Обмеженість існування свободи як протиставлення відповідальності

 

Сутнісні сили людини створюють їй всі необхідні суб’єктивні можливості для того, щоб вона була вільною, отже, діяла за власним розумом. Вони дають їй змогу контролювати себе і навколишній світ, вирізнятися з цього світу і розширювати сфер у своє ї діяльності. У цій можливості бути вільною і кореняться витоки всіх тріумфів і трагедій людини, всіх її злетів і падінь. Свободу часто розглядають у співвідношенні з необхідністю, сваволею, анархією, відчуженням, рівністю і справедливістю. Існує широкий діапазон свобод и людини: політична, економічна, духовна, пізнавальна. Вона не може бути суто негативним явищем, беззмістовним поняттям, сваволею вибору, засобом порушення законів соціального життя.

За логікою свого існування і характером діяльності, кожна людина занурена у вир історії. Буття її в цьому потоці неоднозначне, суперечливе. Людина вільна і невільна. Невільна тому, що існує зовнішній світ, який настирливо диктує їй вибір форм і способів діяльності, їх послідовність. Адже завжди існують певні обмеження її діяльності – рівень фізичних сил і розумових здібностей, технічних можливостей, характер громадського устрою. Вона невільна ще у тому сенсі, що існує так зване відчуження людини, яке виявляється та існує в різноманітних формах. Відчуження означає те, що продукти діяльності людини виходять з-під її контролю і перетворюються в зовнішню і непідвладну їй силу, а також втрату нею світу і його перетворення в нелюдський. Проблема відчуження є одвічною проблемою суспільства. А свободу можна визначити, як самостійне керування людиною власною долею, вибір свого життєвого шляху. Вона передбачає не рабство, а розкутість людини, невимушеність її дій, звільнення від диктату зовнішніх сил і обставин, як природних так і соціальних. Вона постає і як можливість діяти відповідно до своїх інтересів і поглядів. Свобода – це постійний вибір між добром і злом, між правдою і брехнею, моральністю і аморальністю. Тому, діючи згідно зі своєю волею, людина повинна поєднувати її з відповідальністю за свої вчинки і діяння. Адже часто-густо вона не думає про те, які наслідки можуть випливати з її дій. І наслідком стає шкода іншим людям і природі. Тому поняття свободи треба обов’язково розглядати у взаємозв’язку із поняттям відповідальності.

Свобода, як фундаментальна цінність людини, має узгоджуватися зі свободою інших людей. У протилежному випадку вона перетворюється в свавілля і анархію, в самодурство і насилля над іншими. А це – так звана негативна свобода. Межами свободи є інтереси іншої людини, соціальних груп і людства в цілому, а також і природи як основи існування суспільства. Слід брати до уваги, що досягнення свободи має своєю передумовою також збіг інтересів особистості і суспільства. Поняття свободи має бути доповнене ідеєю регуляції діяльності людини. При цьому держава має регулювати діяльність людини не методами насилля і примусу, а за допомогою економічного механізму, політичних, ідеологічних засобів і строгого дотримання прав людини. Вона повинна гарантувати дотримання цих прав, визнаючи, що цінність людської особистості вища будь-яких цінностей нації, класу, групи. Ця вимога є гарантом від тоталітарного пригнічення прав людини. Ігнорування чи приниження їх призводить до неминучої деградації і особистості, і суспільства. Свобода не можлива без відповідальності і обов’язку перед світом, в яком у ми існуємо. Але водночас – і перед собою. Відповідальність – це неминуча ціна свободи, плата за неї. Свобода вимагає від людини розуму, моральності і волі. Без відповідальності вона неодмінно переходитиме в свавілля і насилля над іншими людьми, в руйнування навколишнього світу. Міра відповідальності індивіда завжди конкретна – в межах його компетентності і діапазону можливостей.[27]

 

Висновки

 

Результатом нашого дослідження можна визначити те, що свобода не є чимось сталим, однобічним та один раз і на завжди визначеним поняттям. Вона (свобода) проходила історичний шлях приймаючи риси та характеристики тих людей, які намагалися її визначити та описати термінологічно.

Філософське розмежування свободи як поняття, яке можна розуміти субстаціонально (свобода не є частиною чогось), акцидентально (свобода частина чогось) чи феноменологично (об’єднує дві попередні якості) прийшла до мислителів не віразу. «Свобода» починала шлях від Античності, де вона визначала у Арістотеля «помірковане підкорення законам», у Епікура була обмежена необхідністю (долею); серед християнських мислителів свобода лише засіб у руках Бога, Який визначає міру даної свободи, хоча Еразм Роттердамський і намагався надати свободі у християнстві «свободу вибору» як це не парадоксально звучить.

Більших філософських інтерпретацій поняття «свобода» отримало від філософів Нового часу. Так, Т.Гоббс визначав свободу як «відсутність будь-яких перешкод для дії» називаючи її «причинною свободою», з цією думкою погоджувався і Спіноза. Гегель розглядає свободу у зв’язку з мораллю, правовою сферою, з історичним процесом і поділяє свободу на формальну і змістову. К.Маркс визначає свободу з позиції практики, потреби. Свобода, за його словами, це «царство, яке починається там, де припиняється робота, яка диктується потребою і зовнішньою доцільністю, отже свобода лежить за сферою матеріального виробництва.

Сучасне суспільство відчуває потребу не тільки в свободах політичного вибору, які закріпилися в європейських країнах, але й у свободах, які вимагає глобалізований світ. Роль особистісної свободи зростає, це вже не свобода групи, чи класу, це свобода кожного окремого індивіда, який створює свій власний вільний світ. Поряд з поняття свободи гостро стає затребуваним і розуміння відповідальності, яка виникає в процесі набуття вільностей. Глобалізоване суспільство потерпає від нестачі вільних людей, які зараз обмежені не стільки кимось, як обмежені самі собою, не мають нестандартності мислення та світосприйняття. Суцільна безвідповідальність стає настільки значущою, що починає притискати свободу інших людей, негативно впливати на тих, які живуть не за мірилом певного оточення. Недарма В.О. Сухомлинський визначає сучасну свободу як здатність людини самостійно формулювати моральні обов’язки, без цього теперішній світ є недосконалим. Це підхоплює ідею Канта, який доводив, що «поле діяльності свободи – це моральність людини». І зрештою, цілком реальними для сучасників є слова Ж.П. Сатра, який розглядав людину як проект, який розвивається зрештою в тому шляху, який людина і обере. Свобода творчості про яку так багато писав Бердяєв дає можливість людині творити своє життя і така свобода існує без потреби її доводити.

І зрештою, якщо навіть людина може бути позбавлена свободи в тій чи іншій мірі (моральної чи фізичної) вона ніколи не може бути позбавлена свободи мислити, робити висновки, творити в своїй голові. Ця феноменальна риса дає людині відчуття свободи там, де її може не бути в інших формах. Адже відомим є твердження, що «усвідомлення, що ти раб – це вже звільнення від рабства».

Метою даного дослідження було визначити трансформаційні переходи поняття «свободи» в історичному процесі, а також визначити реальність чи ілюзорність волі людини. Однозначно можна сказати, що свобода людини ніколи не полишає її, але кожен створює її таку і наскільки, настільки він сам себе відчуває свобідним. Хоча при цьому, жодна людина не є вільною від своїх обов’язків в суспільстві, сім’ї, роботі чи державі, які будуть вимагати від неї певних дій незалежно від світосприйняття. Отже, людина вільна і невільна.