Метод колективної експертної оцінки.

Його суть полягає у визначенні узгодженості думок експертів щодо розвитку внутрішньої і зовнішньої політики або окремих її сфер, а також щодо розвитку політичних явищ, котрі неможливо перевірити іншими засобами, наприклад, експериментом. Цей метод допускає такі дії:

1. Створення робочих груп для здійснення експертних оцінок. До їх обов'язків належать проведення опитування, обробка матеріалів і аналіз результатів колективної експертної оцінки. Робоча група призначає експертів, які висловлюють свої міркування щодо перспектив розвитку певних напрямів внутрішньої або зовнішньої політики (кількість експертів може коливатися від 10 до 100—150 осіб залежно від складності об'єкта).

2. Уточнення основних напрямів розвитку політичних процесів, подій, складання матриці, що відображає основну мету, додаткові цілі й засоби їхнього досягнення. Це належить здійснити ще до опитування експертів. Перед організацією опитування формулюють питання для експертів за певною структурно-ієрархічною схемою: від широких до вузьких, від складних до простих.

3. Забезпечення однозначності питань, які використовують під час опитувань експертів, а також незалежності суджень експертів. При цьому необхідно уникати будь-якого тиску.

4. Опрацювання матеріалів експертної оцінки, які є вхідним матеріалом для синтезу прогнозних гіпотез і варіантів розвитку політичних подій. Як остаточну оцінку обирають або середнє судження, або середнє арифметичне значення оцінок експертів, або середнє (нормалізоване, зважене) значення оцінки.

Колективна генерація ідей (“мізкова атака”). Суть цього методу полягає в актуалізації творчого потенціалу фахівців (інтенсивного аналізу проблемної ситуації), вдаючись спершу до генерації ідей, а потім критики їх, формулювання контрідей. Структурно ця робота складається з шести етапів:

1. Формування групи учасників “мізкової атаки”. Як правило, до такої групи входять фахівці (не більше 15 осіб) з високим рівнем ерудиції і розуміння проблемної ситуації.

2. Складання проблемної записки учасниками дискусії. Вона охоплює опис проблемної ситуації і засобів її оцінювання.

3. Генерація ідей. Починається з того, що ведучий розкриває зміст проблемної записки, знайомить з правилами дискусії: висловлювання повинні бути чіткими і стислими; критика попередніх виступів не допускається; не дозволяється виступати багато разів підряд; обов'язкове оприлюднення переліку ідей, підготовленого заздалегідь. Основне завдання ведучого — заохочувати висловлювання, не оголошувати неправдивої інформації, не засуджувати і не припиняти аналізу будь-якої ідеї навіть тоді, коли вона видається абсурдною. Міркування слідфіксувати на магнітну плівку з метою їх аналізу та систематизації. Така робота триває до однієї години.

4. Систематизація ідей групою аналізу.

5. Руйнування систематизованих ідей. Кожну ідею учасники дискусії піддають критиці, сповідуючи правило: розглядати кожну ідею тільки з точки зору перешкод на шляху їхнього здійснення. Учасники дискусії не відхиляють ідеї, а намагаються спростувати їх. Тривалість даного етапу — до двох годин.

6. Оцінка критичних зауважень і складання переліку практичних ідей.

27. Побудова сценаріїв.
Завдяки цьому засобові намагаються встановити логічну послідовність подій, беручи за основу існуючу або задану ситуацію. У сценарії (словесному описі прогнозованої ситуації) слід зосередитися на зв'язках між подіями, на критичних точках, де впливи можуть мати непропорційно вагомий ефект. Написання сценарію відбувається у такій послідовності: визначення часового інтервалу — формування події — словесне тлумачення сенсу події — кількісна оцінка за ескалаційною (зростаючою) шкалою.

Це найпоширеніший засіб прогнозування, за допомогою якого більш-менш точно передбачають розвиток політичних подій. Так, наприклад, ослаблення державно-політичних структур має наслідком появу тіньових структур політичної влади, зростання впливу кримінальних угруповань. Можна виробити сценарій розвитку електорального процесу за різних виборчих систем, спрогно-зувати розстановку політичних сил у парламенті й можливі законотворчі дії.

Вироблення сценаріїв змушує дослідника тримати у колі зору деталі і процеси, які він міг би проігнорувати під час абстрактних міркувань.

ІІ. Сценарний метод (метод складання сценаріїв, метод сценаріотехніки) – створення описової картини розвитку подій і їх майбутнього стану.

Етапи:

- підготовка сценарію - виявлення найсуттєвіших рис описуваного явища (створення системної моделі описуваного об’єкта);

- написання сценарію – послідовний, поетапний опис того, що може відбутись, з максимальним врахуванням всіх чинників.

 

№ 33 Типологія політичних рішень

Політичне рішення – напрацювання декількох варіантів дії для ліквідації політичної проблеми, що виникла, і подальший вибір оптимального (найкращого) з них, реалізація якого має ліквідувати проблему з максимальною ефективністю (Симонов).

Р. Даль: “політичне рішення – вибір найкращої з альтернатив”.

Типологія політичних рішень (за Мекрайдісом):

1. Фундаментальні рішення (зачіпають всю схему прийняття рішень у суспільстві і саму особу, що приймає рішення):

- легітимний тип (реформа);

- нелегітимний тип (революція);

2. Законодавчі рішення (ухвалюються в межах конституційного поля або т. зв. “революційної законності”, що декларується в якості конституційної);

3. Адміністративні рішення (стосуються конкретної ситуації і невеликої групи людей);

Фактори побудови типології політичних рішень (за Клементевичем):

Суб’єкти, що приймають участь у політиці:

- громадяни;

- представники (представницька форма) – парламент, місцеві ради;

- представники (непредставницька форма) – профспілки;

Рівні інтеграції соціальних інтересів: федеральний;регіональний;місцевий;

Критерії типологізації політичних рішень (за Симоновим:

1. Суб’єктний (у відповідності до суб’єкта рішення);

2. Функціональний (функція рішення);

Крім цього, рішення поділяють:

- за значущістю для влади: значні, нейтральні, чергові, перспективні, вчасні, запізнілі, прогностичні;

- за терміном дії: короткочасні, довгочасні, безперервно діючі;

- за інноваційністю: новаторські, рутинні;

- за силою впливу: обов'язкові, рекомендаційні.

 

 

№ 28 Стадії політичного прогнозування

Вироблення прогнозу є складним і відносно тривалим процесом. Складається воно з кількох етапів:

1. Передпрогнозна орієнтація (програма дослідження). На цьому етапі уточнюють завдання прогнозу, аналізують його особливості, масштаби, періоди, підстави, формулюють мету і завдання, робочі гіпотези, визначають засоби, структурують процес організації прогнозування. Головним моментом є аналіз об'єкта прогнозування, опис якого починають при формуванні завдання на прогноз. Опис містить відомості про найзагальніші показники об'єкта. На цьому етапі важливим є досвід та інтуїція фахівців.

Під час аналізу об'єкта прогнозування слід дотримуватися певних методологічних принципів. Принцип системності вимагає розглядати об'єкти і прогнозне тло відповідно до мети і завдань дослідження. Принцип природної специфічності передбачає обов'язкове врахування специфіки природи об'єкта прогнозування, закономірностей його розвитку, абсолютних і розрахункових значень меж розвитку. При порушеннях цього принципу (часто виникають за формальної екстраполяції процесу) помилки можуть бути значними, а прогнози абсурдними. Принцип аналогічності передбачає постійне порівняння властивостей об'єкта з відомими в даній галузі подібними об'єктами, їхніми моделями для пошуку об'єкта-аналога, використання його моделі або окремих її елементів. Цей принцип дає змогу мінімізувати витрати на аналіз і прогноз завдяки використанню готових прогнозних моделей, а також забезпечити перевірку істинності прогнозів зіставленням їх з прогнозами об'єктів-аналогів.

2. Побудова вхідної (базової) моделі прогнозованого об'єкта засобами системного аналізу. Для уточнення моделі можливе опитування населення й експертів. Під час аналізу об'єктів прогнозування використовують об'єктний та функціональний підходи.

Об'єктний припускає виділення підсистем шляхом поелементного дроблення об'єктів. Кожен новий елемент розглядається при цьому як об'єкт прогнозування відповідного рівня ієрархії. А кожна система (підсистема) розглядається як сукупність властивостей і взаємозв'язків відповідного об'єкта. Цей підхід застосовують щодо структурно складних об'єктів, виділяючи групи схожих за властивостями первинних об'єктів й аналізуючи найтиповіші характеристики кожної групи. Функціональний підхід відрізняється від об'єктного тим, що за основу структурного членування об'єкта беруть функціональні ознаки. Цей підхід застосовують за відносно невеликої кількості, первинних об'єктів, що складають об'єкт прогнозування. Але вони є надто складними за своїми характеристиками і взаємозв'язками. Тоді виділяють групи схожих функцій і простежують їхню реалізацію незалежно від первинних об'єктів.

3. Збір даних прогнозного тла. Прогнозне тло — це сукупність зовнішніх щодо об'єкта прогнозування умов, істотних для політичного прогнозування. Наприклад, прогноз стабільності політичної системи передбачає врахування прогнозів економічного розвитку.

4. Побудова динамічних рядів показників. Вони є стрижнем майбутніх прогнозних моделей засобами екстраполяції. Динамічний ряд — це тимчасова послідовність ретроспективних (лат. retro — назад, spectro — дивлюсь) значень змін об'єкта прогнозування.

5. Побудова серії гіпотетичних (попередніх) пошукових моделей. При цьому вдаються до пошукового аналізу профільних і фонових показників, конкретизації мінімального, максимального і найімовірнішого значень. Як правило, змістом пошукового прогнозу є визначення можливих станів об'єкта прогнозування в майбутньому. До пошукових засобів відносять екстраполяцію, історичну аналогію, написання сценаріїв, аналітичні процедури.

6. Побудова гіпотетичних нормативних моделей прогнозованого об'єкта. Це завдання реалізують засобами нормативного аналізу за заздалегідь визначеними критеріями щодо заданих норм, ідеалів, цілей.

7. Оцінка вірогідності, точності, обґрунтованості (верифікації) прогнозу. Мистецтво політичного прогнозування полягає в умінні, ґрунтуючись на об'єктивних законах, визначити напрями й особливості розвитку певних явищ, спрямувати цей розвиток відповідно до мети. Вірогідність прогнозу перевіряють на обґрунтованість, логічну доказовість, вдаючись інколи до експерименту, інтуїції.

8. Вироблення рекомендацій щодо управлінських рішень на основі зіставлення пошукових і нормативних моделей.

9. Аналіз (експертиза) підготовленого прогнозу і рекомендацій, а також їх доведення з урахуванням висловлених зауважень та здача проекту замовнику.

10. Передпрогнозна орієнтація на основі зіставлення матеріалів уже виробленого прогнозу з новими даними прогнозного тла і новий цикл дослідження. Це зумовлено неперервністю, необхідністю поглиблення і розширення процесу прогнозування.

№ 29. “Ефект Едипу” в політичному прогнозуванні

Політичний прогноз (у вузько-прикладному сенсі) – науково обґрунтовані судження про імовірнісні стани політичної системи або окремих її суб’єктів у майбутньому і про імовірні шляхи та строки досягнення, котрі мають чітко визначений період упередження та тісно пов’язані з можливою реакцією на них у вигляді політичних рішень (К. В. Симонов).

“Ефект Едипу” – вплив прогнозу на прогнозовану подію, що має відбутись.

Ефект Едипу відомий давно, але одержав цю назву лише у ХХ столітті на честь легендарного царя Едіпа від Карла Поппера.

Соціальні прогнози за певних умов впливають на події, що пророкуються, сприяючи чи перешкоджаючи їх здійсненню, так чи інакше модифікуючи їх. Тут спостерігається зворотний зв'язок між прогностичною інформацією і реальними суспільними процесами, які в ній відображені. Функціонування цього зворотного зв'язку зумовлюється тим, що прогноз, котрий стосується майбутнього соціального суб'єкта (групи, класу і т.п.) і зачіпає його інтереси, ставши відомим цьому суб'єкту, впливає на його діяльність, від якої залежить подальший хід подій, і тим самим на своє власне здійснення (А. М. Гендін).

Відповідно, ефект Едипа позначає собою проблему прогнозів, що самореалізуються та самоспростовуються. Якщо перші створюються з метою впливу на події таким чином, щоб зробити прогноз реальністю, то другі – з метою запобігти реалізації прогнозованого сценарію розвитку подій.

Як зазначає відомий німецький філософ К. Ясперс: “Прогноз ніколи не буває нейтральним. Правильний він чи ні, прогнозуючий аналіз завжди збуджує поклик до дії.

Використання ефекту Едипа в політичній діяльності:

1. Аналіз ситуації;

2. Виділення бажаного напрямку розвитку ситуації;

3. Створення прогнозу з метою досягнення бажаної ситуації на основі ефекту Едипа.

№ 30 Надійність політичного прогнозу

Політичний прогноз (у вузько-прикладному сенсі) – науково обґрунтовані судження про імовірнісні стани політичної системи або окремих її суб’єктів у майбутньому і про імовірні шляхи та строки досягнення, котрі мають чітко визначений період упередження та тісно пов’язані з можливою реакцією на них у вигляді політичних рішень (К. В. Симонов).

Надійність політичного прогнозу показує його відповідність прогнозованій політичні ситуації.

Принципи прогнозування:

1. Альтернативність;

2. Безперервність;

3. Верифікація;

Фактори надійності політичного прогнозу:

1. Надійність емпіричної та теоретичної бази;

2. Високий рівень фахової підготовки прогнозистів;

3. Обернена залежність періоду упередження та надійності прогнозу (чим довший період упередження – ти нижчий рівень надійності прогнозу);

Для суб'єкта прогнозування важливим є те наскільки зроблений прогноз є надійним. Під надійністю політичного прогнозу варто розуміти необхідну або достатню ступінь імовірності, виправданості розроблюваного прогнозу. У цьому контексті варто виділити фактори, від яких ця надійність залежить:

глибина і чіткість знання аналітиком законів і закономірностей розвитку політичних систем або процесів, вміння правильно їх відобразити, змоделювати; ступінь вивченості систем або процесів, повнота інформації про умови та причинно–наслідкові зв'язки, які визначають їхній розвиток; своєчасність обробки даних про політичні процеси та події, наявність кваліфікованого апарату і матеріально–технічної бази для такої обробки.

Для забезпечення надійності політичного прогнозування важливо враховувати дію "ефекту Едипа", яку свого часу описав А.М. Гендін в своїй праці "Ефект Едипа і методологічні проблеми соціального прогнозування". Автор пише, що "в процесі характерної для останнього часу інтенсивної розробки питань соціального прогнозування виникають нові проблеми, які являють собою значний інтерес як в теоретичному так і в

практичному відношенні.

 

№ 31 Сутність політичного рішення

Політичне рішення є важливим елементом політичної діяльності й реалізації політичних цілей. Політичне рішення - це здійснюваний в індивідуальній чи колективній формі процес визначення завдань політичної дії, етапів, способів її досягнення. Прийняття політичних рішень - це технологічна реалізація політичної влади в управлінні соціальними процесами. Через конкретні політичні рішення політична влада втілює свою волю в управлінський процес відповідно до інтересів керівних груп (Політологічний енциклопедичний словник.- К.: Генеза, 1999.— 303 с). Політологічний енциклопедичний словник так трактує сутність політичного рішення: "Політичне рішення - політична дія інформованого суб'єкта влади для реалізації певної мети, що передбачає оптимізацію зовнішніх і внутрішніх умов функціонування даного суб'єкта і визначення перспектив його подальшого розвитку".

Політичне рішення – напрацювання декількох варіантів дії для ліквідації політичної проблеми, що виникла, і подальший вибір оптимального (найкращого) з них, реалізація якого має ліквідувати проблему з максимальною ефективністю (Симонов).

Р. Даль: “політичне рішення – вибір найкращої з альтернатив”.

Р. Мекрайдіс: “прийняття рішень – найважливіша соціальна функція політики”

Згідно з Симоновим, політичне рішення “очолює” піраміду політичного аналізу, у підніжжі якої знаходиться ситуаційний аналіз, а у центрі – політичне прогнозування.