Досвід діяльності міського самоврядування міста Києва

 

Урбанізаційний процес, що розпочався у країнах Заходу в ХІ-ХІІ ст. був пов’язаний із «німецьким правом». З плином часу ця хвиля пересунулася зі заходу на схід, південний схід й Велике князівство Литовське, до складу якого входила Київщина [15, с. 89]. Відсутність оригінального привілею на магдебурзьке право, наданого київській міській громаді, та будь-яких його копій спричинило багато дискусій в історії щодо точності його датування [15, с. 29-33].

Запровадження магдебургії в Києві, як і в інших прикордонних містах Великого князівства Литовського, де склалися подібні перехідні ситуації, викликало значний опір уряду, але, незважаючи на цю обставину, майже всі конфлікти з часом були розв’язані на користь нової міської влади. Звільнення у 1502 р. міщан із-під судового підпорядкування воєводському урядникові - тивуну - започаткувало новий етап у самоврядному житті міської ради Києва [15, с. 47-48].

Перші надання магдебурзьких привілеїв головним містам Київської землі - Києву та Житомиру припадають ще на середину ХV ст. Це відповідало, з однієї сторони, політичним інтересам литовсько-польських правлячих кіл, які бачачи в цьому найкращий засіб полонізації українських земель. Київ та Житомир одержали статус «упривілейованих» міст з повним магдебурзьким правом нарівні з Вільно. Ряд інших королівських міст Київщини користувались неповним магдебурзьким правом, тобто отримали його в обмеженому обсязі в останній третині ХVІ - першій половині ХVII ст.: Корсунь - 1584 р., підтвердження 1586 р.; Переяслав - 1586 р., підтвердження 1620 р.; Біла Церква - 1538 р., підтвердження 1620 р.; Чигирин - 1592 р. [20, с. 18].

У XVII ст. при війті обирався лендвійт - заступник війта, який був посередником між війтом і міською общиною. На думку А. Білоус, хоч війт і наділявся необмеженою судовою владою, однак судові вироки він не міг виносити без наради з присяжними - лавниками. Число лавників коливалось в різні часи і в різних місцях. Як правило, їх було шість. Вони обирались пожиттєво, складали присягу [20, с. 19].

З початку XV ст. діяли загальні збори київських міщан, а з другої половини XVI ст. колегія райців із свого складу обирали двох бурмістрів, які чергувалися у веденні засідань міської Ради. Посада бурмістрів збереглася в Україні до XIX ст. [39, с. 6].

8 січня 1654 р. Київ увійшов до складу Російського царства. По всім Березневим статтям царський уряд прийняв позитивні рішення, за якими підтверджувалось право київського магістрату на магдебурзьке право. Місту було надано чотири царські грамоти від 16 липня 1654 р. Обрання війта та інших магістраторських урядників проводились, як правило, четвертого тижня великого посту. Членам магістрату сплачувалась така щорічна платня: війт - 500 злотих, бурмістр, райці і урядники - по 300 і лавники - по 60 злотих, яку вони отримували з міських доходів [43, с. 6-10].

У містах з неповним магдебурзьким правом значну роль відігравала старостинська адміністрація. Старости були королівськими намісниками на королівщинах і здійснювали оборонну, судову, фіскальну владу. Деяким містам на прохання старост надавались магдебурзькі привілеї. В той же час, сприяючі наданню самоврядування і різних вольностей містам, старости нерідко їх порушували, а інколи насильно відбирали і не повертали магдебурзькі привілеї. Старостинські урядники примушували міщан забезпечувати доходи замкового уряду, доглядати і ремонтувати башти, остроги, утримувати сторожу, відправляти військову повинність. Великі князі литовські і королі польські не могли гарантувати містам такого самоврядування, яке б цілком усунуло старостинську владу [20, с. 20]. Очевидно, надаючи містам магдебурзьке право, вони не ставили на меті усунути зовсім старостинську владу, а лише намагалися її обмежити або примирити з міським самоврядуванням.

Розміри території і чисельність населення, що знаходилися під юрисдикцією міської влади, у різні часи були неоднаковими. Подібно до Вільна, Полоцька та інших значних міст Великого князівства Литовського, у Києві з наданням магдебурзького права лише частину населення передано під суд війта. На думку Н. Білоус, наприкінці XVI - на початку XVII ст. намітилися тенденції до розширення меж міської території і збільшення числа мешканців, підпорядкованих міському урядові. У Києві склався своєрідний просторовий поділ, не притаманний містам із магдебурзьким статусом, що було зумовлене чинниками як географічного характеру, так і соціального, а також традиціями забудови території міста, що існували ще в давньоруські та литовські часи [15, с. 90].

Таким чином, у Києві впродовж XVI - першої половини XVII ст. склався порядок і структура міського управління на основі норм магдебурзького права, проте з рядом особливостей, характерних для тогочасного міста - центру прикордонного воєводства.

На війтівський уряд у Києві обрали досвідчених у міському управлінні осіб, які були, крім усього, заможними людьми. З кінця XVI - у першій половині XVII ст. він був пожиттєвим, що передбачалося в привілеях на війтівство, хоча й траплялися поодинокі випадки відсторонення війта від уряду. Це було можливим в разі масового невдоволення міської громади, недієздатності або через зовнішні фактори. Якщо протягом XVI-XVII ст. спостерігалася загальна тенденція щодо послаблення владних позицій війтів у містах, то в Києві цей процес розвивався у зворотному порядку. На відміну від більшості польських міст, де війти очолювали тільки судову колегію - лаву - і знаходилися поза органами самоврядування міста, київські війти, крім судовий функцій, що дісталися їм із наданням місту магдебурзького права, поступово сконцентрували у своїх руках також і всю адміністративну владу [15, с. 162-163].

На думку Н. Білоус, обидві колегії - рада і лава - були фактично підпорядковані війтові, що призводило до суміщення сфери діяльності адміністрації і суду. Потрібно відзначити значний вплив урядників Старої ради на формування, склад і політику Нової ради - чинного уряду, який щороку переобирався, а також дещо пасивну роль в управлінні містом поспільства, яке не ставило постійно діючого органу, що мав би контролювати діяльність міської ради. Крім виборних радців і лавників, функціонування міського організму забезпечували й інші урядники, яких магістрат наймав на службу, а також кілька слуг, що виконували його доручення. Допоміжним органом у роботі лави і ради була міська канцелярія, яка пройшла кілька етапів у своєму розвитку, остаточно сформувавшись лише в 30-х рр. XVII ст., коли розширився штат її службовців [15, с. 164].

Статус київських міських урядників було підвищено королівськими привілеями 1582 та 1589 рр., унаслідок чого вони урівнювалися у сплаті судових штрафів зі шляхтою. Більшість радців були купцями і суміщали управлінські функції з заняттями торгівлею, що, зрештою, допомогло багатьом із них отримати привілею на війтівство. До інших видів доходів міських урядників належали оренда, купівля-продаж нерухомості та заняття лихварством [33, с. 103-104].

Київський магістрат обирався населенням міста на підставах жалуваних королівських грамот і привілеїв. Грамотою Сигізмунда II Августа 1544 р. наказувалось вибирати «судей присяжних, или на уряды потребных людей, числом от 3 до 12 человек, смотря по надобности». За традицією у Києві обиралось 12 чоловік. Цей загальний склад, міського керівництва розподілявся на 2 колегії по 5 членів у кожній. Одна стежила за зовнішнім виглядом міста і міським господарством, друга вершила суд. У першій колегії головував війт - представник міського керівництва, якого обирали пожиттєво. Члени цієї колегії називалися райцями, потім - ратманами, а ще пізніше - ратегерами. У другій колегії головував бурмистр, а члени її називалися лавниками. Адміністративна колегія розглядала дрібні провини і правопорушення; судова - великі позови, громадянські і карні справи. Вона карала й милувала, володіючи правом на життя і смерть, тримала шибеницю і ката із знаряддям страти й покарань. У діловодстві обох колегій усний елемент переважав над письмовим [24, с. 20].

Київський магістрат не був зобов’язаний звітувати про своє господарство навіть королю. Магістратські урядники повинні були: регулювати ціни на поживу та вести записи в спеціальній книзі про ціни на різні товари; забороняти забави, бійки; заарештовувати волоцюг, жебраків, п’яниць, вітрогонів, розпусників: дбати про будівлі і доладно утримання мостів, підтримання чистоти в місті; застосовувати заходи, що запобігають пожежам.

З 1757 р. для Подолу та його околиць магістрат утворив посаду городничого, в обов’язки якого входило: боротися з пожежами в місті забезпечувати монопольне право міщан на шинкування, стежити за правильністю мір та вагів [24, с. 21-22].

Важливим явищем в історії розвитку міського самоврядування була боротьба київського магістрату за свою автономію в складі Російської держави. На думку Р. Делімарського, можна виділити чотири етапи боротьби за автономію. З 1686 р. по 1733 р. Київ управлявся за магдебурзьким правом магістратом, формально незалежним. Незважаючи на всі складнощі, це був час розквіту української культури в Києві, коли місто було визволено з-під польського впливу і ще не потрапило під російський вплив. З 1733 р. по 1737 р. місто знаходилось під владою гетьмана Данила Апостола. Період з 1737 р. по 1764 р. можна охарактеризувати як роки відносного спокою для автономії міста. Хоча в 1737 р. з метою розв’язання протистояння магістрату і гетьманського уряду збільшені права київських генерал-губернаторів [25, с. 40].

Окремою сторінкою у цей період є найзапекліша боротьба київського магістрату з гетьманом Кирилом Розумовським за владу над містом. Особисто цариця Єлизавета Петрівна і Сенат підтримували магістрат, але гетьман мав підтримку як при дворі в Петербурзі, так і серед старшини в Глухові і не кидав своїх намагань підпорядкувати Київ собі. Період з 1764 р. по 1781 р. можна охарактеризувати як час, коли формально ще Київ управлявся магістратом, але фактично з кожним роком все більше посилювався вплив російських урядовців [24, с. 21-23]. Нарешті у 1775 р. російський уряд вирішив вже остаточно ліквідувати автономність міста. Цього року було видано наказ про приєднання Києва до Малоросії [25, с 40-41]. Це був остаточний кінець самоврядування міста, на яке у 1785 р, розповсюджується, як і на інші міста власне Росії, нове міське положення.

Таким чином, можна підсумувати, що в означений, доленосний для київської автономії період, магістрат боровся за свої права та привілеї, надані йому за магдебурзьким правом, як проти місцевого, гетьманського уряду, так і проти посилення російського впливу на місто. Управління міськими господарськими справами було покладено на загальну міську думу. Скликання цих дум передбачалось один раз на 3 роки залежно від громадської потреби [39, с. 7].

Отже, правовий та економічний стан міщанства визначали функції й основні напрями діяльності міської влади щодо захисту інтересів мешканців магдебурзької юрисдикції. До компетенції міської ради належало прийняття нових мешканців до міського права. Міське громадянство наклало і певні обов’язки на міщан: відбування міських повинностей, сплату грошових зборів до міської скарбниці, підпорядкування судовій владі лави та ради. Слід нагадати, що в Україні тільки громада Києва обирала війта самостійно. Це свідчить про певну специфіку у становленні та розвитку права міського самоврядування. Під впливом практичного використання магдебурзького права виробився той тип міського устрою, який найкраще відповідав соціально-економічним і політичним реаліям міського життя України. Магдебурзьке право юридично закріпило права і свободи громадян, а також їх право на самоврядування.