ТОП 10:

Субстаціональне, акцидентальне та феноменологічне розуміння свободи



 

Спершу виходитиме з буденного подання свободи в уяві. “Свобода” є багатозначним терміном. Що мається на увазі, коли кажуть про свободу? Йдеться про свободу “як таку” чи про свободу як ознаку певних інших речей, наприклад, про свободу волі? Якщо йдеться про свободу волі, або про свободу вибору, або про свободу політичну, або про свободу дії тощо, то, вочевидь, свобода втрачає своє первинне і докорінне значення. Адже свобода як предикат, тобто як додаток до субстанції, більше не є свободою. Інакше кажучи, свобода як властивість чи ознака інших речей або явищ постає чимось залежним і відносним. Проте, водночас, якщо припустити, що свобода є самодостатнім і незалежним явищем (але не феноменологічним феноменом), а також якщо припустити наявність у світі “свободи як такої” чи то “свободи самої по собі”, то одразу виникає проблема дотичності свободи до інших явищ, які ми звикли іноді називати свобідними: свобідна людина, свобідна воля, тощо. Справді, якщо свобода є субстанцією, є чимось, що існує само по собі, то як можлива свобідна воля або свобідні вибори? Отже, свобода може розумітись у філософії: Поняттєво: субстанціонально (тоді вона не може бути властивістю будь-чого іншого); акцидентально (тоді вона втрачає сенс власне свободи). Феноменологично: коли перше і друге ототожнюються.

У разі субстанціонального розуміння свобода може поставати як така реальність, до якої долучаються усі інші явища (воля, вибір тощо). Але не усі явища ми схильні називати вільними. Тоді чому одні з них залучаються до свободи, а інші – ні? Відповідь можна знайти, звертаючись не до свободи, а до сутності тих окремих явищ, що залучаються до свободи. При цьому, звичайно, припускається самостійність і самодостатність свободи як джерела вільності усього, що до неї залучається.

У випадку акцидентального розуміння свобода постає як додаток до інших речей і явищ. Додавання свободи може викликатись кількома обставинами. По-перше, якщо свободи потребує сутність того чи іншого явища чи речі. Не будемо одразу відкидати акцидентальну свободу як таку, оскільки вона, на перший погляд, позбавляється будь-який сенсу, оскільки в такому разі начебто відіграє залежну функцію. Адже аналіз свободи в акцидентальному розумінні має ґрунтуватись на інших підвалинах, ніж міркування щодо субстанціональної свободи.

Припущення феноменологічності свободи, тобто подання її у вигляді феномену, є суперечливим. З одного боку, свобода, за Ж.-П. Сартром, є феноменом, оскільки вона є неодмінною властивістю існування (“вільним-буттям”)[1], котре самоспричиняється чи самопродукується. З іншого боку, феномен за визначенням має бути структурованим телеологічно, тобто метою його детермінації і всіх похідних від цього відношень має бути він сам. Феномен немов стає винним перед самим собою й тим самим міцно пов’язується із собою, точніше, зі своїм майбуттям. А це, на нашу думку, теж має заперечувати свободу.

Феномен, за визначенням Е.Гуссерля, є тотожністю сутності й існування. Такий взаємопоглинаючий збіг обох моментів феномену зветься значенням, який, відтак, має бути визначеним не із самого себе, а з контексту супутніх значень. Навіть якщо припустити вільність моменту існування у феномені, то тоді неможливо пояснити підстави беззалишкового поєднання існування із сутністю в єдиній інстанції феномену. Попри це у повсякденні ми чимось керуємося, коли розуміємо ситуативний смисл вживання слова “свобода”. Свобода в абсолютному своєму значенні є вивільною також від самої себе як свободи. Отже, вона для логічного мислення справді має поставати саме як цілковита непов’язаність і безвідносність.

Якщо свобода не є ані поняттям, ані нормою, ані феноменом, тоді що ж вона таке є? Для осягнення свободи потрібна якась принципово інша форма думки, скоріше, потрібна думка-практика. Адже саме питання “що?” заздалегідь є об’єктивуючим. Наразі до свободи застосовувати його не можна. Попереднім виявлено, що свобода задля свого збагнення, а саме – не для того, щоб відбуватись самою собою, а лише для того, щоб логічно її втямити розумом, має відповідати таким неодмінним для себе властивостям: незв’язаність, відкутість, автономність.

Що може містити у собі ці три властивості у якості неодмінних для своєї наявності? Упадає в вічі, що то має бути субстанція. Втім, окрім неї, такі самі властивості пасують і дії в смислі позарозумової активності. Вище виявлено, що свобода тільки як субстанція і дія лише як самоафектація заперечують абсолютне значення свободи. Варто взяти до уваги те, що “свобода не є ідеалом, створеним розумом. Сама свобода є єдиним засобом досягнення свободи”. Це означає, що свобода є такою унікальною подією життя, котра дає себе умовно збагнути як позапредметна, самодостатня, безкорисна дія у ніщо, а не властивість певних інших дій.

Отже, доходимо висновку, що раціонально збагнути свободу дуже складно. Свобода в абсолютно довершеному значенні цього слова – це діяльність, яка спрямовується не певною зовнішньою метою, а власним мірилом, власною “логікою” дії, змістом якої є вивільнення і від самої себе як свободи. Актом вивільнення вона заперечує сама себе. І це означає, що свобода незацікавлена навіть у самій собі, оскільки кожна зацікавленість є тяжінням і тягарем.

Отже, виходить: будь-яке самозаперечення і самознищення, спрямування до “не бути” тим, чим щось є зараз; поринання до скасування самого поринання; акт обнуління трансцендування, обезглуздення значущого виявляє наведені вище три значення свободи і є місцем перебування, а не існування, повноправної свободи. Свобода логічно виявляться у саморуйнівній дії, завдяки чому люди мають змогу казати про свободу волі.[2]

 







Последнее изменение этой страницы: 2020-03-02; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.160.19.155 (0.007 с.)