Безробіття: його причини, види, наслідки.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Безробіття: його причини, види, наслідки.



67.

1 Господарський механізм — це система основних форм, методів і важелів використання законів, розв’язання суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини, формування її потреб, створення системи стимулів і узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп.

2 Функції господарського механізму.

Сутність господарського механізму проявляється через його функції. До основних з них у політико-економічній системі належать такі:

І реалізація відносин пануючого типу власності;

сполучення і взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин в економічній структурі суспільства;

узгодження й забезпечення руху економічних інтересів;

розв’язання суперечностей; формування «поля» взаємодії між механізмом дії і механізмом використання економічних законів.

Реалізація цих функцій в економічній практиці відбувається на основі таких основних принципів формування і функціонування господарського механізму, як: ефективність, збалансованість, системність, соціальна спрямованість.

Діалектика механізму господарювання полягає в тому, щоб розкрити його суттєвий зміст і відповідно до цього вдосконалювати форми його прояву.

Отже, структура механізму господарювання зумовлена його об’єктивною природою і виробничими відносинами з їх глибинною сутністю — пануючим типом власності й адекватними економічними законами. Домінантою виведення структури механізму господарювання є економічні закони, форми прояву яких і утворюють його елементи з їх взаємозв’язками і взаємообумовленістю.

Організаційно-економічні форми об’єктивно визначені як можливості. Визначаючись своєю об’єктивною природою, вони в той самий час є результатом суб’єктивної діяльності. З цієї точки зору організаційно- економічні форми виступають і як форми використання економічних законів.

3 Структура господарського механізму.

Механізм господарювання як система організаційно-економічних форм включає такі структурно-функціональні підсистеми: планування, стимулювання, організація, регулювання. Кожна з цих форм, у свою чергу, виступає у безлічі інших форм, що виконують свої функції і в своїх взаємозв’язках створюють відповідні підсистеми механізму господарювання.

- підсистема планування включає прогнозування, довгострокове, середньострокове і поточне планування, директивне й індикативне планування тощо;

-підсистема стимулювання — економічні важелі і стимули економічної діяльності, прискорення науково-технічного прогресу, кредитно- фінансову систему;

-підсистема організації — форми організації й управління виробництвом з відповідною регламентацією прав і обов’язків економічних суб’єктів.

Таким чином:

Господарський механізм — це система основних форм, методів і важелів використання законів, розв’язання суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини, формування її потреб, створення системи стимулів і узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп.

68.

Капіталізм вільної конкуренції характеризується приватною капіталістичною власністю на речові ресурси, використанням найманої праці та системи ринків чистої конкуренції.

 

Ознаки капіталізму вільної конкуренції:

1) приватна власність на засоби виробництва;

2) система найманої праці;

3) свобода підприємництва і вибору;

4) ринкова система та вільна конкуренція;

5) важлива роль прибутку;

6) обмежена роль держави.

Капіталістична приватна власність. У капіталістичній системі вільної конкуренції матеріальні виробничі ресурси та значні грошові кошти перебувають у власності приватних осіб, які є капіталістами, та капіталістичних підприємств. Приватна власність дозволяє капіталістам або підприємствам на свій розсуд придбавати, контролювати матеріальні та фінансові ресурси і розпоряджатися ними. Право власності — це право володіння майном. Використовувати майно і розпоряджатися ним — найістотніші права, бо вони заохочують до його ефективного використання, інвестицій та розширеного відтворення. Право власності пронизує всі сфери капіталістичного виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Система наііманої праці. Ключовим елементом капіталістичної системи господарства с наймана праця, тобто залучення у процес капіталістичного виробництва товарів та послуг широкої категорії тих верств трудящих, які не мають у своїй власності ні фабрик і заводів, ні майстерень чи селянських (фермерських) господарств, ні великих сум грошей чи пакетів акцій.

Наймання робочої сили, здійснюється капіталістами-підприємцями через її купівлю на ринку. Ринок праці сформувався в період первісного нагромадження капіталу, тобто ше в XVI—XVII ст.

Свобода підприємництва і вибору. Тісний зв’язок з приватною власністю має свобода підприємництва і вибору. Капіталізм покладає на свої складові одиниці — підприємства та домогосподарства — відповідальність за ухвалення певних рішень, які враховуються і стають економічно ефективними, пройшовши через сито вільних ринків.

Свобода підприємництва означає, що за капіталізму вільної конкуренції приватні підприємства можуть вільно купувати ресурси (робочу силу, засоби виробництва, землю), організовувати із цих ресурсів процес виробництва товарів або послуг за власним вибором і продавати цей товар теж за власним вибором.

За конкурентного капіталізму немає жодних штучних перешкод або обмежень, установлених державою чи іншими виробниками або групою осіб. Свобода вибору означає, що власники матеріальних ресурсів і грошей можуть на свій розсуд використовувати або реалізовувати свої ресурси. Це також означає, що носії робочої сили — робітники, інженери, менеджери та ін. — вільні займатися будь-яким видом праці, на який вони спроможні, пропонувати свою робочу силу на будь-якому ринку праці.

До свободи вибору слід включати і свободу вибору споживача. Вона є найширшою зі свобод за капіталізму вільної конкуренції. Межі вільного вибору постачальників людських ресурсів і матеріальних засобів обумовлюються вибором споживача. Врешті-решт, сам споживач вирішує, що повинна виробляти економіка капіталізму вільної конкуренції.

Вільна (досконала) конкуренція — такий вид змагання економічних суб’єктів, за якого кожен з виробників, яких багато, не може впливати на ринкову ціну, а додатковий дохід, отриманий від кожної додаткової одиниці, є ринковою ціною.

За системи вільної конкуренції свобода вибору, що реалізується у формі прагнення кожного отримувати грошовий дохід, є основою конкуренції як основної риси капіталізму. Вільна конкуренція означає: наявність на ринку великої кількості незалежних покупців і продавців кожного конкретного продукту або ресурсу; відсутність будь-якого контролю над цінами; свободу для покупців і продавців виступати на тих або інших ринках чи залишати їх; широке розпорошення економічної влади, що є необхідною умовою вільної конкуренції, регулювання використання цієї влади і обмеження можливості зловживання нею; встановлення для покупців і продавців обмеження стосовно реалізації особистого інтересу.

Вільна конкуренція є невід’ємним атрибутом капіталізму вільної конкуренції, яка розглядається як теоретична модель. У реальних умовах, як показав історичний досвід розвитку капіталізму вільної конкуренції, на ринку праці діяв і інший вид конкуренції — недосконала конкуренція у формі монопсонії (див. нижче). Таким чином, капіталізм вільної конкуренції базувався одночасно на системі конкурентних ринків і монопсонії на ринках праці.

2 Економічна система монополістичного капіталізму

Сутність монополістичного капіталізму.

Монополістична стадія у розвитку капіталізму скоріше є теоретичною гіпотезою в тому сенсі, що чистого монополістичного капіталізму ні в якій країні капіталістичного світу не було. Проте очевидно, що була тенденція до створення такої специфічної економічної системи капіталістичної формації на рубежі XIX—XX ст.; це дає підстави спеціально розглядати і вивчати даний етап у розвитку капіталізму в розвинутих країнах, особливо таких, як США, Канада, країнах Західної Європи — Великобританії, Німеччині, Франції, Італії та ін.

Монополістичний капіталізм — це економічний лад із системою великих і надвеликих підприємств, що уклали одним з одним різного роду угоди чи союзи, і як монополії займають панівне становище в економіці та ринках недосконалої конкуренції; стадія у розвитку капіталізму.

Вільна конкуренція між десятками і сотнями більш-менш рівноцінних капіталістичних підприємств поступилася місцем пануванню небагатьох сотень великих підприємств та різноманітних їх об’єднань, союзів чи угод, які зосереджують у своїх руках значну частку суспільного багатства і виробничих ресурсів.

За монополістичної стадії капіталізму зберігається монополія на ринку праці, оскільки суб’єкти праці залишаються неорганізованою силою і не захищаються державою.

Ф-ції домогосподарств

За ринкової економіки домогосподарство є основним осередком людського кайіталу.

В ньому створюється фізіологічна основа даного капіталу, що постійно розвивається, одночасно адаптуючись до існуючої соціально-економічної системи. Це пов’язано з соціальноюта виховною функціями.

Наступною важливою функцією домогосподарства є споживча. Суть її полягає в тому, що саме домогосподарства виступають основними споживачами товарів і послуг. Адресований платоспроможний попит домогосподарств визначає обсяги га асортимент внутрішнього виробництва та імпорту.

Важливою функцією домогосподарства є постачальницькафункція. Вони постачають на ринок фактори виробництва: робочу силу, капітал, землю ;а підприємницькі здібності, одержуючи за це доходи в грошовій або натуральній формі. - Суттєва роль у функціонуванні домогосподарств як економічного суб’єкта належить їх виробничій та посередницькій функціям. Частина домогосподарств виступає безпосередніми виробниками різних товарів та послуг, які поставляються на ринок. Посередницька функція домогосподарств помітніше виявляється в сфері торгівлі. Зокрема, в країнах з розвинутою ринковою, економікою доси'.ь поширені сімейні форми малих торгових підприємств, які надають послуги на високому професійному та сервісному рівнях.

Позичковий процент.

Позичковий процент або процент за кредит (від латинського pro centrum ¾ на сотню) ¾ це плата, яку отримує кредитор від позичальника за надані в позику гроші чи матеріальні цінності.

Позичковий процент існував не завжди. Він виник тоді, коли товарне виробництво уже досягло певного ступеня розвитку, на якому склався регулярний грошовий обіг та виникли більш-менш розвинуті кредитні відносини. Процент взагалі неможливий без існування кредиту, хоч останній іноді, як виняток, може надаватись на безпроцентній основі.

Процент (від лат. pro centum – на сотню) – сота частка будь-якого числа, що взяте за ціле. В українській мові його синонімом є слово “відсоток”. Такою часткою він був як у період існування лихварського кредиту, так і в умовах сучасної ринкової економіки, коли лихварський кредит витіснений іншими формами кредиту. Але, незважаючи на схожість зовнішньої форми, суть процента в різних способах виробництва надто відмінна.

Джерелом сплати позичкового процента є прибуток, що його одержує підприємець у процесі продуктивного використання позичкового капіталу. Прибуток розподіляється між суб’єктами кредитних відносин:

кредитор отримує прибуток у вигляді процента за кредит;

позичальник отримує підприємницький доход у вигляді прибутку на позичковий капітал, який використовується в підприємницькій діяльності.

Величина позичкового процента характеризується його нормою у вигляді процентної ставки. Норма процента визначається як відношення річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми наданого кредиту, помножене на сто.

річний доход на позичковий капітал

% = ------------------------------------------------------------------x100

сума наданого кредиту

Норма позичкового процента – це відношення суми річного доходу, одержаного на позичковий капітал, до суми капіталу, наданого в позичку, помножене на 100. Наприклад, якщо позичковий капітал дорівнює 200 тис. грн., а отриманий на нього річний дохід – 30 тис. грн., то норма процента становитиме 15% річних.
На практиці норма позичкового процента виступає у формі процентної ставки – відносної величини доходу за фіксований проміжок часу, тобто відношення доходу (процентних грошей) до суми боргу за одиницю часу. Процентна ставка визначається в процентах і у вигляді десяткового чи звичайного дробу. В останньому випадку вона фіксується у договорах позички з точністю до 1/16 чи 1/32.
Норма процента знаходиться у певній залежності від норми прибутку. Вважається, що норма процента може коливатись від нуля (мінімальна межа) до середньої норми прибутку (максимальна межа). Мінімальну межу норми процента точно визначити не можливо, але вона не повинна дорівнювати нулю бо інакше надання кредиту втрачає всякий сенс для кредитора.

Слід розрізняти ринкову норму процента, котра безпосередньо формується на монетарному ринку, і середню норму, тобто норму процента за певний період. Ринкова норма процента, перш за все, залежить від кон’юнктури ринку тобто співвідношення попиту та пропозиції позичкового капіталу.

Свого максимального рівня вона досягає в період найбільшого загострення економічної кризи, саме тоді, коли норма прибутку падає до мінімуму. Адже в даній ситуації вкладники, щоб уберегти свої заощадження чи грошові капітали від знецінення, намагаються їх отоварити. Це веде до відносного зменшення депозитів. Разом з тим, під час кризи виникає масова гонитва за грішми як засобами платежу і значно зростає попит на позичковий капітал, для погашення боргових зобов’язань.

У період депресії, коли відбувається масове вивільнення з виробничої сфери грошового капіталу та його нагромадження у формі позичкового капіталу, знижується середня норма прибутку і норма процента теж знижується. Для періодів пожвавлення та промислового піднесення характерним є те, що різко зростає попит на кредит при недостатніх обсягах позичкового капіталу, а тому підвищується норма процента.

Така динаміка дає підставу для висновку стосовно того, що взаємозалежність змін норми процента та норми прибутку має розглядатися в межах відповідних фаз промислового циклу.

Світове господарство.

Світове господарство — це сукупність національних господарств. які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов'язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають взаємозв'язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу.

Світове господарство є історичною і політекономічною категорією. Це пояснюється тим, що кожному конкретному історичному етапу його розвитку притаманні певні масштаби і рівень виробництва, інтернаціоналізація господарського життя і соціально-економічна структура.

Основними віхами у розвитку світового господарства є:

· виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу;

· територіальний події світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав'язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;

· виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем.

Суб’єктами світового господарства є ТНК, національні господарства, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єднання, які у свою чергу теж є системами.

Відносини між окремими елементами світового господарства утворюють його рівні. Так, відносини між державами складають міжнародний рівень, який регулюється міжнародними правилами, нормами. Відносини потоків, шо виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний рівень — сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.

Основою системи світового господарства є міжнародне та обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних і духовних благ, їх розподіл, обмін і споживання.

Світова економіка як система мас спільну мету — її функціонування спрямоване на задоволення людських потреб (попиту), але в різних підсистемах ця мета модифікується |і різних соціально-економічних умов.

Класифікація груп країн світового господарства.

Світове господарство як цілісна система складається з різних частин, підсистем. Такими підсистемами є груші національних економік (групи країн), які мають певну спільність і відмінності. їх визначають за такими ознаками, як рівень економічного розвитку, соціально-економічна структура економіки, тип економічного зростання, рівень і характер зовнішньоекономічних зв'язків. Проте найбільш поширеною є класифікація світового господарства, за якою в ньому виокремлюють три великі групи країн: розвинуті країни, країни, шо розвиваються, країни з перехідною економікою. Для включення країн до тієї чи іншої групи застосовують насамперед такі критерії: характер економіки (ринкова або перехідна) і рівень її соціально-економічного розвитку (рівень виробництва ВВП/ВНП на душу населення, галузева структура ВВП, рівень і якість життя).

До групи розвинутих (промислово розвинутих, індустріальних) входять держави з ринковою економікою і високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення нині складає не менше 12 тис. дол. за паритетом купівельної спроможності. Нині це приблизно ЗО країн і територій. На них наприкінці 1990-х рр. припадало 55 % світового ВВП і більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.

До групи країн, що розвиваються (слаборозвинутих), входять держави з ринковою економікою і низьким рівнем економічного розвитку. Із 182 країн — членів МВФ до цієї групи належить 121. Проте, незважаючи на їх кількість, чисельність населення та величезну територію, на них припадає трохи більше 28 % світового ВВП. Дана група характеризується різкою диференціацією та неоднорідністю соціально-економічного розвитку. Верхній ешелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки, високим індексом розвитку людини, значним ВВП на душу населення (нові індустріальні країни, більшість країн Перської затоки, деякі країни Латинської Америки). Найнижчий рівень у цій групі країн займають найменш розвинуті, головна проблема яких не стільки у відсталості та бідності, скільки у відсутності відчутних економічних ресурсів для їх подолання. Нині налічується 47 таких країн, переважна частина яких (32) розташована в Тропічній Африці, а решта в Азії, Океанії, Латинській Америці.

До групи країн з перехідною економікою належать держави, які з 1980—90 рр. здійснюють перехід від адміністративно-командної економіки до ринкової. Це 12 країн Центральної і Східної Європи, 15 країн колишніх республік СРСР, а також Монголія, В'єтнам. Країни з перехідною економікою виробляють близько 17—18 % світового ВВП.

67.

1 Господарський механізм — це система основних форм, методів і важелів використання законів, розв’язання суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини, формування її потреб, створення системи стимулів і узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп.

2 Функції господарського механізму.

Сутність господарського механізму проявляється через його функції. До основних з них у політико-економічній системі належать такі:

І реалізація відносин пануючого типу власності;

сполучення і взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин в економічній структурі суспільства;

узгодження й забезпечення руху економічних інтересів;

розв’язання суперечностей; формування «поля» взаємодії між механізмом дії і механізмом використання економічних законів.

Реалізація цих функцій в економічній практиці відбувається на основі таких основних принципів формування і функціонування господарського механізму, як: ефективність, збалансованість, системність, соціальна спрямованість.

Діалектика механізму господарювання полягає в тому, щоб розкрити його суттєвий зміст і відповідно до цього вдосконалювати форми його прояву.

Отже, структура механізму господарювання зумовлена його об’єктивною природою і виробничими відносинами з їх глибинною сутністю — пануючим типом власності й адекватними економічними законами. Домінантою виведення структури механізму господарювання є економічні закони, форми прояву яких і утворюють його елементи з їх взаємозв’язками і взаємообумовленістю.

Організаційно-економічні форми об’єктивно визначені як можливості. Визначаючись своєю об’єктивною природою, вони в той самий час є результатом суб’єктивної діяльності. З цієї точки зору організаційно- економічні форми виступають і як форми використання економічних законів.

3 Структура господарського механізму.

Механізм господарювання як система організаційно-економічних форм включає такі структурно-функціональні підсистеми: планування, стимулювання, організація, регулювання. Кожна з цих форм, у свою чергу, виступає у безлічі інших форм, що виконують свої функції і в своїх взаємозв’язках створюють відповідні підсистеми механізму господарювання.

- підсистема планування включає прогнозування, довгострокове, середньострокове і поточне планування, директивне й індикативне планування тощо;

-підсистема стимулювання — економічні важелі і стимули економічної діяльності, прискорення науково-технічного прогресу, кредитно- фінансову систему;

-підсистема організації — форми організації й управління виробництвом з відповідною регламентацією прав і обов’язків економічних суб’єктів.

Таким чином:

Господарський механізм — це система основних форм, методів і важелів використання законів, розв’язання суперечностей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини, формування її потреб, створення системи стимулів і узгодження економічних інтересів основних класів, соціальних груп.

68.

Капіталізм вільної конкуренції характеризується приватною капіталістичною власністю на речові ресурси, використанням найманої праці та системи ринків чистої конкуренції.

 

Ознаки капіталізму вільної конкуренції:

1) приватна власність на засоби виробництва;

2) система найманої праці;

3) свобода підприємництва і вибору;

4) ринкова система та вільна конкуренція;

5) важлива роль прибутку;

6) обмежена роль держави.

Капіталістична приватна власність. У капіталістичній системі вільної конкуренції матеріальні виробничі ресурси та значні грошові кошти перебувають у власності приватних осіб, які є капіталістами, та капіталістичних підприємств. Приватна власність дозволяє капіталістам або підприємствам на свій розсуд придбавати, контролювати матеріальні та фінансові ресурси і розпоряджатися ними. Право власності — це право володіння майном. Використовувати майно і розпоряджатися ним — найістотніші права, бо вони заохочують до його ефективного використання, інвестицій та розширеного відтворення. Право власності пронизує всі сфери капіталістичного виробництва, розподілу, обміну і споживання.

Система наііманої праці. Ключовим елементом капіталістичної системи господарства с наймана праця, тобто залучення у процес капіталістичного виробництва товарів та послуг широкої категорії тих верств трудящих, які не мають у своїй власності ні фабрик і заводів, ні майстерень чи селянських (фермерських) господарств, ні великих сум грошей чи пакетів акцій.

Наймання робочої сили, здійснюється капіталістами-підприємцями через її купівлю на ринку. Ринок праці сформувався в період первісного нагромадження капіталу, тобто ше в XVI—XVII ст.

Свобода підприємництва і вибору. Тісний зв’язок з приватною власністю має свобода підприємництва і вибору. Капіталізм покладає на свої складові одиниці — підприємства та домогосподарства — відповідальність за ухвалення певних рішень, які враховуються і стають економічно ефективними, пройшовши через сито вільних ринків.

Свобода підприємництва означає, що за капіталізму вільної конкуренції приватні підприємства можуть вільно купувати ресурси (робочу силу, засоби виробництва, землю), організовувати із цих ресурсів процес виробництва товарів або послуг за власним вибором і продавати цей товар теж за власним вибором.

За конкурентного капіталізму немає жодних штучних перешкод або обмежень, установлених державою чи іншими виробниками або групою осіб. Свобода вибору означає, що власники матеріальних ресурсів і грошей можуть на свій розсуд використовувати або реалізовувати свої ресурси. Це також означає, що носії робочої сили — робітники, інженери, менеджери та ін. — вільні займатися будь-яким видом праці, на який вони спроможні, пропонувати свою робочу силу на будь-якому ринку праці.

До свободи вибору слід включати і свободу вибору споживача. Вона є найширшою зі свобод за капіталізму вільної конкуренції. Межі вільного вибору постачальників людських ресурсів і матеріальних засобів обумовлюються вибором споживача. Врешті-решт, сам споживач вирішує, що повинна виробляти економіка капіталізму вільної конкуренції.

Вільна (досконала) конкуренція — такий вид змагання економічних суб’єктів, за якого кожен з виробників, яких багато, не може впливати на ринкову ціну, а додатковий дохід, отриманий від кожної додаткової одиниці, є ринковою ціною.

За системи вільної конкуренції свобода вибору, що реалізується у формі прагнення кожного отримувати грошовий дохід, є основою конкуренції як основної риси капіталізму. Вільна конкуренція означає: наявність на ринку великої кількості незалежних покупців і продавців кожного конкретного продукту або ресурсу; відсутність будь-якого контролю над цінами; свободу для покупців і продавців виступати на тих або інших ринках чи залишати їх; широке розпорошення економічної влади, що є необхідною умовою вільної конкуренції, регулювання використання цієї влади і обмеження можливості зловживання нею; встановлення для покупців і продавців обмеження стосовно реалізації особистого інтересу.

Вільна конкуренція є невід’ємним атрибутом капіталізму вільної конкуренції, яка розглядається як теоретична модель. У реальних умовах, як показав історичний досвід розвитку капіталізму вільної конкуренції, на ринку праці діяв і інший вид конкуренції — недосконала конкуренція у формі монопсонії (див. нижче). Таким чином, капіталізм вільної конкуренції базувався одночасно на системі конкурентних ринків і монопсонії на ринках праці.

2 Економічна система монополістичного капіталізму

Сутність монополістичного капіталізму.

Монополістична стадія у розвитку капіталізму скоріше є теоретичною гіпотезою в тому сенсі, що чистого монополістичного капіталізму ні в якій країні капіталістичного світу не було. Проте очевидно, що була тенденція до створення такої специфічної економічної системи капіталістичної формації на рубежі XIX—XX ст.; це дає підстави спеціально розглядати і вивчати даний етап у розвитку капіталізму в розвинутих країнах, особливо таких, як США, Канада, країнах Західної Європи — Великобританії, Німеччині, Франції, Італії та ін.

Монополістичний капіталізм — це економічний лад із системою великих і надвеликих підприємств, що уклали одним з одним різного роду угоди чи союзи, і як монополії займають панівне становище в економіці та ринках недосконалої конкуренції; стадія у розвитку капіталізму.

Вільна конкуренція між десятками і сотнями більш-менш рівноцінних капіталістичних підприємств поступилася місцем пануванню небагатьох сотень великих підприємств та різноманітних їх об’єднань, союзів чи угод, які зосереджують у своїх руках значну частку суспільного багатства і виробничих ресурсів.

За монополістичної стадії капіталізму зберігається монополія на ринку праці, оскільки суб’єкти праці залишаються неорганізованою силою і не захищаються державою.

Безробіття: його причини, види, наслідки.

Зайнятість є невід’ємним і ключовим елементом відтворення сукупної робочої сили, працездатного населення. Цс тому, що без зайнятості працездатне населення — не функціонує як фактор виробництва, не створює той продукт, який іде на відтворення робочої сили. Зайнята людина праці є одночасно складовою продуктивних сил і носієм

**»

Усієї системи економічних відносин. Функціонуюча робоча сила забезпечує матеріальні умови життєдіяльності людини, її всебічний розвиток.

В у монах ринкової економіки повна зайнятість не означає відсутності безробіття, вхідні економісти доводягь, що повна зайнятість досягається тоді, коли рівень безробіття не перевищує її природного рівня. Л в даний час вважається, що природний рівень безробіття дорівнює приблизно 5—6 % робочої сили. Отже, якщо 94—95 % робочої сили країни зайняті, то існує повна зайнятість.

Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають підходящої роботи, заробітку, зареєстровані у державній службі зайнятості та отримують відповідну грошову допомогу, дійсно шукають роботу та здатні братися до неї.

Основними його видами є природне і циклічне безробіття.

Розглянемо складові природного безробіття, чинники, які його виправдовують, і його динаміку.

Природне безробіття є добровільним, фрикційним і структуриим.

Добровільне безробіття виникає тоді, коли робітники не хочуть працювати за пропоновану їм заробітну плату, але стали б до роботи, якби вона була вищою. Існування добровільного безробіття вказує на важливість правильного розуміння безробіття. Економіка може ефективно функціонувати, і навіть тоді вона породжує певне безробіття. Частина з цих людей офіційно вважаються безробітними.

Добровільно безробітні віддають перевагу відпочинку або іншій діяльності замість роботи за даного рівня зарплати. Або вони перебувають у складі фрикційних безробітних і шукають свою першу роботу після закінчення коледжу. Або вони, можливо, низькокваліфіковані працівники, які віддають перевагу дозвіллю замість малооплачуваної роботи. Можна навести необмежену кількість причин, через які люди добровільно вирішують не працювати за даного рівня зарплати; частина з цих людей офіційно вважатиметься безробітними.

Фрикційне безробіття виникає внаслідок постійного руху населення між видами праці, регіонами, а також на різних стадіях життєвого циклу. Навіть якщо економіці притаманна повна зайнятість, завжди існують люди, які шукають роботу після закінчення навчання або через переїзд в інше місто. Через те що фрикційні безробітні часто шукають кращої роботи або змінюють місце роботи, вони теж уважаються «добровільно» безробітними.

Структурне безробіття означає невідповідність між пропонування і попитом на працівників. Ця невідповідність виникає тоді, коли попит на один різновид праці зростає, тоді як на інший зменшується, а пропонування не може швидко пристосуватися до цього.

Вимушене безробіття зумовлене перепадами ринкової кон'юнктури і характеризується своєю тривалістю. Якщо надто висока з позицій ринкової рівноваги заробітна плата не знижується, то виникає надлишкова робоча сила. Тільки частина робітників отримує роботу, решта стають вимушено безробітними. Вимушене безробіття буває сезонне, технологічне, конверсійне.

Якщо фрикційне безробіття передбачає наявність навичок, які можна продати, то люди, що втратили роботу внаслідок структурних змін, повинні пройти попередню перепідготовку, додаткове навчання або змінити місце проживання. Тому структурне безробіття є більш тривалим, ніж фрикційне.

Циклічне безробіття - це безробіття, викликане спадом, тобто тією фазою економічного циклу, коли виробництво і сукупний попит абсолютно скорочуються.

Закон Оукена стверджує, що кожен 1 % привищення рівня безробіття вище природного рівня, призводить до недоотримання ВВП в розмірі 2,5 %. На відміну від розглянутих вище видів безробіття циклічне безробіття існує лише в період спаду ділової активності. Великі розміри безробіття негативно впливають як на відтворення ВВП, так і на відтворення робочої сили.

Таким чином, відтворення робочої сили в ринковій економіці — це безперервний процес відтворення зайнятої його складової (головний елемент) і незайнятої (безробітних).

Рівень безробіття вимірюється нормою безробіття, ц саме:

Рівень безробіття = безробітні/ робочу силу*100

 

Якщо рівень безробітті перевищує норму природного безробіття, то в країні існує безробіття.

Соціальні наслідки безробіття.

Безробіття в механізмі відтворення робочої сили — це не тільки економічне лихо, воно завдає людям великих соціально-психологічних збитків.

Втрата роботи істотно знижує життєвий рівень працівника, завдає йому морально- психологічної травми внаслідок відчуження від виробництва. За період безробіття знижується кваліфікація, втрачається самоповага, формується почуття самотності та непотрібності. Погіршується фізичний і психологічний стан людини. Невипадково в економічно розвинутих країнах на подолання негативних наслідків безробіття витрачається 3—5 % ВВП. Особливу роль у цьому відіграє держава. її діяльність здійснюється за такими напрямами: а) регулювання рівня й тривалості безробіття і б) соціальний захист безробітних.

Зниженню безробіття сприяє:

-економічна політика, спрямована на підтримання стійкого розвитку суспільного виробництва, стримування інфляції та підтримання сукупного попиту;

-збільшення тривалості навчання пересічного громадянина;

-посилення гнучкості заробітної плати;

-державна політика, спрямована на захист і підтримку вітчизняного виробництва та вітчизняного ринку;

-орієнтація на виробництво високоякісної продукції, яка б користувалась підвищеним попитом як на внутрішньому, так і на світовому ринку;

-створення умов для функціонування нетрадиційних видів зайнятості та їх підтримка;

-розвиток розгалуженої системи державної служби зайнятості; професійної орієнтації і масштабної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів у всіх містах і містечках країни.

Таким чином, безробіття — закономірний елемент відносин зайнятості і відтворення робочої сили в ринковій економіці.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.238.173.209 (0.035 с.)