Сутність та різновиди політичної пропаганди та агітації.

Пропаганда (від лат. propaganda — поширення, розповсюдження) – позитивне повідомлення про неконкретний об’єкт для максимально широкої аудиторії. Пропаганда — це діяльність, спрямована на популяризацію і поширення ідей у суспільній свідомості. Пропагувати — означає усно, через радіо, телебачення, друковані засоби масової інформації чи за допомогою інших засобів поширювати їхні ідеї, теоретичні знання, погляди, переконання тощо.

Метою пропаганди є забезпечення загальної орієнтації, позитивного або негативного ставлення до певного об’єкту.

Головна мета пропаганди — довести головні ідеї та теоретичні знання до широких верств населення і перетворити на особисті переконання.

Пропаганда – процес закріплення в свідомості певних цінностей.

Агітація (від лат. agitatio — спонукання до дії) – пропагандистська діяльність з метою пробудження до політичної активності як окремих груп, так і широких верств населення.

Агітація— це вплив на свідомість людей шляхом поширення окремих ідей та гасел з метою мобілізації їх на виконання поставлених завдань.

Основні підходи до розуміння агітації:

а) це поширення політичних ідей і гасел з метою впливу на суспільну свідомість і настрої народних мас, спонукання їх до цілеспрямованої активності політичних дій;

б) це один з поширених засобів політичної боротьби;

в) це усна, друкована і наочна політична діяльність, за допомогою якої ті чи інші політичні сили впливають на свідомість і настрої мас з метою спонукати їх до активної дії у певному напрямі.

У політичній боротьбі агітація використовується як у явній, так і в прихованій формі.

Завдання пропаганди: поєднання теоретичного та буденного рівнів свідомості.

Механізм введення у буденну свідомість об’єктів теоретичної свідомості:

- надання ідеям образно-емоційних форм;

- спрощення (примітивізація) ідей;

- систематичне повторення одних і тих самих положень;

- використання перебільшення, неправди;

Фактори пропаганди:

1. Чим більший розрив між досвідом людей та ідеєю, тим більше викривлення і брехні у пропаганді;

2. Пропаганда має орієнтуватись на референтні групи (“лідерів думок”);

Види пропаганди:

- “біла” пропаганда (відоме джерело, правдиве повідомлення);

- “сіра” пропаганда (джерело невідоме, істинність не встановлена);

- “чорна” пропаганда (фальсифікація джерела і повідомлення);

Головна відмінність між пропагандою та агітацією полягає в тому, що пропагандист, розкриваючи одне питання, повинен висловити багато ідей, так багато, що їх не одразу в змозі засвоїти пересічні громадяни. Агітатор, розкриваючи те саме питання, візьме тільки одну його складову (частину), причому найбільш відому всім громадянам, і спрямує всі свої зусилля на те, щоб, спираючись на цей всім відомий факт (приклад), показати людям напрям дій, що приведуть до покращання загального стану.

Сутність психологічної війни в політиці.

Психологічна війна в політиці та основні прийоми її ведення

Категорія: Практична політологія. Опубліковано: П'ятниця, 02 червня 2006, 00:00 Психологічна війна – це сукупність різноманітних форм, методів і засобів впливу на людей з метою зміни у бажаному напрямку їх психологічних характеристик (поглядів, думок, ціннісних орієнтацій, настроїв, мотивів, установок, стереотипів поведінки), а також групових норм, масових настроїв, суспільної свідомості загалом (В. Г. Крисько). Сфери використання психологічної війни в політиці:

1. Діяльність окремих політиків;

2. Виборчі кампанії;

3. Політична реклама;

Головна мета психологічної війни: домогтися повороту від підтримки опонентів з боку мас до ворожого ставлення до них і відкритої боротьби.

Прийоми психологічної війни:

І. Прийоми психологічного тиску:

- багаторазові повторення однієї і тієї ж тези;

- посилання на авторитети;

- викривлення цитат, статистики;

- тенденційний підбір ілюстративного матеріалу;

ІІ. Прийоми соціологічного тиску: впровадження у певне суспільство цінностей іншого;

ІІІ. Прийоми, повязані з порушенням законів логіки:

- підміна тези; - “рух по колу”;

ІІІ. Маніпуляція подачею інформації:

- дроблення інформації;

- підвищення швидкості подачі інформації;

- передача інформації без коментарів;

- маніпулювання зображенням;

- “спіраль замовчування” – замовчування думок опонентів;

- “смердючий оселедець” – “переключення” уваги громадськості на менш важливі політичні події;

ІV. Використання чуток, пліток, анекдотів;

Теоретичні засади політичної іміджелогії

Імідж (“образ”) – образ особистості, суспільно-політичного інституту, який існує у масовій свідомості. Імідж – результат ірраціональності масової суспільно-політичної свідомості. Політична іміджелогія – наука, що вивчає проблеми формування і створення в суспільній свідомості образів суспільних організацій, інститутів, окремих політиків, розробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб’єктів політики.

Функції іміджу (Г. Г. Почепцов):

1. Ідентифікації (імідж – посередник між політиком і громадянами);

2. Ідеалізації (функція видачі бажане за дійсне);

3. Протиставлення (будь-який імідж виникає в межах системного протиставлення іншим іміджам);

Типологія іміджів: 1. “Свій хлопець”. 2.“Аристократ”.3. “Знавець”. 4. “Добрий сім’янин” (“Порядна людина”).5. “Справжній політик”.6.“Ділова людина”. 7. “Інтелектуал”. 8. “Жінка-політик”. 9. “Місцевий” імідж.

Етапи створення іміджів:

1. З’ясування образу, який існує у масовій свідомості;

2. З’ясування ідеального образу;

3. Доведення існуючого образу до ідеалу.

Методи з’ясування образу масової свідомості:

1. Зосередження на окремих аспектах поведінки лідера;

2. Використання фокус-груп з метою вивчення громадської думки;

3. Використання методу “мозкового штурму”;

 

Основні методи та засоби створення політичного іміджу.

Імідж (“образ”) – образ особистості, суспільно-політичного інституту, який існує у масовій свідомості. Етапи створення іміджів:

1. З’ясування образу, який існує у масовій свідомості;

2. З’ясування ідеального образу;

3. Доведення існуючого образу до ідеалу.

Методи з’ясування образу масової свідомості:

1. Зосередження на окремих аспектах поведінки лідера;

2. Використання фокус-груп з метою вивчення громадської думки;

3. Використання методу “мозкового штурму”.

Етапи побудови іміджу (Г. Г. Почепцов):

1. Індивідуалізація (виокремлення серед інших);

2. Акцентуація (підкреслення виокремлених характеристик);

3. Просунення (використання бажаних характеристик у найоптимальніших контекстах);

Складові технології побудови іміджу:

1. Виділення рис, що виділяють політика серед інших;

2. Підкреслення особистих рис політика, які вводять його до складу категорії “свій”;

3. Вписування образу політика в уявлення про ідеального політичного діяча;

4. Вписування образу політика в образ реальних історичних діячів;

5. Включення в поведінку політика акторських елементів;

6. Створення вербального компоненту іміджу;

7. Символізація зовнішнього вигляду політика;

8. Впровадження образу у масову свідомість через ЗМІ;

9. Боротьба з “автономними джерелами” впливу на імідж;

Види та засоби політичної реклами.

Реклама – позитивне повідомлення про конкретний обєкт для конкретної аудиторії (Г. Г. Почепцов). Метою реклами є забезпечення продажу.

Політична реклама – інструмент ринкової політичної конкуренції.

Основна функція політичної реклами: реклама формує політичні пріоритети у ситуації вибору.

Завдання політичної реклами:

1. Подати у доступній формі суть політичної платформи певних сил і настроїти аудиторію на їх підтримку.

2. Сформувати та закріпити в масовій свідомості уяву про характеристики політичних сил.

3. Створити бажану психологічну установку, яка визначає напрямок відчуттів, симпатій, дій людини.

Різновиди політичної реклами:

1. Авторитетні свідчення;

2. Інституціональна реклама;

Типологія політичної реклами за завданнями:

1. Інформаційна (покликана дати уявлення про певне явище);

2. Заохочувальна (спрямувати увагу, підштовхнути до певних дій);