Українська народна педагогіка як педагогічна система

 

Народна педагогіка - цілісна педагогічна система. Вона будувалася на емпіричних знаннях, реальних життєвих потребах., була зумовлена соціально-економічним життям народу, необхідністю підготувати гідну зміну, носіїв етнокультурної спадщини народу. Тому ідеалом у народній педагогіці є людина праці, творець. Вихованню трудівника сприяла ціла система етнопедагогічних засобів, що підпорядковувалися таким провідним принципам, як виховання працею, природовідповідності, гуманному ставленню до дитини в поєднанні з розумною вимогливістю, зв’язку з життям тощо.

Традиційними народними засобами впродовж віків були усна народна творчість, гра, іграшка, звичаї та обряди. За їх допомогою молодому поколінню передавалися емпірично знайдені та перевірені практикою способи діяльності та поведінки. Вони "прилучали" дітей до соціального середовища, спрямовували розвиток особистості. Через позитивні емоції, наочно-чутливе оформлення свят, обрядів старше покоління передавало своє розуміння навколишнього світу, формувало ціннісні орієнтації підростаючого покоління [10, 6].

Серед найважливіших ланок народної системи виховання слід відзначити сім’ю, громадськість, колектив ровесників. Так, згідно з традиціями етнопедагогіки, сім’я несла повну відповідальність за виховання дітей, підготовку їх до життя та праці. В ній дитина набувала моральних, цінностей, проходила трудову підготовку. Наставниками дітей постійно були, батько й мати, старші члени родини. Висловлюючи похвалу або ж осуд родині за виховання дітей, громада виявляла своє ставлення до виконання батьками своїх соціальних функцій. Громадська думка виступала одним із найважливіших факторів народної системи виховання.

Народна педагогічна система включає в себе такі важливі напрями виховання дітей і молоді, як трудове, моральне, розумове, фізичне та естетичне. Завдання полягало в тому, щоб виховати молоду людину, якій притаманні були б висока моральність, працелюбність, практичний розум, фізична витривалість, тонке відчуття краси. Тому і сьогодні не втратили своєї вартості педагогічні традиції щодо виховання працездатності, бережливого ставлення до результатів праці, прилучення дітей та молоді до традиційних занять батьків, відповідальності родини за підготовку дітей до життя, формування громадської думки як фактора виховання, виховання красою тощо [13, 56].

Народ з покоління в покоління передає свій соціальний досвід, своє духовне багатство, своє історичне надбання, створюючи тим самим свою, тільки йому притаманну культуру. Народ - це перший історик, перший письменник, перший поет, перший вихователь, перший педагог.

Народ завжди піклувався про своїх дітей, виховував їх, передавав їм життєвий досвід, навчав мудрості життя. Тому й виник термін «народна педагогіка». Корені народної педагогіки закладено в глибокій сивій давнині. Створена генієм народу, педагогіка сімейного виховання - це основа загальнолюдської педагогічної культури. Саме народну сімейну педагогіку використовували в своїх працях Я.А. Коменський, Г. Песталоцці, К.Д. Ушинський, який і обґрунтував принцип народності. На думку К.Д. Ушинського, «народ без народності - це тіло без душі», тому він був глибоко переконаний, що «мудрість предків - це-дзеркало для нащадків» і відстоював виховання дітей засобами народної педагогіки.

У середині XIX ст. багато вчених зверталось до народної педагогіки. Так, у 1861 р. В.І. Водовозов пише статтю «Російська народна педагогіка», в якій дає аналіз книг для народного читання. В 1890 р. Д. Булгаковський та Г. Пінчук зібрали пам'ятки народної педагогіки - прислів'я, пісні, загадки, обряди й обгрунтували їх виховне значення М.Я. Нікіфоровський зібрав серед народу Білорусії легенди, обряди, повір'я, прикмети, звичаї, описав їх та видав книгу. Є.А. Покровський та А. Соболєв у кінці XVIII ст. зібрали й проаналізували дитячі ігри та пісні. Відомий лінгвіст, педагог, методист І.І. Срезневський зібрав перлини народної мудрості й видав книгу «Запорозька давнина».

Значний внесок у популяризацію народної педагогіки в Україні зробили Г.С. Сковорода, О.В. Духнович, І.П. Котляревський, Т.Г. Шевченко, П.А. Грабовський.

Одним із перших дав наукове визначення народної педагогіки Г.С. Виноградов: «Народна педагогіка - це не стільки система, скільки сума знань, умінь і навичок». Це не стільки педагогічна теорія, скільки педагогічна практика. З точки зору Г.С. Виноградова, народна педагогіка - це сукупність навичок та прийомів, які використовував народ з метою формування особистості в певному напрямі. Це сукупність народних поглядів, народних засобів впливу на молоде покоління з метою його навчання і виховання.

Народна педагогіка - це колиска наукової педагогіки, їй стільки років, скільки років народу. Вона значно впливає на розвиток і формування сучасної наукової педагогіки.

Народна педагогіка сьогодні виступає об'єктом багатьох наукових досліджень, і в той самий час вона сама певним чином впливає на розвиток теорії і практики педагогіки та сімейного виховання.

Народна педагогіка - це колективна творчість народу. Вона має надзвичайно широку аудиторію й доступна кожній простій людині, де б вона не жила і яку б освіту не мала. Народна педагогіка «замінювала молоді театр, якого вона не знала, школу, куди її не впускали, книгу, якої вона була позбавлена». Народна педагогіка високогуманна і моральна. Вона виховує повагу до старших, чемність, скромність, працьовитість, гостинність, правдивість, чесність.

Народна педагогіка - це і суто національні творіння, які відбивають специфіку нації, народу, Такими є українські народні казки «Язиката Хвеська», «Солом'яний бичок», «Кривенька качечка», «Пан Коцький», «Іван-Побиваш», «Гай-гай», «Бідний гуцул і старий опришок» та ін. Разом з тим, народній педагогіці властиві нерозвинутість, недиференційованість різних за значенням понять, суджень про виховання й навчання.

Мету, завдання, зміст української народної педагогіки відображено у фольклорі (казках, легендах, прислів'ях, приказках, піснях); в іграх і танцях, у музиці, прикладному мистецтві, святкових обрядах, традиціях сімейного й трудового виховання.

М.Г. Стельмахович образно розшифровує термін «народна педагогіка».

Це ніжна й щира мамина пісня над колискою немовляти, яка заспокоює дитину, зігріває її теплом і ласкою.

Це приваблива іграшка, яку дарує дитині батько.

Це чарівна бабусина казка; яка вчить жити й працювати, боротися й перемагати, захищати добро й ненавидіти зло.

Це цікава дідусева бувальщина, скоромовка чи загадка, які будять кмітливість і розум.

Це захоплююча прогулянка зі старшим братиком на околицю рідного села чи міста, на лоно різнобарвної природи, яка відкриває веселкову красу навколишнього світу.

Це запальний народний танець, якого навчила старша сестричка.

Це веселі іграшки і забави, які винайшов народ, щоб виховувати спритність і витривалість, винахідливість і товариську взаємодопомогу.

Це праця - найдбайливіша і найповніша нянька, найвимогливіша і найдобріша.

Це народні свята й обряди, музика і прикладне мистецтво, які веселять душу і радують серце, стверджують найкраще на землі.

Це відповіді на тисячі «чому?», які дитина одержує від рідних, близьких і знайомих, задовольняючи свою природну допитливість і потяг до заглиблення в суть природних і суспільних явищ.

Це мудре застереження від необачного вчинку, виражене нерідко через народний гумор чи жарт, а то й сатиру, мудре прислів'я чи приказку.

Народна педагогіка виховує пошанне ставлення до рідні, до свого роду. Про це йдеться в приказках (наприклад, «Хоч і по коліна в воду, аби до свого роду»), піснях («Он роде ж мій, роде», «Соловейку»), приповідках.

Отже, народна педагогіка - це сукупне педагогічне знання, це навчально-виховний досвід народу. Тому, навчаючи дітей слід широко використовувати українську етнопедагогіку, казки, малі жанри фольклору, народне мистецтво.