-демократичним. Чіткий прояв даних напрямків знайшов відображення в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства – таємної політичної організації, яка виникла наприкінці 1845 – початку 1846 рр. у Києві. У своїй основі Кирило-Мефодіївськє товариство (братство) додержувалося ліберально-демократичної традиції. До нього увійшли видатні вчені, письменники, поети, художники, студенти Київського університету: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Бєлозерський, Пантелеймон Куліш, Георгій Андрузський, Іван Посада, Дмитро Пільчиков, Олесандр Тулуб, Панас Маркович, Микола Савич і ін. Основні ідеї товариства викладені в “Книзі буття українського народу”, “Статуті Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія”, у відозвах “Брати українці”, “Брати великоросіяни і поляки”. Програмним завданням Кирило-Мефодіївського братства було скасування кріпосного права, ліквідація самодержавства, відродження української державності на основі республіканської форми правління, утворення слов'янської федерації, яка повинна складатися з України, Росії, Польщі, Чехії, Сербії, Болгарії. Здійснення цього завдання пропонувалося мирним шляхом, шляхом реформування існуючої суспільної системи. Деякі члени Кирило-Мефодіївського товариства стояли на більш радикальних позиціях щодо питань способу реалізації його програми. На їх чолі стояв Тарас Шевченко (1814 – 1861 рр.) – поет, мислитель, революційний демократ. Т. Шевченко виступав за активні революційні дії в боротьбі за ліквідацію феодально-кріпосницької системи й царського самодержавства, за національне визволення України, соціальне розкріпачення всіх народів російської імперії. Його політичним ідеалом була демократична республіка. У той же час він указував на слабкий бік буржуазної республіки, відзначав її формальний характер, наявність у ній соціального насильства.

У другій половині XIX ст. в політичній думці України продовжують розвиватися традиції демократизму, федералізму, лібералізму. Найбільш відомими представниками ліберально-демократичного напрямку були В. Антонович, М. Драгоманов, С. Подолинський, О. Терлицький. Вони брали активну участь в організаціях української демократичної інтелігенції – громадах, – діючих у багатьох містах України. Ідеї громадівців знаходили відображення в журналі “Основа” (1861 – 1862 рр.).

Своєрідною була позиція відомого історика В. Антоновича (1834 – 1908 рр.) стосовно ідеї української державності. Будучи прихильником ідей політичної рівності, свободи, народовладдя, Антонович вважав український народ не здатним мати свою державність. Ця властивість, на його думку, є вродженим, характерним для українського менталітету. Для українського народу тільки в рамках волі, творчості, рівності можлива реалізація його демократичних ідеалів.

У розвитку ліберальних ідей, ідей конституціоналізму і федералізму особлива роль належить видатному вченому, політичному і суспільному діячу Михайлові Петровичу Драгоманову (1841 – 1895 рр.). У його працях поставлені і своєрідно вирішені проблеми демократії, політичної волі, прав людини, конституціоналізму, федералізму, національного самовизначення, ролі політичної свідомості та політичної культури. Найбільш повно політичні погляди М. Драгоманова втілені в одному з перших конституційних проектів „Вільний союз – Вільна спілка” (1885 р.). Формі державного устрою Драгоманов віддавав вирішальне значення. Його ідеалом була федеративна республіка, побудована на основі децентралізації, обласної автономії і широкого місцевого самоврядування. У федерації М. Драгоманов бачив можливість демократичного вирішення національного питання, соціального звільнення народів. План перебудови суспільства, за Драгомановим, полягає в наступному: вільні народи поєднуються у вільні суспільства, суспільства – у федерацію суспільств у межах України, яка ввійде у федеративний союз народів Росії, а потім – у федерацію всіх слов'янських народів. Подальша перспектива полягає у створенні федерації народів Європи, світу. Драгоманов розробив структуру поділу влади: законодавча – двопалатний Собор (Державна Дума і Союзна Дума); виконавча – глава держави; судова – судові органи. Як бачимо, вирішення проблеми державної незалежності України Драгманов бачив у перетворенні в демократичну, децентралізовану федерацію. При цьому він керувався принципом синтезу національного і загальнонаціонального, показуючи теоретично, що тут немає протиріч. Драгоманов дотримувався ідеї еволюційного розвитку суспільства, не заперечуючи в деяких випадках можливості революції.

М. Драгоманов належить до тих вчених, суспільних діячів, які залишили в українській філософській думці яскравий слід. Він жив і творив у конкретних історичних умовах, розвиваючись і міняючись разом з ними, залишаючись при цьому послідовним демократом і гуманістом.

Драгоманов Михайло Петрович народився в м. Гадячі на Полтавщині в родині дрібного дворянина. У 1859 р. вступив до Київського університету, був активним учасником суспільних заходів студентства в просвітницькій роботі серед населення. У 1863 р. М. Драгоманов стає членом київського гуртка українофілів під назвою “Громада”.

У середині 60-х років М. Драгоманов сформувався як учений, політичний публіцист, демократ. У 1875 р. він був звільнений з Київського університету за політичну неблагонадійність. Восени 1875 р., уникаючи переслідувань, виїхав до Відня. Восени 1876 р. він створює в Женеві суспільно-політичний збірник “Громада”. Період 80 – 90 рр. для М. Дрогоманова був пов'язаний з його орієнтацією на з'єднання ліберальних, демократичних і соціал-реформістських ідей у сфері політики, держави і права. М. Драгоманов багато в чому випередив свій час, акумулюючи в своїх концепціях конституціоналізму і федералізму загальнолюдські цінності.

Політичні погляди українських революційних демократів І. Франка, Л. Українки тісно перепліталися з марксизмом. Для Івана Франка (1856 – 1916 рр.) – видатного українського письменника, поета, мислителя, суспільного діяча – боротьба за демократію в Україні була тісно пов'язана з боротьбою за соціалізм, за соціалістичну республіку, яка поступово переросте в суспільство народного самоврядування. Основою цього суспільства, вважає І. Франко, повинен бути вільний союз громад, що обирає єдиний представницький орган і виконавчі органи. Соціалізм йому бачився виникаючим як у ході соціальної революції, так і мирним шляхом. Політичну самостійність України І. Франко представляв у складі федеративної демократичної російської держави, в якій усі визвольні народи, в тому числі й український, будуть входити на правах демократичної автономії, яка ототожнювалась ним з демократичною республікою. Як і М. Драгоманов, І. Франко вважав федерацію вільних народів Росії основою федерації слов'янських народів, а в майбутньому – і всесвітньої федерації.