Розділ I. Теоретико-методологічні підходи до аналізу

Курсова робота

з дисципліни: «Загальна соціологічна теорія»

на тему: «Прийомна сім’я, як об’єкт соціальної роботи»

 

ВИКОНАВЕЦЬ

Студент 1-го курсу

Спеціальність «соціальна робота»

Ю.Г.Альошина

 

КЕРІВНИК

Викладач

О.А. Агарков

 

Запоріжжя 2009

Зміст

 

Вступ

Розділ I. Теоретико-методологічні підходи до аналізу прийомних сімей

1.1 Нормативно-правова база соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

1.2 Сімейні форми влаштування дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

1.3 Соціально-психологічні характеристики дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

1.4 Вплив спадковості та соціального середовища на поведінку дітей, які виховуються в прийомних сім’ях

Висновок до розділу I

Розділ II. Соціальний супровід прийомних сімей

2.1 Соціально – педагогічна модель «ведення випадку»

2.2 Оцінка потреб дитини та прийомної сім’ї

2.3 Планування, реалізація, завершення соціального супроводження прийомних сімей

Висновок до розділу II

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

 

На сьогоднішній день в Україні в умовах економічної кризи, політичної і соціальної нестабільності, радикальної соціально-культурної трансформації постає проблема щодо необхідності розробки нових форм утримання та виховання дітей, які перебувають у особливо складних і дискомфортних умовах. Перш за все це стосується дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

В останні десять років в нашій державі вдвічі збільшилася кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Переважна більшість цих дітей влаштовані в інтернатні заклади. Вихованці інтернатних закладів відрізняються від дітей, які виховуються в сім’ях, станом здоров’я, розвитком інтелекту й особистості в цілому, що підтверджено спеціальними психологічними дослідженнями (І.М.Дубровіна, М.І.Лисіна, А.М.Прихожан). [6]

Дитина в державних закладах отримує комплекс освітніх, медичних, соціальних послуг, але спостерігаються значні відхилення у процесі її соціалізації, які проявляються у відсутності навичок самостійного життя, невмінні самостійно будувати стосунки у сім’ї та відкритому колективі.

Вивчення проблем влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, довело, що сімейне виховання, безперечно, виступає пріоритетною формою в Україні.

Роль сім’ї для дитини надзвичайно важлива. Батьки дають дітям життя, відповідають за догляд і виховання, беруть на себе фінансову відповідальність, мають юридичні повноваження, у тому числі на право прийняття важливих рішень від імені дітей. Батьки допомагають відчути взаємне тепло й любов, передають дітям досвід поколінь, життєві цінності та духовність, виховують дітей, задовольняють щоденні потреби, надають зразки для наслідування, поступово прищеплюють соціальні й побутові навички, необхідні у самостійному житті. Усі ці потреби життєво важливі для кожної дитини, якого б віку вона не була.

Діти повинні зростати в сім’ях рідних батьків, але коли це неможливо, альтернативою біологічній родині може слугувати інша сім’я.

В Україні існує чотири форми сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. За їх пріоритетністю перелік такий – усиновлення, опіка (піклування), прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу.

Сімейні форми влаштування забезпечують соціальний захист, захист майнових та житлових прав дитини, догляд, виховання, корекцію та компенсацію розвитку, вирішення медичних проблем, подолання психологічних травм, задоволення щоденних потреб дитини, яка залишилася без піклування батьків. дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківської опіки, формування її особистості в умовах сімейного піклування в Україні розпочато роботу по створенню інституту прийомної сім’ї.[2 ]

Під час перебування дитини у прийомній сім’ї держава не тільки фінансує, а й контролює утримання і виховання дитини, надає допомогу у її розвитку, соціалізації, організовує соціальний супровід сім’ї та дитини.

Питання соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, хвилює багатьох як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. В цьому напрямку працюють відомі науковці Г.М.Бевз, А.Й.Капська, С. Мещерякова, І.В.Пєша, І.М.Трубавіна, Н.М.Комарова та інші.

Зважаючи на актуальність проблеми виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених піклування, визнання урядом України доцільності функціонування прийомних сімей, як сімейних форм опіки, необхідність розгляду комплексного підходу до соціального виховання, визначено тему нашого дослідження: «Прийомна сім’я – як об’єкт соціальної роботи».

Об’єкт дослідження – діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування.

Предмет дослідження – опіка дітей як соціально-педагогічна проблема. Мета дослідження – визначити інноваційні методи опіки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Завдання:

1. проаналізувати нормативно-правову базу соціально-правового захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

2. дати аналіз сімейним формам влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

3. визначити соціально – психологічні характеристики дітей - сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

4. визначити вплив спадковості й соціального середовища на поведінку дітей, які виховуються в прийомних сім’ях.

5. проаналізувати соціально-педагогічну модель «веденя випадку»

6. оцінити потреби дитини та прийомної сім’ї.

7. обґрунтувати значення планування, реалізації, завершення соціального супроводження прийомних сімей.

Гіпотеза дослідження:

Процес влаштування дітей-сиріт в родину буде дієвим, якщо:

1) теоретично обґрунтувати і розробити проект ефективного влаштування дітей-сиріт в родину і забезпечити прийняття його основними суб'єктами патронування;

2) розробити технології пошуку, добору, оцінки та підготовки громадян, Які бажають взяти дитину на виховання в свою родину;

3) зміст і методи психолого-педагогічного супроводу забезпечать подолання дитиною-сиротою який травматичного досвіду та придбання їм позитивного досвіду проживання в сім'ї;

Практичне значення полягає в тому, що в ході дослідження ми брали активну участь у тренінгових заняттях по підготовці потенційних кандидатів у прийомні батьки та батьків-вихователів, зроблений висновок.

Загальний рівень виховання в інтернатах, незважаючи на те, що утримання кожної дитини коштує державі близько 10 тис. грн. На рік, залишає бажати кращого.

Тенденція передачі все більшої кількості дітей в інтернатні заклади, на думку багатьох вітчизняних та зарубіжних експертів, є показником кризи моралі та відповідальності суспільства перед своїм майбутнім.

 Досвід європейських країн, які вже давно відмовилися від інтернатної системи, переконує, що запобігти негативним явищам у виховному процесі підростаючого покоління можна. Потрібно лише посилити державну підтримку сімей з дітьми та інвестувати кошти в розвиток, соціалізацію дітей, які потребують особливої уваги. Слід своєчасно виявляти та запобігати критичним ситуаціям, надавати неблагополучним родинам комплексну професійну соціальну допомогу.

Пріоритетними напрямами державної політики є становлення альтернативних форм опіки, законодавчі зміни, спрямовані на державну підтримку сімейних форм виховання, нові можливості та ризики, пов’язані зі створенням і розвитком інституту прийомної сім'ї та дитячих будинків сімейного типу.

Соціальні працівники, які безпосередньо брали участь у становленні механізму нової державної системи, цілком справедливо констатують, що експеримент, який був схвалений відповідною урядовою постановою, що мав поширити в Україні міжнародний досвід сімейного виховання дітей – сиріт досі не запрацював на повну потужність. Запланованого результату не було досягнуто – прийомні сім'ї та будинки сімейного типу не набули необхідної популярності та іміджу в нашому суспільстві.[1]

На мою думку існує три причини повільної адаптації міжнародного досвіду:

· Вітчизняна нормативно – правова база так і не була приведена у відповідність до реальних потреб нової системи;

· Професіональна спроможність та компетентність самих соціальних працівників ще недостатня для реалізації поставлених завдань;

· Вони, як і суспільство в цілому, не були готовими до сприйняття та впровадження такої альтернативної форми як прийомна сім’я. [8]

З початку 2006 року ситуація почала кардинально змінюватися.. після Указу Президента розв’язання цієї проблеми набуло статусу державної програми. Це значить, що держава взяла на себе реальну допомогу таким сім’ям. Було проведено значну кількість зустрічей, круглих столів, семінарів та нарад, унормовано законодавчі аспекти діяльності альтернативних форм сімейного виховання, механізм впровадження цього інституту. Комплекс заходів дає право говорити про те, що для впровадження апробованих практикою інституту прийомних сімей – відкрита широка дорога.[3]

 До початку 90 – х років у нас існувало лише дві форми такого виховання: усиновлення та опіка. Нині додалися ще дві: прийомні сім’ї та ДБСТ (дитячі будинки сімейного типу). Це – принципово різні юридичні форми виховання. Усиновлювачі – люди, які беруть у свою сім’ю дітей, не народжених ними, і вони набувають статусу їхніх біологічних дітей. Прийомна ж сім’я – це родина, яка бере на виховання дітей, не надаючи їм статусу біологічних, і яку підтримує держава, як таку, що виконує суспільну функцію по відношенню до дитини.

Останні дані щодо реалізації державної програми реформування системи опіки та піклування свідчать про зростання інтересу до нових форм влаштування дітей – сиріт. Стимулом до розвитку цієї системи стало й те, що з 2006 року в Україні почала діяти державна програма фінансування прийомних сімей.

Уряд затвердив порядок призначення й виплати державної соціальної допомоги та грошового забезпечення на дітей – сиріт прийомним батькам за принципом «гроші ходять за дитиною».

Соціальний супровід – обов’язкова умова створення прийомної сім’ї особливо на початковому етапі. Вона є гарантією того, що права дітей будуть захищені. Згідно з урядовою постановою, небажання прийомних батьків мати соціальний супровід може стати причиною відмови у створенні такої сім’ї. Технологія соціального супроводу визначена програмою «Соціальний супровід дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей» (наказ Держкомсім’ямолодь від 1 жовтня 2002 р.).

Основними завданнями соціального супроводу є:

ефективне використання наявних ресурсів для оптимальної

та швидкої адаптації сім’ї і дитини-вихованця;

надання допомоги батькам-опікунам;

забезпечення зв’язку між сім’єю та відомчими органами для комплексного забезпечення прав дитини-вихованця.

Ефективність діяльності дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей залежить від соціального супроводу, який здійснюється відповідними уповноваженими органами.

Прийомних сімей

Висновок до розділу I

Потреба змін існуючої опіки та піклування над дітьми в Україні є визнаною широким колом фахівців та державою. Свідченням того є створення та розвиток прийомної сім’ї та ДБСТ, подальше вдосконалення діяльності мережі центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Запровадження в Україні інституту влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківських прав у прийомні сім’ї зумовило потребу розробки відповідних технологій соціальної роботи. На сьогодні, функціонування цього інституту закріплено законодавчо, а практика влаштування цих дітей у формах ПС в країні щорічно поширюється.

Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківської опіки в сучасних умовах набуває особливої значущості. Її реалізація залежить не тільки від сім’ї, а й від діяльності суспільних інститутів, які сприяють соціалізації, беруть участь у вихованні та навчанні дітей. Важливою умовою успіху на шляху реформування системи опіки та піклування, охорони дитинства є державна соціальна підтримка стосовно сім’ї та дітей.

Освіта та навчання

Оцінка потреб щодо освіти та навчання дітей здійснюється за такими показниками:

- успішність у навчанні;

- розвиток особливих здібностей;

- рівень умінь і навичок дитини відносно вікового розвитку.

Відповідно віку дитина має володіти певними уміннями та навичками, що є базовими потребами її поступального успішного розвитку. Діти, які приходять на виховання, як правило, не мають необхідних умінь та навичок, що пояснюється специфічними умовами їхнього попереднього життя. Прийомні батьки мають бути готовими до необхідності розвитку у дитини ряду вмінь, якими вона не оволоділа в певний момент свого життя. Це стосується і гігієнічних процедур, вміння користуватися елементарними побутовими приладами, навичок самообслуговування тощо.

Щодо рівня успішності у навчанні це найбільш зрозумілий напрям оцінювання потреб дитини - бажаний результат будь-якої родини, що виховує дитину, - гарна успішність. Для дітей, які приходять на виховання в прийомні сім'ї, проблема навчання є дуже актуальною. Слід попередити, що дії щодо підвищення успішності вихованців є дуже копіткою роботою і не завжди досягають бажаних батьками результатів. Є багато прикладів, коли за декілька місяців діти досягали великих успіхів у навчанні, проте у визначенні рівня очікуваних результатів мають враховуватися можливості дитини щодо засвоєння матеріалів і мотивації успішного навчання.

Розвиток особливих здібностей дитини є не менш актуальним з досягнення гідного рівня успішності. Діти, які приходять на виховання, як правило, мають занижену самооцінку, а визначення і розвиток талантів створює підґрунтя до формування у дитини мотивацій успіху, престижу, що сприяє у вирішенні ряду психологічних проблем, налаштування контактів з дитячим оточенням, організації змістовного дозвілля. Розвиток особливих здібностей може стати пріоритетним напрямом у забезпеченні подальшого влаштування молодої людини у самостійному дорослому житті.

Умови проживання дитини

Проблеми наявності місця, меблів, необхідного обладнання для життя дитини, забезпечення техніки безпеки у приміщенні є проблемами, які вирішуються в перші місяці перебування дитини у прийомній сім'ї/ДБСТ. Проте ці питання можуть виникати в певні проміжки часу, враховуючи необхідність забезпечення комфортних умов проживання, враховуючи зростання дитини як у фізіологічному сенсі, так і в розвитку певних уподобань, поглядів тощо.

Самостійність

Формування самостійності є проблемою постійною, яка ускладнюється з віком дитини і стосується таких параметрів:

- формування життєвих навичок і вмінь подбати про себе (відповідно до віку), самообслуговування; володіння побутовою технікою тощо;

- навички вирішування побутових проблем за межами місця проживання - придбання товарів у магазинах, аптеках, звернення за необхідними довідками та документами до різних інстанцій тощо; - досвід використання кишенькових грошей;

- вміння організовувати змістовне дозвілля.

Формування навичок самостійного обслуговування залежать від віку, в якому дитина прийшла в сім'ю. Найбільш складною є ситуація, коли в прийомну родину влаштовується підліток, який не має сформованих навичок самостійного вирішення власних проблем та забезпечення потреб. Для розвитку самостійності підлітків соціальним працівникам необхідно передбачити проведення спеціальних тренінгів, рольових ігор, що значно полегшить завдання прийомних батьків/батьків-вихователів щодо "прискореного" розвитку життєво необхідних навичок.

Підготовка до самостійного життя після виходу з прийомної сім'ї

Забезпечення самостійного життя вихованця передбачає розв'язання двох життєво необхідних потреб:

- профорієнтація та набуття професії;

- вирішення питання місця проживання після виходу із сім'ї.

Для підлітків і прийомних батьків/батьків-вихователів вона є найбільш актуальною, оскільки забезпечує безболісний вихід дитини із сім'ї у доросле самостійне життя. На сьогодні не існує реальних гарантій для вихованців прийомних сімей і ДБСТ на отримання житла, працевлаштування з гідним рівнем заробітку. Тому питання професійної орієнтації та житлового забезпечення мають розглядатися на рівні оцінки потреб дитини з огляду її інтересів, здібностей як основи професійної орієнтації.

Безпосереднє вирішення питань професійної орієнтації та подальшого забезпечення житлом має стати одним із пунктів плану соціального супроводу вихованця-підлітка.

Розглянуті вище показники оцінки потреб дитини визначають пункти планів соціального супроводження дитини на перші півроку-рік проживання у сім'ї. Окремі позиції - зокрема розвиток здібностей, підтримка контактів з біологічними родичами - можуть потребувати більшого терміну, тому будуть складовими планування значний проміжок часу.

Планування, реалізація, завершення соціального супроводження прийомної сім’ї

Планування соціального супроводження

Реалізація соціального супроводження прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу передбачає періодичне планування соціальної роботи з дитиною, батьками, членами родини, соціальним оточенням тощо.

План соціального супроводження містить комплекс послуг щодо забезпечення умов для підвищення виховного потенціалу сім'ї та створення умов для утримання, виховання та розвитку прийомної дитини/дитини-вихованця. Планом передбачаються конкретні заходи щодо надання со-ціально-економічних, соціально-побутових, юридичних, психологічних, соціально-медичних, соціально-педагогічних та інформаційних послуг.

План соціального супроводження формується на кожну дитину персонально на основі Оцінки потреб дитини. Базова інформація щодо розробки плану соціального супроводження при влаштуванні дитини до прийомної сім'ї/ДБСТ міститься в оцінці потреб дитини і сім'ї. Процес планування здійснюється за участю прийомних батьків/батьків-вихователів і дитини, якщо дозволяє вік, стан здоров'я.

Структура плану соціального супроводження

Структура плану соціального супроводу визначена орієнтовно основних проблемних питань: адаптація дитини до умов сімейного життя; здоров'я; контакт з біологічними батьками, родичами; освіта та навчання; особливості характеру; соціальні проблеми; фізичний розвиток; юридичні питання тощо. Планом передбачено: 1) розробка заходів, спрямованих на забезпечення дитини в розвитку та вихованні і 2) створення умов щодо розвитку та виховання дитини в прийомній сім'ї / дитячому будинку сімейного типу.

Забезпечення дитини в розвитку та вихованні передбачає характеристику положень, відносно яких провадилася Оцінка потреб прийомної дитини/дитини-вихованця. Планування заходів щодо створення умов для розвитку й виховання дитини в прийомній сім'ї/ДБСТ базується на пунктах, які попередньо були визначені при Оцінці потреб.

У плані соціального супроводу фіксуються такі положення:

• конкретні потреби - питання, які мають бути вирішені - проведення медичного обстеження дитини, пошук біологічних родичів, організація оздоровлення, влаштування дитини до дитячого садка тощо;

• очікувані зміни - яких результатів планується досягти в процесі надання соціальних послуг;

• зміст послуги - що необхідно зробити для вирішення конкретного питання;

• виконавець - особа, яка відповідає за розв'язання проблеми (со ціальний працівник, батьки, дільничний педіатр, ін.);

• планований термін розв'язання проблеми;

• види послуги відповідно до Порядку здійснення соціального супроводження прийомної сім'ї/ДБСТ, що заповнюється відповідним кодом: 1.1 - правові послуги; 1.2 - психологічні; 1.3 - соціально-педагогічні; 1.4 - соціально-економічні; 1.5 - соціально-медичні; 1.6 - інформаційні; 1.7 - інші (посередництво та представництво сім'ї, проведення супервізії, ін.). [2]

План соціального супроводу розробляється на основі інформації про індивідуальні потреби конкретної дитини і має включати ті позиції, які є актуальними на відповідний термін реалізації соціального супроводження.

Доволі часто в практиці реалізації соціального супроводження прийомної сім'ї/ДБСТ при плануванні певних заходів надання соціальної допомоги соціальні працівники зміщують акценти щодо обов'язків по вирішенню окремих потреб та проблем, беручи на себе ряд повноважень, які мають вирішувати прийомні батьки та батьки-вихователі. В процесі налагодження взаємодії з батьками соціальний працівник має чітко усвідомлювати, що прийомні батьки та батьки-вихователі є законними представниками інтересів дитини і при влаштуванні прийомної дитини в сім'ю саме батьки беруть на себе основні обов'язки щодо виховання, розвитку, забезпечення дитини.

Соціальне супроводження виступає не як заміна піклування про прийомну дитину або дитину-вихованця, а як організація соціальної підтримки та допомоги прийомним батькам та батькам-вихователям у розв'язанні тих питань, які вони самостійно не можуть ефективно виконати.

Мова йде про те, що соціальний працівник у розробці плану соціального супроводження за умови потреби розвитку ігрових навиків дитини не буде щоденно приходити і гратися з вихованцем, а акцентує увагу батьків на необхідності проведення з дитиною певних ігрових методик, проконсультує або надасть методичну пораду щодо того, яким чином це робити. У випадку необхідності проходження медичного огляду дитини соціальний працівник налагодить контакти з медичною установою щодо можливості проходження огляду всіх спеціалістів за один день і скерує батьків щодо того, коли і де це буде відбуватися.

Виходячи із обов'язків прийомних батьків, батьків-вихователів більша частина пунктів плану соціального супроводження має включати їх як безпосередніх виконавців. Знову таки, залучення соціального працівника та фахових спеціалістів доцільно планувати у тих випадках, коли батьки не в змозі самостійно забезпечувати рішення проблем: юридичне оформлення документів, налагодження взаємодії між представниками різних структур, захист інтересів дитини на рівні органів місцевого самоврядування тощо.

Якщо розглянути розподіл зобов'язань прийомних батьків/батьків-вихователів та соціальних працівників щодо забезпечення основних життєво необхідних потреб вихованців, то переважна більшість пунктів буде визначена як спільна взаємодія. Проте процес соціального супроводження не повинен перетворюватися на постійну інтенсивну опіку прийомної сім'ї. Основне завдання - досягнення максимальної самостійності сім'ї виконувати внутрішньосімейні та соціальні функції. [2]

 План соціального супроводження затверджується директором центру соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді та зберігається у особовій справі прийомної сім'ї. Протягом першого півріччя функціонування прийомної сім'ї та дитячого будинку сімейного типу план соціального супроводу складається на кожний місяць, потім - на півріччя, у подальшому - щорічно.

У випадку, якщо дитина, яка виховується у прийомній сім'ї, має суттєві розлади здоров'я (інвалідність, ВІЛ-інфікована, хронічні захворювання, травми) і потребує постійного медичного нагляду, соціальний працівник спільно з дільничним педіатром розробляє план медичного супроводження дитини, що фіксує медичні заходи, що є необхідними для забезпечення здоров'я та розвитку дитини, та термін їхнього виконання. План медичного супроводження підписується завідувачем відділення медичного закладу і визначає медичні показання, яких мають дотримуватися прийомні батьки, дільничний педіатр та соціальний працівник. План медичного супроводження переглядається раз на рік при проходженні прийомною дитиною/дитиною-вихованцем обов'язкового медичного обстеження або ж корегується за потребою.

Корегування плану соціального супроводження

План соціального супроводження, за потребою, але не рідше ніж раз на рік, аналізується та корегується за участю прийомних батьків/батьків-вихователів та дитини з урахуванням її віку та стану здоров'я. При цьому беруться до уваги результати супервізії соціального супроводження прийомної сім'ї/дитячого будинку сімейного типу, щорічна інформація про ефективність функціонування прийомної сім'ї/ дитячого будинку сімейного типу. [14]

У разі необхідності, при виникненні обставин, які потребують термінового вирішення (необхідність медичного консультування, корекція стосунків між членами родини тощо), може бути проведено корегування плану соціального супроводження. Соціальний працівник оформлює відповідну пояснювальну записку щодо обставин, що потребують корегування плану, та переоформлює план відповідно до нагальних потреб дитини.

Висновок до розділу II

 

Міжнародний досвід влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування, засвідчує поступову відмову держав, що мають гуманістичне спрямування соціальної політики, від інтернат них форм, орієнтацію на створення та підтримку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавленої батьківської опіки.

Створення ПС дозволяє вирішувати питання тимчасового влаштування долі дитини, батьки якої за певних обставин (хвороба, засудження тощо) певний проміжок часу не можуть займатися вихованням. У такому випадку дитина влаштовується до ПС на той проміжок часу, поки родина не справиться з проблемами, які не дозволяють біологічним батькам займатися дитиною, забезпечувати необхідний рівень життя й розвитку.

В наш час, опіка дітей, які залишилися без батьківського піклування є однією із соціально-педагогічних проблем, яка стоїть на державному рівні.

Аналіз соціально-економічних умов, що склалися в нашій країні, дозволив визначити основні чинники поширення соціального сирітства в Україні. Найбільш важливими з них є економічні чинники такі як: матеріальні труднощі сімей з дітьми, поширення безробіття, погіршення функціонування державних установ, покликаних займатися вихованням, навчанням дітей та соціальні чинники – зростання кількості кризових сімей, алкоголізація, наркоманізація населення, послаблення моральної відповідальності батьків за виховання дітей.

Наявна в Україні система державних соціально-виховних інститутів зорієнтована на колективні форми виховання дітей, і в сучасних умовах не може забезпечити випускникам необхідних навичок самостійного життя, професійної орієнтації, здатності адаптуватися в новому, відкритому соціальному середовищі. У дитини, яка виховується поза сім’єю спостерігається порушення у розвитку: відхилення фізичного та психічного здоров’я, деформація особистості дитини, розвиток асоціальних установок, кримінальні прояви.

Висновки

 

Потреба змін існуючої опіки та піклування над дітьми в Україні є визнаною широким колом фахівців та державою. Свідченням того є створення та розвиток прийомної сім’ї та ДБСТ, подальше вдосконалення діяльності мережі центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Запровадження в Україні інституту влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківських прав у прийомні сім’ї зумовило потребу розробки відповідних технологій соціальної роботи. На сьогодні, функціонування цього інституту закріплено законодавчо, а практика влаштування цих дітей у формах ПС в країні щорічно поширюється.

Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківської опіки в сучасних умовах набуває особливої значущості. Її реалізація залежить не тільки від сім’ї, а й від діяльності суспільних інститутів, які сприяють соціалізації, беруть участь у вихованні та навчанні дітей. Важливою умовою успіху на шляху реформування системи опіки та піклування, охорони дитинства є державна соціальна підтримка стосовно сім’ї та дітей.

 Держава як головний соціальний інститут повинна захищати права та інтереси дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Основними нормативними актами, які забезпечують питання соціального захисту цієї категорії дітей є перш за все “Конституція України “, Сімейний кодекс України, Закони України “Про охорону дитинства”,”Про освіту”, “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” та інші.

Найбільш ефективними та гуманними сімейними формами опіки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування: усиновлення, опіка (піклування), прийомні сім’ї та ДБСТ.

Усиновлення здійснюється стосовно дитини – особи до досягнення нею повноліття з метою реалізації її найвищих інтересів і спрямоване на забезпечення стабільних та гармонійних умов життя.

Встановлення опіки та піклування – це влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в сім’ї громадян України, які перебувають переважно в сімейних, родинних відносинах із цими дітьми-сиротами або дітьми, позбавленими батьківського піклування, з метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку і захисту їх прав та інтересів.

Прийомна сім’я – це сім’я, яка добровільно взяла з будинків для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківської опіки від 1 до 4 років.

 Міжнародний досвід влаштування дітей, які залишилися без батьківського піклування, засвідчує поступову відмову держав, що мають гуманістичне спрямування соціальної політики, від інтернат них форм, орієнтацію на створення та підтримку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавленої батьківської опіки.

Ефективність діяльності прийомної сім’ї залежить від соціального супроводу.

Соціальний супровід – це специфічна діяльність соціального працівника (або групи), спрямована на створення необхідних соціально-психологічних умов розвитку прийомних дітей та дітей-вихованців у прийомних сім’ях та ДБСТ.

Соціальний супровід прийомних сімей здійснюється спеціалістами ЦСССДМ Соціальний працівник, який здійснює соціальний супровід, виступає посередником між представниками органів виконавчої влади і батьками-вихователями. Технологія соціального супроводу визначена програмою «Соціальний супровід дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей» (наказ Держкомсім’я молодь від 1 жовтня 2002 р.).

Основними завданнями соціального супроводу є:

ефективне використання наявних ресурсів для оптимальної

та швидкої адаптації сім’ї і дитини-вихованця;

надання допомоги батькам-опікунам;

забезпечення зв’язку між сім’єю та відомчими органами для комплексного забезпечення прав дитини-вихованця.

План соціального супроводу – це план діяльності спеціалістів, які надають конкретні послуги щодо нормального функціонування сім’ї та розвитку дитини. План розробляється на певний проміжок часу, відповідно до потреб дитини, і коригується за потребою. До складання плану залучаються батьки, учителі (вихователі), медичні працівники, які працюють з дитиною. План соціального супроводу складається за такими напрямками:

економічний;

юридично-правовий;

психологічний;

медичний;

педагогічний.

Оцінка виховної роботи повинна залежати від того, наскільки успішно зуміли батьки-вихователі підготувати дитину самостійно діяти і приймати рішення, виходячи із того, що самостійність, творча ініціатива і соціальна відповідальність стають визначальними рисами виховного процесу на сучасному етапі розвитку нашого суспільства.

Усиновлення дітей-сиріт та оформлення опіки (піклування) в Україні були і залишаються пріоритетними формами влаштування долі дитини, залишеної без батьківської опіки. Поряд з тим набуває розвитку створення альтернативних форм, у першу чергу це стосується розвитку сімейних форм влаштування таких дітей: ДБСТ та ПС.

Створення ПС дозволяє вирішувати питання тимчасового влаштування долі дитини, батьки якої за певних обставин (хвороба, засудження тощо) певний проміжок часу не можуть займатися вихованням. У такому випадку дитина влаштовується до ПС на той проміжок часу, поки родина не справиться з проблемами, які не дозволяють біологічним батькам займатися дитиною, забезпечувати необхідний рівень життя й розвитку.

Кандидати на створення ПС в обов’язковому порядку мають пройти курс підготовки, спрямований на формування усвідомленого ставлення батьків до соціальної ролі вихователів дитини-сироти.

Навчання проводиться у формі лекцій, тренінгових занять, семінарів. Найефективнішою формою підготовки потенційних кандидатів є проведення навчання у формі тренінгу. Умовою ефективної підготовки кандидатів є проходження курсу тренінгів обома батьками, а також участь соціального працівника, який у подальшому здійснюватиме соціальний супровід сім’ї.

В наш час, опіка дітей, які залишилися без батьківського піклування є однією із соціально-педагогічних проблем, яка стоїть на державному рівні.

Аналіз соціально-економічних умов, що склалися в нашій країні, дозволив визначити основні чинники поширення соціального сирітства в Україні. Найбільш важливими з них є економічні чинники такі як: матеріальні труднощі сімей з дітьми, поширення безробіття, погіршення функціонування державних установ, покликаних займатися вихованням, навчанням дітей та соціальні чинники – зростання кількості кризових сімей, алкоголізація, наркоманізація населення, послаблення моральної відповідальності батьків за виховання дітей.

Наявна в Україні система державних соціально-виховних інститутів зорієнтована на колективні форми виховання дітей, і в сучасних умовах не може забезпечити випускникам необхідних навичок самостійного життя, професійної орієнтації, здатності адаптуватися в новому, відкритому соціальному середовищі. У дитини, яка виховується поза сім’єю спостерігається порушення у розвитку: відхилення фізичного та психічного здоров’я, деформація особистості дитини, розвиток асоціальних установок, кримінальні прояви.

Запровадження сімейних форм утримання дітей-сиріт ґрунтується на гуманістичних засадах педагогічної науки, психології та соціології і дозволяє вирішувати таку важливу проблему, як соціалізація особистості, позбавленої сімейного оточення та виховання. Під сімейними формами опіки маються на увазі законодавчо визначені форми організації життєзабезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які передбачають їх утримання та виховання у сім’ї: усиновлення, опіка (піклування), дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї.

Аналіз нормативної бази, що регулює влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування в сім’ї громадян демонструє потребу в створенні і юридичному визначенні єдиного механізму державної системи соціального захисту таких дітей.

Дитячий будинок сімейного типу та прийомна сім’я є соціальними інститутами становлення особистості дитини, позбавленої батьківської опіки, які виконують соціальні функції, аналогічні до функцій, що їх забезпечує біологічна сім’я: виховна, рекреативна, комунікативна, регулятивна, феліцитологічна, економічна. В той же час, їх соціальна сутність набуває специфічного забарвлення стосовно впливу на дітей, які певний час зазнавали «сімейної» депривації.

Переваги виховного потенціалу інноваційних форм опіки над дітьми, позбавленими батьківського піклування, пов’язані з природністю процесу виховання; емоційними контактами дити