Вплив спадковості й соціального середовища на поведінку дітей, які виховуються в прийомних сім’ях

 

Відомо, що на формування особистості впливають спадковість та соціальне середовище. Тому одне з перших і основних питань, яке виникає у прийомних батьків: як генетична спадковість впливатиме на розвиток дитини? Адже генотип конкретної людини містить два екземпляри кожного гена.

Навіть при однаковому вихованні діти будуть відрізнятися один від одного в силу своїх спадкових особливостей. Однак, кінцевий результат не визначається генами. Відомо, що діти, усиновлені в благополучні сім’ї, за рівнем інтелектуального розвитку виявляються близькими до своїх прийомних батьків і можуть значно перевершити біологічних.

Несприятлива спадковість не визначає майбутнє дитини. Так за даними одного з датських досліджень, із хлопчиків, біологічні батьки яких були злочинцями, в подальшому порушили закон 14 %, інші 86 % не вчинили протиправних дій.

Крім того, виявляється, що на дітей з несприятливою спадковістю прийомна родина справляє досить сильний вплив, який може бути як позитивним, так і негативним. Результати зарубіжних досліджень (на жаль, вітчизняні дослідження з даної тематики відсутні) показують, що рівень злочинності серед прийомних дітей був вищим, ніж у суспільстві в середньому, але він був майже в два рази меншим, ніж у їх біологічних батьків. На думку вчених, це свідчить про те, що сприятлива ситуація в прийомній сім’ї знижує ризик кримінальної поведінки у дітей з обтяженою спадковістю.

Але в деяких випадках сімейне середовище може посилити ризик кримінальної поведінки. Діти, в яких і прийомні і біологічні батьки були засуджені, здійснювали злочин частіше за них. Це свідчить про те, що існують генотипи, що мають підвищену чутливість до несприятливих аспектів сімейного середовища.

Кримінальну поведінку прийомних дітей вивчали й шведські вчені. Вони спочатку не знайшли навіть слабкого зв’язку між засудженням дітей, вихованих прийомними батьками, і поведінкою їх біологічних батьків. Серед шведів злочини були наслідком зловживання алкоголем. Коли вчені виключили з аналізу цей вид злочину, вони помітили слабкий позитивний зв’язок між наявністю засудження у потомків і їх біологічних батьків. При цьому злочини в обох поколіннях виявилися не тяжкими. В основному це були крадіжки і шахрайство. [8]

Підтвердилась і чутливість дітей з спадковою обтяженістю до особливостей прийомної сім’ї. Максимально сприятливе сімейне середовище «нейтралізувало» ефект генетичного тягаря. З іншої сторони, найбільш високий ризик порушити закон спостерігався у таких дітей з несприятливою спадковістю, прийомна родина яких мала низький соціально-економічний статус.

Подібні результати отримали й американські вчені, які досліджували наявність у прийомних дітей схильності до асоціальної поведінки. Вони оцінювали поведінку, котра є основою для діагнозу «асоціальний розлад особистості» і включає в себе періодичне здійснення вчинків, за які можуть арештувати, а також такі риси, як брехливість, імпульсивність, роздратованість, нехтування небезпекою, безвідповідальність. Також враховували цілий ряд характеристик прийомної сім’ї, котрі могли б вплинути на формування подібних нахилів. Результати дослідження свідчили, що в розвиток даного розладу роблять внесок три фактори:

Судимість когось з біологічних батьків (генетичних);

Пияцтво або асоціальна поведінка одного з членів прийомної сім’ї (середовищний);

Поміщення дитини з несприятливою спадковістю в сім’ю, що має низький соціально – економічний статус (генотип – середовищна взаємодія).

Очевидно, що у людини гени не запускають конкретну поведінку подібно до того, як це буває з деякими інстинктивними діями у тварин. Зв’язок між ризиком злочинної поведінки і генами опосередкований психологічними особливостями. Причому на ризик кримінальної поведінки можуть впливати різні несприятливі поєднання психологічних властивостей, і кожна з цих властивостей знаходиться під контролем декількох чи навіть більшої кількості генів і різних факторів середовища.

З середини 90-х років вчені проводять пошук конкретних генів, які могли б впливати на величину ризику кримінальної поведінки. Усі отримані на даний час дані ще потребують уточнення. Однак заслуговує на увагу дослідження, проведене в Новій Зеландії, яке показало, що особи з певними генетичними особливостями виявились менш чутливими до жорстокого поводження з ними батьків. Це дослідження примусило вчених замислитись над тим, чи варто взагалі говорити про спадкову схильність до асоціальної поведінки. Можливо, більш точним було поняття генетично зумовленої незахищеності деяких дітей по відношенню до несприятливих, травмуючих подій.

Давно підмічено, що злочинність і зловживання алкоголем тісно пов’язані. Більше того, психогенетичні дослідження дозволяють припустити, що є загальні для цих форм поведінки «гени схильності». Виявлені також деякі подібні закономірності впливу спадковості й середовища на злочинність та зловживання алкоголем. Наприклад, для цих форм поведінки суттєвий вплив загального середовища (всі неспадкові фактори, які роблять родичів однієї сім’ї схожими між собою і не схожими на членів інших сімей; наприклад, стилі виховання, соціально – економічний статус сім’ї тощо) спостерігається серед підлітків. Вплив загального середовища проявляється, зокрема, в тому, що брати та сестри, що живуть в одній сім’ї (навіть якщо вони не рідні), ще більше схожі один на одного за асоціальними проявами і звичками, пов’язаними із зловживанням алкоголю, ніж на своїх батьків. [11]

Отже, людина не народжується алкоголіком і не існує якого-небудь «гена алкоголізму», так само як і не існує і «гена злочинності». Алкоголізм є ця результатом цієї ланки подій, що супроводжуються регулярним вживанням спиртного. Значна кількість генів певним чином впливає на ці події. Так, від характеру молодої людини залежить, як часто вона буде випивати, і в якій кількості., а характер залежить від її виховання, так і від генотипу. Крім того, в силу своїх генетичних особливостей люди в різній мірі чутливі до токсичного ефекту алкоголю. Є люди з такою формою гена, що впливає на переробку алкоголю в печінці та призводить до сильного отруєння алкоголем. Неприємні відчуття утримують людину від подальшого вживання алкоголю, то серед носіїв даної форми гена майже не зустрічається хворих на алкоголізм. До того ж, не у всіх людей, що регулярно вживають алкоголь, розвивається нездоланний потяг до нього.

Дітей алкоголіків часто називають групою множинного ризику. Приблизно у 1/5 з них спостерігаються різноманітні проблеми. Переважно, це непосидючість і невротичні розлади (тики, страхи тощо). Рідше спостерігаються труднощі у засвоєнні шкільної програми. Ці порушення не є проявами яких-небудь дефектів генетичного апарату і викликані несприятливими умовами, за яких матері виношують вагітність і вирощують малят. Дослідження прийомних дітей показують, що алкоголізм кровних батьків не збільшує ймовірність того, що в майбутньому дитина захворіє яким-небудь серйозним психічним розладом.

Підводячи підсумок про вплив спадковості на асоціальну поведінку й алкоголізм, можна сказати наступне:

Існує позитивний, хоч і дуже слабкий зв’язок між злочинністю кровних батьків і їх синів, що виросли в прийомних сім’ях.

Ця закономірність простежуються тільки для нетяжких злочинів, тому не має підстав стверджувати, що ризик стати злочинцем пояснюється у прийомних дітей генетично зумовленим підвищенням агресивності чи жорстокості.

Дані досліджень підтверджують, що сприятливе сімейне середовище може нейтралізувати вроджені особливості, пов’язані з підвищенням ризику кримінальної поведінки, а несприятливі – посилити їх.

Розвиток асоціальних схильностей не є незворотнім навіть у носіїв серйозних генетичних аномалій.

Вік, з якого почали вживати алкоголь, й інтенсивність його вживання на початкових етапах повністю визначається певною дією різних середовищних факторів. Генетичні ефекти й генотип – середовищна взаємодія виявляється лише на наступній ескалації вживання спиртного і розвитку алкоголізму.

Часто прийомних батьків турбує, як спадковість впливатиме на здоров’я дитини.

 Спадковими є хвороби, єдина причина яких – виникнення порушень в хромосомному наборі (хромосомні хвороби) або в якому-небудь гені (генні хвороби). Спадкові хвороби неоднакові за ступенем тяжкості і перебігом: як відомо, серед них багато тяжких, таких, що погано піддаються лікуванню, але думка про те, що ці хвороби невиліковні – помилкова. Вони, як правило, розпочинаються в ранньому віці, рідше – в дорослому і похилому віці. Це залежить від «програми» роботи кожного гена.

Іноді вважають, що спадкова хвороба – завжди сімейна, тобто має бути і у родичів хворого. Насправді дуже часто спадковою хворобою страждає лише один член сім’ї, а багато спадкових хвороб взагалі не сімейними. Абсолютно неправильним є уявлення про «загальну погану спадковість». Наявність будь – якої спадкової хвороби не підвищує ризик виникнення ризик виникнення іншої.

У цілому ризик генних та хромосомних хвороб для прийомних дітей у цілому не вищий, ніж для всіх інших.

Є група хвороб, що не належать до «чисто» спадкових (навіть якщо в сім’ї декілька хворих), хоч генетична схильність відіграє роль у виникненні цих хвороб. Їх називають «хвороби із спадковою схильністю» (гіпертонія, атеросклероз, астма, ракові пухлини, цукровий діабет, псоріаз, епілепсія, шизофренія і т. д.). Але окрім генетичних механізмів мають значення й інші причини, і це дуже важливо, оскільки на ці причини можна впливати (дієта, спосіб життя) і тим самим зменшувати ризик хвороби. Внесок спадковості неоднаковий – не лише при різних хворобах, але в різних сім’ях з однією і тією ж хворобою.

Хоч порушення розвитку органів у внутрішньоутробний період під впливом будь – яких шкідливих впливів під час вагітності не належать до спадкових хвороб, але по відношенню до цих хвороб прийомні діти (в цілому, а не кожна окрема дитина) більш вразливі. Це пов’язано з легковажним вживанням ліків майбутньою матір’ю, більшою частотою інфекцій, зловживанням алкоголем і наркотиками, що можуть зумовити токсичну дію на нервову систему майбутньої дитини. [12]

Таким чином, з приводу більшості хвороб, пов’язаних з генетикою, прийомні діти «не гірші» за інших. При необхідності за порадою чи конкретною допомогою прийомні батьки можуть звернутись до лікаря – генетика.

Як відомо, окрім спадковості на становлення особистості впливає соціальне середовище. Тому важливе значення для розвитку дитини мають умови її проживання та виховання її до того часу, як вона потрапила в прийомну сім’ю. Як правило, до влаштування в прийомну сім’ю діти перебувають в дитячих закладах інтернатного типу чи притулках.

Дітей, що виховуються в дитячих закладах інтернатного типу, можна розділити на дві групи: ті, які деякий період проживали у сім’ї, і ті, які ніколи не жили у сім’ї. Психологи стверджують, що інтернатні діти відрізняються за своєю поведінкою уже залежно від того, проживали вони в родині чи ні. Досвід проживання в сім’ї можуть мати ті вихованці дитячих закладів, які з різних причин втратили батьків.

Діти з соціально благополучних сімей зазвичай втрачають батьків в силу якихось трагічних обставин (батьки померли, перебувають у місцях позбавлення волі тощо). Такі діти мали досвід сімейної взаємодії, в них сформовані необхідні соціальні навички. Але вони пережили сильний стрес у результаті втрати батьків, що призводить до підвищеного почуття тривоги, неповноцінності, іноді – до психічних та емоційних відхилень. Тому їм так необхідна емоційна підтримка з боку дорослої людини, яка допомогла б повернути почуття захищеності. Такі діти не створюють особливих проблем для прийомних батьків.

Діти в неблагополучних сім’ях проживали в умовах, що загрожували їх нормальному розвитку та здоров’ю. Батьки зловживали алкоголем, наркотиками, займалися жебратством і т. п., не займалися вихованням власної дитини, за що були позбавлені батьківських прав. У таких дітей не рідко спостерігається психічна тривожність, нерозвиненість емоційно – вольових характеристик, педагогічна занедбаність, гострі хронічні захворювання. Незважаючи на ці проблеми, діти з неблагополучних сімей мають уявлення про сімейні стосунки, досвід спілкування з навколишнім світом. Це робить процес їхнього входження в прийомну сім’ю значно легшим, ніж в дітей, у яких такого досвіду немає.

Особливо в складній ситуації опиняються діти, які ніколи не знали досвіду сімейної взаємодії. Хоч співробітники різного типу дитячих будинків та притулків турбуються про своїх вихованців, все ж ці заклади мають ієрархію, відміну від сімейної. Навіть коли умови утримання оптимальні: на кожного дорослого припадає декілька малюків, забезпечується чистота та правильний догляд, - як правило, виходить схема, коли не один конкретний вихователь піклується про конкретну дитину, а співробітники закладу, змінюючи один одного, турбуються про всіх відразу.

Вихователі можуть любити дітей, доглядати за кожним індивідуально, але незважаючи на це, малюки не вчаться залежати від конкретної людини, яка б задовольняла всі їх потреби.

Усі проблеми, що виникають у дітей, які виховувались в інтернатних закладах, можна умовно розподілити на три групи:

Сенсорні порушення;

Труднощі з форсуванням прихильності;

Проблеми, пов’язані з неправильним харчуванням;

Для багатьох малюків, що не отримали нормального виховання та догляду, характерна «сенсорна захищеність». Новоспечені прийомні батьки часто бувають шоковані, коли їх любов зустрічає опір з сторони дитини. Це пов’язано з тим, що навіть дуже маленькі діти, привезені з інтернатних закладів, можуть займати захисну позицію і уникати сенсорних і тактильних контактів з людьми, оскільки їх довербальний і сенсорно – моторний досвід не дозволяє їм з готовністю їм прийняти материнський догляд і ласку. Прийомним батькам потрібно бути надзвичайно чуйними і належним чином підготуватися до цього потенційно можливого явища ще до того, як вони всиновлять дитину. Для батьків, що опинились в такій ситуації, буде корисною організація різноманітної розвиваючої ігрової діяльності, в якій беруть участь і малюк, і батьки. Фахівці пропонують батькам частіше гратися з дитиною в ладунки чи в хованки, співати йому пісні і розповідати дитячі віршики; гойдати і легенько підкидати його; обнімати і цілувати його, оточувати тривогою і ласкою – тобто робити те, чого малюк ніколи не отримував в дитячому будинку. Результати досліджень свідчать, що діти, які перебували в інтернатних закладах, мали більш невпевнену прихильність до батьків, ніж діти, що були усиновлені немовлятами. Вчені припускають, що це результат взаємодії таких факторів:

Прихильність між батьками та дітьми почала формуватися пізніше, ніж це відбувається зазвичай.

Малюки, що жили в дитячих будинках та притулках, не були навчені поведінці яка б сприяла виникненню прихильності, наприклад, вони не вміли посміхатися, не знали навіть, що коли боляче, потрібно плакати – сильна занедбаність гальмувала природні реакції.

 Деякі сім’ї беруть на виховання дітей старшого віку, оскільки здається, що вони зможуть більш точно оцінити її фізичні, розумові й особистісні риси та особливості. Усиновлення старшої дитини, що перебувала в інтернаті, ще більш ризиковане, ніж усиновлення малюка менше двох років. Адже, чим старша дитина, тим більше часу вона була позбавлена нормальних стосунків «дитина - батьки». У таких дітей часто передчасно розвивається почуття незалежності та автономності, оскільки вони надані самі собі: самостійно влаштовують своє життя в світі дитячого закладу, самостійно вчаться розмовляти; самостійно намагаються будувати взаємостосунки. Більшу частину цього досвіду дитина набуває без належної уваги, іноді перебуваючи в умовах ізоляції в ліжечку або манежі. Варто відмітити особливо, що всі діти старшого віку, що виховувались в інтернатних закладах, в тій чи іншій мірі мають проблеми з прихильністю, посттравматичний стрес і депресію покинутого. [8]

Є багато дітей, які прекрасно реагують на обстановку нової прийомної сім’ї, але це часто говорить про те, що вони мали деякий досвід прихильності й відносин з батьками. Проте, прогрес у розвитку дитини, що потрапила в сім’ю після тяжких і тривалих марнувань, буде спостерігатися так довго, наскільки у батьків вистачить сил займатися дитиною і забезпечувати психологічне й розвиваюче втручання. Такі діти можуть потребувати консультації кваліфікованих спеціалістів, особливих технік виховання. Допомогти дитині у подоланні розладів сенсорного сприйняття, проблем з прихильністю, відставання в розвитку можуть психіатр, дитячий психолог, логопед і дефектолог. Значно покращився стан дітей у тих сім’ях, які зверталися за допомогою спеціалістів відразу після усиновлення. Також покращення відмічені у тих дітей, які провели менше часу в закладах інтернатного типу. А також тих, кого всиновили в віці до трьох років.

Звичайно, не всі проблеми відпадуть в той момент, коли дитина потрапить прийомну сім’ю, де в неї будуть люблячі батьки. Виховання прийомної дитини потребує тривалого часу і терпіння. Але вчені схильні робити оптимістичні прогнози.

Висновок до розділу I

Потреба змін існуючої опіки та піклування над дітьми в Україні є визнаною широким колом фахівців та державою. Свідченням того є створення та розвиток прийомної сім’ї та ДБСТ, подальше вдосконалення діяльності мережі центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.

Запровадження в Україні інституту влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківських прав у прийомні сім’ї зумовило потребу розробки відповідних технологій соціальної роботи. На сьогодні, функціонування цього інституту закріплено законодавчо, а практика влаштування цих дітей у формах ПС в країні щорічно поширюється.

Соціальна підтримка дітей-сиріт та дітей, які залишилися без батьківської опіки в сучасних умовах набуває особливої значущості. Її реалізація залежить не тільки від сім’ї, а й від діяльності суспільних інститутів, які сприяють соціалізації, беруть участь у вихованні та навчанні дітей. Важливою умовою успіху на шляху реформування системи опіки та піклування, охорони дитинства є державна соціальна підтримка стосовно сім’ї та дітей.