Етнолінгвістика: проблематика і міждисциплінарні зв’язки

 

ХХІ століття лінгвістика розпочала методологічно оновленою. Вона об’єднала і творчо переробила спадок попередніх століть. Звернувши увагу на людину - продуцента мови і знання, зафіксованого текстами, мовознавство розпочало плідну співпрацю з іншими науковими галузями для всебічного пізнання свого об’єкта дослідження. У результаті цього відбулося глибше проникнення у природу та сутність мови не тільки як знаряддя спілкування, але й «пізнання, взаєморозуміння, засобу збереження етнічної цілісності, культури, історичної пам’яті народу, адже мова дозволяє подолати розрив між індивідуальною свідомістю та свідомістю народу, між свідомостями різних поколінь» [24: 6].

Сучасний світ характеризується намаганням народів «визначити власне обличчя, глибше пізнати національний дух, менталітет, культуру, мову» [25: 55]. Осторонь цих процесів не залишається лінгвістична наука кінця ХХ століття. Вона характеризується загальновизнаними пріоритетними ідеями системності, когнітивізму, антропоцентризму, функціоналізму у вивченні мови. У безпосередньому зв’язку з ними перебуває пошук слідів людської діяльності, що знаходить свій вияв у всіх лінгвальних категоріях і сферах. Цей факт відображається в різноманітності як досліджуваного матеріалу, так і підходів до його розгляду, а також у використанні різних методів опису.

Відображення етномовною свідомістю навколишньої дійсності має характер не дзеркальний, а творчий. На цьому процесі відбивається спосіб бачення світу (специфіка його сприйняття, пізнання, членування, інтерпретації тощо) певною етномовною спільнотою, що знаходить своє відображення в моделях національної культури та національної мови. Духовне буття homo sapiens здійснюється у межах трикутника «свідомість - культура - мова».

Мова певного етносу - це, з одного боку, онтологічно-комунікативне відображення особистісного стрижня буття, а з іншого, - це генеральна лінія розвитку колективної свідомості, що відбувається в результаті протиставлення релевантних щодо цього концептуальних сфер: внутрішнього і зовнішнього світів, суб’єктивного і об’єктивного, духовного і фізичного, нематеріального і матеріального. Так, у результаті протікання складних процесів відбувається формування «я» особистісного і «я» етнічного: останнє постає як наслідок взаємодії багатьох «я» індивідуальних, детермінованої таким потужним соціотворчим фактором, як спільність. Це і спільне життя (у родині, роді, племені, на певній території), і спільність побутового та громадського устрою, що призводить до поступового усвідомлення спільності історичної, релігійної, соціально-економічної і культурної - етнічної - долі. Наскрізною єднальною віссю, що пронизує цей складний багаторівневий і багатоаспектний процес, виступає мова, яка в «замкненій продуктивній системі символів нагромаджує і фіксує досвід етносу, стаючи його «найдосконалішою подобою» (О.Потебня) [10: 50].

Спільність мови являє собою не тільки кращу, але й вірну, єдину прикмету, що дає змогу розпізнати народ, і «водночас єдину, не замінювану нічим і неодмінну умову існування народу» (22: 118]. Сучасне розуміння цієї єдиної прикмети, зважаючи на дискусійність щодо тлумачень сьогоднішніми філософією і політологією понять «нація», «етнос», «народ», зводиться до спільності за «мовою внутрішнього мовлення» [25: 56], до якої спрямований дослідницький вектор етнопсихолінгвістики, що є разом з лінгвокультурологією, на думку деяких дослідників, складовими частинами етнолінгвістики [26: 148]. Водночас, як зазначає В. Ґрещук, багато дефініцій поняття «нація» уміщують спільність мови серед конститутивних його ознак, а ті націологи, що не вважають мову обов’язковою ознакою нації, визначають її як один з важливих чинників «націогенези та функціонування національного організму» [6: 97-98].

Вивчення засобів номінації, що глибинно відображають характерні риси етнічної екзистенції, - етнографізмів (етнолексем і етнофразем), - семантика яких позначена найрізноманітнішими екстралінгвальними символічними нашаруваннями, надсистемними зв’язками та архаїчними опозиціями, на порівняно широкому тлі їхніх етнокультурних контекстів значно пожвавлює дослідницьку роботу на етимологічному та історичному напрямках лінгвістичних розвідок. Сюди можна додати і суто історичний аспект розгляду життя етносу в діахронії. Проте міцний зв’язок етнографізмів з найголовнішими сферами етнокультури (побутовою та обрядовою) робить значно змістовним наукове значення результатів таких досліджень, оскільки вони створюють передумови для більш загальних резюмувань про джерела та багатопланові і багаторівневі характеристики матеріальної і духовної культури, а також етнічного світогляду (світовідчуття, світосприйняття).

Дослідницька парадигма сучасної науки цілеспрямовано працює у напрямі інтеграції суміжних дисциплін, що дає змогу панорамно розглянути об’єкт. В основі сучасних досліджень лінгвоодиниць лежить широке залучення факторів позамовного життя, що перебувають у зв’язках з багатими культурними здобутками народу [28: 1]. Як закономірність серед дослідників сприймається той факт, що останні роки позначені зростанням зацікавленості проблематикою взаємодії таких двох феноменів життєдіяльності людини, якими є мова і культура; до того ж, перша виступає одним з проявів другої. Розуміння мови не як самодостатньої структури, а як складника людської свідомості, що акумулює всі аспекти і прояви перебігу людського життя, сприяло розширенню меж мовознавчих пошуків, які стали здійснюватися у взаємодії з суміжними науковими галузями - філософією, психологією, етнологією, культурологією, при цьому відбулося зміщення акценту з констатаційних тенденцій у вивченні різних мовних явищ і процесів, розгляду їх у статиці на виявлення й дослідження причино-наслідкових зв’язків між ними, а також на простеження динаміки розвитку мовної системи в цілому[7: 1]. Таке наукове суміжжя відкриває нові горизонти для якомога всебічнішого препарування тих незвіданих інформаційних просторів, куди ще не сягало прискіпливе око дослідника. Справедливість ідеї комплексного підходу до вивчення багатьох історичних об’єктів, зокрема й історії мови [30: 18-19], підтверджується очевидною проекцією мовного феномена на культуру етносу, його філософію, історію, психологію, побут, релігію, звичаї, менталітет, художню творчість, етнографію, етнопедагогіку. Ці багатопланові зв’язки лежать у колі дослідницьких інтересів етнолінгвістики - міждисциплінарної науки, яка розглядає мову як творчий продукт її носія (певного етносоціуму), як ключовий компонент і водночас рушій етнокультури [12: 8].

Друге народження етнолінгвістики має глибоко системний характер у парадигмі розвитку різних сфер сучасних наукових знань. Дослідницька діяльність останнім часом позначена появою нових напрямів вивчення довколишнього світу: «етногерменевтика», «етнориторика», «етноконотація», «когнітивна етнопсихолінгвістика» «етнічна конфліктологія», «етнічна бібліопсихологія», «етнічна психолінгвістика», «етнографія спілкування», «етнотранслятологія» тощо.

Етнолінгвістика як маргінальна галузь мовознавства межує з етнологією, культурологією та психолінгвістикою і спрямована на з’ясування того, як у мові та мовленнєвій діяльності (етнотекстах) відображені етнічна свідомість, менталітет, національний характер, матеріальна та духовна культура народу [25: 148]. Отже, етнолінгвістика - це наука про національно-мовне життя [15: 47], це складник українознавства, утвердження якого як філософії національного буття має непересічне значення [9: 14] для стратегій націєтворення та націєствердження. «Наявність» свого національного обличчя дає шанс Людині бути у вічному; та й сенс існування будь-якої нації (народу), як вважають дослідники, полягає у її культуроносності [28: 327]. Cаме через національну індивідуальність людина входить у людство. Водночас для того, щоб певний соціум зрозуміти цілком, потрібне розкодування хоча б деяких фрагментів його родової пам’яті, уміння зчитувати інформацію про нього, яка у різних формах продовжує жити з нами. Однією з таких «родових інформаційних форм» є, звичайно, мова. Продуктивним з етнолінгвістичного погляду моментом є проекція мовних одиниць на етнокультурне поле.

Сучасний стан розвитку етнолінгвістики підготували роботи І.Гердера, В.фон Гумбольдта, Г.Штейнталя, В.Вундта, Ф.Боаса, Е.Сепіра, С.Лема, М.Сводеша, Б.Уорфа, К.Хейла, Дж.Трейджера, О.Потебні, Д.Зеленіна, М.Сумцова, Б.Грінченка, І.Огієнка, В.Топорова, В.Іванова, М. та С. Толстих, В.Жайворонка, О.Тищенка та ін.

На сучасному етапі розвитку етнолінгвістики дослідницькі вектори її студій спрямовані на ті мегаконцепти, що сукупно формують проблематику етнолінгвістики: «мова і культура», «мова і етнопсихологія», «мова і народний побут», «мова і міфологія». У широкому колі досліджень сучасної етнолінгвістичної науки перебуває насамперед проблема співвідносних зв’язків між національною мовою та культурою, детермінованих взаємодією трьох типів чинників: власне мовного, етнокультурного та етнопсихологічного, - а також роль останнього у процесах функціонування й еволюції певної мови. Іншими словами, проведення наукових студій в етнолінгвістичному аспекті передбачає дослідження результатів упливу, здійснюваного на лінгвосистему міфологією, психологією, звичаями, побутом, віруваннями, обрядами, загальною культурою й менталітетом етносу. У першу чергу це стосується корпусу окремих шарів лексики, а також таких ділянок мовної системи, як теорія номінації, теорія значення, народна фразеологія, пареміологія. Проте це абсолютно не виключає того факту, що елементи архаїчної етносвідомості можуть позначатися у будь-який інший спосіб, наприклад, на особливостях фонетичної чи граматичної підсистеми, або навіть і на якійсь іншій мовній підсистемі. Отже, етнолінгвістику, яка сьогодні переживає друге народження, слід розуміти як комплексну наукову дисципліну, що здійснює дослідження «плану змісту» етнокультури, народної психології та міфології, формою втілення для якого стало слово, предмет, обряд, зображення; у системі наукових знань етнолінгвістика розташовується на перетині дослідницьких векторів фольклористики, етнографії, культурології, соціології і, звичайно ж, власне лінгвістики [10: 49-50].

Таким чином, етнолінгвістика, використовуючи мовознавчі методи дослідження, комплексно розробляє широкий спектр проблем народної культури, етнопсихології, національної міфотворчості, залучає до кола своїх досліджень найрізноманітніші мегаоб’єкти екстралінгвальної дійсності (природу, побут, світогляд, обряди, образи-символи тощо), що мають відповідне мовне втілення. Виходячи з цього, розгляд історії кожної мови здійснюється крізь призму етнічної історії її носія - відповідної етноодиниці, а визначення концептів народного світогляду (світовідчуття) відбувається за допомогою змістовних категорій лінгвосистеми. Застосування такого аналізу дає змогу науково проникати до сфери мовної свідомості, співвідносних зв’язків між мовою, народною культурою і особистістю [15: 44].