За Р.Тітмусом існує три моделі соціальної політики.

 

Залишкова Інстутиційно- перерозподільча Індустріальних досягнень

Держава витрачає на соціальний захист лише незначну частку від загального прибутку Держава забезпечує розподіл ресурсів таким чином, щоб задовольнити інтереси всіх верств населення, забезпечує їх соціальний захист Держава сконцентрована на індустріальному розвитку країни й вимагає економічних внесків кожного громадянина на соціальний захист

США Велика Британія, Швеція Китай

 

Модель соціальної політики, яка існує в країні, прямо впливає на становище людей з особливими потребами. Так, наприклад, у Великій Британії, яка обрала інстутиційно-перерозподільчу модель або „модель загального добробуту", уряд створює умови для життєдіяльності та розвитку людей з особливими потребами, надаючи їм матеріальну допомогу, влаштовуючи спеціалізовані соціальні центри, підтримуючи громадські організації даної категорії людей. Люди з особливими потребами сприймаються як рівні члени суспільства і ресурси розподіляються таким чином, щоб допомогти їм повноцінно жити в суспільстві. Наприклад, з державних ресурсів виділяються кошти для забезпечення людей з особливими потребами житлом, харчуванням та соціальними послугами. В країні існує розгалужена система соціальних служб для людей з особливими потребами: центри по роботі з сім'єю, що виховує дитину з вадами розвитку; центри тимчасового перебування дитини з особливими потребами; невеличкі будинки для навчання та проживання молодих людей з особливими потребами тощо. Послуги соціальних служб для таких людей є безкоштовними. Медичне обслуговування також забезпечується за рахунок держави.

Країни, що створюють соціальну політику за моделлю індустріальних досягнень, пріоритетним напрямом внутрішньої політики визначають розвиток виробництва, вкладаючи в нього матеріальні й людські ресурси. На вирішення соціальних проблем коштів майже не залишається. Таку модель обрав Китай. Люди з особливими потребами у своїй більшості отримують соціальну допомогу не від державних соціальних служб, а від родичів, які традиційно вважають це своїм обов'язком.

Залишкова модель соціальної політики передбачає надання допомоги тим категоріям населення, які опинились у кризовій ситуації. В США діє залишкова модель соціальної політики. Однак, це не означає, що держава не займається організацією допомоги людям, з обмеженими можливостями. Вона підтримує діяльність громадських організацій, які беруть на себе відповідальність за організацію допомоги цій категорії населення. Соціальні служби тісно співпрацюють із загальноосвітніми навчальними закладами, де створюються умови для навчання дітей з особливими потребами. Як правило, в рамках залишкової моделі люди з особливими потребами отримують короткочасну допомогу.

Від обраної моделі соціальної політики залежить формування підходів щодо вирішення проблем людей з особливими потребами.

Соціальна робота з різними клієнтами, як правило, є складовим елементом державної соціальної політики. Саме ця робота є способом практичної реалізації соціальної політики, а соціальна політика держави - тим базисом, орієнтиром для організації конкретної соціальної роботи як виду професійної діяльності і для формування соціальної сфери в цілому. Саме реалізація змісту, форм і методів конкретного виду соціальної роботи визначається соціальною політикою держави.   

Концепція державної соціальної політики складається з утвердження в її структурах і механізмах громадського світогляду стосовно тієї чи іншої суспільної проблеми. У цьому контексті формування соціальної політики у вирішенні проблем нетипового дитинства прямопропорційно залежить від суспільної свідомості, котра формує визначені стереотипи сприйняття людини з психофізичними і/чи інтелектуальними порушеннями і визначає відповідні дії стосовно такої людини.

Сучасна наука розглядає кілька моделей ставлення суспільства до осіб зпевнимипорушеннями (відхиленнями) в розвитку. Зупинимося на декількох моделях суспільного ставлення до інвалідності й інвалідів у взаємозв'язку зі стратегією соціальної політики.

Медична модель інвалідності. Згідно з цією моделлю людина з порушеннями психофізичного й інтелектуального розвитку вважається хворою. Це означає, що така людина розглядається з погляду перспектив медичної допомоги і визначення способів можливого лікування. На нашу думку, ця модель є дещо некоректною, оскільки не заперечуючи важливість і необхідність цілеспрямованого медичного обслуговування дітей-інвалідів, потрібно констатувати, що природа обмеження їхньої життєдіяльності пов'язана насамперед з порушеннями їхньої взаємодії (взаємин) з навколишнім середовищем і труднощами в навчанні. У суспільстві, де панує погляд на неповносправну людину як на виключно хвору людину, вважається, що програми реабілітації повинні включати, головним чином, медичну діагностику, лікувальні заходи й організацію довгострокового догляду, спрямованого на задоволення фізичних потреб.

Хоча, як ми з’ясували у процесі написання дипломної роботи, медична модель має свої переваги. Саме цій моделі людство зобов'язане науковими відкриттями, спрямованими на розробку методів діагностики багатьох патологічних станів, що ведуть до важкої інвалідності, а також методів профілактики і медичної корекції, які дозволяють нівелювати дію первинного дефекту і сприяють зниженню ступеня інвалідності. Це відноситься насамперед до генетичних порушень, що діагностуються ще до народження дитини. Наприклад, рання діагностика фенілкетонурії і вчасно розпочате лікування дозволяють цілком запобігти відхиленню в розумовому розвитку дитини. Рання медична діагностика є одним з найактуальніших напрямів сучасної науки і спрямована на вироблення методів запобігання народження дітей з уродженими дефектами, попередження і профілактики дитячої інвалідності.

Однак медична модель інвалідності приводить до сегрегаційних форм надання соціальної допомоги. Конструювання соціальної політики держави винятково на основі медичної моделі інвалідності, що протягом усього радянського періоду панувала в нашому суспільстві, привело до виникнення дискримінаційного законодавства, яке передбачало утримання дітей з вираженими відхиленнями в розвитку в закритих установах інтернатного типу.

Модель «Сегрегація». Сегрегація - це відокремлення людей з особливими потребами від життя в суспільстві, створення для них закритих спеціалізованих установ. Наприклад, це створення системи закритих інтернатних закладів для людей з особливими потребами (поширена в країнах колишнього СРСР). Підхід сегрегації, як правило формується на основі залишкової моделі соціальної політики та моделі індустріальних досягнень. Люди з особливими потребами не вважаються значним соціальним ресурсом; для них забезпечується мінімальний рівень життя в умовах інтернату. Вони не мають права на вибір місця роботи, житла, харчування. В них обмежене коло спілкування. Суспільство сприймає людей з особливими потребами як групу, яка не здатна зробити свій внесок у розвиток добробуту держави [8, 17]. З точки зору цієї моделі людина з обмеженими можливостями розглядається як істота нижчого порядку, по соціальному статусі щось середнє між людиною і твариною. Природно, що умови життя такої істоти в суспільстві зводяться до сегрегаційних форм, що виявляється:

в обмеженні простору;

в обмеженні вибору (де жити, що їсти, чим займатися і т.д.);

в обмеженні усамітнення - відсутності місця, де людина може побути на самоті (під час сну, гігієнічних процедур і т.д.);

в обмеженні можливості виразити свою індивідуальність.

Модель «Дискримінація». У суспільній свідомості формувалася думка, що люди з порушеннями психофізичного й інтелектуального розвитку становляють загрозу суспільству. Багато в чому цьому сприяє недостатній освітній і культурний рівень переважної маси людей, недоступність адекватної інформації. Відсутність популярних знань про структуру порушень розвитку і перспективи навчання і соціалізації людей з такими недоліками, незнання в області диференціації розумової відсталості і станів у загостреному періоді деяких психічних захворювань - усе це породжує думку, що люди з недоліками розумового розвитку, наприклад, можуть своїм неадекватною поведінкою завдати шкоди здоров'ю і майну оточуючих. Наслідком такого ставлення стало створення великих закритих інтернатів-ізоляторів, розташованих у місцях, віддалених від компактного проживання населення, з дотриманням всіх умов ізоляції (збройна охорона, висока огорожа, замки, ґрати і т.д.). Атмосфера таких установ цілком ідентична в’язниці. Тут не тільки є усі види обмежень волі, але і відсутні форми навчання, адекватні можливостям людей, що перебувають в цих умовах.

Модель «Захищеність». Ця модель є не настільки антигуманною стосовно осіб з обмеженими можливостями, як попередня, але робить не менш негативний вплив на розвиток людини. Ця модель розглядає людей з порушеннями розвитку, зокрема з розумовою недостатністю, як маленьких дітей, що залишаються такими протягом усього життя. Головним завданням соціальних програм при такому підході є захист людей з обмеженими можливостями від труднощів і проблем навколишнього світу, організація повноцінного догляду й атмосфери. Природно, що місця проживання цих людей ізолюються від основної частини суспільства. Ця модель також не припускає активної стимуляції розвитку і навчання і тим самим формує утриманську позицію в об'єкта допомоги, здійснюючи руйнівний вплив на становлення його особистості як члена людського співтовариства.

Модель «Економічна необхідність». Ця модель характерна для багатьох країн світу, що знаходяться у важких економічних умовах. Недостатність бюджетного фінансування для вирішення багатьох соціальних проблем змушує державу і суспільство розглядати соціальну підтримку людей з особливими потребами як обтяжливу необхідність. Ця модель може призвести до формуванням негативної суспільної думки про соціальну допомогу людям з обмеженими можливостями як про важкий обов'язок вкладати кошти в «бездонний колодязь» за рахунок вирішення більш важливих, життєво необхідних для суспільства проблем. У цьому випадку фінансування цієї сфери може бути мінімальним і не зменшувати, а, навпаки, збільшувати обмеження можливостей для цієї категорії населення країни.

Історична ретроспектива світового досвіду в галузі соціальної роботи по підтримці осіб з порушеннями в розвитку показує, що названі моделі суспільного сприйняття інвалідності були властиві соціальній політиці всіх країн світу в різні історичні періоди.

Формування соціальної толерантності, позитивного ставлення до інвалідності в цілому й дітей-інвалідів зокрема посприяли виникненню нової моделі «Інтеграція», що докорінно змінило стратегію соціальної політики західних держав стосовно цієї категорії населення. Модель «Інтеграція»- створення рівних можливостей для життєдіяльності та розвитку людей з особливими потребами у суспільстві. В основі цієї моделі лежить концепція нормалізації (Нірье, 1985). Згідно цієї концепції люди з обмеженими можливостями при відповідних умовах можуть засвоїти соціально значимі навички і стереотипи поведінки, що вважаються необхідними для нормального соціального функціонування нарівні з іншими членами суспільства, для того, щоб жити в суспільстві незалежним життям у відповідності зі своїми особливими потребами.     Ця модель прийнята в якості основної при формуванні сучасної соціальної політики західних країн і є основою для практичної організації відповідних їй форм соціальної допомоги.

Основними концептуальними принципами цієї моделі є наступні:

кожна людина здатна на розвиток і навчання у відповідності зі своїми можливостями при організації адекватних умов для цього;

відповідальність за створення особливих умов розвитку і навчання для людини з обмеженим потенціалом можливостей беруть на себе в першу чергу держава і суспільство, створюючи соціальні інститути корекційно-компенсаторної спрямованості;

необхідним є цілеспрямоване формування суспільного сприйняття людини з особливими потребами в плані відповідності її соціального статусу статусові звичайної людини (акцент на подібності з іншими людьми, а не на відмінностях з ними);

слід забезпечити рівність у правах для осіб з відхиленнями в розвитку: право на виживання і життя в рідній сім’ї, розвиток, навчання і працю, вільний вибір місця проживання і форм громадського життя і т.д.

Сучасна стратегія соціальної політики й організації соціальної допомоги в переважній більшості країн світу будується на основі концепції нормалізації і впровадження моделі «Інтеграція». Програми соціальної діяльності розробляються з урахуванням еталонів організаційних форм соціального середовища, що є оптимальними для людини певного віку незалежно від рівня її розвитку, ступеня наявних порушень чи їх відсутності.

Соціальна політика сучасної української держави також прагне базуватися на основних принципах і підходах моделі “Інтеграція”, хоча в силу наявних реальних об’єктивних і суб’єктивних причин існує в цьому плані ще дуже багато проблем. Так, насьогодні в Україні основу організаційних форм надання соціально-педагогічної допомоги особам з обмеженими можливостями складають спеціальні (корекційні) освітні установи (спеціалізовані дитячі сади і школи-інтернати), психоневрологічні будинки-інтернати для дітей з важким ступенем інвалідності, спеціалізовані професійно-технічні училища, будинки дитини. Практична діяльність усіх перерахованих установ (навіть спеціалізованих дитячих садів і шкіл, що відносяться до системи фахової освіти) заснована на тривалому перебуванні дітей (від декількох днів до повного навчального тижня) у відриві від сімей, в умовах інтернатної системи.

Однак в останні роки явно позначилися тенденції до поліпшення існуючого становища, обумовлені насамперед, позитивними змінами соціального ставлення до цієї проблеми, а також удосконаленням організаційних форм вже існуючих структур і створенням інноваційних форм установ, найбільш відповідному соціальному замовленню і сучасним умовам організації соціально-педагогічної діяльності. Поки що це тільки початок перехідного періоду. Але прогресивні тенденції явно позначилися в сучасній соціальній політиці України і з кожним роком одержують усе більший розвиток.

Реалізація всього комплексу заходів, що передбачаються моделлю «Інтеграція», вимагає як значного матеріально-ресурсного і кадрового забезпечення, так і зміни суспільної свідомості всього корпусу професіоналів, що займаються даними проблемами, починаючи з управлінської ланки всіх рівнів і закінчуючи численними загонами висококваліфікованих соціальних працівників. На нашу думку, соціальна політика щодо вирішення проблем людей з особливими потребами в Україні знаходиться у стадії формування. Так, зокрема вже розвивається соціальне законодавство, змінюється суспільна думка.

Пріоритетними напрямами соціально-правового захисту дітей і молоді з особливими потребами в Україні є:

. Підтримка та забезпечення матеріально-технічної бази існуючих загальноосвітніх та спеціальних навчальних закладів для дітей з особливими потребами.

2. Розвиток альтернативних освітніх систем та нових типів навчальних закладів для дітей та молоді з особливими потребами.

3. Підвищення престижу освіти та розробка національних стандартів освіти і програм правового захисту дитинства.

4. Медична, соціально-правова підтримка сім'ї як природного середовища для дітей з особливим потребами.

5. Забезпечення охорони материнства та дитинства.

6. Створення гідних умов для духовного та фізичного розвитку дітей та молоді з особливими потребами.

7. Створення спеціалізованих соціальних служб з питань соціального захисту дитинства в Україні.

В Україні, як і в багатьох країнах світу, сьогодні розроблено нормативно-правову базу, що забезпечує виплату пенсій з причин інвалідності, пільгове оподаткування громадських підприємств інвалідів, пільгове забезпечення ліками, безкоштовний проїзд в транспорті, безкоштовне забезпечення їх спеціальним транспортом та іншими засобами пересування. Однак через проблеми при наповненні державного бюджету низка пільг, передбачених законодавчо, залишаються лише на папері.

Сім'ї, в яких виховуються діти-інваліди, на жаль часто не мають ні моральних, ні фізичних сил, щоб звернутись за соціально-правовою допомогою. А державні управління соціального захисту, а також місцеві органи не мають бажання не тільки допомогти, але і інформувати батьків про їх права і можливості. Тому соціальні працівники зобов'язані взяти на себе цю ініціативу для того, щоб в майбутньому батьки з легкістю апелювали своїми правами і зобов'язаннями держави, вимагаючи пільг і інших видів соціального обслуговування, що мають право мати згідно з чинним законодавством.

Зупинимось більш детельно на аналізі правових аспектів соціального захисту сім’ї з дитиною-інвалідом. Право громадянина на соціальний захист є конституційним правом. У відповідності до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі часткової чи повної втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них умов, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ, організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створення мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

Соціальний захист сімей з дітьми-інвалідами регулюється системою

законів України.     Так, насамперед, слід зупинитись на Законі України “Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам” від 16 листопада 2000 року за № 2109-III (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, № 1, ст.2), який відповідно до Конституції України (254к/96-вр) гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму [ 24 ]. А також Закон України “Про реабілітацію інвалідів в Україні” (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2006, № 2-3, ст.36). Цей Закон відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності. У цьому законі даються визначення понять інваліда, інвалідності, визначаються групи інвалідності тощо. Так, наприклад, дитина-інвалід - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту [ 25 ].

Наступний важливий для проблеми нашого дослідження Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” (Відомості Верховної Ради (ВВР), 1991, № 21, ст.252). Цей Закон визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами [ 25 ].

Міністерство охорони здоров’я України видало Наказ 07.04.2004 № 183, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 22 квітня 2004 р. за № 516/9115 “Про затвердження Інструкції про встановлення груп інвалідності”, в якому чітко прописуються всі вимоги щодо визначення конкретної групи інвалідності та одержання статусу “дитина-інвалід” [24 ].

грудня 2005 року видано Указ президента України В.А.Ющенка за N1845/2005 “Про заходи щодо створення сприятливих умов для забезпечення соціальної, медичної та трудової реабілітації інвалідів”, у якому визначено одним із пріоритетів діяльності органів виконавчої влади реалізацію державної політики у сфері реабілітації інвалідів, у тому числі й дітей-інвалідів і їх сімей [25 ].

Міністерство України у справах захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС видало Наказ № 36 від 11.03.96, зареєстровано в Міністерстві юстиції України, м.Київ, 3 квітня 1996 р. за № 155/1180 “ Про затвердження Положення про порядок виплати одноразової державної допомоги сім'ям, що виховують дітей, які стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, та дітей, у яких видалено щитовидну залозу” [ 25 ].

У зв'язку з проголошенням Генеральною Асамблеєю ООН 3 грудня Міжнародним днем інвалідів та з метою підвищення загальнодержавного значення цієї дати президентом України підписано Указ за N 566/93 від 27 листопада 1993 року “Про Міжнародний день інвалідів в Україні”, в якому визначаються разові допомоги інвалідам, у тому числі й сім’ям, які виховують дитину-інваліда [ 25 ].

травня 2001 року Президентом України підписано Указ за № 335/2001 “Про Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів”, в якому чільне місце займає аналіз проблеми реабілітації дітей-інвалідів [25 ].

Відповідно до ст.76 Закону України “Про державний бюджет України на 2007 рік” мінімальна заробітна плата з січня - 400грн., липня - 420 грн., грудня - 450 грн. Відповідно з1 січня 2007 року державна допомога інвалідам і дітям-інвалідам нараховується в розмірі:

 

гр. 380+50%від 380 = 570грн.

Пгр. 80% від 380=304грн.

Ш гр. 60% від 380=228грн.

 

Надбавка одиноким інвалідам П і Ш гр. - 15% від 380=57грн.

Діти-інваліди до 6 років будуть отримувати 70% від 380 + 50% від 434= 483грн., а ті, хто постраждали від ЧАЕС 70% від 380+ 50% від (70% від 380)+ надбавка на догляд 50% від 434= 616 грн.

Діти-інваліди від 6 до 18 років - 70% від 380+50% від558=545грн., у свою чергу по ЧАЕС - 678 грн. [ 24 ].