Вілененьська унія. Покращення становища Литви

 

Отже, після поразки на Ворсклі похитнулися позиції Литви та й самого князя. Смоленськ відокремився від князівства, німці знехтували мирним договором і активізували напади на литовські землі. Все це, а також і невдоволення удільних князів та бояр змусило Вітовта йти на зближення з Польщею.

За умовами Вільненської унії 1401 р. литовські князі визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі, в тому числі й українські, мали перейти під владу польської корони. У битві під Грюнвальдом (1410) литовські, польські, білоруські та українські сили завдали німецьким лицарям нищівної поразки. Збройній експансії Тевтонського ордену на слов'янські землі було покладено край. Однак ця перемога знов загострила відносини Польщі і Литви, в якій посилилися прагнення до незалежності від польської корони. Щоб не втратити Литву, польський король змушений був піти на значні поступки Вітовту, вдовольнити частково територіальні претензії Литви, а також укласти нову унію, яка б зміцнила її позиції.

На сеймі в м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща все ж таки визнавала князювання великих князів у Литві, але їх обрання контролювалось і затверджувалось польським королем. Литовські феодали католицької віри були у рівних правах з польськими у вирішенні державних справ, в тому числі і в питанні обрання самодержців на польський та литовський престоли: великих князів литовських і королів польських. Але всім не догодиш і православні аристократи почували посилення дискримінації і відсторонення себе від джерел збагачення і вищих адміністративних посад. Городельська унія значно зміцнила становище Литви на міжнародній арені, надала можливість Вітовту знов кинути сили на колонізацію Причорномор'я.

Зрівняння в правах польських і литовських феодалів-католиків, надання їм права повністю розпоряджатися своїми землями і обіймати державні посади покликано було заохотити литовську верхівку триматися Польщі навіть до зради інтересам власного народу. Городельська унія немов би забила клин, стала яблоком розбрату між православними та католицькими феодалами, між православною народною масою і окатоличеною знаттю Великого князівства Литовського. Ця унія спричинила в українських землях глибокий розкол, посилила соціальний, національний та релігійний гніт.

Смерть Вітовта (1430 р.) призвела до значних змін у внутрішній і зовнішній політиці Литви. Новий уряд Великого князівства відмовився від політики колонізації на півдні. "Прикордонна" оборонна лінія була піднята на північ і стала на лінії замків Вінницького, Черкаського, Канівського районів.

Князі литовські та, за сумісництвом, ставлениками Польщі, не проводили самостійної політики і все більше потрапляли під вплив Польщі. Польська шляхта, для якої ціллю номер один було оволодіння балтійським узбережжям, використовувала будь-яку нагоду щоб послабити Литву.

Чим більше польський вплив на Литовське князівство підсилювався, тим більше українська еліта втрачала впливові політичні позиції. Казимір Ягайлович - великий князь - завдав нового і вагомого удару по автономії українських земель. У 1452 р. він ліквідував Волинське князівство і поставив у Волині свого намісника. Так само було ліквідовано самоврядування Київського князівства. Коли у 1470 р. помер київський князь Семен Олелькович, литовські правителі зажадали передачу престолу не спадкоємцю, а ставленику від Великолитовського князівства. Хоча кияни були невдоволені, король задовольнив це бажання. Намісником був призначений католик з Литви - Гаштовт. Такі події означали кінець і поклали край українській автономії. Таким чином Волинь, Київщина, Поділля були перетворені на однойменні воєводства, в яких керували намісники-воєводи. Вони підкорялись тільки владі великого князя. Землі воєводств поділялись на повіти, в яких певну владу мали старости. Посади воєвод та старост обіймали, як правило, місцеві феодали, яких князь щедро винагороджував за службу. Великі магнати входили до великокняжої Ради, без узгодження з якою князь не мав права видавати закони та розпорядження. Найвищі державні посади почали передавати у спадок в магнатських родах. В умовах повної та необмеженої влади литовських та місцевих магнатів православне населення українських земель перетворилось на об'єкт постійних утисків і окатоличення. Більшість місцевих українських феодалів дотримувалась угодовської політики і не поспішала захищати інтереси співвітчизників. Тут якнайкраще проявилась проблема денаціоналізації правлячого панства на українських землях.

Після того як Велике князівство Литовське зазнало двох серйозних поразок від татар на початку ХVІ ст. воно почало занепадати. Татари спустошили литовські володіння. Але Литва не опустила рук і виступила проти Московського царства на боці Ливонії у 1558-1583 р. разом із Швецією та Данією. Литовська держава була на порозі воєнної катастрофи. Виходом із цієї ситуації було об’єднання із Польщею. Російський цар захоплював все більшу і більшу територію-сусіда Литви та Польщі. Кримські татари здійснювали руйнівні набіги. Ці та інші причини слугували тому, що в період правління Сигізмунда ІІ Августа в Польщі розгорнулась цілеспрямована політика на польсько-литовське зближення. У цей самий час відбувається цілеспрямоване проникнення в Україну польського панства. Це могло стати причиною об’явлення Польщі українські землі своїми надбаннями і "довічною власністю".

Що стосується об’єднання українських земель та включення Литви до складу Польщі українська знать займала неоднозначну позицію. Литовські та українські великі магнати були проти, бо це могло стати причиною зменшення їхніх статків. Вони могли втратити вплив на політично-економічну ситуацію. Але вони не були проти унії, як способу об’єднати зусилля у боротьбі з небезпекою ззовні. Дрібна і середня шляхта була за ідею злиття Литви і Польщі, бо сподівались розширити свої привілеї, отримати більший вплив і владу на одному рівні із польськими шляхтичами.

В середині ХVI ст., поглибившись в питання збереження і розширення своїх маєтків та володінь, українське панство перестало виражати політичні ідеї автономії та державності для свого народу. Втратили ціль розбудови української національної держави. Це яскраво виразилось у позиції під час Люблінського Сейму 10 січня 1569 р. Вже на початку переговорів цього сейму зіштовхнулись два політично-протилежних проекту для унії. Литовці наполягали на федеративній формі об’єднання, в той час поляки, навпаки, просували ідею безумовної інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польського князівства. Національні інтереси української нації не були зовсім представлені. Королівською грамотою від 5 березня 1569 р. Польща проголосила Волинь і Підлящща своєю територією, хоча перед цим вони належали Литві. На початку червня 1569 р. Київщина та Брацлавщина стали областю зазіхань Польщі. Отже, Люблінська унія закінчилась утворенням польсько-литовської держави - Річі Посполитої. Вона мала спільного виборного короля, спільні гроші та зовнішню політику. Але панівну роль все ж займала Польща.

Приєднавши українські землі до своєї держави як плату за самоврядування Литви, польська еліта зробила все можливе, щоб не відбувався розвиток національної самосвідомості в українських магнатів та шляхти. Польський король задовольнив мінімум вимог українського панства, зокрема що стосується збереження за ними привілеїв, руської мови в офіційному веденні справ тощо. Права ж православної шляхти прирівняли до прав католицької знаті. Однак, ці поблажки були нетривалими і колонізація українських земель продовжувалась вже Річчу Посполитою, урядом Польщі. Вищеперераховані українські провінції належали до Литви, але тепер в об’єднанні цих країн, вони тепер теоретично належали і Польщі. Це був гарний момент поширити окупацію України, денаціоналізувавши її шляхту. Як кажуть, риба з голови гниє.

Брацлавське, Белзьке, Подільське, Волинське, Київське та Чернігівське воєводства були підзаконними не польському, а литовському праву, законом у великих містах було магдебурзьке право. Та, не дивлячись на це, польські феодали поширили свою сферу впливу на велику територію України. Тепер ортодоксальна (православна) церква була винесена за рамки закону, тобто стала незаконною. Для більшої частини населення православна віра асоціювалась із національно-визвольною боротьбою, тому таке рішення уніатського собору не влаштовувало її. У противагу, католицька церква сприймалась як інструмент західного поневолення. Із вищесказаного можна зробити висновок, що Берестейська унія призвела до розколу українського народу у релігійній сфері. Приєднання земель України до склад Речі Посполитої заклало основу майбутніх протиріч в суспільстві, це принесло населенню території України утиски, примусове навернення в католицизм, національну дискримінацію тощо.