Формування соціологічних ідей про працю



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Формування соціологічних ідей про працю



Формування теоретичних уявлень про працю охоплює три періоди: донауковий, класичний і сучасний.

Донауковий період. Він є найдовшим (III ст. до н. е. — XVIII ст. н. е.) і характеризується формуванням найзагальніших уявлень про працю, її місце в суспільстві та житті окремої людини. Пов'язаний з розвитком відповідних ідей у Давньому Єгипті, античних цивілізаціях Греції та Риму, середньовічній Європі.

Класичний період. Охоплює XVIII — початок XX ст. Головні його напрями:

— обґрунтування протестантської етики (М. Лютер, Ж. Кальвін);

— політекономічні дослідження праці (А. Сміт, Д. Рікардо, В. Петті);

— утопічні уявлення про працю (Т. Мор, К.-А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен);

— вивчення характерних особливостей індустріального суспільства (О. Конт, Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс, Ф. Енгельс);

— емпіричні дослідження проблем праці (Ч. Бут, Б. Вебб, Л. Віллерме);

— розробка основних категорій і понять соціології праці (Е. Дюркгейм, М. Вебер, К. Маркс).

Саме в цей період було започатковано формування соціології праці як самостійного наукового напряму. Якщо раніше центром розвитку соціології праці була Західна Європа, то наприкінці XIX ст. він поступово перемістився у США.

Сучасний період. Розпочався у 20—30 роки XX ст. Саме тоді на провідні позиції вийшла американська соціологія. Детальне вивчення праці окремого робітника, функціонування та організацію промислового колективу започаткував американський інженер Фредерік-Вінслоу Тейлор (1856—1915), який одним з перших почав розглядати організацію управління трудовим процесом як самостійну галузь. Внаслідок систематичних спостережень, експериментів та хронометражу (винахід Тейлора) йому вдалося встановити, що промислові робітники є особливою соціально-психологічною групою з певними цінностями, психологією, ідеологією, яким властиві стримування своїх трудових зусиль та обмеження норм виробітку. Назвавши це явище рестрикціонізмом — працею з прохолодою, Тейлор виробив систему заходів щодо його нейтралізації. Найголовніші з них:

— нормування і раціоналізація трудового процесу;

— ретельний добір і професійне навчання робітників;

— дотримання принципів управління (значна заробітна плата, висока денна норма, відповідні умови праці, обов'язкове матеріальне стягнення за невиконання норми);

— вміння керувати робітниками, для чого необхідні розум, освіченість, досвід, такт, енергія, кмітливість, чесність, здоров'я;

— запобігання соціальним конфліктам на виробництві, створення умов для максимального виявлення та реалізації розумових і фізичних можливостей робітника.

Ф.-В. Тейлор першим спробував виробити соціотехнічну систему, яка об'єднала технічний і соціальний аспекти виробництва, обґрунтував головні засади наукового менеджменту, які були реалізовані на багатьох підприємствах світу. Але вже у 20-ті роки XX ст. тейлоризм почали критикувати, бо за нових соціально-економічних і політичних умов він уже не міг гарантувати високої продуктивності праці, соціальної злагоди між адміністрацією та найманими працівниками, уникнення страйків. Тому пошуки вчених у галузі соціології праці були спрямовані на вивчення нових чинників, які могли б позитивно впливати на ефективність виробництва, соціальний настрій працівників. Внаслідок цього постала теорія «людських стосунків», розроблена у 20—30-ті роки професором індустріальної соціології Гарвардського університету Елтоном Мейо (1880—1949) на підставі досліджень на підприємствах електротехнічної фірми «Вестерн електрик». Ці дослідження, що дістали назву «Хоторнський експеримент», покликані були з'ясувати, як впливає на підвищення ефективності виробництва поліпшення соціально-психологічних відносин між працівниками у трудовому колективі. Ретельні дослідження впродовж 1920—1930 pp. виявили, що норма виробітку працівника залежить не так від його фізичних зусиль, як від тиску на нього робітничої групи, яка задає певний темп праці й правила поведінки. Тому й методи, запропоновані Е. Мейо, були спрямовані на вдосконалення соціально-психологічних стосунків між робітниками в групі та між робітниками і керівниками, поліпшення морально-психологічного клімату.

Головними елементами теорії «людських стосунків» є:

— орієнтація на людей, а не на технічний аспект виробництва;

— заміна індивідуальної винагороди колективною;

— формування позитивного морально-психологічного клімату, підвищення задоволеності робітників своєю працею;

— гуманізація праці, участь робітників в управлінні виробництвом.

Свого часу ця теорія була поширеною в Америці та за її межами. Діяли спеціальні центри, у багатьох університетах було запроваджено навчальний курс з теорії «людських стосунків». Згодом, з розвитком умов і змісту праці, вона почала втрачати своє значення. Теза про те, що можна безмежно підвищувати продуктивність праці, задовольняючи соціальні потреби робітників щодо належності до певного колективу, користування пошаною керівників і колег по роботі, не підтверджувалася на практиці. Тому наприкінці 50-х років виникла необхідність пошуку дійовіших засобів підвищення ефективності виробництва.

У 1950 р. була розроблена теорія «збагачення праці», її автор, американський вчений Фредерік Херцберг (нар. у 1921 p.), вважав, що існує дві незалежні системи чинників, які по-різному впливають на трудову поведінку людей. До першої належать «гігієнічні» чинники, які не стосуються змісту роботи. Якщо на підприємстві створено нормальні умови праці (немає шуму, загазованості, вібрації тощо), побуту (є роздягальні, душові, кімнати відпочинку, їдальні), вироблено режим роботи (оптимальна тривалість робочого дня, своєчасні перерви та ін.), працівники належно забезпечені різними пільгами, житлом, встановлені комфортні психологічні стосунки між ними, то слід очікувати не високого задоволення роботою чи зацікавлення у ній, а лише відсутності невдоволення. Отже, за Ф. Херцбергом, хороші «гігієнічні» умови праці стабілізують персонал, але не обов'язково спонукають його до підвищення продуктивності праці.

Другу групу чинників становлять так звані мотиватори, що задовольняють потреби людини. Вони полягають у визнанні досягнутих нею успіхів у роботі, інтересі до її змісту, відповідальності, самостійності та ін. Саме ці чинники зумовлюють задоволення роботою і підвищують трудову активність. Звідси випливає, що за допомогою профілактичних («гігієнічних») заходів, поліпшення трудового середовища можна усунути невдоволеність працівників. Для підвищення зацікавленості у праці потрібні додаткові заходи, пов'язані з її сутнісними, змістовими характеристиками. На підставі цієї теорії Херцберг виробив концепцію збагачення праці, яка була використана багатьма американськими та європейськими компаніями.

Наприкінці 50-х років значного поширення набула також теорія управління «X» і «У» американського вченого Дугласа Макгрегора (нар. у 1912 p.). Теорія «X» пропагує риси авторитарного стилю: акцент на матеріальні стимули, жорсткий контроль, примусову працю, негативні санкції тощо. Теорія «У» акцентує увагу на демократичному стилі керівництва: використання творчих здібностей, участь працівників в управлінні, застосування соціальних і соціально-психологічних стимулів тощо. Доцільність використання авторитарного чи демократичного стилю управління визначають на підставі детальної діагностики умов, функціонування колективу, організації.

У формуванні сучасної соціології праці помітну роль відіграла теорія «якості життя», що постала наприкінці 50-х років завдяки працям Д. Рісмена і Дж. Гелбрейта. У 60-ті роки Л. Девіс обґрунтував необхідність вироблення поняття «якість робітничого життя», яку, починаючи з 70-х років, вивчають у США за допомогою статистичної інформації та опитування окремих категорій працівників. Ця теорія передбачає дослідження взаємин між працівником та його виробничим оточенням і базується на з'ясуванні таких питань:

— встановлення причин плинності кадрів;

— дослідження установок працівників для вироблення національних програм формування нового їх контингенту;

— оцінка ефективності управлінських систем;

— вивчення впливу несприятливих умов праці на появу психологічних стресів;

— вирішення конфліктів між управлінцями та рядовими працівниками.

Останнім часом найбільшого поширення набула прикладна соціологія, яка розвивається двома напрямами: клінічна соціологія (дослідження соціальних явищ, процесів, встановлення на цій основі соціологічного діагнозу, проведення консультацій і пропонування певних «профілактичних засобів» щодо вирішення досліджуваних проблем) і соціальна інженерія (вироблення соціальних технологій, конкретних програм і рекомендацій, орієнтованих на практичне впровадження для досягнення реального соціального ефекту). Їх розвиток зумовив формування так званих нових форм організації праці (НФОП), застосування яких передбачає:

— визнання зв'язку між індивідуальними рисами особи та її працею;

— поєднання формальної та неформальної організації спільної діяльності;

— забезпечення умов, за яких зміст праці не має розпорошуватися на незначні операції, а повинен становити єдність різноманітних завдань;

— обов'язкова обізнаність працівника з кінцевими результатами своєї праці;

— перевага самоконтролю над контролем з боку адміністрації у регулюванні трудової поведінки працівників.

У вітчизняній соціології проблеми праці тривалий час розглядали спорадично. Роками українська соціологія праці не була ідентифікованою, розвиваючись у фарватері російської, а згодом радянської соціології. Певний час українські наукові центри діяли за межами України (20-ті роки XX ст. — у Чехо-Словаччині). Історію її формування умовно поділяють на чотири основні етапи: середина XIX ст. — 1917 p.; 20—30-ті роки XX ст.; 50—60-ті і 70—80-ті роки XX ст.; сучасний. Кожен з них певною мірою відображає політичну та соціально-економічну ситуацію в країні, характеризується відповідною методологічною орієнтацією, науковими школами, проблематикою, методами, об'єктами досліджень.

У соціології праці до 1917 р. виокремлювали промислову та аграрну галузі, які мали специфічні об'єкти дослідження. У цей період домінували дослідження аграрної праці. На початку XX ст. у зв'язку з активним розвитком промисловості, що породило специфічні проблеми (необхідність управління підприємствами і персоналом за нових економічних умов, зростання міської злочинності, загострення житлового питання, погіршення здоров'я населення, підвищення рівня його смертності тощо) постала індустріальна соціологія, що зосередилася на так званому робітничому питанні. У 20—30-ті роки соціальні проблеми праці вивчали у багатьох наукових центрах. На підприємствах і в організаціях функціонували гуртки наукової організації праці. Часописи висвітлювали питання управління та організації виробництва, соціально-психологічні проблеми праці, вміщували результати конкретних соціологічних досліджень.

Розвиток соціології праці у цей період відбувався за такими напрямами:

— теоретико-методологічний аналіз праці;

— прикладні дослідження соціально-трудових процесів та явищ;

— соціальна інженерія;

— психотехніка, профорієнтація, профконсультування.

Одним з головних досліджень трудового середовища став Всеукраїнський інститут праці (м. Харків), який займався питаннями управління трудовими колективами, удосконаленням організаційної структури і стилю управління. Тут проводили дослідження розпоряджень, наказів, звітів тощо, для чого були розроблені нові методи обробки та аналізу документальної інформації.

Загалом внесок тогочасних науковців у формування соціології праці був значний, але з пригніченням у колишньому СРСР соціології як науки цей доробок застиг на рівні концептуального осмислення, не створивши цілісної теорії праці. Відродження соціології праці почалося у середині 50-х років і пов'язується з так званим політичним «потеплінням». На цій хвилі з'явилися масштабні дослідження у сфері праці.

Починаючи з другої половини 60-х років, соціологія праці досягла значного розвитку в межах заводської соціології, втіленої в роботі соціологічних служб на підприємствах. Вона добувала соціальну інформацію, яка використовувалася адміністрацією для прийняття управлінських рішень, вироблення і впровадження соціальних технологій.

Хрущовське «потепління» змінилося на початку 70-х років періодом «застою», який на тривалий час вніс у суспільне життя консервативний настрій та інертність, посилив цензуру, ідеологічний пресинг, переслідування інакодумців тощо. Творчі межі для соціології значно звузилися.

В останні десятиліття XX ст. соціологія праці, як і вся галузева соціологія, переживала кризу: значно скоротилася кількість дослідних установ, соціологічних служб на підприємствах; внаслідок відсутності фінансування занедбано соціологічні дослідження трудових процесів та явищ.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-08; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.192.241 (0.007 с.)