ТОП 10:

Зміст, визначення та об’єкти заповідної справи.



«Заповідна справа» – термін, який широко використовується й є загальноприйнятим. Одні фахівці розглядають заповідну справу як сферу практичної діяльності щодо створення природоохоронних територій та забезпечення виконання ними необхідних функцій. Інші – у тому, що заповідна справа є сферою наукової та практичної діяльності зі збереження природи та об’єктів. Отже, науковий базис заповідної справи досить розгалужена складова, що містить теоретичні положення багатьох наук природничого та гуманітарного циклів.

Базисом взаєморозуміння та взаємозбагачення різних наук є чітко окреслена мета заповідної справи – зберегти і відновити природні комплекси чи їх окремі компоненти на спеціально призначених для цього територіях. Отже, заповідну справу можна визначити як теорію та практику збереження та відновлення природних комплексів і їх компонентів, а також їх раціонального використання в межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду.

Об’єкти заповідної справи.Матеріальними об’єктами заповідної справи виступають природні територіальні комплекси, їх компоненти, які становлять цінність з природоохоронної точки зору. Зокрема, це природні комплекси у межах існуючих територій природно-заповідного фонду.

Ідеальні об’єкти заповідної справи. Отже, такі ідеальні феномени, як морально-етичні норми людського ставлення до живої і неживої природи, її духовна, естетична та інші «нематеріальні» цінності, індивідуальні та соціальні значення певних ландшафтів, їх символізм тощо є тими об’єктами ідеальної природи, на які також спрямована заповідна справа.


 

Коротка характеристика заказників, їх функції та види.

Заказники – це прородо- і ресурсоохоронні території, в межах яких охороняться частина компонентів природного комплексу, при цьому господарське використання інших ресурсів дозволяється.

Заказник – це одна з найдавніших форм заповідання територій,на якій поширюється режим часткової охорони. Розрізняють заказники державного і місцевого підпорядкування. Статус конкретного заказника визначається залежно від цінності об’єктів охорони і рангу державної структури, що встановлює заповідний режим. У ряді випадків створюються тимчасові заказники – для акліматизації тварин, на шляхах сезонних перельотів птахів...

Вони виконують такі функції:

- збереження та відтворення природних комплексів, видів чи природних ресурсів;

- підтримання загального екологічного балансу.

Залежно від цільового призначення та необхідного режиму охорони заказники поділяються на такі типи: - ландшафтні – призначені для збереження чи відновлення особливо цінних природних ландшафтів; - лісові– ІІ-ІІ особливо цінних типових та унікальних для України та окремих її регіонів лісових насаджень; - ботанічні –ІІ-ІІ чисельності цінних у науковому, господарському та культурному відношенні, а також рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення рослин і їх угруповань; - загально зоологічні – ІІ-ІІ чисельності цінних у науковому, господарському та культурному відношенні, а також рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення видів тварин (підвидів, популяцій); - орнітологічні –ІІ-ІІ птахів, створення сприятливих умов для птахів під час гніздування, линяння та зимівлі, міграцій; - ентомологічні –ІІ-ІІ видів комах; - іхтіологічні –ІІ-ІІ видів риб (підвидів, популяцій) в місцях їх нересту, нагулу та зимівлі; - гідрологічні –призначені для збереження і відновлення цнних водних об’єктів і природних комплексів; - загально геологічні– нежива природа; - палеонтологічні; - карстово-спелеологічні.

Категорії природно-заповідного фонду.

Нині в Україні існує 11 категорій природно-заповдного фонду: природний заповідник, біосферний заповідник, національний природний парк, регіональний ландшафтний парк, заказник, пам’ятка природи, заповідне урочище є природними територіями та об’єктами, тоді як ще 4 категорії ПЗФ, такі, як ботанічний сад, дендрологічний парк, зоологічний парк, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва є штучно створеними об’єктами. Категорія, до якої відноситься певна територія чи об’єкт ПЗФ, визначається відповідно до того цільового призначення та тих функцій і завдань, які дана територія чи об’єкт мають виконувати.

Території та об’єкти ПЗФ розрізняють за значенням. Залежно від екологічної, наукової, історико-культурної, естетичної, оздоровчої та іншої цінності території та об’єкти ПЗФ можуть бути загальнодержавного чи місцевого значення. При цьому ряд категорій ПЗФ можуть бути як загальнодержавного, так і місцевого значення (це стосується заказників, пам’яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків та парків-пам’яток садово-паркового мистецтва). Регіональні ландшафтні парки і заповідні урочища є категоріями ПЗФ місцевого значення. А природні заповідники, біосферні заповідники і національні природні парки створюються лише на загальнодержавному рівні, при цьому біосферні заповідники є категорією ПЗФ міжнародного значення, оскільки створення і функціонування всіх територій цього типу вимагає дотримання не лише національних, а й міжнародних процедур, при цьому всі біосферні заповідники є елементами відповідної глобальної мережі, загальний реєстр якої ведеться Програмою ЮНЕСКО «Людина і біосфера».

Категорії ПЗФ можна також класифікувати за юридичним статусом. Згідно з чинним законодавством, статус юридичної особи мають природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки загальнодержавного значення.

 

 

ВСТУП ДО ФАХУ

Об’єкт, предмет та завдання екологія

Екологія сформувалася лише всередині ХІХ ст., коли остаточно стало зрозумілим, що неможливо вивчати живі організми у відриві від їхнього середовища існування. Термін «екологія» запропонував німецький біолог Ернест Геккель у 1866р.

Екологія – наука про взаємозв’язки живих організмів та їх угруповань між собою і довкіллям, про структуру та функціонування надорганізмових систем(популяція, біоценозів, біогеоценозів тощо).

Об’єкт екології – екосистеми чи елементи екосистеми.

Предмет екології: різноманітність і структура зв’язків між організмами, їхніми угрупованнями та середовищем мешкання, а також склад і закономірності функціонування угруповань організмів, тобто зв’язки між собою і навколишнім середовищем.

Завдання екології:

· встановлення закономірностей взаємозв’язків між організмами, їхніми угрупованнями та умовами довкілля;

· дослідження структури та функціонування угруповань організмів;

· розробка методів визначення екологічного стану природних і штучних угруповань;

· спостереження за змінами в окремих екосистемах та в біосфері в цілому, прогнозування їх наслідків;

· створення бази даних і розробка рекомендації для екологічно безпечного планування господарської та соціальної діяльності людини;

· застосування екологічних знань у справі охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів.

Екологічні фактори, їх види

Окремі елементи чи властивості середовища, які діють на організми називають екологічними факторами.Серед них виділяють:

· життєво-необхідні для організмів, без яких останні не можуть жити, рости і розвиватися( світло, тепл, вода тощо);

· факультативні активні – екол. фактори, які не є необхідні для організмів, але впливають на них( димові гази, вітер тощо);

· факультативні нейтральні–фактори, до яких організми ставляться завжди або певний час байдуже( інертні гази).

Фактори середовища різноманітні. Вони можуть бути необхідними чи, навпаки, шкідливими для живих істот, сприяти чи перешкоджати виживанню і розмноженню.

За походженням, природою і специфікою дії їх поділяють на:

1. Абіотичні – це фактори неорганічного середовища, їх поділяють в свою чергу на:кліматичні(світло,волога, тепло); едафогенні(грунтові)( механічний склад, фізич. власт. грунту та ін.); топографічні(висота над рівнем моря, рельєф).

2. Біотичні–це фактори впливу живих істот одна на одну (паразитизм, конкуренція,запилення, поїдання та ін.).

3. Антропогенні – це форми людської діяльності, які призводять до змін природи як середовища існування інших видів або безпосередньо впливають на їх життя.

Класифікація екологічних факторів по характеру впливу і можливих наслідків цього впливу.

1.По часу:еволюційні, історичні, діючі.

2.По періодичності:періодичні, неперіодичні.

3. По черговості виникнення:первинні, вторинні.

4.За походженням: космічні, абіотичні, біогенні, біотичні, біологічні, антропогенні, природо-антропогенні, антропічні.

5. За середовищем виникнення: атмосферні, водні, геоморфологічні, едафічні, фізіологічні,генетичні, популяційні, біоценотичні, екосистемні, біосферні.

6. По характеру: інформаційні, речовинно-енергетичні,фізичні, хімічні, біогенні, комплексні.

7.По об’єкту впливу: індивідуальні, групові(видові, соціальні, соціально-економічні, соціально-психологічні).

8. По умовах впливу: залежний від густоти популяції, не залежний від густоти популяції.

9. По ступеню впливу: летальні, екстремальні, лімітуючи,хвилюючі,мутагенні, тератогенні.

10. За спектром впливу: вибіркові, загальної дії.

Історія розвитку екології

Своїми коренями екологія сягає природничої історії. Як самостійна дисципліна вона виділилась лише з початку XX століття. Формування екології як науки почалося в XX ст. і триває й досі.

Довгий час екологія існувала, як розділ біології, як її складова частина.

Глобальність екологічної проблеми, екологічна криза деяких регіонів, призвела до необхідності дослідження середовища проживання людини. Це призвело до "екологізації" багатьох галузей сучасної науки. Питаннями охорони середовища проживання людини, раціонального природокористування нині активно переймаються такі науки, як географія, економіка, геологія, хімія, фізика, математика та інші.

Протягом останнього століття екологія тричі змінювала свій предмет і принцип досліджень. На цій основі в розвитку екології можна виділити три етапи.

На першому етапі (до 30-х років XX ст.) екологія базувалась на визначні праці Ч. Дарвіна, О. Гумбольдта, К.Ф. Рульє, Е. Геккеля і концентрувалася на дослідження впливу чинників довкілля на життєдіяльність окремої особини чи цілого виду (наприклад, вплив мінеральних добрив на ріст рослин і обсяги врожаю).

Екологи тих часів були малопомітними представниками "чистої науки". Громадськість мало цікавилась їхніми дослідами. Екологи привернули увагу до себе, коли стали на захист природи, почали створювати заповідники та національні парки для порятунку рослин і тварин, яким загрожувало зникнення. Екологія тимчасово звузилась до аутекології- екології особини. Автекологія вивчає взаємозв'язки представників виду з оточуючим середовищем.

Другий етап був порівняно коротким і стосувався дослідження великих груп організмів під кутом аналізу взаємодії окремих особин і популяцій різних видів істот. Лідером стала популяційна екологія (демекологія). (Наприклад, взаємовплив хижака і здобичі). Демекологія вивчає структуру виду, описує коливання чисельності різних видів і встановлює їхні причини.

Третій етап розпочався після Другої світової війни, коли домінуючим стало уявлення про "пов'язаність усього з усім". Стало зрозумілим, що зміна одного з компонентів природи призводить до змін комплексу, до змін природного середовища. На необхідність такої сфери досліджень вказував академік В.І. Вернадський.

Синекологія - вчення про взаємодію популяцій між собою і найближчим довкіллям- швидко поступалася першістю глобальній екології- вченню про всіх і про все. Почали швидко розвиватися розділи, підрозділи і галузі екології.

 

 

ТЕХНОЕКОЛОГІЯ







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.8.46 (0.009 с.)