Стабільності в Україні в 1995-1999 рр.

 

Держава прагнучи покрити дефіцит бюджету, підвищувати податки з населення. Бо знову було ухвалено нереальний державний бюджет. Аби покрити фактичний бюджетний дефіцит, що досяг 9,6% від ВВП потрібні були кошти, але ніяких джерел не передбачалося. Тож зросли прямі податки з населення у порівнянні з 1993 р. майже вдвоє – з 8,7% до 15,9% до фонду оплати праці; податок з прибутку і юридичних осіб: з 15,5% у 1993 до 32% у 1994 р. Це привело до відпливу за кордон фінансових інвестицій. Що значно погіршило економічну ситуацію України.

11 жовтня 1994 було покладено кінець розбіжностей між монетарною та іншими видами економічної політики. Це було зроблено у доповіді “Шляхом радикальних економічних реформ” на засіданні ВРУ Президентом України. Він зазначив, що пріоритетним завданням економічної політики уряду є досягнення макроекономічної стабілізації.

В кінці 1994 року було вжиті жорсткі заходи щодо кардинального реформування ціноутворення (адже до того вони були під чітким контролем уряду), скорочення фінансування банківською системою бюджетних видатків, нормалізації роботи валютного ринку, включаючи відновлення роботи валютної біржі, дали змогу оволодіти ситуацією на грошовому ринку і не допустити спалаху гіперінфляції. Так рівень інфляції знизився у грудні 1994 до 28,4%, а у січні 1995 р. – до 21,2 % (рівень інфляції подано щомісячно).

Проголошений у жовтневій доповіді Президента, курс на скорочення економічних реформ визначив суттєві зміни монетарної політики у 1995 р. Антиінфляційні заходи було офіційно визнано основною й спільною метою економічної та монетарної політик усіх гілок влади, розпочато координацію зусиль Верховної Ради, уряду та НБУ стосовно досягнення макроекономічної стабілізації. Вона була досягнута не через посилення державного втручання в економічні процеси, а шляхом радикалізації ринкової трансформації ціноутворення, валютного та інвестиційного ринків, подальшого розвитку фінансового ринку, підвищення рівня реальності державного бюджету та урізноманітнення джерел покриття його дефіциту. Активно розвинулися ринкові методи та інструменти впливу банківської системи на грошову масу та інфляційні процеси, засоби прямого адміністративного впливу поступово змінено на інструменти опосередкованого (непрямого) зниження темпів зростання та скорочення амплітуди коливань основних монетарних показників: грошової маси; облікової ставки; валютного курсу.

Крім того, постійне нарікання банків на використання Національним банком коштів обов’язкових резервів, які зберігалися на окремому рахунку, спонукали до розробки і введення в дію з 1995 року уніфікованого порядку формування банківською системою обов’язкових резервів, який полягає в тому, що банки тримають обов’язкові резерви на своїх кореспондентських рахунках у НБУ.

Вирішено юридичну проблему, що виникла під час практичного впровадження операцій „репо” між Національним банком і банками. Теоретично операція „репо” є купівлею-продажем цінних паперів. Тож чинним українським законодавством передбачалася у разі здійснення операцій із купівлі-продажу державних цінних паперів сплата державного мита, що унеможливлювало використання зазначеного вище інструменту. Довелося розробити і надати юридичної сили вітчизняного трактуванню операції РЕПО як кредитної, яке за своєю економічною сутністю відповідає її класичному визначенню.

Аналогічна ситуація склалася і в процесі запровадження у практику такого інструмента, як депозитний сертифікат НБУ. Щоб не провадити під час кожного його випуску реєстрацію емісії цих паперів, за погодженням із Державною комісією із цінних паперів та фондового ринку депозитний сертифікат Національного України було визначено як особливий вид цінних паперів, що використовується виключно як монетарний інструмент і має обмежене коло обертання – лише серед банків.

Уже в 1995 році є помітні покращення у монетарній політиці. Зокрема, це можна прослідкувати за темпами руху інфляції та грошової маси. Так з 1995 по 1999 роки прослідкуються позитивні тенденції покращення економічної ситуації.

 

                                                                               Таблиця 2.2.1

Обліково ставка та інфляція в Україні у 1992-1999 рр.

Рік	Облікова ставка, % (середньозважена за рік)	Інфляція, % (до поперед. року)	Реальна облікова ставка з урахуванням інфляції, %
1992	80,0	2000,0	-1920,0
1993	190,0	10156,0	-9966,0
1994	225,9	401,0	-171,1
1995	131,0	181,6	-50,6
1996	62,3	39,7	22,6
1997	24,6	10,1	14,5
1998	61,6	20,0	41,6
1999	50,0	19,2	30,8

    Джерело: www.bank.gov.ua/Statist

 

Як видно з таблиці 2.2.1, зменшується інфляція і облікова ставка[9,c.40]. Тобто, політика облікової ставки повертає свій індикативний характер. Адже, якщо реальна облікова ставка має від’ємне значення, то втрачається сенс як ціни кредиту, кредит виступає як емісійний ресурс без жодних стимулів для позичальників до раціонального використання коштів. Це зумовлює трансформаційний спад в економіці, про що було розказано у попередньому підпинкті. Крім того, від’ємне значення вказує на необхідність перегляду монетарної політики.

У політиці 1995 – 1996 р. були впроваджені жорсткі кредитно – грошові обмеження. Ця політика характеризувалася такими ознаками:

1) переходом до фінансування бюджетного дефіциту переважно за рахунок не кредитної емісії (кредити НБУ), а випуску і продажу державних короткострокових облігацій внутрішньої позики і зовнішнього боргу;

2) зниженням облікової ставки НБУ у зв’язку з падінням темпів інфляції. Однак вона все ще залишається несприятливою для інвестицій;

3) проведення жорсткішої політики щодо регулювання ризику і ліквідності комерційних банків. Крім традиційних вимог дотримання комерційними банками нормативів платоспроможності та ліквідності, яка контролюється НБУ станом на початок кожного місяця, НБУ встановив вимоги щоденної звітності за показниками достатності капіталу та ліквідності на основі щоденних балансів банків.

Наслідком цього стало доволі стабільне фізичне становище виробництва. Зокрема у 01.01.1996 обсяг ВВП = 54516 млн. крб., а станом на 01.01.1997 р. ВВП = 81519 млн. крб.. Темп зростання цін був значно менший ніж у попередніх руках.

 

                                                                 Таблиця 2.2.2.

Основні макроекономічні показники

Показник	1994	1995	1996	1997	1998	1999
ВВП, млн. грн.	12038	54516	81519	93365	102593	127126
Темп зростання ВВП (до попер. року),разів	1,00	4,53	1,50	1,15	1,10	1,24
Грошова маса, млн. (М2)	3215,7	6930	9364	12541	15705	22070
Темп зростання грошової маси, разів	1,00	2,16	1,35	1,34	1,25	1,41
Темпи зростання цін, разів	1,00	2,81	1,39	1,11	1,27	1,19

    Розраховано за: Бюлетень НБУ, www.bank.gov.ua/Statist

 

Як прослідкується з цієї таблиці, обсяг ВВП збільшується; тобто ми можемо зробити висновок, що виробництво в Україні поступово зростає. Звісно, темп зростання грошової маси не зменшиться, а навпаки, зростає. Але за те можна вести стримувальну політику, тобто сповільнити темп росту інфляції. Це і було проведено монетарною політикою. Основною характеристикою цього періоду 1994 – 1999 є те, що політика є стримувальна; на відміну від 1991 – 1994 років – коли вона була стимулювальною.

З найвагоміших інструментів була використана норма резервування, яку з 1 вересня 1998 року підвищено з 15,0 до 16,5%, що дало змогу усунути з ринку 100 – 120 млн. грн.. [12]. Крім того, через місяць увійшов у дію лист від НБУ, згідно з яким в обов’язкові резерви не зараховувалися уже ОВДП, куплених банками на аукціонах з первинного їх розміщення, що також зменшило грошову масу. Використання адміністративних інструментів впливу на монетарну сферу може бути ефективним лише у короткостроковому періоді. У триваліший термін такі заходи переважно дестабілізують економіку та знижують ефективність її функціонування. Але якщо її заплановано на короткострокову дію і з її завершенням вводять вже економічні заходи, тоді це вже приносить користь, як у нашому випадку з ОВДП.

Зокрема, завдяки адміністративним діям у кінці 1998 року, в 1999 році був порівняно низький рівень інфляції. Це одна з основних підвалин для забезпечення економічного зростання. Так інфляція у 1999 р. = 19,2% при збільшенні грошової маси на 41,0%, грошової бази на 39,0%, а готівки в обігу на 34,0%, це означало збереження позитивних тенденцій і навіть їх підвищення, збільшення виробництва (на 3,8%). Найбільш помітні ці тенденції у деревообробній та целюлозно – паперовій промисловості (21,7%). Крім того, у порівнянні з попереднім роком зросла кількість товарів широкого вжитку на 5,4%. [12].

На жаль, попри всі ці позитивні дані, ситуація в Україні цього року була дуже складна. Через гостру недостачу фінансування. Адже монетарна сфера все одно залишалася нестабільною.

Крім цього всього вищесказаного, слід детальніше проаналізувати кожен із знарядь монетарної політики, що застосовувався в той час.

Обов’язкові резерви. Як уже зазначалося, формування банками обов’язкових резервів у 1992-1995 рр. здійснювалося на окремому рахунку в НБУ. З 1995 року кожен банк формує обов’язкові резерви на власному кореспондентському рахунку в Національному банку. Такий порядок формування резервів дає змогу центральному банку застосовувати їх (шляхом зміни величини нормативів та періодичності контролю) як монетарний інструмент, а банкам – використовувати протягом операційного дня для проведення банківських операцій.

Мінімальні обов’язкові резерви використовуються в процесі прогнозування монетарних агрегатів як константа, що дає можливість визначати розмір коштів (які не будуть створювати нові кошти), та застосовуються з метою обмеження зростання грошової маси в обігу.

Для сприяння розвитку фондового ринку державних цінних паперів в Україні у 1996 році до мінімальних обов’язкових резервів зараховувалися кошти, вкладені банками в державні цінні папери. При цьому втрати монетарного регулювання за рахунок обов’язкових резервів компенсувалися шляхом застосування інших монетарних інструментів.

З жовтня 1998 року ситуація змінилась. НБУ надіслав лист комерційним фінансовим установам, згідно з яким в обов’язкові резерви не зараховувалися уже ОВДП, куплених банками на аукціонах з первинного їх розміщення, що також зменшило грошову масу

Процентна політика. У перші роки існування банківської системи незалежної України процентна політика визначалася розміром плати за кредит комерційним банкам без пов’язування з макроекономічною ситуацією в державі і станом грошово-кредитного ринку.

Із формуванням кредитного та частково фондового ринків Національний банк надав перевагу економічному підходу до застосування процентної політики як монетарного інструменту у сфері управління грошово-кредитним ринком.

Зважаючи на нерозвиненість фондового ринку як державних, так і корпоративних цінних паперів, НБУ на підставі Тимчасового положення про визначення процентних ставок Національного банку щомісячно встановлює рівень облікової ставки, яка є орієнтиром ціни на національні гроші. При визначенні розміру цієї ставки враховуються різнопланові фактори в макроекономічній, бюджетній та грошово-кредитній сферах, а також вартість кредитів у країнах, з якими Україна має значні економічні зв’язки.

Залежно від ситуації на грошово-кредитному ринку НБУ щоденно визначає рівень ломбардної ставки, за якою пропонується підтримувати миттєву ліквідність банків.

Однак не всі аспекти процентної політики дають бажаний ефект. Процентні ставки за кредитами, наданими реальному сектору економіки, не завжди відповідають наявним економічним процесам. І це питання сьогодні слід розглядати не в монетарній, а в макроекономічній та законодавчій площинах[9,c.41].

Банки мають значну питому проблемних кредитів, наданих у минулі роки на пропозиції урядових структур, що спонукає збільшувати вартість кредитів, які надаються нині.

Окремі банки не проводять банківських операцій, а займаються лише розрахунковими за конвертацій ними операціями, що частково спричиняє дисбаланс на міжбанківському кредитному ринку. Крім того, багато які банки не працюють із фінансовими інструментами (державними цінними паперами різних видів, векселями суб’єктів господарювання), не забезпечують виконання основних економічних нормативів діяльності, що не дає їм можливості звертатися до Національного банку як до кредитора останньої інстанції й отримувати кредити для підтримки короткострокової ліквідності за значно нижчою ставкою, ніж на міжбанківському кредитному ринку.

Рефінансування банків. На першому етапі становлення Національного банку здійснювалося пряме кредитування комерційних банків для подальшого кредитування тих чи інших галузей господарства або окремих господарств в основному за відповідними рішеннями Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Згубність такої практики відчутна ще й сьогодні, оскільки окремі надані в такий спосіб кредити не повернуто й досі.

У подальшому (з виникненням необхідності обмежувати обсяги грошової маси в обігу) Національний банк використовував такий інструмент, як кредитні стелі для банків (тобто приріст кредитних вкладень банків обмежувався певними параметрами).

Зі зростанням кількості банків виникла потреба у забезпеченні їм рівного доступу до кредитів Національного банку. З 1994 року запроваджено кредитні аукціони, які дали змогу всім банкам, що дотримуються встановлених нормативів діяльності, розраховувати на підтримку своєї ліквідності з боку НБУ – кредитора останньої інстанції.

Із 1996 року в практичну діяльність запроваджено підтримання ліквідності банківської системи за допомогою операцій прямого „репо”.

Мобілізаційні інструменти. Якщо необхідно вилучити з обігу надлишкову грошову масу, Національний банк використовує такий монетарний інструмент, як депозитний сертифікат НБУ, який має право обігу на первинному та вторинному ринках лише серед банків.

До мобілізуючих інструментів належать також операції зворотного „репо”, тобто продаж Національним банком зі свого портфеля на певний період державних цінних паперів з умовою їх зворотного викупу.

Усі ці знаряддя монетарної політики, моють свої особливості застосування, але всі вони стрямованя на досягнення проміжних та кінцевих цілей грошово-кредитної політики, а від так на стабілізацію економіки України. Позитивні зрушення в економіці дали поштовх до подальшого розвитку, стабілізації та розвитку.