Протосоціологічні погляди доби Відродження

Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм — своєрідне світське вільнодумство — витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними.

У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи:

1. Гуманістичний (середина XIV — середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв'язків зі світом.

2. Неоплатонівський (середина XV ст. — перша третина XVI ст.), на якому домінує розгляд проблем буття.

3. Натуралістичний (середина XVI ст. — початок XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

Пожвавлення інтересу до філософських, соціально-політичних вчень Платона, Арістотеля, Цицерона мало не стільки пізнавальний мотив, скільки виражало намагання, розвинувши їх, пристосувати до нових історичних реалій. Відповідно в основі соціальних конструкцій мислителів Відродження — гуманістичні принципи організації суспільства. Англійський юрист, філософ — Томас Мор (1478—1535) у своїй праці «Утопія» основною причиною пороків буржуазної держави вважає приватну власність і зумовлені нею суперечності інтересів особи та суспільства, девіантну поведінку людей тощо. Його ідеальне суспільство має базуватися на суспільній власності, обов'язковій праці для всіх. Найвища цінність такого суспільства — людина, її здоров'я. У ньому відсутні нерівність, пороки.

Італійський філософ, політичний діяч Томазо Кампанелла (1568—1639) визнавав астральну залежність розвитку людського суспільства, вважаючи водночас людину істотою вільною, діяльною, здатною впливати на суспільне життя. Його ідеальна держава — «Місто Сонця» — це суспільство з общинним характером зв'язків, яке базується на відсутності приватної власності, спільній праці. Як і Платон, вважав необхідним державне регулювання статевих стосунків і виховання дітей.

Англійський філософ Френсіс Бекон (1561—1626) продовжив традицію концепцій соціального утопізму. Джерелом права вважав не Бога, а природний закон, витворений людським розумом. Люди мають об'єднуватися за принципом справедливості — не робити іншому того, чого не бажаєш собі. Пріоритетом повинна користуватися істина, бо закон часто може перешкоджати правовій рівності та справедливості, підтримувати насильство.

У цей період на історичній арені постають нові класи — буржуазія і пролетаріат, хоч політичне панування ще утримували у своїх руках феодали, підтримувані церквою, яка монополізувала духовне життя. З особливою гостротою поставала необхідність дослідження нових реалій і тенденцій соціально-політичного буття. Молода буржуазія виявляла власний і стимулювала інтерес вчених до проблем розвитку держави, права, політичного устрою, функціонування і розвитку механізмів влади.

Одним з перших спробував кристалізувати ідеї буржуазії італійський політичний діяч, історик Нікколо Макіавеллі (1469—1527). Найвідомішим з його творів є «Государ». Природа людини однакова в усіх державах і в усіх народів: інтерес є універсальним чинником людських дій, з яких складаються їх відносини, установи, історія. Отже, щоб управляти людьми, треба знати причини їх вчинків, їх прагнення та інтереси. Н. Макіавеллі відтворює античні ідеї про виникнення держави та кругообіг форм правління. Перевагу віддає, як і Арістотель, змішаній формі державного укладу (з монархії, аристократії та демократії). Обов'язки держави — захищати майнові й особисті права громадян, виражати інтереси громадянського суспільства. Хоча правлять за допомогою страху і насильства, та щоб не збуджувати ненависть, держава не повинна порушувати майнових та особистих прав громадян. Найгірший гніт, що накладається державою: її прагнення знесилити і підірвати будь-яку діяльність суспільства задля свого піднесення. Вже у цих міркуваннях простежується розмежування суспільства і держави, цивільної і політичної сфер. Особливо яскраво воно виявилося у висловлюваннях про співвідношення політики і моральності. Відповідно до концепції Макіавеллі політична діяльність і політична влада в особі держави — синоніми аморальності. Така аморальність закладена в тих політичних відносинах, за яких член суспільства — або гнобитель, або гноблений. І, природно, з'являється громадянське суспільство як щось третє, як сфера громадського життя, що є по суті моральним буттям, у глибині своєї аполітичності (праця, задоволення первинних потреб, любов, родина, хобі, турбота про збільшення власності) — приватне життя.

Заслугою Макіавеллі є подолання теологічних ідей і дослідження держави як суспільного явища. Він розробив чотири принципи, які мали неабиякий вплив на розвиток теорії сучасного соціального менеджменту. Стверджував, що правитель, який бажає досягти успіху, повинен звіряти свої дії з законами необхідності (долі), а також зі способами поведінки підлеглих. Ідеї Макіавеллі не тільки втілювалися у тогочасних політичних режимах, але й набули подальшого розвитку у працях його послідовників. Зокрема були покладені в основу теорій сучасного менеджменту та соціального управління, дали поштовх теоріям еліт, бюрократії, корупції, постіндустріального суспільства і політичного прогнозування, а також контівській теорії «суспільного консенсусу».

Ідеолог абсолютизму, французький публіцист, спеціаліст у галузі державного права Жан Боден (1530— 1596) вважав розвиток суспільства поступовим процесом, стверджував, що географічні чинники можуть визначати особливості соціального життя людей, їх соціально-психологічні властивості, розвиток науки. Вплив природного середовища зумовлює, на його думку, розвиток кровно-господарських родин — союзів, з яких виростає держава. Істотною її ознакою Боден вважав суверенітет, значну увагу приділяючи його характеристикам. Багато в чому продовжуючи вчення Арістотеля, першочергового значення надавав формі держави, вважав пануючу верству суспільства вирішальним фактором у державній законотворчості.

Ідеї середньовічного вільнодумства були розвинуті у теоретичних висновках творця німецької Реформації Мартіна Лютера (1483—1546) та французького церковного реформатора Жана Кальвіна (1568—1639), які обстоювали ідею абсолютної визначеності долі людини наперед.

У XVII ст. особливого значення набувають концепції природного права та суспільного договору. Одним з перших започатковує цю традицію нідерландський державний діяч, філософ Гуго Гроцій (1583—1645). Його доктрина про соціальне політичне право і державу, природу людини та її природні права, соціальні якості викладена у трактаті «Про права війни і миру». Основою спокійного, справедливого і розумного спілкування є людський розум, який утримує від посягання на чуже майно, що є однією з умов досягнення справедливості. Г. Гроцій висуває договірну теорію виникнення держави, мету держави вбачає в охороні приватної власності, ознакою її — церковну владу із законами і нормами людського життя. Держава, за Гроцієм, — це «добровільний союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі». Оскільки договори за природним правом мають виконуватися, тому народ не міг вільно змінювати державний устрій. Сформулював він і один з принципів міжнародного права — непорушність договорів між державами.

Поглиблення ця теорія дістала у працях англійського державного діяча, філософа Томаса Гоббса (1588—1679), його співвітчизника, філософа, психолога, педагога Джона Локка (1632—1704), голландського філософа Бенедикта Спінози (1632—1697) та ін.

У книзі «Про громадянина», де вперше систематизовано витрактувано походження і сутність держави, Т. Гоббс пише: «Правий не Арістотель, а Макіавеллі, який проголосив у своїй «Державі», що людина не є за природою здатною до громадського життя». Помилкове положення про те, що людина є суспільна тварина, породжене, на думку Гоббса, поверховим розглядом людської природи. Коли громадянське суспільство вже встановлено, коли держава давно існує, може здаватися, що людина не спроможна жити поза суспільством, що нею керує природжена схильність до громадського життя. Насправді до виникнення держави люди перебували у стані загальної війни, постійного суперництва, жорстокої конкуренції. Цей стан війни всіх проти всіх Гоббс назвав природним станом людського роду. Він є таким, тому що відповідає егоїстичній природі людини, її тваринній суті. Але люди володіють не тільки «тваринними пристрастями». Їм властиві відчуття, що схиляють до миру: страх смерті, почуття самозбереження. Та найголовніше, що в людей є «природний розум», який велить вступити в договір один з одним для забезпечення власної безпеки. Гарантією такої безпеки може бути тільки загальна влада, що об'єднує безліч людей, володіє реальною силою щодо захисту їх від зовнішніх ворогів і несправедливостей, скоєних один одному. Тобто, щоб люди жили в мирі, займалися мирною працею, необхідна абсолютна влада держави: «того великого Левіафана... якому ми... зобов'язані своїм миром і своїм захистом...» Держава є єдиною особою, наділеною владою шляхом взаємного договору між собою великої кількості людей з метою використання всіх їх сил і засобів для їх миру і загального захисту.

Ефективною формою держави Гоббс вважав абсолютну монархію, але й не відкидав прогресивні форми правління, зокрема у сфері приватноправових відносин; допускав можливість широкої правової ініціативи, систему прав та свобод.

Т. Гоббс розумів свободу як право робити все, що не заборонено законом, а закон може дати лише правильний напрям діям людей. Вважав необхідною гарантією правопорядку і законності необмежену владу короля і засуджував громадянську війну. Структуру держави розглядав, застосовуючи принцип органіцизму (уподібнення до живого організму): суверен — душа держави, чиновники — нерви і сухожилля, виконавчі та судові органи — суглоби тощо. Тобто держава — це механізм, створений «механіками» (людьми), який керується за допомогою встановлених норм поведінки.

Договірна теорія виникнення і сутності держави, розвинута Гоббсом, виключала принцип народного суверенітету, що проголошував народ джерелом і остаточним власником влади. На відміну від радикальних представників теорії суспільного договору (Мільтон в Англії, Руссо у Франції), які підкреслювали пріоритетність народу щодо їх правителів, Гоббс твердо стояв на позиціях відмови підданих від своїх прав (крім права самозахисту) на користь носія верховної влади.

Одним з перших в європейській науці до ідеї розмежування держави і суспільства прийшов Дж. Локк. У своїх роздумах, викладених у праці «Два трактати про державне правління», він відштовхувався від принципово важливого положення про приватну власність як невід'ємну властивість індивіда. Власність утворюється працею і виникає до виникнення держави. Мета держави — захист власності. Розпад держави не спричиняє розпаду суспільства, але жодна держава не зможе існувати у разі розпаду суспільства. Природно забезпечується рівність, воля, власність, що є наслідком миру і доброзичливості. Для створення гарантій природних прав люди відмовляються від права самостійно забезпечувати свої права, тобто суспільство — це не боротьба всіх проти всіх, а суспільна злагода. Природна рівність людей забезпечується їх розумовою діяльністю. Влада відповідає перед законом, і лише народ є сувереном; державна влада поділяється на вищу законодавчу, виконавчу і федеральну.

Концепція Локка помітно вплинула на подальший розвиток соціально-політичної думки, особливо теорії природних невідчужених прав людини, використаної Т. Джефферсоном та іншими теоретиками американської революції.

Вчення Бенедикта Спінози про право і державу ґрунтується на пізнанні афектів і пристрастей людини, які він розглядає як частину природи. Спіноза вимагає забезпечення права приватної власності як головної умови досягнення загального блага, вважаючи це головним завданням політики. На відміну від Гоббса, вищу форму державного устрою вбачає не в монархії, а в демократичному правлінні, обмежує всевладдя держави вимогами свободи. Своєрідно трактуючи теорію суспільного договору, Спіноза стверджував, що натовп одержимий пасивними афектами, які стримують дії індивідуального людського розуму. Тому ефект натовпу потребує контролю і регулювання, що й зумовлює необхідність права і держави. Жодне суспільство не може існувати без влади законів, яка стримує пристрасті та імпульси людей. Ця концепція дістала подальшого розвитку у теорії «психології натовпу».