ТОП 10:

Свобода як вибір і визнання: за Середньовіччя та періоду Відродження



Вихідним у християнстві є поняття бога-творця і промислителя. Зло творить не бог, а людина, і робить це завдяки свободі волі. Останню дарував сам бог, а людина використовує на власний розсуд. Якщо вона робить добро, це збігається з волею і визначенням бога; якщо – зло, то суперечить богові. У першому випадку свобода людини збігається з божественним напередвизначенням, необхідністю, встановленою творцем, у другому – розходиться з нею.

Першим розробив цю проблему Ориген (185 – 254). Він свідомо дослідив відношення свободи й промислу, а всю історію подав як здійснення свободи. Розв’язання проблеми у нього таке: загальну (родову) здібність руху (діяльності) ми отримали від бога, але самі користуємося нею або для добра, або для зла.

Згідно з поглядами Августина (354 – 430), не можна надавати надмірного значення людській свободі, бо остання буквально відпадає від бога. У цьому питанні головним ворогом Августина був монах з Британських островів Пелагій (V ст.), він підкреслював, що людина має справжню свободу волі, яка може вести її і шляхом добра, і шляхом зла, а божа благодать є лише допомога в її зусиллях.

Ф. Аквінський (1225 – 1274) розвивав ті самі ідеї, що й Августин, але більшої ваги надавав самостійності людських дій: треба визнавати свободу волі, бо без неї зникає відповідальність людей за свої вчинки і, отже перекладатиметься зло на бога. Свобода волі дає змогу робити вибір між добром і злом.

Розуміння свободи в середньовіччі виражається в тому, що: 1) проблема свободи проблематизується і обговорюється впродовж багатьох століть і 2) людину вперше як таку (і не окремі мислителі, а ціла плеяда їх) проголосили вільною істотою, носієм свободи волі, 3) свободу визначають вибором між добром і злом та іншими відмінностями і протилежностями, 4) її вважають дарованою людині богом, який є не тільки вільною істотою, а й істотою, котра наперед встановлює хід всієї історії світу і є провіденційною, тобто такою, що все передбачає; 5) напередвстановлення проголошується необхідністю, і згідно з цим свобода загалом є відхиленням від неї, а отже, і від бога; 6) це відхилення не абсолютне: коли людина схиляється до добра і діє в ньому, свобода збігається з необхідністю, а коли – до зла, то протистоїть богові і необхідності; 7) свободу людини теологи визнали, щоб вирішити головну проблему теології – виправдати бога, перекласти зло з бога-творця світу на людину. Тому свобода є можливість творити зло; 8) оскільки свобода людини принижує велич бога, всіляко принижують людей – через розуміння зла як недостатність добра тощо. Це приниження почало зникати в добу Відродження, коли людину з її нескінченним пізнанням і творчістю було проголошено сумірною з богом, подібною до нього.[8]

Торкаючись питання свободи представник Відродження Еразм Роттердамський (1469 – 1536) зазначив: “Вузол – складне питання про передбачення, про те, як необхідність не поєднується з нашою волею – розплутували багато хто, але, по-моєму, чи не найбільш вдало зробив це Лоренцо Валла. Адже не в передбаченні причина того, що відбувається. І у нас буває, що ми знаємо заздалегідь багато з того, що відбувається, але це не через те, що ми знаємо про це заздалегідь. Наприклад, затемнення сонця, яке завбачили астрологи, було не тому, що вони його завбачили, навпаки, вони його завбачили тому, що воно мало бути” Гуманіст шукає “помірковане розв’язання” проблеми, в якому свобідна воля поєднується з божою допомогою, благодаттю. Він виступає проти тих, хто вводить для всього абсолютну необхідність. Мені, пише він, подобаються судження тих, котрі дещо приписують свобідній волі, але більше всього – благодаті. А ті, хто кажуть, що взагалі немає ніякої свобідної волі і все звершується за абсолютною необхідністю, цим стверджують, що бог творить не тільки добрі справи, а й злі, звідси випливає, що подібно до того, як не можна вважати, що людина є творець добрих справ, так ніяким чином не можна вважати, що вона – творець злих справ.[9]

Гуманізму в цьому розумінні протистоїть Реформація. Її ініціатори і творці – М. Лютер (1483 – 1546), Ф. Меланхтон (1497 – 1560), Ж. Кальвін (1509 –1 564) – заперечували свободу волі, дотримувалися (зокрема, учень Лютера, Мелантхон – в своїх ранніх творах) абсолютного наперед визначення, яке становить основу протестантської теології.

Свою “Діатрибу” Еразм написав 1524 р. проти детермінізму Лютера, а Лютер відповів йому в 1525 р. твором “Про рабство волі”. Людська свобода волі, проголошує він, – найсправжнісінький обман”. Він надавав питанню про свободу волі великого значення, вважаючи його конче потрібним для християнства, в якому всі розмірковування відбуваються навколо питання, чи здатна на щось людська воля, коли йдеться про спасіння, чи тут від волі нічого не залежить. Другий аспект християнського вчення стосується знання про те, чи передбачає бог щось з необхідності, чи ми самі звершуємо все згідно з необхідністю. Відповідь Лютера на ці питання витримано в дусі абсолютного детермінізму: “Все, що ми робимо, все, що звершується, навіть якщо це і здається нам мінливим і випадковим, звершується, однак, якщо брати до уваги божу волю, необхідно й незмінно. Адже божа воля сильна, їй ніщо не може протистояти”[10]

 







Последнее изменение этой страницы: 2020-03-02; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.160.19.155 (0.004 с.)