Тематична класифікація великодньої обрядової лексики

 

Етнолінгвістика та етнологія (етнографія) щільно пов’язані між собою, оскільки мовні феномени відкривають широкі можливості для реконструкції матеріальної і духовної культури народу, та навпаки. У мові є слова, що розгортаються в цілі народні дійства чи обрядодії. З-поміж них важливе місце посідає великодня лексика, яка розкриває свій глибинний зміст лише на етнокультурному тлі. Матеріалом для дослідження послужили насамперед фольклорні зразки словесної творчості - обрядові пісні, прислів’я, приказки, принагідно використовувались художні твори. Лексико-семантичний і контекстуальний аналіз фольклорних і художніх творів дозволили виокремити такі тематичні групи великодньої обрядової лексики:

1) номінації обрядодійств, днів тижня та пов’язаних з ними обрядів (Великдень, Великий піст, Шутковий тиждень, Вербна неділя, Чистий четвер, Страсна п’ятниця, Обливальний понеділок);

2) номінації великодніх атрибутів (паска, писанка, верба, рушник, свічка, сіль, хрін);

)   номінації ігор і танців (гаївки, навбитки, коток, кидка, вербова дощечка).

Детально проаналізуємо кожну тематичну групу.

Перша тематична група - номінації обрядодійств, днів тижня та пов’язаних з ними обрядів. На позначення обрядодійств, днів тижня та пов’язаних з ними обрядів використовуються такі лексеми: Великдень, Великий піст, Шутковий тиждень, Вербна неділя, Вербич, Вербниця, Лазарева субота, Чистий четвер, Страсна п’ятниця, Обливальний понеділок.

Великдень - одне з найбільших після Різдва Христового свят, яке відзначається в Україні ще з X ст. У фольклорних, релігійних і художніх джерелах зустрічаємо такі назви Великодня: Великодень, Великодні свята (святки), Світла (Свята) неділя, Свята Пасха, Воскресіння Господа Ісуса Христа [11: 69-70]. Підтвердження цього знаходимо в художній літературі: «Спекла мама на Великдень біленькі паски …»(М. Верес «Писанка»); «На Великдень на соломі, проти сонця діти грались собі крашанками» (Т. Шевченко)[31: 239]. Народна творчість теж зберегла в собі лексеми, на позначення цього свята: «на Великдень небо ясне та сонце грає - до багатого врожаю та теплого літа»; «якщо на другий день Великодня буде ясна погода - літо буде мокрим, якщо хмарна - літо буде сухе»; «Де вовк на Великдень зачує голос дзвонів, там буде цілий рік крутитися»; «Не к Різдву йде, а к Великодню: уночі тріщить, а вдень плющить»; «Не кожний день Великдень, а хліб не паска»[19: 96].

Слово «пасха» походить від давньоєврейського «песах» (проходження, перехід), тому що виникнення свята пов'язане з визволенням єврейського народу від єгипетського полону та проходженням ним пустелі. У Біблії говориться, що востаннє Ісус Христос відзначив це свято у четвер, який потім назвали Великим, під час Таємної вечері зі своїми учнями.

У перший день свята з червоним яйцем вітають одне одного словами «Христос воскрес!» і чують у відповідь: «Воістину воскрес!». Таке вітання часто звучить у великодніх гаївках:

Ой на горі жито, жито,

На долині - овес.

Як задзвонять усі дзвони,

Скажуть: «Христос воскрес!»

Як задзвонять усі дзвони,

Чути аж на гору.

Збирайтеся, люди добрі,

До Божого дому [13: 279].

 

Цілий день гудуть дзвони. Казали, хто в цей день подзвонить у дзвони, а головне - перший, у того врожай буде великий, особливо гречки. Великодніх дзвонів, гадають, боїться всяка нечисть і зі страху розбігається далеко по нетрях і прірвах. За народними спостереженнями, у цей день сонце «грає» по-особливому, «гуляє», а свячене яйце як символ життя, вірили, набуває магічної сили. Червоне яйце (кольору крові Христа) - ознака радості взагалі, а великодньої особливо. Великодня гра крашанками «на вбитки» і «качання яйцями» сягає ще дохристиянських часів. У свято водили хороводи, співали пісень. Вважалося, що хороводи - частина весняного магічного дійства, бо ходіння по колу, яке знаменувало рух сонця, мало сприяти швидкому пробудженню та розвитку природи. На Великдень перший раз зозуля кує тому в народі так і казали: на Великдень перший раз зозуля закує.

Святкування Великодня на Україні пов’язане з великою кількістю обрядових дійств, що знайшло своє відображення в мові. Перша неділя Великого посту називається «неділя збірна». У цей час уже зазвичай тане сніг, тому кажуть: «Неділя збір - тече вода з гір». У цю неділю дівчата варили колись кашу з маком і на короткий час закопували її в землю - «щоб недоля пропала»[ 5: 247].

Шостий тиждень Великого посту - Вербний тиждень. Його ще називають Вербовий, Вербич, Вербниця, Вербиця, Шутковим або Квітним [11: 74]. У такому значенні лексеми функціонують у фольклорних джерелах: «Прийде тиждень Вербовий - бери віз у дорогу дубовий»; «Прийшов Вербин, два кожухи тербин»; «Прийде Вербниця, назад земля вернеться»; «Світла Вербниця настала, Радість нам подарувала …» [19: 79].

Походження назви тижня зумовлене тим, що у Вербну неділю святять вербу. Звичай святити гілля дерев пішов від тих часів, коли люди встеляли пальмовим гіллям дорогу Ісусу. За легендою, коли Ісус Христос їхав верхи на віслюку, люди стелили на його шляху пальмові гілки. Це поклало початок звичаю святити гілки. А оскільки пальми на Україні не ростуть, то святимо вербові, відповідно до вибору наших далеких предків[26: 65].

Перед вербною неділею до церкви люди везуть вербове гілля, щоб зранку під час святкового богослужіння посвятити його. У цей день усі богобоязні люди обов'язково повинні піти до церкви, щоб посвятити вербу. Того, хто проспить процедуру освячування верби, по поверненні з церкви легенько б'ють свяченими гілками: Це не я б'ю, а верба б'є, за тиждень - Великдень! Коли верба вже посвячена священиком, діти один перед одним стараються встигнути проковтнути по кілька «котиків». За народними переконаннями, ці свячені «котики» вбережуть горло від хвороби. Народні знахарі широко використовували свячену вербу під час приготування цілющих настоїв і напоїв. Свяченій вербі приписувалися й інші магічні властивості, зокрема, виганяючи вперше худобу на пасовисько, треба обов'язково поганяти її свяченою вербою, щоб нечиста сила свійську тварину обминала. А якщо викласти за двері свячену гілку під час граду, то, за народними уявленнями, град припиниться.

Селяни поверталися з відправи, втикали більші галузки верби біля дороги чи на городі. Від того, очевидно, українські села завжди потопали у вербах. Їх приживляли обіч битих шляхів, ставків. Образ верби згадується у багатьох українських піснях, наприклад: В кінці греблі шумлять верби, що я насадила …[26: 67].

Із освяченою вербою пов’язано багато висловів, побажань, які стали традиційними. Приміром, молодь жартома била одне одного свяченим вербовим гіллям та при цьому промовляли такі слова:

Будь великий, як верба!

Будь багатий, як земля!

Будь сильний, як вода!

Обряд «биття» також мав магічну силу, за допомогою чого намагалися передати дітям найшляхетніші бажання - великого зросту, міцного здоров’я і щедрого багатства. При цьому нагадували: Верба красна б’є напрасно, верба біла б’є за діло.

У Галичині <http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%B0%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%B0> примовляли так:

Шутка б'є- не я б'ю, Віднині за тиждень Буде в нас Великдень!

Як бачимо, лексема верба містить глибоке символічне значеня, що підтверджують художні твори: «У Вербну неділю прадід приходив рано з заутрені й свяченою вербою зганяв Данилка з печі: «Верба хльос, бий до сльоз! Верба б'є, не я б'ю. За тиждень Великдень: будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля!»(Ю. Яновський)[11: 79]. Із символічним значенням зустрічаємо цей образ і в поетичних творах. Наприклад, О. Роговенко показує вважливість і радість Вербної неділі у своєму вірші «Світла вербниця», широко використовуючи великодню обрядову лексику:

Верба красна розцвітає, Про Великдень сповіщає І Спасителю під ноги Стеле гілочки розлогі.

Світла Вербниця настала, Радість нам подарувала, Край доріг і біля річки Вкрились котиком вербички.

Галузочки посвятили, Діток розуму навчили, Щоб здоровими зростали, Україну шанували [2].

На позначення останнього тижня перед Великоднем у фольклорних джерелах та в художній літературі носить такі назви: Чистий, Жилавий, Білий, Вербний, Цвітний (Квітний) тиждень, тощо. На Галичині Вербний тиждень ще називали Шутковим. Цей тиждень пов’язаний з багатьма обрядодіями. Починаючи з понеділка, кожен день мав своє призначення. Серед них особливо визначалася Чорна середа, Чистий або Живильний четвер, Великодня п’ятниця та Страсна і Великодня субота.

На Вербному тижні віруючі люди дотримуються посту так само суворо, як і в перший тиждень. Перший понеділок називали «Жиляним», або «Жилавим» понеділком, бо обов’язково пекли на черені або на сухій сковороді прісні коржі - «жиляники», «жиловики», «жиловці», «жалованики», «дужики», «жильні коржі», «жильники». Їх споживали, вірячи, що вони додають сили, від них можна стати жилавими, дужими - звідси й назва.

Найважливішим днем тижня є четвер, який називається чистим, світлим, великим, страсним або живним. Чистий четвер - це день весняного очищення. Ще вдосвіта, до східсонця селяни чистили в стайнях, коморах, на подвір’ї, в хатах - все повинно бути чистим і виглядати по-святковому. У саду і на городі господар згрібав на купу торішнє листя, бадилля бур'янів та сухе ріщя і підпалював - «щоб очистити землю від морозу, зими, смерти і всякої нечисти». У такому значенні ця лексема функціонує у художній літературі: Чистий четвер - чистий, вдосвіта піднявся, ще до сходу сонця начисто скупався[3].

У Чистий четвер господині, поруч з іншою роботою, готували сіль для великоднього столу. Вони брали грудку солі, загортали її в ганчірку і клали у піч. Коли ганчірка вже обгорить, сіль збирали і зберігали до Великодня. Вранці на Великдень, як прийдуть з церкви і сядуть за стіл розговлятися, господар клав цю сіль на хлібину і все це ставив на покутті під образами. Цю сіль зберігали і давали худобі при шлункових недугах.

Увечорі в церкві відправляються «Страсті». У селах і містах люди намагалися зберігати урочистий спокій і додержуватися тиші: ні сміху, ні співів, навіть голосних розмов на вулицях в час, коли в церкві читалися євангелії, чути не було. Стоячи в церкві під час читання євангелії, не можна куняти, бо «нечиста сила занесе в пекло».

Люди, повертаючися з церкви, намагалися донести додому «страсну» свічку так, щоб вона не погасла. Полум'ям страсної свічки випалювали хрест у хаті на сволоці - «щоб лиха нечисть хату минала». Хворі на пропасницю шкребли сажу з «страсного хреста», розводили в свяченій воді і пили, як ліки. Якщо полум'ям страсної свічки випалити хрест на воротях, то в двір не забіжить «поганий собака», тобто «нечиста сила», що в цей вечір бігає по землі, взявши на себе таку подобу[5: 134].

Хто дуже хотів бачити відьму, той в кожний четвер Великого посту робив борону з осикового дерева, а в Чистий четвер кінчав її. Прийшовши з церкви додому, йшов з запаленою свічкою в корівник, сідав за тією бороною і тоді міг би бачити відьму, якби вона прийшла до нього в корівник. Протягом усього посту, щочетверга, кидали на горище по одному поліну дров, а в Чистий четвер цими дровами палили піч і сподівалися, що відьма прийде до хати просити вогню.

Прийшовши з церкви, йшли зі свічкою в стайню і там ніби бачили домовика. Так само ходили в клуню і в комору. Страсна свічка в народному віруванні, як бачимо, мала велику магічну силу. Крім того, народ вірив, що ця свічка в скрутний час стає людям у пригоді; її запалювали перед святими образами, коли на мешканців дому нападав страх. Так, під час великої грози запалювали страсну свічку, «щоб грім хати не спалив». Тому страсна свічка ще називалася «громичною» або «громицею». Запалювали цю свічку і при тяжкій хворобі людей або худоби, а також під час тяжких пологів; давали в руки вмираючому. Пасічники з цією свічкою ходили до бджільника. У день Стрітення, запалювали «громичну» свічку - «щоб літо зиму побороло». Від цього Стрітення ще називається «Громицею».

На Чистий четвер на Поділлі хлопчаки робили дерев'яні стукалки; їх називали також «довбешки» або «калатала». Як тільки задзвонять при читанні євангелії дзвони, хлопчаки починали стукати у дзвіницю, якщо вона дерев'яна, в ограду або в дошки - щоб «відганяти нечисту силу». Це стукання повторювалося кожний раз, коли починали гудіти дзвони, і уривалося разом з ними, триваючи таким чином до кінця Страстей.

Отже, на ґрунті національно-культурних традицій, пов’язаних з Чистим четвергом сформувалось національне-характерологічне значення лексем «свічка», «нечиста сила», «дзвін».

У Страсну п'ятницю віруючі люди нічого не їдять до виносу плащаниці з вівтаря на середину церкви. Не можна також ні шити, ні прясти, ні рубати дрова. Не можна також співати. З таким значенням лексема «Страсна п’ятниця» функціонує у фольклорі: «хто співає в Страсну п'ятницю, той на Великдень плакати буде»[19: 142].

Великодня суббота - остання субота перед Великоднем, останній день Великого посту, шостий день Страсної седмиці (Страсного тижня). День останнього богослужіння перед днем Воскресіння Христа, останнього приготування господинь до великого свята[11: 72]. Ця лексема позначена глибоким національ-культурним нашаруванням, пов’язаним з великою кількістю обрядовій. Наприклад, у творі Г. Квітки-Основ'яненка знаходимо: «Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди iмберю, бiбкiв, шапрану, i спеклася паска i висока, i жовта, i ще у печi зарум'янилась»(«Маруся») [14: 69].

Великодній тиждень - тиждень, що триває після Великодня. Існують ще такі лексеми на його позначення: Пасхальний тиждень або Світлий тиждень. Найголовніше значення має другий день після Великодня. У понеділок ходять один до одного в гості, христосуються та обмінюються писанками. На його позначення використовують лексеми Волочільне, Волочебне, Волочіння, Волочінник. На знак старовинного обряду очищення саме в цей день хлопці обливають дівчат холодною водою. Тому цей день ще називать Обливальним або Поливальним понеділком. У народі казали, що кого облили, той буде здоровий, а мокрий стане багатим.

Другу тематичну групу утворюють номінації великодніх атрибутів (паска, писанка, рушник, свічка, сіль, хрін тощо). Найголовнішим атрибутом Великодня є великодній кошик, у який для освячення, крім головних продуктів - паски та яєць, кладуть ковбасу, шинку, масло, сир, писанки, хрін, сіль.  великодній обрядовий лексика етнолінгвістика

Паска - солодкий здобний високий хліб циліндричної форми, що, за православним звичаєм, випікається до Великодня. Символізує вічність людського життя, бо «без хліба - нема обіда», як каже народна мудрість. Цей обрядовий хліб освячується разом із іншими продуктами харчування - крашанки, писанки, ковбаса, хрін. Все це дійство є відгомономдохристиянських жертвоприношень [11: 435].

Лексема «паска» позначена особливим емоційним забарвленням, оскільки з нею пов’язано чимало прикмет, що підтверджують художні твори: «Постановили зараз паску... Та й мудра ж придалась!.. Височенька, легесенька, чепурна, не репнула. А як її помазали зверху шапраном, так аж полискується, жовта та прежовта! Хоч би і у якого пана така була!» [14: 341]; «Ґаздиня вже вчиняє посад. Місить тісто з побожними думками, стараючись гнать від себе всяку злість і нечисть» (Г. Хоткевич) [11: 435].

Як бачимо лексема «паска» характеризується такими постійними атрибутами як висока, легка, жовта, радісна тощо. Сир та масло - це молочні страви, а молоко є первотвором, сировиною, яка не походить з діяльності людських рук, а є даром природи. У народі казали, якщо мати годує свою дитину молоком, то само сир і масло є символами жертовності та ніжності Бога. Писанки і крашанки символізують нове життя, воскресіння, достаток, вічний рух. Сіль - один із необхідних продуктів у житті людини, який додає смаку їжі. «Сіль означає якість зв’язку, оскільки союз між Богом і людьми відновлений через хрест і Воскресіння. Віруючий має зберігати чистоту свого серця, щоб наслідувати Христа, який сказав: «Ви - сіль землі» (Мт. 5:13) Шинка-ковбаска вказує на годоване теля, яке звелів заколоти добрий батько після повернення блудного сина додому. Це символ душевної радості, що приходить від сповнення людиною Божої волі. Хрін робить людину міцнішою, як міцнішає християнин, прийнявши тайну сповіді під час Великого посту. Посвячений у Великдень хрін має здатність охороняти родину від хвороб. З таким значення ця лексема функціонує в фольклорі: «Хрін та редька живіт упушили, мед та горілка все те потушили»[11: 626].

Вічнозелена рослина (букшпан або мірта) - символ безсмертя і вічного життя. Неодмінними атрибутами пасхального кошика є рушничок та свічка. Рушничок - це багатство ниток, сплетених любов’ю і розумом. Нитка символізує життя. Плетіння нитки є також символом вічности, бо це процес, який можна продовжувати безконечно. Свічка - світло, яке виноситься назовні між людей. Народні назви великодніх страв і атрибутів позначені глибоким символічним значенням, оскільки є важливою частиною свята, за допомогою яких, людина долучається до високого і вічного: «Полагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранцi з батраками понесла до церкви на посвящення паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало i грудку солi i, розiславши на цвинтарi у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як мати навчила, бо Настя пiсля недуги не пiшла з двора» («Маруся» Г. Кв.-Основ’яненко)[14: 107].

Святкування Великодня в Україні пов’язане також з різними розвагами та іграми, які тривають три дні після Святої неділі, тому третьою тематичною групою ми об’єднали номінації ігор і танців (гаївки, навбитки, коток, воротар, вербова дощечка) Пов’язані з ними дії та ритуали формують їх внутрішню форму, а також вказують на символічне значення.

Гаївка, гагілка, ягїлка - це танково-ігрова переважно дівоча пісня, яку співають лише на Великдень. Часто гаївки мають діалогічну форму, поєднуючи спів з танком, мімікою, сценічною грою, тому розрізняють хороводні та ігрові гаївки. У деяких місцевостях назву заміняють назвами окремих ігор («Галя», «Кострубонько», «володар» або «воротар», «жук»). Зміст гаївок був різноманітний: славили прихід весни («А вже весна скресла квітами»), імітували відповідними рухами господарську працю («Ой, чи бачив ти, як сіють мак», «Ой, зацвіли огірочки», «Стелися, горошку, в три листи»), співали пісні про кохання («Ой, кину я кладку через сіножатку», «Ми голубку ізловили»). Гаївки грали три великодні дні аж до пізнього вечора. Все це відбувалося біля церкви, а по закінченні, взявшись попід руки хлопці й дівчата йшли з піснею від церкви через село на майдан. Востаннє гаївки водили через тиждень після Великодня, у Провідну (Поминальну) неділю.

Ой виводім ягілоньки цілий день,

Бо ми знаєм, що то нині Великдень (гаївка) [11: 126].

Дівчата, як квітки, - «жучка» Виводять коло церкви. Любов до ближнього палка, Поки життя не смеркн е (О. Неприцький-Грановський)[3].

На Великдень граються у крашанки. Найчастіше грають в «навбитки» та в «котка».

Навбитки - старовинна гра крашанками на Великдень, полягає в тому, що один тримає в руці крашанку, носком догори, а другий б'є носиком свого яйця. Потім б'є другий по кушці, тобто по протилежному кінці. Чия крашанка розіб'ється з обох кінців, той програв: він віддає свою крашанку тому, хто виграв. Гра навбитки - своєрідне мистецтво. Треба вміти взяти яйце так, щоб удар прийшовся якраз по центру, де шкаралупу найважче розбити, добре стиснути його в руці, але щоб не роздавити, бити з рівною силою з того й другого боку - хто б'є по нерухомій крашанці, має більше шансів виграти. Багато важить уміння вибрати для гри яйце з міцною шкаралупою: «Вдарила Маруся своєю писанкою в Орисину. Марусина на шматочки розбилася, трохи чистого, святочного одягу їй не поплямила, а Орисина ціла осталася. Вдарила Ганнуся об неї своєю - і Ганнусина луснула. Спробувала Христя - і її писанка розпалася. А Орисина ціла, ще й рада, що всі інші писанки побила» [29: 10].

Кітьки, або коток - варіація гри крашанками: їх треба котити по землі. У "котка" грають так: з похилого місця, з перепоною внизу, котять яйця, одне за одним, намагаючись котити так, щоб попасти своєю крашанкою в крашанку партнера. Правило: хто частіше попадає, той більше виграє. Інший варіант - чиє яйце покотиться далі, той і виграв. Раніше ця гра була популярнішою від гри навбитки. Іноді вислів " гратися у кітьки " вживається у значенні: хитрити один перед другим, щоб своє тільки показати і з рук не випустити, а чуже забрати.

Ходити оборога - народна святечна гра на Великдень. Усередині церковної огорожі четверо осіб беруться одне за одного руками, а двоє стоять у них на плечах і так ходять[9: 406].

Воротар -давня весняна гра-хоровод, в якій дві дівчини («воротарі») стають, узявшись за руки, а інші дівчата перед ними просять їх пропустити через «ворота» піснею: «Воротарю, воротарчику, відчини ворітонька! - Хто воріт кличе? - Князеві служоньки. - А що за дар везуть? - Золоте зернятко. - Ой ще ж бо нам мало! - Що ж ми вам додамо? - Що ви нам додасте? Дочку мізиночку, молодую дівоньку в рутяному віночку»[9: 118]. Наприкінці пісні воротарі підносять руки, і всі дівчата проходять попід їхніми руками. Гра, пов'язана з приходом нового хліборобського року, символізувала небесні ворота, що відчинялися назустріч народженому сонцю.

Вербова дощечка - давня гра, яку ще називають жук, або жучок, рученько. В її основі лежить символіка кладки чи моста, якими дівчина переходить від підліткового і дівочого до заміжнього (родинного) життя. Через цей чарівний місточок приходить щастя одруження, родинного життя. О. О. Потебня вважає в цьому ще давнішу паралель: міст - небо, по якому ходить сонце. Також він зазначає, що в цій пісні слово «леліє» вжито не випадково, бо в її двозначному змісті - світити й дивитися - воно нагадує веснянки, в яких «леліє» верба-сонце. Саме тому й співається про «вербову», а не яку іншу дощечку.[9: 75] Дівчата стають у два рядки, лицем одна до одної, беруться попарно за руки і «творять» тим самим «дощечку», по якій пускають дівчину-підлітка. При цьому співають:

Біля мого мостечка, мостечка.

Біля мого мостечка, мостечка,

Там стояла Настечка, Настечка.

Вмивалась не росами, росами,

А дрібними сльозами, сльозами:

”Коли милий приїде, приїде,

Що Настонці привезе, привезе?

Сап’янові чоботи, чоботи

Косівської роботи, роботи.

В Станіславі куплені, куплені,

В Криворівні згублені, згублені![13: 172].

 

Отже, аналіз великодньої обрядової лексики засвідчив її щільний зв’язок з обрядодіями, ритуалами, віруваннями українського народу, його первинними міфологічними уявленнями, які формують історичний шар означеного виду лексики та глибоке символічне значення.