Кредитної політики на початку 90-х років XX ст.

 

Після розпаду Радянського Союзу, перед урядом нової незалежної держави – України, постали питання, які потребували вирішення. Слід було активно братися за утворення і розвиток зовсім нових економічних відносин.

Монетарна політика тільки зароджувалася. Звісно, як така, вона існувала і у комуністичному суспільстві. Але вона не просто відрізнялася від капіталістичного значення “монетарна політика”, а й була фактично його протиставленням. Адже використовувала такі засоби, які в країнах з перехідною чи ринковою економікою, були б неприпустимі. Мало того, вони б привели до занепаду будь – яких ринкових відносин.

Говорячи про монетарну політику, слід зауважити, що у 1991 р. було введено в обіг купонів, як додатка до рубля. Цим було знищенно одну з функцій грошей. А отже було знищені підвалини для проведення ефективної грошово – кредитної політики. А отже ефективності застосування знарядь монетарної політики.

1992-1996 рр. був етапом створення національної грошової системи на основі введення в обіг українського карбованця та підготовки до запровадження національної валюти - гривні. І одночасно етапом відродження функцій національних грошей в Україні. Розроблені Національним банком у 1992 році “Основні напрямки грошово – кредитної політики на період до запровадження повноцінної національної валюти” із самого початку спрямували роботу НБУ на стабілізацію діючої грошової одиниці та подолання інфляції.

Грошово – кредитна політика у період 1991 – 1994рр. була підпорядкована фіскальній і спрямовувалася на забезпечення економічної стабільності та запобігання розвалу виробничого потенціалу, обвального спаду виробництва, зменшення зайнятості населення та погіршення його прожиткового рівня. Для виконання цих завдань, монетарна політика, застосувала методи з арсеналу командно – адміністративної економіки – дефіцитне фінансування, централізований розподіл фінансових ресурсів, пільгове преференційне кредитування, пряме втручання у механізм ціноутворення, що також сприяло посиленню інфляційного процесу.

Крім того, у перші роки роботи Національний банк надавав прямі кредити комерційним банкам для подальшого кредитування тих чи інших галузей господарства та суб’єктів господарювання. У 1992-1995 рр. Він надавав прямі кредити уряду на покриття дефіциту державного бюджету як у національній, так і в іноземній валютах. Згубність політики підтримки центральним банком тих чи інших галузей та кредитування дефіциту бюджету доведена результатами роботи економіки країни за 1993-1994 роки, коли рівень інфляції перевищував 10000 відсотків [12].

Також, у спадок від Радянського Союзу, Україна отримала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею величезний інфляційний потенціал. Відновивши суверенітет, Україна стала на шлях ринкового розвитку. Поруч з тим виникло і чимало негативних чинників: зокрема, інфляція, яка до того була прихована, стала поступово проявлятися. Так у 1991 році в Україні рівень відкритої інфляції становив 290% і перетворювався на серйозну проблему економіки [11,с.3]. Уряд захотів захистити населення і вжив відповідних заходів. Внаслідок таких дій, а саме – запровадження індексації грошових доходів, інфляція в країні почала рости (посилилася).

Крім того, НБУ підтримав повністю політику лібералізації цін і доходів. Своїми діями НБУ створив несприятливі умови для реалізації і посилення всіх інфляційних чинників. Це він зробив за допомогою емісії грошей.

Так, наприкінці 1992 року темпи інфляції за місяць зростали до 30%, а в рік їх рівень становив 2100%.

Ще одним чинником нестабільності економіки – дефіцит бюджету.

Уряд був змушений підтримувати видатки бюджету на більш – менш сталому рівні; поруч з тим, як обсяг виробництва падав швидкими темпами. Це в свою чергу вплинуло на зменшення доходів у бюджет. Відтак, дефіцит бюджету за 1991 рік становив 21,1 млрд. крб., або понад 7% ВВП і був повністю профінансований шляхом прямої емісії НБУ всупереч закону “Про банки і банківську діяльність” [10, C.7].    Це дало свої результати: інфляція зростає.

Замість удосконалення державного сектору виробництва і частково його розподілення між населенням (приватизація) для утримання прибутку, було прийнято рішення про фінансування і підтримку цих секторів. При чому, не удосконалювалась ні технологія, ні способи виробництва. Та ще й до цього державні підприємства одержали на 50% більше коштів, ніж сплатили із прибутку до бюджету.

Такий експансіонізм грошово – кредитної політики – характерна риса централізованої системи управління. Тобто, він виявився у 1992 році у надмірній централізації розподілу ресурсів і використанні їх для пільгового кредитування підприємств державного сектора під виглядом підтримання державних програм розвитку пріоритетних галузей і виробництва.

Нестачу у бюджет за кожним разом покривали найпростішим способом – емісією грошей. Та цей дефіцит з кожним роком ставав все більшим, у 1992 р. – 9,9% ВВП, 1993 р, – 12,79% ВВП. А коли НБУ й уряд почали вживати інші методи дій, то державний дефіцит у 1994 р. – 8,9% ВВП [11].

Емісія грошей й інфляція – прямо – пропорційно залежать одна від одної. Тож у 1992 – 1993 р.р. у країні розпустила свою “павутину” гіперінфляція. Вона супроводжувалася величезними грошовими ін’єкціями уряду на “підтримання національної економіки” та соціального захисту населення.

 

                                                                      Таблиця 2.1.1

Обсяги наданих кредитів у 1991 – 1994 роках

Показники	1991	1992	1993	1994
ВВП, %	100,0	90,1	77,3	59,5
Кредити усього, млн., крб.	1,48	44,38	536,23	2973,17
Індекс зростання кредитів, %	100	2999	36232	200890
Кредити надані органам держуправління, млн. крб..	–	17,5	129,2	1410,7
Частка кредитів, наданих органам держуправління, %	–	39,4	24,1	47,4

Джерело: Бюлетень НБУ. www.bank.gov.ua

 

Високі темпи збільшення обсягів кредитування зафіксовані у 1992 – 1993 дозволяють побачити, що вони у 1,5 – 2 рази перевищили темп зростання обсягів кредитів і грошової маси. З цього виходить, що дійсно розширення пропозиції грошей відбувалося в головному від прямого кредитування банками суб’єктів господарювання та уряду. Крім того, цьому процесу сприяли надзвичайно низька ставка рефінансування, яка у 1991 – 1994 р, була від’ємною. Тому отримання кредитів стало дуже вигідним бізнесом, що “стимулювало юридичних і фізичних, але переважно юридичних осіб, брати кредити з метою самозбагачення”. Вони отримані кошти перекачували за кордон і там вкладалися у банк. Через певний час ці кошти забиралися з величезними процентами і кредити поверталися назад. Різницю залишали собі в кишені. Наприклад, у 1992 р, ставка рефінансування НБУ становила 30%, а ця ж ставка у Росії – 80%.[12]

НБУ провадив у 1992 – 1994 р, кредитну емісію, яка була спрямована на надання кредитів окремим підприємствам, галузям, Міністерству фінансів за окремими рішеннями ВРУ з визначенням плати за неї. Плата за кошти Національного банку не відповідала реаліям економіки та вартості національної валюти, що й стало чи не головним чинником гіперінфляції.

 

                                                                      Таблиця 2.1.2

Середньорічний рівень інфляції та облікової ставки

Періоди	Середньорічний рівень облікової ставки, %	Річний рівень інфляції, % (до пеперред. року)
1991	–	290,0
1992	80.0	2000,5
1993	190.0	10156,0
1994	225.9	401,0

Джерело: www.bank.gov.ua/Statist

 

З таблиці 2.1.2 видно, що із збільшенням обмінної ставки зростала інфляція. А відтак, це ще більше стимулювало позичальників до отримання максимального обсягу кредитів та не спонукало до пошуку шляхів ефективного застосування отриманих ресурсів.

Саме через це усі ці причини фіскальна та монетарна політика 1992 – 1994 р.р. не досягли жодного із поставлених завдань. Уряду не тільки не вдалось припинити зниження виробництва а навпаки, воно з року в рік поглиблювалося. Достатньо навести такі дані: 1992 рік – ВВП ¯ 12%; 1994 рік – ВВП ¯ на 23%. Різко зросло безробіття (зокрема і циклічне). Стан економіки погіршувався з дня на день. Росли ціни, дешевіли гроші. Постало гостре питання про зміну монетарної політики, а від так і про вибір і застосування її знарядь зокрема в нових умовах, плавний перехід від прямих методів впливу до непрямих [12].