Польська та українська шляхта у період після Люблінської унії 1569 р.

 

Після прийняття Люблінської унії польська шляхта, яка звикла до рівноправ’я зіткнулась із таким явищем як неприхована погорда князів щодо своєї вищості над, якою б то не було, елітою. Це дуже обурювало польську та литовську верхівку. А на українських землях, що стосується корінного українського народу було зворотна ситуація. Люди потребували князівської влади, народу потрібен був князь, бо наявність правителя закладена у підвалини повноцінної держави. Цим користувалися амбітні представники елітарної верхівки, минулий князівський двір. За допомогою маніпуляції геральдичними фактами почали знаходитись псевдо нащадки князів.

Польська і українська шляхти не є однаковими за своїми звичками, бажаннями, статусом. Якщо перша звикла до того, що їй надана рівноправність, часто умовна але показова, то друга від давніх часів звикла до своєї "другості", певної підпорядкованості, розподілу. Князь, його наявність, був закладений в розуміння елітарної верхівки, не зважаючи на велике бажання до влади, свободи від утисків тощо. Можна сказати, що великі масштаби впливу князя на різні сфери духовного життя тогочасного українського суспільства були складової ментальності тієї епохи. Справа у панівному місці князя в ієрархії українського суспільства. Для всіх верств населення був звичним такий розподіл влади:

) Князі;

) Зем’яни-шляхта, тобто усі "благороднонароджені";

) Королівські бояри - військовий інститут, який виконував функцію озброєного захисту влади. Це була проміжна верства між простолюдом і шляхтою.

Слід сказати кілька слів про безпосередньо земельну окупацію польської шляхти після утворення Речі Посполитої. Александр Яблоновський називає її "колонізаційним походом", а Михайло Грушевський "культурно - політичним наступом".

Одним з наслідків унії було те, що вона скасувала міжнародний кордон між Волинню, Центральною Україною і Поділля, Галичини та Польщі, звичайно.

 

 

 

За даними наданими книгою Яковенко, які представлені ліворуч, можна судити про те, яка відсоткова різниця між землеволодінням місцевої та прийшлої шляхти в зазначений період часу. З цього можна зробити висновок, що колонізація української землі у період Речі Посполитої не мало такого "жорстоко окупаційного" характеру.

Землеволодіння також могло набуватись в наслідок між шляхетських шлюбів польської, білоруської, литовської та української знаті. Таким чином, шляхом консолідації різних знатних родів, утворювались нові сім’ї еліти. Тепер це була українська еліта, бо жила на території сучасних українських земель. З цього можна зробити висновок, що проблема денаціоналізації певним чином витікала і з того, що українську еліту ХVІ - ХVІІ століття складала "дуже строката народність". Тобто, не було, як такої, чисто української знаті. Тому захищати в повному обсязі права, волю та інтереси українського народу було вигідно і за переконаннями не всім. Така ситуація складалась переважно на Волині, Північній та Центральній Київщині. У той самий час Брацлавщину та Південну Київщину денаціоналізовував інший чинник - інтенсивне придбання маєтків дрібного та середнього автохтонного панства польськими магнатами. Магнати - це представники королівської адміністрації. За висловом Михайла Грушевського такий контроль дозволив шляхті тримати "руку на пульсі українського життя". Звісно, ні про яку націоналізацію та покращення стану українських земель мова не йде. Надмірна кількість випадків покупки земель козацького ареалу королівськими магнатами з великою швидкістю вело державу до катаклізму. Польські магнати відіграли роль прискорювачів "вибуху". Їх честолюбство, оточення себе військами, слугами та іншим виявам зверхності тільки посилювали ворожі почуття до себе, призводили до конфліктів на різних рівнях і релігійної суперечності. І хоч факти свідчать про те, що наступ польського землеволодіння та земле купівлі не був аж таким всеохоплюючим, але у свідомості українців західні "колоністи" асоціювались із всім негативним, із всіма змінами на гірше. Бо польські королев’ята були носіями нового, чужорідного режиму. Цю суму протиріч і незадоволень, що примножувались у соціальній, політичній, побутовій та релігійній сфері Богдан Хмельницький вивів у таку тезу "Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть". Від цього моменту, можна сказати, бере свій початок козацько-селянське повстання або народно-визвольна війна під проводом Федора Зіновія, який назвав себе Богданом Хмельницьким.

Висновок

 

Дослідивши історичні факти, зробивши власні умовиводи, ми можемо зробити такий висновок. Українська еліта періоду кінця XIV - початку XVII ст. сформована не з самих українців. З другої половини цього періоду ми бачимо тенденцію до того, що українську шляхту, окрім українців, складають поляки, литовці, росіяни, білоруси. Це є одною з причин того, що вона не захищає інтереси українського народу, а, часто, навпаки погоджується обмежувати і утискати права селянства чи козацтва в своїх цілях. Протягом цього періоду ми бачимо, що головними причинами денаціоналізації саме української шляхти є амбітне бажання бути при владі та збагачуватись. Починаючи від інкорпорації українських земель Литвою за сприяння панства і закінчуючи певною заздрістю української верхівки до іноземних статків на території "їх країни", ми спостерігаємо цю негативну тенденцію в рядах заможних верств населення України. Якщо розглядати в цілому людство, такі бажання є складовою людини. Дехто бореться, протистоїть цьому, а дехто робить все можливе, щоб не втратити своє і, за можливості, прибрати до рук чуже. Такі настрої мала і панівна верхівка південно-західного руського народу. Не тільки протягом цих, більше як трьох, століть існувала проблема підвищення власних інтересів над народними. Вона не закінчилась на початку козацького повстання, але, підводячи підсумки під нашою темою, скажу, що вважаю людську жадобу чи не найголовнішою причиною денаціоналізації, яка привела країну до занепаду і втрати автономії чи, навіть, незалежності.