Фразеологізм із вторинно-образним значенням

 

…Термінологічний зворот… віддати кінці: …«відв’язувати канати, коли судно відшвартовується», уживався переважно в середовищі моряків. Підхоплений розмовною мовою, цей вислів став уживатися переносного і щодо людей: «іти чи від’їздити звідкись, переважно швидко, тікаючи»… Пізніше… – «іти з життя, помирати»…» [СУЛМ Л і Ф. – С. 414].

 

Безеквівале́нтна ле́ксика – «слова певної мови, що позначають специфічні явища культури і не мають однослівного перекладу на іншу мову» [Кочерган. – ОЗМ. – С. 351]. Напр.: япон. кімоно, укр. дідух (різдвяний сніп).

«Слова (лексеми), у значенні котрих немає спільних семантичних компонентів (сем) зі словами (лексемами) рідної мови іншого учасника міжкультурної комунікації. Л.б. неможливо зіставити з будь-якими словами (лексемами) іншої мови; в певному сенсі ця лексика не підлягає перекладу» [Бацевич. – С.98]. Див. екзоти́зми, лаку́на.

Біблії́зми – «вислови із Святого Письма, що вживаються в літературній мові, зокрема в художньому та публіцистичному стилях, з метою створення словесно-художніх образів. Напр.: нести свій хрест, Адамові діти, святая святих, вавилонське стовпотворіння» [Єрмоленко. – УМ. – С. 23].

Білоруси́зм – «елемент білоруської мови, що виявляється як запозичення в іншій мові. Напр.: дьоготь, жлукто, шула, ківш, бадьорий (в українській мові)» [Єрмоленко. – УМ. – С. 23].

«… білорусизмами в сучасній укр. літературній мові вважаються слова гарячий, кажан, калач, качан, хазяїн тощо» [Півторак. – УМЕ. – С. 682].

Богемі́зм – «чехізм – різновид запозичення; слово або вислів, запозичені з чеської мови або утворені за її зразком… У сучасній українській літературній мові Б. вважаються: бавовна, вагатися, влада, ганити, гасло, єдваб, замок, табір та ін.» [Андерш. – УМЕ. – С.50].

Передусім богемізми «…засвоювалися через польську мову..: брама, вагатися, влада, власний, ганити, ганьба, гасло, замок, наглий, постать, праця, смутний, табір, чекати, огида, огидний…» [СУЛМ П. – С. 178].

В

Вале́нтність – «(від лат. valentia – сила) – здатність слова визначати кількість і якість залежних від нього словоформ, зумовлена його семантичними і граматичними властивостями. Так, властивості дієслова «керувати» передбачають його поєднання з іменними формами називного й орудного відмінків у позиціях підмета і додатка» [Андреш. – УМЕ. – С.59].

«Потенціал семантико-синтаксичної сполучуваності лексичних одиниць, що є виявом системно-мовної синтагматики. При описі значення слова В. виступає змінною, що відображає здатність слова до семантичного зв’язку з іншими словами. В. є терміном семантики й синтаксису, що ввійшов до наукового обігу в середині ХХ ст. ….Щоб запобігти домінуванню термінів «валентність» і «сполучуваність», М. Степанова розрізнила В. як потенційну здатність слова до поєднання з іншими словами, а сполучуваність як конкретну реалізацію цієї здатності» [Селіванова. – С. 57-58].

«Здатність слова до семантичного та синтаксичного сполучення з іншими словами в реченні» [МФЕ. – С. 54].

«Властивість слова сполучатися з певним колом лексичних одиниць… Наприклад, слова в парах юний – молодий, кохати – любити відрізняються тим, що перші сполучаються з іменниками, які називають осіб, а другі не мають такого обмеження і можуть сполучатися із назвами істот і неживих предметів» [Лисиченко. – С. 17].

«Здатність слова створювати навколо себе певні вільні позиції, що займаються певними обов’язковими та факультативними актантами, тобто є лише потенційною сполучуваністю без реалізації сполучувальних задатків слова» [Левицький. – АМВЛС. – С. 24]. Див. колока́ція.

Варвари́зм – «(гр. barbarismos – властивий іноземцеві) – «іншомовне або створене за іншомовним зразком слово чи зворот, що не стали загальновживаними, не відповідають нормам даної мови, зберігаючи своє національно-конотативне забарвлення. Залежно від того, якого походження слово (зворот), розрізняють латинізми (з латинської), галліцизми (з французької), германізми (з німецької), грецизми (з грецької), полонізми (з польської) та ін. В. уживаються переважно в описах життя й побуту інших народів для відтворення місцевого колориту, назв чужих реалій, звичаїв, специфічних понять (мадам, шериф, консьєрж, імпічмент, уїк-енд,.., харакірі)» [Ленець. – УМЕ. – С.59].

«… іншомовні слова та звороти, що не стали загальновживаними, повністю не засвоїлися в мові: леді, авеню, хепі енд, тет-а-тет. В. використовують при характеристиці особливостей життя, побуту, звичаїв інших народів. Нерідко В. зберігають іншомовну графічну форму слова. Напр.: memento mori (пам’ятай про смерть), alma mater (мати-годувальниця), nota bene (занотуй добре)» [Єрмоленко. – УМ. – С. 26].

«Іншомовне слово або вираз, ще не засвоєні мовою, що запозичує, через труднощі граматичного засвоєння (наприклад, незмінність для флективних мов, невідповідність нормам реципієнтної мови). В. використовується для опису звичаїв, побуту, реалій життя іншого народу, для передачі мовлення чужоземців. В. зберігають національно-культурні конотації донорської мови та служать для створення етнічного колориту, комічного ефекту тощо. Barbarism» [Селіванова. – С. 58].

«… слово з особливо виразними ознаками іншомовності; наприклад, ол райт, о’кей – з англійської; мерсі, тет-а-тет – із французької» [Ющук. – С.198].

Варіа́нти сло́ва – «(…від лат. varians, (variantis) – змінний) – «видозміни, паралельні форми існування мовної одиниці, що модифікують різні аспекти її вираження (фонемний, морфемний або лекс. склад, місце наголосу, парадигму відмінювання, порядок слів і т. ін.), але не порушують принципу її тотожності» [Тараненко. – УМЕ. – С. 59].

«… різновиди одного й того ж слова, що мають тотожний морфемний склад і деякі незначні відмінності (в фонетичному складі, наголосі, афіксах), які не порушують єдності лексичної одиниці в цілому… Семантичними варіантами слова вважаються різні значення багатозначного слова» [Ганич. – С. 31].

«… видозміни того самого слова, що регулярно відтворюються і зберігають тотожність морфолого-словотвірної структури, лексичного і граматичного значення та розрізняються або з фонетичного боку (вимовою звуків, складом фонем, місцем наголосу чи комбінацією цих ознак), або формотворчими афіксами (суфіксами й флексіями). Найбільш поширеним є такі варіанти слів: акцентуаційні (беззахи́сний безза́хисний, по́милка – поми́лка), орфоепічні (соня[чн]ий – соня[шн]ий, бе[зп]ечний – бе[сп]ечний), фонематичні (онук – внук), морфологічні (зал – зала)»[СКМ. – С. 12-13].

Варіа́нти фразеологі́зму – «це видозміни фразеологічної одиниці, що виявляються в модифікаціях її компонентного складу та синтаксичної структури. Виділяються: а) власне В. фразеологічних одиниць, що розрізняються чергуванням у тій самій позиції різних слів: «як (мов, неначе, ніби і т. ін.) у Бога за пазухою (дверима)»; б) В. тих слів і синтаксичних одиниць, що лежать в основі фразеологічної одиниці, такі В. функціонують і поза її межами: «ні пари з уст / вуст», «як горох / горохом сипати» – дуже швидко говорити; «голова йде обертом / голова обертом» (повна й неповна конструкції)» [Тараненко. – УМЕ. – С. 60].

«Фразеологічні варіанти – …лексико-граматичні різновиди фразеологічної одиниці, які за тотожності загального значення й збереження образної основи допускають синонімічну заміну компонентів, видозміну їх порядкового розташування та граматичних форм..: не розкривати (не роззявити) рота (вуст)… «мовчати, нічого не говорити»» [Ужченко. – ФСУМ. – С. 106].

Вигуко́ві фразеологі́зми – це такі фразеологічні одиниці, які«вказують на почуття, емоції: от тобі й на, от тобі й раз, туди до лиха, тим-то й ба» [Ющук. — С. 232] людини.

Вони «… виражають експресивно-вольові реакції мовця (Л.Куценко): емоції, волевиявлення, побажання, прохання, накази, заборони, клятви, реакції на слова співбесідника чи ситуацію, запевнення в достовірності сказаного, формули соціального етикету та ін.: Боже мій!., бодай тобі заціпило …» [Ужченко. – ФСУМ. – С 134].

Вирі́внювання – «1. Досягнення більшої схожості чи подібності між елементами однієї мови чи різних мов. 2. Зміна форми до (в напрямку) більшої схожості з іншими формами парадигми. Вирівнювання за суміжністю. Морфологічне уподібнення синтаксично зв’язаних і особливо синтагматично суміжних словоформ одна одній» [Ахманова. – С. 93].

 

Ви́словлення прецеде́нтне – «(лат. praecedent – той, що йде попереду) – предикативна або непредикативна завершена і самодостатня одиниця, складний знак, який неодноразово відтворюється у мовленні носіїв певного лінгво-ментального комплексу, певної етнічної (національної) культури. В.п. відоме більшості членів конкретної національної лінгвокультурної спільноти. До В.п. належать цитати з текстів (Хто винен? Що робити? …), а також прислів’я (Не спіши поперед батька в пекло), приказки, прецедентні тексти культури» [Бацевич. – С. 34].

Вла́сне лекси́чні діалекти́зми – «слова, що позначають поняття, яким у літературній мові відповідають інші лексичні одиниці, з іншим планом вираження. Це своєрідні лексичні дублети до загальновживаних слів: завушниці 'сережки'» [СУЛМ ЛФп. – С. 91]. Див. діалекти́зми, лекси́чні діалекти́зми.

Вла́сне украї́нська ле́ксика (специфі́чно украї́нські слова́) – найбільший за обсягом лексичний пласт у словниковому складі української мови; «слова, що утворилися тільки в українській мові в період її формування й історичного розвитку. Саме ці слова виражають специфіку української мови. Власне українські слова позначають предмети і явища природи, всі сторони життя і побуту народу… Більшість власне українських слів виникла на основі лексичного матеріалу, успадкованого від давньоруської, спільнослов’янської та індоєвропейської мов…: багаття, батьківщина, будинок, кремезний, малеча …» [Ганич. – С. 43].

«Специфічність власне української лексики зумовлюється перш за все її словотворчими засобами. Наприклад, суфікс - ин(а), крім тих значень, які спільні з російською мовою (горошина, баранина, хвилина); -ник, -івник (- івниця), -альник (-альниця), ‑ильник (-ильниця), -ець (представник, заступниця, газівник, фрезерувальник, волочильник, кравець); -овець (-івець), -к(а), -ій, ‑ок, -ень, ищ(е), -н(я), от(а), ств(о) (–цтво), -неч(а): урядовець, зв’язківець, лікарка, водій, припічок, красень, днище, офіцерня, голота, лицарство, жіноцтво, порожнеча;подовження попередніх приголосних в іменниках на -я (гілля, манаття, клоччя, коріння); відієслівні іменники на означення дій, стану, продуктів або наслідків дії з суфіксами -ання (-яння), -ення, -іння (-їння) й похідні -вання, -ування (зростання, нищення, поривання); суфікси -ач (-яч), -аль, -ич, -овий, -ун, -ух(а), -ака (-яка), -л(о), -інь, -ур, ‑івк, -іт, -ття, -ив(о), -ощі, -ість, -енк(о), -чук, -инн(я), -івна, ‑их(а), -ки, -ма, -ома: викладач, коваль, керманич, вартовий, реготун, цокотуха, писака, літак, сіряк, стовбур, костур, платівка, гуркіт, злиття, вариво, ласощі, буденність, коваленко, паламарчук, картоплиння, титарівна, ковалиха, пошепки, лігма, жартома; суфікси здрібнілості, пестливості та згрубілості -ик, ‑ичок, -ок, -к(о), - очок, -ечок, -ечк(о), -инк(а), -иночк(а), -еньк, ‑оньк, -ятк(о), -есеньк, -ісіньк, -юсіньк, -юк(а), -юр(а), -езн(ий), ‑елезн(ий): вогник, кілочок, мішечок, батечко, хатиночка, рученька, серденько, яворонько, каченятко, білісінький, тонюсінький, зміюка, носюра, страшенний, довжелезний тощо; префікси су-, перед-, між- (межи-), по-, прі-, під-, попід-, зне- (суміш, передмова, міжгір’я, межиріччя, прізвище, підспівувати, попідгортати, знесилювати); займенники, утворені за допомогою часток аби-, де-, бозна-, казна-, хтозна-, будь-, небудь-, -сь (абихто, бозна-який, казна-чий, чийсь тощо); складні слова з числівниками два, три, чотири (двотомник, трирічний, чотирикутник); складні іменики, перша частин яких – наказовий спосіб дієслова (перекотиполе, пройдисвіт); власне українські прийменники: біля, від, з, серед, посеред, між, поміж, під, попід, задля, коло, навколо, проміж, щодо, з-під, з-над, з-перед, з-поза, з‑понад, з-посеред, з-поміж та ін.; частки хай, нехай, невже, хіба, тільки, ось, ще, це, майже, таки, саме, хоч би, ані, … навіть та ін.; модальні слова: можливо, звичайно, зрозуміло, дійсно, безумовно, безперечно, здається, ймовірно, мабуть, певно, напевне тощо; вигуки: цить, геть, гай-гай, ов-ва, матінко, лишенько, лелечко, цур, пек, добридень, добраніч, гей та ін.» [за Лисиченко. – С.116-120].

Лексика,«...утворена в період формування та розвитку української мови; … слова, утворені на власне українському ґрунті за допомогою словотвірних ресурсів української мови. …Власне українська лексика охоплює такі найпоширеніші тематичні та лексико-семантичні групи:

· суспільно-політичні, адміністративні та військові назви: власність, галузь, громада, … підпорядкування, працівник, промовець, розбудова, свідоцтво, суспільний, товариство, відрядження, держава, співдружність, уряд, військовик, гвинтокрил, заручник, козацтво, курінь, ланка, наступ, обороноздатність, прикордонник, рушниця;

· назви житла, будівель та їх частин: будівля, криниця, помешкання, приміщення, садиба, хата, віконниця, завіси, закуток, комірка, одвірок, сволок, стеля, хвіртка;

· назви одягу та взуття: бриль, капелюх, кожух, намітка, очіпок, свита, сорочка, штани, спідниця, стрічка, хустка, хустина, черевик, чобіт;

· назви продуктів, страв, напоїв: борошно, пластівці, яловичина, борщ, вареники, галушки, голубці, затірка, капусняк, картопляники, корж, куліш, локшина, маківник, мандрика, млинці, морозиво, паляниця, пампушка, пиріжок, хрустики, бражка, горілка, наливка, самогонка, узвар;

· назви, пов’язані з сільським господарством: віялка, гречка, жниварка, зерносховище, мірошник, молотарка, олійня, оранка, … рільництво, сіяч, соняшник, тваринництво, хлібороб, цукроварня;

· абстрактні назви: добробут, зміст, мрія, надія, поступ, розпука, свідомість, сумнів, уважність, уява, халепа;

· назви якостей: високоякісний, кмітливий, мужній, обачний, полохливий, сумлінний, чемний» [СУМ Ф. – С. 244-246].

«Серед власне українських слів є чимало прислівників: зопалу, напростець, осторонь, заздалегідь, навперейми, зрештою, наодинці, вранці, влітку, взимку, праворуч, нашвидкуруч, обіруч, мимохідь, торік, споконвіку. Тільки в українській мові є прийменники біля, від, посеред, між, задля, коло, щодо; сполучники та, бо, чи, аби, або, проте, зате, якщо, якби, наче, мов, ніби, ніж, дарма що, незважаючи на те що; частки хай, невже, хіба, майже, навіть» [Ющук. – С.196-197].

Вла́сне фразеологі́зми – фразеологізми, які «своїм лексичним значенням рівнозначні окремим словам або словосполученням: бути на сьомому небі – почуватися щасливим, брати за душу – розчулювати» [Ющук. – С. 229].

Вла́сних на́зв словни́к. Див. ономасти́чний словни́к (ономастико́н).

Вну́трішні причи́ни мо́вних змі́н – «причини, закладені в самій мові; суперечності, боротьба між якими спричиняє мовні зміни» [Кочерган. – ОЗМ. – С. 351].

Внутрішньослі́вні відно́шення – відношення, «характерні для багатозначних слів... Значення полісемічного слова утворюють певну структуру, елементи якої по-різному залежать один від одного і по-різному пов’язані між собою» [Кочерган. – УМЕ. – С. 282]. Див. ланцюжко́ва, радіа́льна, радіа́льно-ланцюжко́ва полісемі́я.

Вну́трішня фо́рма сло́ва – «звуковий або морфемний комплекс (рідше окремий звук), що з різним ступенем виразності розпізнається всередині звукової оболонки слова як її мотивувальний образ… В.ф.с. вказує на ознаку, що з тих чи ін. причин була виділена мовцем як визначальна й диференціювальна для певного об’єкта і покладена в основу його назви» [Тараненко. – УМЕ. – С.80].

«Концептуальна ознака, закріплена в слові» [Голянич.– С. 57]. Напр.: берегиня – «та, що береже», підсніжник – «той, що під снігом», лепетуха – «та, що лепече».

«Семантична і структурна співвіднесеність морфем слова з іншими морфемами цієї ж мови; ознака, покладена в основу номінації при творенні нового лексичного значення» [Кочерган. – ОЗМ. – С. 352].

Вну́трішня фо́рма фразеологі́зму – його «культурно детермінований образ (за В. Виноградовим), що виражає не тільки тлумачення дійсності, але і її оцінку… Розрізняють ФО з живою і втраченою внутрішньою формою. У перших мовці легко переходять від елементів значення вивідних систем (вільних словосполучень, фраз, лексичних стійких словосполучень, словом, прототипічних утворень) до цілісного метафоричного значення ФО (віддавати життя, втоптати в багнюку (кого)…). Другі втратили внутрішню форму (… точити баляси …) й потребують етимологічних розшуків» [Ужченко. – ФСУМ. – С. 63].

 

Вока́була – «(від лат. vokabulum – назва, слово) – окреме слово чужої мови, перекладене рідною мовою, як предмет заучування в процесі вивчення іноземної мови» [Ганич. – С. 43].

«1) окреме слово як предмет лексикології чи лексикографії; 2) у лексикографії – заголовок словникової статті; 3) іншомовне слово з перекладом рідною мовою» [Пустовіт.– С. 223]. Див. заголо́вкова одини́ця, реєстро́ва одини́ця.

 

Втори́нна номіна́ція – «використання в акті номінації наявного вже слова як назви для нового позначуваного» [Кочерган. – ОЗМ. – С. 352]. Напр.: мишка (гризун) – мишка (комп’ютерна).

Вульгари́зми (лайли́ва і вульга́рна ле́ксика) – (від лат. vulgaris – звичайний, простий) – «грубі, брутально-лайливі слова або звороти, ужиті в літературній мові» [Ленець. – УМЕ. – С.84].

«Грубе лайливе слово або зворот, ужиті в літературній мові всупереч її нормі» [Селіванова. – С. 74].

В. «...передає незадоволення в образливій, нетактовній формі, напр.: бевзь, бидло, карга, паскуда» [СУМ Ф. – С. 274].

Г

Галичані́зм (галици́зм, рутені́зм) – «слово, стійке словосполучення, словоформа, синтаксична конструкція, що набули поширення в українській літературній мові кін. 19 – поч. 20 ст. під впливом західноукраїнської мовної практики. Термін «галичанізм» і його синоніми виникли в ході мовної дискусії 90-х рр. 19 ст., найактивніше використовувалися Б. Грінченком та І. Нечуєм-Левицьким. За походженням Г. – слова, звороти, властиві південно-західному наріччю (огень, тручати, дотикати землі), давній українській мові (питомі, устроїти, много), запозичені з польської та західноєвропейських мов (абнегація, адорація, еманципація, влада, ошукувати, мусить бути…), новотвори галицьких учених і письменників (звіт, людство, дійство)» [Муромцева. – УМЕ. – С.86].

Галліци́зм – «(від лат. Gallicus – галльський, у сучас. знач. – французький) – слово, його окреме значення, вислів тощо, запозичені з французької мови або утворені за її зразком» [Семчинський. – УМЕ. – С.86].

«… слова або вислови, запозичені з французької мови; зазвичай мовці відчувають чужомовність цих елементів у своїй рідній мові, бо Г. не завжди повністю адаптуються в нових мовних системах. Напр.: мерсі, пардон, кашне, комюніке» [МФЕ. – С. 69].

«До запозичень із французької мови належать такі тематичні і лексико-семантичні групи:

· суспільно-політична термінологія: …авантюра, агресивний, …бенкет, буржуа, візит, …департамент, депеша, ідеаліст, …інтрига, кар’єра, мораль, парламент, …режим;

· лексика мистецтва та літератури: акомпанемент, …альбом, антракт, артист, афіша, балет, бемоль, бюст, ваза, гравюра, грим, ескіз, роль, силует, суфлер, тембр, шедевр, жанр, сюжет;

· військова та мореплавська лексика: авангард, армія, атака, база, батальйон, батарея, бомба, бригада, гарнізон, …дезертир, …демобілізація, кавалерія, калібр, канонада, лейтенант, маршал, …сапер, …абордаж, команда, …флот;

· фінансово-економічна термінологія: аванс, …акціонер, тариф;

· технічна термінологія: екіпаж, ресора, шасі;

· лексика будівництва: бельетаж, бульвар, кабінет, тераса, тротуар, фасад;

· назви одягу й тканин: блуза, вуаль, костюм, краватка, пальто;

· назви предметів побуту: абажур, браслет,...канапа, люстра, маскарад, одеколон, …пудра, трюмо, туалет;

· кулінарна лексика: антрекот, вінегрет, гарнір, десерт, делікатес, желатин, філе.

Слова, запозичені із французької мови, мають такі ознаки:

а) сполучення звуків [уа]: будуар, буржуа, вуаль, експлуатація, тротуар;

б) звукосполучення [ан] перед приголосними: аванс, авантюра, антракт, брильянт, баланс;

в) суфікси -аж, -ант, -анс, -ер, -он: екіпаж, пасаж, плюмаж, фураж, лейтенант, реверанс, сапер, батальйон, гарнізон» [СУМ Ф. – С. 256-257];

г) «пом’якшення губних … перед [у]: бюро, бюст, вестибюль; …звукосполучення [ам] …перед приголосними: … амплуа, асамблея..; невідмінювані форми іменників з кінцевими наголошеними голосними…: драже́.., жабо́ …; наголос на кінцевому складі: гарнізо́н, плісе́, трикота́ж, тротуа́р» [СУМ Л і Ф. – С. 139].

Гебраї́зм – «(лат. hebraios – єврейський) – слово, рідше вислів, запозичені з гебрайської (давньоєвр.) мови, а також сучас. івриту… Частину Г. становлять арго (бахур, махлювати, … хохма, шабаш, шмон та ін.) і кр. лекс. одиниці (бегемот). До Г. слід віднести і нові лекс. запозичення з івриту (кібуц, кнесет тощо)» [Рибалкін. – УМЕ. – С. 88].

«… слова, зрідка вислови, запозичені з давньоєврейської мови або із сучасної мови іврит. В українську мову потрапили через посередництво інших мов, належать до біблійної та релігійної лексики (Адам, амінь, осанна, манна, месія...)» [МФЕ. – С. 71].

Генети́чна класифіка́ція (джере́ла фразеологі́змів) – система розподілу фразеологічних одиниць за джерелами, яку розробив на початку 60-х років ХІХ ст. Л. Булаховський. «Вона включає 8 груп: 1) прислів’я та приказки; 2) професіоналізми; 3) усталені вислови з анекдотів, жартів тощо; 4) цитати й образи зі Старого й Нового Завітів; 5) ремінісценції античної старовини; 6) переклади поширених іншомовних висловів (французьких, німецьких, італійських, англійських); 7) крилаті слова … письменників; 8) влучні фрази видатних людей. Класифікація ФО зроблена насамперед на матеріалі російської мови. Інакше б до сьомої групи ввійшли численні відшарування й українських письменників-класиків.

У фразеологічному складі української мови виділяють різну кількість генетичних груп. Л. Скрипник називає: 1) питомо українські фразеологічні одиниці; 2) запозичені фразеологічні одиниці; 3) фразеологічні кальки й напівкальки.

За часом походження Я. Спринчак поділяє фразеологізми на три генетичні групи 1) спільнослов’янські, тобто наявні в усіх або в більшості слов’янських мов: … бити в очі; 2) східнослов’янські, представлені тільки в східнослов’янських мовах, а в інших слов’янських мовах уживані як запозичення з них: роззявити рота; 3) властиві окремим слов’янським мовам: укр. передати куті меду, пекти рака (раків) (…перестараться, краснеть)» [Ужченко. – ФСУМ. – С. 125-126].

Германі́зм – «слово, його окреме значення, вислів тощо, запозичені з німецької мови (чи інших германських мов) або перекладені чи утворені за її зразком. Частина Г. уже втратила ознаки свого походження (дратва, лантух, рада, стельмах та ін.), частина усвідомлюється мовцями як чужорідний елемент. Такі Г. зберігають типові фонетичні (шт уцер, шп италь, л ейт мотив, зу мпф, ку пф ер шт ейн) і словотвірні (ланд/шафт, штрейк/брехер) риси німецької мови» [Муромцева. – УМЕ. – С.89].

«Виокремлюють такі тематичні групи слів, запозичених з німецької мови:

· адміністративно-ділова та військова лексика: верстат, гетьман, канцелярія, оренда, варта, комісар, куля, муштра, панцир, шанець;

· виробничо-професійна лексика: бровар, грабар, ґонт, дзиґарі, дратва, кошт, крам, маляр, майстер, муляр, обценьки, пензель, пошта, слюсар, цвях, цех;

· суспільно-політична лексика: бунт, герб;

· побутова лексика: барило, будинок, гак, гаплик, гаптувати, ґанок, ґніт, дах, дріт, келих, кухоль, шнур, клямка, ланцюг, ліхтар, льох, ляда, ринва;

· назви дій, процесів, станів: віншувати, мандрувати, мусити, міркувати, плюндрувати, шукати;

· назви якостей: барва, гарт, ґатунок, шик;

· інші назви: барвінок, бурштин, гурт, ґрунт, карб, крейда, мавпа, фарба, фунт, цегла» [СУМ Ф. – С. 251]. Див. слова́ давньогерма́нського похо́дження.

Гібри́дне сло́во – «(від лат. hibrida – помісь) – складне слово, утворене з компонентів різного походження, один з яких є питомим, другий – іншомовним і таким, що сприймається мовцями як запозичений. Г.с. бувають юкстапозитами (альфа-проміння, бета-залізо, бізань-щогла, гамма-частинки, мюль-машина) і композитами (агросани, бактеріовловлювач, гідробудівництво, телебачення)» [Клименко. – УМЕ. – С.89].

Гідро́нім – «(грец. ύδωρ – вода і όνυμα – ім’я, назва) – вид топоніма, власна назва будь-якої водойми (як природної, так і штучної)» [Карпенко. – УМЕ. – С.89].

«… географічна назва водних об’єктів, вид топонімів. Залежно від типу водойми серед Г. розрізняють океаноніми (назви океанів: Тихий океан, Атлантичний океан); пелагоніми (назви морів: Чорне море, Червоне море); лімноніми (назви озер: Біле озеро); гелоніми (назви боліт, мочарів: Зелене болото)» [МФЕ. – С.76].

Гідро́німів словни́к. Див. ономасти́чний словни́к.

Гідроні́міка – «розділ мовознавства, який вивчає власні назви водойм (утворення, розвиток, функціонування)» [МФЕ. – С.76].

Гідроні́мія – «сукупність гідронімів на певній території, напр., Г. басейну Дніпра, Г. Волині» [МФЕ. – С.76].

Гі́перо-гіпонімі́я – «як вид парадигматичних відношень, так і тип семантичних змін та полісемії, який полягає в утворенні нового значення на основі родо-видового включення в нього ознак попереднього» [Левицький. – АМВЛС. – С. 24].

Гіперо́нім – «(грец. ύπερ – префікс, що означає надмірність, підвищення, і όνυμα – ім’я, назва) – родове слово за гіпонімічних відношень між словами» [СУМ Ф. – С. 356]. Напр.: тварина – слон.

Гіпонім – «(грец. ύπο – префікс на означення зниження, нестачі, і όνυμα – ім’я, назва) – видове слово за гіпонімічних відношень між словами» [СУМ Ф. – С. 356]. Напр.: квітка– троянда.

Гіпонімі́чні відно́шення – «це родо-видові відношення, які характеризуються привативною опозицією і включеною дистрибуцією: слон – тварина, троянда – квітка, ранок – день. Родове слово називають гіперонімом, видове – гіпонімом. Це найфундаментальніші семантичні відношення, які структурують словниковий склад мови» [Кочерган. – УМЕ. – С.283].

Гіпонімі́я – «(грец. ύπο – префікс на означення зниження, нестачі, і όνυμα – ім’я, назва) – одне з основних парадигматичних відношень у семантичному полі – ієрархічна організація його елементів, що базується на родо-видових відношеннях» [Новиков. – ЛЕС. – С. 104].

 

Гло́са – «(лат. gl o ssa – слово, що потребує тлумачення…). 1. Незрозуміле або малозрозуміле (рідковживане, архаїчне, діалектне) слово чи вислів (переважно у давніх текстах). 2. Пояснення, переклад таких слів або висловів» [Німчук. – УМЕ. – С. 92].

«1. Те саме, що слово. 2. … (здебільшого у множині) незвичні невикористовувані слова і вирази, що трапляються в певному тексті, а також пояснення (чи переклади) до них» [Ахманова. – С. 108].

«… переклад чи тлумачення незрозумілого, застарілого слова або виразу, написані над чи під ним (інтерлінеарна Г.) чи на полях рукопису або книги (маргінальна Г.). Спочатку Г. називалося саме незрозуміле слово чи вираз. Уперше Г. стали використовуватись у греків при вивченні поезії Гомера, пізніше – при тлумаченні окремих місць Біблії, а також юридичних текстів… Словники Г. іменувались глосаріями» [Федосєєва. – ЛЕС. – С. 104].

«1. Слово. 2. Невживане або незрозуміле слово чи вираз, що зустрічаються у тексті, пояснення або переклад до них. 3. Троп, у якому замість загальновживаного слова використане менш уживане. Наприклад, розвій замість розвиток» [СКМ. – С.15].

Глосарій – «(лат. glossarium … – словник, зібрання слів, що потребують пояснень) – зібрання глос» [Німчук. – УМЕ. – С. 92].

«… словник з перекладом чи тлумаченням маловживаних слів, переважно з античної доби та стародавніх пам’яток писемності» [МФЕ. – С.79].

«Словник рідковживаних слів із їх тлумаченням» [Ахманова. – С. 108].

Глосе́ма – «… переважно запозичене (іншомовне), застаріле або вузькодіал. слово…» [Німчук. – УМЕ. – С. 93].

«1) лексема; 2) основна структурна одиниця як носій певного значення або найкоротша одиниця мови, що має певне значення і відтворюється та варіюється у мовленні» [СКМ. – С.15].

Глосогра́фія – «(від грецького γλώσσα — мова, мовлення і γράφω — писати), несловникова лексикографія: 1) сукупність лінгвістичних засобів і технічних прийомів, застосовуваних у давнину при перекладі (поясненні, тлумаченні) слова без відриву від тексту, в якому воно виступає; 2) сукупність глос певної доби, конкретного твору.

Як одиниця Г. глоса складається з глосеми, тобто пояснюваної лексеми (пор. вокабула — реєстрове слово в словниковій лексикографії) та перекладу (пояснення, тлумачення). Глосемами виступають переважно запозичені (іншомовні), застарілі або вузькодіалектні слова, а пояснення здебільшого даються зрозумілою літературною або розмовною мовою певного середовища.

Глосування застосовувалося не тільки в текстах, створених чужою мовою, генетично віддаленою або близькоспорідненою (напр., старослов’янською) відносно живого мовлення, а й у творах, написаних в основі народною мовою (давньоруською, староукраїнською), при запозичених елементах і при словах, не розповсюджених на всій етнічній території. Специфічною особливістю цього виду лексикографічної праці є те, що еквіваленти до глосем міг дібрати сам автор твору (літературного, наукового) чи перекладач, а також особа, не пов’язана безпосередньо з первісним формуванням тексту.

Традицію пояснювати незрозумілі та малозрозумілі лексичні елементи за допомогою глос давньоруські книжники успадкували від греко-візантійських і старослов’янських. До 2-ї пол. 16 ст. Г. була основним видом лексикографічної праці в Україні. Найбільшого поширення набула в 16-17 ст. У Пересопницькому Євангелії, напр., налічується близько 200 глос, у Крехівському Апостолі – 115.

Г. хронологічно випереджує словникову лексикографію. Глоси були будівельним матеріалом для перших давньоукраїнських словників. Зібрання глос — глосарій, що міг функціонувати й у відриві від тексту, з якого зібрано глоси, — найдавніший тип словника.

Г. використовували Лаврентій Зизаній і Памво Беринда. Існувала вона і в період розвиненої лексикографії, бо лексикони не були доступні широкому загалу, а в мову постійно входили іншомовні запозичення і власні неологізми, окремі елементи лексики застарівали. Невеликі глосарії під різними назвами (напр., «Словник маловживаних слів», «Словник рідковживаних слів та діалектизмів») нині друкуються при виданнях творів письменників, особливо давніх» [Німчук. – УМЕ. – С. 99].

 

Го́вір – «діалектне утворення, що об’єднує у своєму складі групу споріднених говірок. Говори входять до складу наріч, або діалектних груп. Напр.: середньонадніпрянські, слобожанські і степові говори входять до складу південно-східного наріччя» [Єрмоленко. – УМ. – С. 39].

«Різновид загальнонародної мови, що функціонує як комунікативна система на порівняно обмеженій території й має сукупність специфічних особливостей у фонетиці, граматиці, лексиці, акцентуації. Г. – це об’єднання говірок, близьких за своєю структурою, він уходить до більшої одиниці діалектного членування – наріччя. Г. набором певних своїх ознак відрізняється від інших Г. та літературної мови. Досить часто на позначення цього поняття використовують термін діалект» [МФЕ. – С.80].

Гові́рка – «найменша одиниця тер. диференціації діал. мови. У структурі мовно-тер. утворень (Г. – говір/діалект – наріччя) лише Г. є реальною комунікат. системою, засобом спілкування мешканців одного, рідше кількох нас. п., принципово рівнозначною мові. Г. відзначається єдністю структури, протиставляється іншим Г. набором диференц. ознак на фонет., акцентуац., грамат., лекс., семант. рівнях» [Гриценко. – УМЕ. – С. 94].

«… найдрібніша діалектна одиниця, поширена на невеликій території, напр., одного чи кількох населених пунктів, однотипних щодо мовних особливостей. Говірка входить до складу говору» [Єрмоленко. – УМ. – С. 39].

«Найменша діалектна одиниця; різновид загальнонародної мови, що функціонує на невеликій території (охоплює один, рідше кілька населених пунктів) і має однотипні мовні особливості. Г. – реальна комунікативна система, на відміну від говорів і наріч, які тільки об’єднують близькі за релевантними рисами групи Г.» [МФЕ. – С.80].

Голо́нім – «слово, яке позначає ціле, наприклад, текст (він складається з абзаців)» [СУМ Ф. – С. 224].

Градуа́льна се́ма – «(від лат. gradus – крок, ступінь) – різновид семи у структурі значення слова, який виявляється в синонімічному ряді слів різного ступеня інтенсивності або у складників словотвірного ланцюга експресивної модифікації й репрезентує цей ступінь ознаки (наприклад, така сема виокремлюється у ряді великий, величезний, гігантський, грандіозний; у ланцюжках рука – ручка, будинок – будиночок тощо)» [Селіванова. – С. 100].

«… сема, яка не представляє якоїсь нової ознаки, а лише ступінь вияву, інтенсивність тієї ж ознаки, що є і в інших близьких за значенням словах. Так, скажімо, слова літеплий, теплий, жаркий, гарячий протиставлені між собою градуальною семою: різняться ступенем вияву ознаки тепла» [Кочерган. – ЗМ. – С. 240].

Грамати́чна се́ма – сема, яка «має високий ступінь узагальнення і входить до граматичного значення мовних одиниць, які не можуть самостійно виконувати номінативну функцію (морфем). Так, граматична сема числа у словах хати, черевики, ясени виражена морфемою –и, яка є спільною для цих слів» [СУМ Ф. – С. 217].

Грамати́чне зна́чення – «абстрагований мовний зміст граматичної одиниці, який відносить її до того чи іншого класу або підкласу і служить засобом вираження відношень між словами. Граматичне значення є додатковим (супровідним) щодо лексичного. Лексичне та граматичне значення співіснують, взаємодіють в одному слові, відображаючи в ньому і світ реальних предметів, явищ і відношень між ними» [Ганич. – С. 87].

«… узагальнене, абстрактне мовне значення, властиве багатьом словам, словоформам, синтаксичним конструкціям і яке має у мові своє регулярне (стандартне) вираження» [Кочерган. – ОЗМ. – С. 354].

 

Грамати́чний словни́к – лексикографічна праця, що «...подає граматичні характеристики словоформ. Г.с. поділяють на:

· морфологічні (містять форми відмінюваних частин мови, напр.: Алексієнко Л., Козленко І. Граматичний словник українських дієслів. У 2-х частинах. – К., 1998-2000);

· морфемні (відображають морфемне членування слів або подають морфеми в алфавітному порядку. Існує кілька різновидів М.с. залежно