Польська колонізація українських земель

 

Польська колонізація українських земель почалась майже одночасно з литовською. Але вона мала зовсім протилежний характер і методи. Казимір Великий (1320-1370), заручившись підтримкою угорського короля і обравши час коли саме помер Юрій ІІ Болеслав - останній незалежний правитель Галичини, польський самодержець почав експансію на сході. Вона провадилась під гаслом захисту прав західноруських католиків. Звичайно, населення чинило значний опір такому насильницьким діям. Навіть бояр Галичини не влаштовувала така "політика" і вони піднімали повстання проти військ Польщі. Одне з таких повстань було повстання боярина Дмитра Дедька після захоплення Львова. Запросивши на допомогу татар, повстанці звільнили свої землі та пограбували велику територію Польщі. Казимір ІІІ був вимушений піти на компроміс. Після смерті Дедька у 1344 почалась нова хвиля змагань за Галицько - Волинську землю.

В 1349 р. Казимир III розпочав другу широкомасштабну експансію на українські землі, мотивуючи її як хрестовий похід проти язичників-литовців та схизматиків-православних. У 1366 р. після тривалого збройного протистояння польська держава підпорядкувала собі Галичину і частину Волині. Наступний король Людовік Угорський (1370-1382) продовжив політику попередника. Він призначив намісником у Галичину Владислава Опольського, знівеченого польського князя, якому надав право титулуватися "Божою милістю пан і дідич руської землі", користуватися власною печаткою і карбувати монети. З благословення польського короля Владислав дозволяв собі нехтувати місцевим населенням, оточував себе німцями, поляками, волохами. Така політика як короля, так і намісника не могла не обурити українське панство. Адже вони звикли і прагнули панувати, а тут їх не допускають до правління. Вони, можливо, вже почали подумувати про якийсь бунт, або заворушення. Треба лишень знайти підтримку, вдалий момент і привід.

А намісник продовжував чинити свавілля. Повністю підтримуючи католицьку церкву, він дістав папську буллу з дозволом засновувати католицькі єпископства. В 1375 р. у Львові було засноване католицьке архієпископство, згодом єпископати з'явилися в Перемишлі, Володимирі, Холмі. Католицька церква, що пустила своє коріння в українських землях, поступово перетворилась на найбільшого в Галичині землевласника. На нещодавно приєднаних землях з'явилися католицькі монастирі й церкви, що обслуговували прийшлих польських та німецьких феодалів, а невдовзі й місцеву галицьку покатоличену знать. Бо просто не звертати увагу на них було б нерозумно, з точки зору "не наживати собі ворогів в тилу". Католицька віра як майже офіціальна, поблажки та свободи для католиків і розширення впливу папської церкви в принципі частково задовольняли ополячену українську знать. Утисків зазнала і мова корінного населення. Вже в середині XIV ст. руська мова була витіснена з ділової сфери цих земель, і офіційною мовою Галичини стала латинська.

Наприкінці XIV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських і польських феодалів почати процес об'єднання двох держав. Землі України - тодішньої Південно-Західної Русі - стали об’єктом гострого суперництва сусідніх держав - Польщі, Литви, Московського князівства, Кримського ханства. Саме в цей час наростав тиск на Польщу Тевтонського ордену, а спроби частини польських шляхтичів створити політичний блок з Угорщиною провалилися. Литва також потерпала від агресивних дій тевтонців, а ще більше від натиску Московського князівства, яке відверто претендувало на патронаж над землями колишньої Київської Русі. Крім того, з 1382 р. Велике князівство Литовське переживало етап громадянської війни, яка ослабляла державу. Спільні інтереси й проблеми підштовхнули суперників - Литву і Польщу - назустріч одне одному, змусили шукати компромісні рішення. 14 серпня 1385 р. в містечку Крево литовський князь Ягайло та польська королева Ядвіга уклали династичний шлюб. Він поклав початок військово-політичному блоку двох держав, а в березні 1386 р. Ягайло під іменем Владислава І став королем Польщі. Під тиском польських панів Ягайло приєднав Галичину не до Литви, а до Польщі, зобов'язавшись навічно зберігати її під польською короною. Ягайло доклав чимало зусиль, щоб реалізувати укладену в Крево угоду: сам похрестився за римським обрядом, здійснив масове хрещення литовців і змусив литовських князів підписати "присяжнені грамоти" на вірність королю Польщі. Але реальне об'єднання Литви і Польщі наштовхнулося на значні перепони, передусім з боку української і литовської знаті, що не бажали поглинання своїх земель Польщею. Українське панство знало що станеться з їхньою владою. Їх просто "посунуть" з правлячої верхівки як це вже було при Владиславі Опольському, а кому ж це приємно.

Протипольський рух очолив талановитий політик і військовий діяч, двоюрідний брат короля - Вітовт, в особі якого явно виражалась думка литовської верхівки, та й народу, про збереження політичної окремішності Великого Князівства Литовського. За словами сучасника, Вітовт тримав підвладні руські землі в "залізних кайданах".1392 р. противники об′єднання з Польським королівством домоглися проголошення Вітовта довічним великим князем Литви, що фактично означало анулювання договору в Креві. Одруження Вітовта з дочкою московського царя Василя І та підтримка позиції Литви з боку Тевтонського ордену завадили Польщі продиктувати свої умови литовцям. Таким чином, Кревська унія була втілена в життя тільки частково. Підпорядкувавши своїй владі Велике князівство Литовське, Вітовт вдався до централізації країни. На державні пости намісниками ставив литовців, витісняючи з посад православних українських князів. Намагаючись перебороти роздрібненість, він постійно переводив князів з одного місця в інше, не даючи глибоко пустити коріння в своїх землях. Нові тенденції багато в чому підривали права удільних князів, які через деякий час за своїми функціями почали все більше нагадувати служилих людей на взірець боярства. Разом з тим Вітовт частково зберіг інституції і звичаї долитовських часів, наприклад, народні віча, де збирались представники всіх верств населення, покарання дозволялись тільки після ухвалення рішення суду, яке можна було оскаржити у князя тощо.

Централізації держави сприяла і боротьба Вітовта проти автономних українських князівств, які намагалися здобути державну незалежність. Ця боротьба посилилася в 90-х роках XIV ст. Більшість українських князівств відмовилася визнати Кревську унію, а разом з нею владу як польського короля, так і великого князя литовського. В 1399 р. до Києва був присланий намісником представник Вітовта, його племінник Іван Гольшанський. Удільному устрою України було завдано першого серйозного удару.

Крім нововведень у внутрішньому державному житті Литовського князівства, Вітовт проводив активну зовнішню політику, що підняла його міжнародний престиж. Він захопив усі білоруські й українські землі, крім Галичини. Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі якого Вітовт збудував декілька фортець та портів. Щоправда, від політики південної колонізації довелося частково відмовитись після нищівної поразки литовського війська в 1399 році на річці Ворскла в бою з татарськими загонами. У цій битві Вітовт загубив більшість свого війська, спричинив каральну експедицію татар на українські землі, втратив Чорноморське узбережжя і перспективу розширити свої володіння за рахунок Московського князівства. За висловом одного з польських істориків, " у потоках крові потонули мрії Вітовта про об’єднання в межах Литовської держави всієї Русі, всієї Східної Європи"