Формування вченого як особистості. Основні психологічні риси діяльності вчених, особливості розумової праці

Формування вченого як особистості. Основні психологічні риси діяльності вчених, особливості розумової праці

Головною формою виховання творчих здібностей є самостійне проведення наукової роботи, яка має розпочинатись на етапі підготовки студента.

Кожен початківець-дослідник у процесі навчання користується методичними вказівками керівника, певними науковими відомостями, інформацією з наукової літератури. Велике значення у досягенні науоких результатів належить особистій ініціативі, «внутрішньому творчому горінню», постійній активності у постановці та аналізі певних питань. Особиста ініціатива, як правило, викликана почуттям новизни.

Критичний аналіз наукових досягнень, зроблених попередниками і сучасниками, є важливою якістю вченого. Цей аналіз випливає не із суб’єктивних якостей особистості, що страждає почуття переваги над іншими, а з діалектичного розуміння набутих раніше знань про природу й суспільство.

Важливе місце у науковій творчості відводиться інтуїції. Вона починається там, де обривається логічний шлях наукового аналізу, виступає як почуття перспективи і нового у розв’язанні проблем. Інтуїція передбачає значний запас знань, досвід.

Працелюбність – обов’язкова передумова наукових успіхів. Це безперервна напружена праця, нескінченний пошук і спроба вирішення наукової проблеми. Наприклад, Ньютон, коли його запитали, як він відкрив закон тяжіння, відповів: «Я багато про це думав». Едісон казав, що у його винаходах 98% поту і 2% натхнення.

Як відомо, будь-яке наукове відкриття завершується написанням звіту чи статті. Тому вчений повинен уміти правильно і грамотно подати отримані результати, користуючись науковою термінологією та літературною мовою.

Наукова робота вимагає значних витрат енергії, вона виснажлива і може супроводжуватись перевтомою. Тому головне завдання «гігієни розумової праці» - підтримувати високу працездатність, що досягається шляхом періодичної зміни занять.

 

Основи наукового пізнання, методологія і методи наукового пізнання. Основні положення наукової методології. Місце теорії в наукових дослідження.

5 питання+9питання+10питання+12 питання

Загальні методи наукових досліджень.

До загальнонаукових належать емпіричні, теоретичні методи, а також методи, що використовуються як на теоретичному, так і на емпіричному рівнях дослідження. Науковцю, в якій би галузі знань він не працював, також важливо знати базові наукові категорії (понятійний апарат) і принципи дослідження будь-яких явищ та предметів матеріального світу.

До складу спеціальних методів досліджень, входять методи збору та узагальнення інформації, аналізу, прогнозування, моделювання.

Основні групи загальних методів наукових досліджень

Загальні методи наукового пізнання, на відміну від спеціальних методів, використовуються протягом всього дослідницького процесу, незалежно від галузі знань та особливостей дослідження.

Загальні методи наукового пізнання зазвичай поділяють на три великі групи:

· Емпіричні методи дослідження (спостереження, порівняння, вимірювання, експеримент);

· Методи, які використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження: абстрагування, аналіз і синтез, дедукція, моделювання та ін.;

· Методи теоретичного дослідження (від абстрактного до конкретного та ін.).

Методи і процедури лінгвістичного аналізу

Гіпотетично-дедуктивний.

Складається з таких основних етапів: збір фактичного мовного матеріалу, узагальнення його індуктивним шляхом (індукція – розвиток думки від одиничного до загального) – побудова теорії у вигляді гіпотези, уточнення гіпотези різними шляхами (наприклад, зіставленням з існуючими концепціями), дедукція (виведення нової думки), перевірка істинності гіпотези на нових фактах.

Гіпотеза – наукове припущення, що висувається для пояснення будь-якого явища і вимагає теоретичного обґрунтування та практичної перевірки, щоб стати достовірною науковою теорією.

Теорія – сукупність узагальнених положень, які створюють будь-яку науку або її розподіл.

Метод опозиції.

Оснований на теорії опозицій М.С. Трубецького. Опозиція можлива лише тоді, коли між її членами існують не тільки відмінності (диференціальні ознаки), а й спільні ознаки (підстава для порівняння). Опозицію можна визначити як семантично релевантну відмінність за однією ознакою за умов схожості інших. Під час порівняння враховуються та розглядаються не усі ознаки, а лише ті, що визнані суттєвими для запропонованої моделі.

Опозиції між членами опозиції поділяються на:

- привативні (бінарні) – один із членів характеризується присутністю, а другий – відсутністю досліджуваної ознаки;

- еквіполентні – не є ні підтвердженням, ні спростуванням якоїсь ознаки, а характеризуються лише його якісною відмінністю;

- градуальні (ступеневі) – члени опозицій відрізняються різними ступенями градації однієї тієї ж ознаки.

Опозиції по відношенню до системи:

- пропорційні – відношення між членами яких тотожні відношенням якихось інших опозицій;

- ізольовані – якщо в системі немає іншої пари, члени якої знаходилися б в таких самих відношеннях;

- багатовимірні – опозиції, основи яких не обмежуються членами даної пари, але розповсюджуються й на інші елементи в системі.

Дистрибутивний аналіз.

Пов'язаний з структуралізмом, поширений в 30-50-х рр.

Дистрибуція – сума всіх оточень, в яких зустрічається той чи інший мовний елемент, сума всіх можливих позицій елемента відносно інших елементів того ж рівня, його сполучуваність. Для упорядкування опису в дистрибутивному аналізі широко використовуються умовні позначення класів слів за допомогою літер, з яких утворюються дистрибутивні формули. За такого кодування слова замінюються символами, що вказують на клас, до якого належить слово (наприклад, N – іменник, V- дієслово).

Цей метод широко використовується у лексикографії.

Дистрибутивно-статичний.

Лінгвістична статистика – галузь мовознавства, яка займається вивченням методів розкриття закономірностей, властивих більшим сукупностям однорідних об’єктів на підставі їх вибіркового дослідження.

Метод базується на математичних підходах.

Д-С аналіз – сума формальних алгоритмічних процедур, що направлені на опис мови і спираються тільки на розподіл (дистрибуцію) заданих елементів у тексті. Під заданими елементами маються на увазі будь-які об’єкти в тексті, безпосередньо доступні нашому сприйняттю.

Валентностний.

Має багато спільного з Д-С аналізом.

Валентність – здатність певних розрядів слів приєднувати до себе інші слова (С. Д. Кацнельсон). За ознаками схожості валентностних характеристик можуть виділятися лексико-граматичні розряди, ідеографічні або ще менші групи. Стадії валентностного аналізу: після встановлення загальної задачі дослідження, встановлюється список слів, валентність яких потрібно вивчити, визначається тип текстів, з яких буде взята вибірка, й встановлюється загальний об’єм вибірки.

Контекстологічний.

Засновник теорії – Дж. Ферс, засновник Лондонської лінгвістичної школи. Вважав, що висловлювання отримує сенс в ситуативному та соціальному контексті і є функцією такого контексту. Н.Н. Амосова визначала контекст як поєднання вказівного мінімуму з семантично реалізованим словом.

Ситуація – позамовні обставини, які впливають на реалізацію значень. Типи:

- позатекстова життєва (загальні життєві умови)

- текстова (загальна тема тексту або текстовий опис ситуації).

Компонентний.

В компонентному аналізі значення слова розкладається на його складові (семантичні компоненти).

Сема – найменша одиниця змісту, неподільна на менші частини.

Компонентний аналіз за словниковими дефініціями базується на встановленій в логіці операції визначення понять. Звичайні етапи такого визначення – зазначення найближчого роду або класу, до якого належить предмет, та зазначення видових відмінностей, тобто ознак, які відрізняють означуваний предмет від усіх інших предметів того ж класу.

 

Формування вченого як особистості. Основні психологічні риси діяльності вчених, особливості розумової праці

Головною формою виховання творчих здібностей є самостійне проведення наукової роботи, яка має розпочинатись на етапі підготовки студента.

Кожен початківець-дослідник у процесі навчання користується методичними вказівками керівника, певними науковими відомостями, інформацією з наукової літератури. Велике значення у досягенні науоких результатів належить особистій ініціативі, «внутрішньому творчому горінню», постійній активності у постановці та аналізі певних питань. Особиста ініціатива, як правило, викликана почуттям новизни.

Критичний аналіз наукових досягнень, зроблених попередниками і сучасниками, є важливою якістю вченого. Цей аналіз випливає не із суб’єктивних якостей особистості, що страждає почуття переваги над іншими, а з діалектичного розуміння набутих раніше знань про природу й суспільство.

Важливе місце у науковій творчості відводиться інтуїції. Вона починається там, де обривається логічний шлях наукового аналізу, виступає як почуття перспективи і нового у розв’язанні проблем. Інтуїція передбачає значний запас знань, досвід.

Працелюбність – обов’язкова передумова наукових успіхів. Це безперервна напружена праця, нескінченний пошук і спроба вирішення наукової проблеми. Наприклад, Ньютон, коли його запитали, як він відкрив закон тяжіння, відповів: «Я багато про це думав». Едісон казав, що у його винаходах 98% поту і 2% натхнення.

Як відомо, будь-яке наукове відкриття завершується написанням звіту чи статті. Тому вчений повинен уміти правильно і грамотно подати отримані результати, користуючись науковою термінологією та літературною мовою.

Наукова робота вимагає значних витрат енергії, вона виснажлива і може супроводжуватись перевтомою. Тому головне завдання «гігієни розумової праці» - підтримувати високу працездатність, що досягається шляхом періодичної зміни занять.