Повсякденні практики міського самоврядування на території України у XIV-XVIII cт.

 

Міське самоврядування в Україні має давні традиції. Магдебурзьке право є однією з найвідоміших систем міського права [14, с. 273]. Воно виникло на німецьких територіях, тому його часто називають також німецьким. Норми звичаєвого права, якими користувалися бюргери німецьких міст, у ХІІІ столітті було кодифіковано у місті Магдебурзі. На українські землі магдебурзьке право було принесено німецькими колоністами, які оселялися у Володимирі, Сяноку і Львові, а згодом воно поширилося на все населення, а на початку XV ст. охопило великі міста Галицької Русі й Поділля і перетворилось на загальноприйняту норму міського життя [28, с. 9].

Наприкінці XIV століття починають надавати українським містам самоврядування за німецьким правом литовські князі. У 1374 р. таке право дістав Кам’янець на Поділлі, в 1390 р. - Берестя, а далі - цілий ряд інших міст. Суть магдебурзького права полягала у вивільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та наданні місту самоврядування на корпоративній основі. Міщани складали громаду із власним судом і управою [27, с. 10-11]. На чолі управи ставали виборні бурмістри і райці, на чолі суду - війт і лавники. Їхній юрисдикції підлягали не тільки міщани, а й цехові ремісники та приписані до міста селяни. Надання місту магдебурзького права означало ліквідацію влади над його громадянами з боку феодалів та адміністраторів великих князів. Міське самоврядування передбачало право громадян обирати собі повноважну раду строком на один рік. Колегія райців обирала бурмістра. Рада на чолі з бурмістром здійснювала керівництво містом всіма господарськими справами громади. Магдебурзьке право передбачало також обрання лави - органу судової влади на чолі з війтом. Лавники обиралися на все життя. Війт, як правило, призначався королем і був найвищою посадовою особою міста. В Україні тільки громада Києва обирала війта самостійно. Разом з магдебурзьким правом міста отримували і майнові повноваження. Вони володіли нерухомим майном, землею, запроваджували податки. Українське населення міст прагнуло до участі в місцевому самоврядуванні [15, с. 35-37].

На українських теренах Великого князівства Литовського магдебурзьке право поширюється з XV ст. Його отримали як більші міста такі як Луцьк, Крем’янець, Володимир, Київ, так і маленькі, в тому числі приватні містечка. Починаючи з перших десятиліть XVI ст. спостерігається бурхливий ріст нових міських поселень. До кінця 60-х років XVI ст. виникли десятки нових міст і містечок. Вони з’являються там, де закінчилося формування шляхетських маєтків, яким був необхідний осередок, що виконував би функції центру [28, с. 10].

На думку О. Бірюліної, на Волині в XV-XVI ст. виникають класичні форми середньовічного міського самоврядування, заснованого на магдебурзькому праві. За правовим статусом всі міста ділились на королівські, приватновласницькі, церковні. На підставі магдебурзького права в кожному місті запроваджувалось самоврядування. Луцьк таке право отримав в жовтні 1432 р. Згідно одного з постулатів магдебурзького права містом правив магістрат. Принцип виборності членів магістрату реалізовувався щорічно. В перший день після свята Нового року всі жителі Луцька вибирали із свого середовища вісім чоловік. З них і формувався міський уряд - ради на чолі з бурмистром. Встановлювався віковий ценз від 25 до 90 років. Обов’язковою умовою для виборних було володіння нерухомим майном - «осідлістю» [21, с. 23].

Функціональні обов’язки бурмистра і членів ради були різноманітні. Бурмистр завідував міськими доходами і видатками, радці призначали податки для різних верств населення, слідкували за правилами оренди ремісничих закладів, організовувати роботу належавших їм міських пивоварень, солодовень, крупорушок. В їх обов’язки входило видавати, документи на заключення торгових угод, актів на купівлю-продаж нерухомого майна [21, с. 24]. До міського самоврядування входив також лавинний суд на чолі з війтом. Ці дві ланки одного органу взаємно доповнювали одна одну.

Ще в кінці XV ст. Рівне, будучи у складі Литовської держави, одержує магдебурзьке право, за яким зрівнялося і іншими містами, що мали своє самоврядування. В середні віки аж до ХVІІІ ст. органом міської влади в Рівному виступав магістрат [35, с. 45]. Отже, у цей період на території України активно застосовувалася практика міського самоврядування. Так, польська корона наділила ряд міст Чернігівщини магдебурзьким правом, яке на той час було досить поширеним явищем в Польській державі.

Містам, що керувались положеннями магдебурії, надавалось передусім право на самоврядування. Так, на чолі міського управління Стародуба стояв війт, якого мав право призначати лише король. На перших порах зустрічались випадки обрання війта міщанами. Так, П. Пиріг доводить, що таку можливість Стародубу надавала грамота від 15 лютого 1620 р. Адміністрація зосереджувалась в ратуші або ж магістраті. Там засідали райці під головуванням бурмистра. У Стародубі на ці посади могли бути обраними лише католики або уніати [33, с. 27].

Вже в другій половині XVI - середині XVIІ ст. більшість українських земель входила до складу Речі Посполитої, яка не являла єдиної централізованої держави, а була конфедерацією, тобто союзом великих землевласників, так званих магнатів. Всі групи населення на той час перебували в певній залежності від них [37, с. 29].

Міста, які отримали право на самоврядування, користувались цілим рядом пільг. Самоврядування полегшувало становище міщан, але не звільняло повністю від влади феодалів. Міщани сплачували їм частину грошей, які отримували від торгівлі, ремесла і промислів. Користь від магдебурзького права отримували, перш за все, міські верхи. Багато міст користувалось, як правило, обмеженим правом, а деякі зних взагалі його не мали. В ряді випадків війт не обирався, а призначався королем. Порушення магдебурзького права було звичайним явищем. Навіть великі міста, які давно уже користувалися правом самоврядування, не могли звільнитися від опіки воєвод та старост і змушені були рахуватися з їх волею. За феодалами зберігалися функції поліції, нагляду за міськими мірами, вагами, визначення цін на товари [37, с. 31-32].

На думку Ю. Волошина, особливе місце в історії розвитку міського самоврядування займає боротьба українського міщанства за свої права в другій половині ХVІІ ст. Приймаючи участь у війні, міщанство, окрім задоволення національно-культурних потреб, прагнуло ще й зберегти свої давні права, закріпити міське самоврядування з виборним війтом і бурмистрами, звільнитися від державних податків і військових обов’язків, зберегти монополію на ремесла та торгівлю, а також і розширити свої землеволодіння. В ході формування козацької держави міщани дістали підтвердження своїх прав. Було збережено давній устрій, суд залишився в руках магістрату і відав всіма цивільними і кримінальними справами [22, с. 106].

Однак населення міст складалось не з самих лише міщан, значну його частину становили козаки, які підлягали не владі магістрату, а своїм полковим старшинам. Як відомо, створюючи козацьку державу, Богдан Хмельницький застосував полково-сотенний устрій. Центрами полків і сотень ставали міста. В зв’язку з цим в містах утворилось своєрідне двовладдя: магістрати і козацька адміністрація. При чому козацька адміністрація постійно вмішувалась в міське самоврядування. Таке становище викликало цілком закономірне невдоволення з боку міщан, які почали шукати захисту не в гетьмана, а в московських царів. Вже в 1654 р. київські міщани звернулись до царя Олексія Михайловича з проханням про підтвердження своїх прав. Цар охоче підтвердив права киян, звільнивши місто від державних податків і військових обов’язків. В 1669 р. такого права домоглись міщани міста Ніжина. Подібні права отримали міщани і інших міст Лівобережжя. Царський уряд охоче йшов на поступки, зміцнюючи таким чином свою владу в краї і підриваючи авторитет гетьманської адміністрації [22, с. 107].

Так, упродовж другої половини ХVІІ-ХVIII ст. управління містами на Волині здійснювалося на основі державних законів і правових актів, що базувалися на звичаєвому і магдебурзькому праві [38, с. 39-41]. Наприкінці XVIII ст., незадовго до входження Волині до складу царської Росії, органами міського самоврядування тут виступали магістрати, до функцій яких входив розгляд судових справ мешканців міст, розкладка і збір податків із нерухомого майна, проведення рекрутських наборів, розподіл ремісників по цехах, ведення міського господарства [19, с. 144].

Магдебурзьке право існувало в українських містах до входження українських земель до складу Російської держави. У першій половині XVIII століття українська державність поступово стала винищуватися. У Дубні в цей час функціонував міський магістрат. Відповідно до затверджених штатів чиновників Волинського намісництва від 5 липня 1795 р., до його складу входили два бургомістри та 4 ратмани [7, с. 262]. На прикладі діяльності Дубенського міського магістрату можна стверджувати, що, як і раніше, для спрощення процедури розгляду спірних питань, які виникали в процесі торговельної та інших видів діяльності мешканців міст, при магістратах продовжували існувати словесні, а також сирітські суди. Останні, як відомо, займалися організацією опіки над майном міських сиріт та вдів [34, с. 26-29].

З метою входження Волині до складу царської Росії передбачалося поширити дію російського законодавства і на міста цього регіону України. Адже, з 1785 р. в Російській імперії діяльність органів міського самоврядування унормовувалася «Жалованною грамотою на права и выгоды городам Российской империи». Згідно з цим указом право розпоряджатися міськими справами та господарством було надано представникам міського стану, до якого зараховувалося шість категорій міського населення [13, с. 320].

Проте на практиці поширити чинну дію «Жалованной грамоты…» на міста Волині було неможливо, оскільки потрібен був час, щоб привести норми діючого законодавства і звичаєвого права, яким тут користувалися з давніх часів, у відповідність до суспільного ладу імперії. На Лівобережній Україні міське самоврядування, побудоване на магдебурзькому праві, було скасоване у 1831-35 рр. [17, с. 17]. Отже, відразу втілити в життя відовідну реформу міського самоврядування було невожливо, так як міщани не були готові до перетворень, а також привести усі норми законодавства у відповідний стан. Перша міська дума на Волині, яка перебрала не себе від магістрату ведення міського господарства, була утворена в м. Житомирі у 1838 р. А в решті повітових міст Волинської губернії, де продовжували діяти магістрати, вони були скасовані у 1861 р. [19, с. 143].

Таким чином, жителі приватновласницьких міст, приписані до міського стану, в господарському відношенні залежали від органу міського самоврядування чужого для них міста. На практиці це означало, що питання міського благоустрою, розвитку народної освіти, благодійницької діяльності або ж узгодження оподаткування мешканців цих міст мали вирішуватися у міській думі розташованого далеко від них Новограда-Волинського, а на її облаштування та потреби вище вказані міста були зобов’язані ще й скеровувати свої бюджетні кошти [19, с. 143].

Надання містам і містечкам магдебурзького права в цілому оцінюється як позитивний момент у їх соціально-економічному і політичному розвитку. Попри позитивні риси магдебурзького права, були відмічені і негативні явища у процесі самоврядування міських громад. Не слід забувати про ті зловживання міських урядовців, які допускалися, в основному, з метою особистого збагачення. Для прикладу можна навести декілька фактів із життя середньовічного Луцька. Вирішення найважливіших питань міського управління зосереджувалося в руках магістратського уряду, який мав велику владу над городянами і часто нею зловживали. Намагаючись збагатитися, представники міського уряду не зупинялися ні перед чим [23, с. 35].

Городян утискувала і замкова адміністрація на чолі зі старостою. Незважаючи на магдебурзьке право, він увесь час втручався в господарське і політичне життя міста. Староста привласнював кошти, що йшли на ремонт укріплень [24, с. 34-35]

Магдебурзьке право німецького походження було лише правовим оформленням розвитку міст у XVI-XVIII столітті. Воно стало українським муніципальним правом. Так, з кінця ХVІІІ ст. Дубно увійшло до складу Російської імперії. Рамки магдебурзького права на той час обмежувалися інститутом війтівства, що дозволяло власникам здійснювати контроль над містом. Проте, порушення цього права було звичайним явищем [37, с. 13]. Органи міського самоврядування приймали правові розпорядження, впровадження яких в життя давало досвід для їх подальшої розробки [28, с. 8-9]. Таким чином, міське право удосконалювалося.

Отже, магдебурзьке право регулювало порядок виборів, повноваження і діяльність вищих посадових осіб, органів влади, судів міста. А також мало вплив на створення статутів купецьких товариств і цехових організацій, регулювало питання торгівлі, опіки, спадщини, та кримінального права. Основним положенням магдебурзького права була спадкова власність громадян на їхні земельні ділянки та можливість вільно розпоряджатися ними. Міське право не було сталим, воно зазнавало змін.