Помірковане захоплення руських земель Великим князівством Литовським

Зміст

 

Вступ

1. Помірковане захоплення руських земель Великим князівством Литовським

2. Польська колонізація українських земель

3. Духовний тиск Польщі на український народ

4. Вілененьська унія. Покращення становища Литви

5. Польська та українська шляхта у період після Люблінської унії 1569 р.

Висновок

Список використаної літератури

 

Вступ

 

Історія знаті у період входження земель Південно-Західної Русі до складу Великого Князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої нерозривно пов’язана із проблемами та подіями території життя українського народу. Багаті люди були завжди, завжди є ті, хто згоден поступитись інтересами народу або країни, аби збагатитись самому чи мати владу різного типу, різних рівнів. Ця робота присвячена висвітленню історичних подій періоду Литовсько-Польської інкорпорації земель минулої Київської Русі (та території сучасної України), а також представлення проблеми денаціоналізації української еліти на тлі вищезгаданих подій (інкорпорації).

Слід сказати декілька слів про те звідки з’явився клас знаті на території минулої Київської Русі. Ця верства суспільства утворилась ще за Княжої Держави. За ієрархією влади, яку запровадили ще найперші київські князі, існувала, так звана, дружина князя. Тобто, військо, що безпосередньо підкорялось князю і виконувало роль його "тіло охоронця". Згодом "офіцери" цього війська перетворились на, щось на зразок, бояр при московському князеві. Та їх частина, що мала більш тісніші зв’язки із князем, утворювала, так званий, княжий двір. Інша частина - така собі немаленька група людей, мала досить значимі шматки землі для свого користування. Часто вони давали цю землю своїм васалам і ставали уже феодалами. Так створювався феодальний устрій держави. Більшість істориків схильна називати Київську Русь феодальною державою.

У кінці ХІІ - початку ХІІІ посилилась феодальна роздробленість таких бояр, поглибився конфлікт між знаттю і правителями, князями, та й міжусобні протистояння дітей князя призвели до того, що монголо-татари, прийшовши з Півдня, окупувала руську територію. Частину бояр та княжого двору було винищено, частина втекла на більш безпечні території. Дехто вирішив співпрацювати із татарами і став платити ясир зі своїх володінь.

люблінська унія колонізація земля

Татарська держава зміцніла і почалися золоті роки Золотої Орди. Це тривало більше як три сотні років. Причому, якщо попервах політика золотоординців була спрямована на генерацію конфліктів, конфронтацію окремих груп руських феодалів, то приблизно в середині ХІV століття, за нездатності ефективно протидіяти поступовому об’єднанню Русі, правителі Орди кидають всі сили на розпалення і підтримку конфліктів між дуже сильними державами Східної Європи - Московським великим князівством та Великим князівством Литовським. Ці князівства сформувались в ХІV ст. переважно за рахунок давньоруських земель.

Висновок

 

Дослідивши історичні факти, зробивши власні умовиводи, ми можемо зробити такий висновок. Українська еліта періоду кінця XIV - початку XVII ст. сформована не з самих українців. З другої половини цього періоду ми бачимо тенденцію до того, що українську шляхту, окрім українців, складають поляки, литовці, росіяни, білоруси. Це є одною з причин того, що вона не захищає інтереси українського народу, а, часто, навпаки погоджується обмежувати і утискати права селянства чи козацтва в своїх цілях. Протягом цього періоду ми бачимо, що головними причинами денаціоналізації саме української шляхти є амбітне бажання бути при владі та збагачуватись. Починаючи від інкорпорації українських земель Литвою за сприяння панства і закінчуючи певною заздрістю української верхівки до іноземних статків на території "їх країни", ми спостерігаємо цю негативну тенденцію в рядах заможних верств населення України. Якщо розглядати в цілому людство, такі бажання є складовою людини. Дехто бореться, протистоїть цьому, а дехто робить все можливе, щоб не втратити своє і, за можливості, прибрати до рук чуже. Такі настрої мала і панівна верхівка південно-західного руського народу. Не тільки протягом цих, більше як трьох, століть існувала проблема підвищення власних інтересів над народними. Вона не закінчилась на початку козацького повстання, але, підводячи підсумки під нашою темою, скажу, що вважаю людську жадобу чи не найголовнішою причиною денаціоналізації, яка привела країну до занепаду і втрати автономії чи, навіть, незалежності.

Зміст

 

Вступ

1. Помірковане захоплення руських земель Великим князівством Литовським

2. Польська колонізація українських земель

3. Духовний тиск Польщі на український народ

4. Вілененьська унія. Покращення становища Литви

5. Польська та українська шляхта у період після Люблінської унії 1569 р.

Висновок

Список використаної літератури

 

Вступ

 

Історія знаті у період входження земель Південно-Західної Русі до складу Великого Князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої нерозривно пов’язана із проблемами та подіями території життя українського народу. Багаті люди були завжди, завжди є ті, хто згоден поступитись інтересами народу або країни, аби збагатитись самому чи мати владу різного типу, різних рівнів. Ця робота присвячена висвітленню історичних подій періоду Литовсько-Польської інкорпорації земель минулої Київської Русі (та території сучасної України), а також представлення проблеми денаціоналізації української еліти на тлі вищезгаданих подій (інкорпорації).

Слід сказати декілька слів про те звідки з’явився клас знаті на території минулої Київської Русі. Ця верства суспільства утворилась ще за Княжої Держави. За ієрархією влади, яку запровадили ще найперші київські князі, існувала, так звана, дружина князя. Тобто, військо, що безпосередньо підкорялось князю і виконувало роль його "тіло охоронця". Згодом "офіцери" цього війська перетворились на, щось на зразок, бояр при московському князеві. Та їх частина, що мала більш тісніші зв’язки із князем, утворювала, так званий, княжий двір. Інша частина - така собі немаленька група людей, мала досить значимі шматки землі для свого користування. Часто вони давали цю землю своїм васалам і ставали уже феодалами. Так створювався феодальний устрій держави. Більшість істориків схильна називати Київську Русь феодальною державою.

У кінці ХІІ - початку ХІІІ посилилась феодальна роздробленість таких бояр, поглибився конфлікт між знаттю і правителями, князями, та й міжусобні протистояння дітей князя призвели до того, що монголо-татари, прийшовши з Півдня, окупувала руську територію. Частину бояр та княжого двору було винищено, частина втекла на більш безпечні території. Дехто вирішив співпрацювати із татарами і став платити ясир зі своїх володінь.

люблінська унія колонізація земля

Татарська держава зміцніла і почалися золоті роки Золотої Орди. Це тривало більше як три сотні років. Причому, якщо попервах політика золотоординців була спрямована на генерацію конфліктів, конфронтацію окремих груп руських феодалів, то приблизно в середині ХІV століття, за нездатності ефективно протидіяти поступовому об’єднанню Русі, правителі Орди кидають всі сили на розпалення і підтримку конфліктів між дуже сильними державами Східної Європи - Московським великим князівством та Великим князівством Литовським. Ці князівства сформувались в ХІV ст. переважно за рахунок давньоруських земель.

Помірковане захоплення руських земель Великим князівством Литовським

 

Одна з причин успішного наступу Великого князівства Литовського на Русь було те, що литовські правителі вміло змогли скористатись феодальною роздробленістю і споконвічне прагнення слов’янських народів ліквідувати загрозу і залежність (в даному випадку) від Золотої Орди. Цю тезу вперше сформулював польський історик Х. Ловмянський. Через дослідження Грекова, ця теза отримала поширення у вітчизняній історіографії.

Розгорнутий наступ литовських феодалів на землі Південно-Західної Русі почалось в 20-х роках і продовжувалось до середини 60-х років ХІV ст. Він тривав у 2 хвилі: перша, під час якої було приєднано Володимир-Волинський, Галич, Київ. І друга хвиля, під час якої вплив Литви поширився на Волинську, Подільську, Київську та Чернігово-Сіверську землі.

Приєднання до Литви південноруських земель мало переважно мирний характер. Просування литовців на українські землі супроводжувалось як відвертим захопленням території, так і встановленням взаємовигідних стосунків з пануючою верхівкою на цих землях, що добровільно визнавали литовську зверхність. Саме часткове співпадіння цілей литовських феодалів та бояр південно-західної Русі могло гарантувати литовській владі перспективи безпечної окупації східних земель, за умови надання правлячій верхівці минулої Русі класових привілеїв, закріплення їх влади, а, також, посилення феодальної експлуатації простого люду, як для литовців, так і для автохтонних бояр. Українська та білоруська еліти визнавали владу Литовського царства тому, що князь Гедимін, а, згодом, його син Ольгерд вели помірковану, мудру інкорпорацію українських земель. Князі литовські включали руські землі переважно не силою зброї, а чисто формальною згодою української та білоруської верхівок визнати свої володіння територією Литви. Те, що місцеві феодали схильні до згоди із правлячими колами Литовського князівства було видно уже з початку окупації Південно-Західної Русі. Еліта наших земель була не проти збільшити утиски та погіршити життя свого народу за рахунок західних завойовників. Хіба це не є зреченням народних ідеалів чи, навіть, моральних якостей? В цьому і полягає велика проблема денаціоналізації української еліти.

Більшість сучасних істориків-фахівців поділяють думку, що збройне протистояння у боротьбі за українські землі відбувалося переважно між литовцями та іншими чужинцями - претендентами на спадщину Київської Русі. Такої думки дотримуються О. Бойко, В. Борисенко, В. Смолій, О. Русіна, О. Гуржій та інші.

В свою чергу правителі руських областей допомагали Литві у завоюванні інших, більш східних, земель продуктами, зброєю, обладунками, одіжжю, поповненням війська тощо. Так, наприклад, в кінці 1361 - на початку 1362р. київський князь і місцеве боярство добровільно визнали владу Ольгерда, надавши йому допомогу у просуванні на схід. Ті українські землі, що ввійшли до складу Литовської держави значились власністю династії Гедиміновичів. Таке визнання було своєрідною подякою української знаті за ненасильницьке приєднання руських земель до складу Великої Литви і уладнання справ з татарами. Один з руських літописців зазначав, що Ольгерд: "багато земель і країв завоював, і ґради, і княжіння узяв собі…", а також: "…не стільки силою, скільки мудрістю воював…".

Протягом другої половини XIV - початку XV ст. відбулась часткова асиміляція литовців у потужному слов'янському масиві. Про "ослов'янення" литовських правителів свідчать такі факти: численні шлюбні зв'язки литовської і місцевої знаті, розширення сфери впливу руського православ'я на терени Литовської держави, утвердження "Руської правди" державною правовою основою, визнання руської мови офіційною державною мовою, формування структури князівської адміністрації, був відновлений адміністративно-територіальний устрій, характерний для Київської Русі; територія була поділена на удільні князівства, які являли собою автономні державні утворення. Все це заохочувало українську верхівку підтримувати литовців, а низи не чинити опору володарюванню Литви. Все це обумовило зближення литовської і руської знаті, "ослов’янення", "обрусіння" литовських князів, які одружувалися з руськими княжнами й бояринями, переходили у православну віру, переймали місцеву мову, побут та звичаї.

Хоч так багато, на перший погляд, було зроблене щоб "старовини не рушити і новини не вводити", литовська інкорпорація внесла деякі зміни в адміністративно-територіальний устрій земель Київської Русі. Наприклад, влада була забрана з рук українських князів і передана литовським намісникам. Національна знать, українська еліта, була відсунута від влади на вищих щаблях правлячої системи. Правління Ягайла (1377-1392) започаткувало централізацію українських земель. В решті решт це призвело до ліквідації удільних українських князівств і поступової втрати українськими землями своєї автономії.