Поняття та властивості суб'єкта міжнародного публічного права.

Суб'єкт міжнародного права — це носій певних міжнародних прав і обов'язків, що виникають відповідно до загальних норм міжнародного права або розпоряджень міжнародно-правових актів. Це також особа, поведінка якої регулюється міжнародним правом і яка вступає або може вступати в міжнародні публічні правовідносини. Таким чином, це особи, учасники міжнародних відносин, що можуть бути носіями суб'єктивних юридичних прав і обов'язків. Властивості суб’єкта: певна зовнішня відособленість; персоніфікація (можливість виступати в міжнародних відносинах у вигляді єдиної особи); здатність виробляти, виражати і реалізовувати автономну волю; брати участь у прийнятті норм міжнародного права і діяти згідно з цими нормами. Будь-який суб'єкт міжнародного права має правоздатність, дієздатність і деліктоздатність. Правоздатність — це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації і народності, що борються за національну незалежність, — із моменту їх визнання в якості таких; міжнародні міжурядові організації — із моменту вступу документів (статут) про їхнє заснування в силу; фізичні особи — при настанні ситуацій, чітко обговорених у відповідних міжнародних договорах.У поняття дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків. Деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Міжнародна правосуб'єктність містить у собі ряд елементів, що характеризують суб'єкта міжнародного права:право виступати на міжнародній арені від свого імені;право вступати у відносини з іншими суб'єктами міжнародного права;право брати участь у створенні норм міжнародного права;«підпадаємість» поведінки суб'єкта під дію норм міжнародного права;визнання суб'єкта міжнародного права в якості такого іншими суб'єктами міжнародного права та ін.Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність. Загальна і галузева правосуб'єктність властива загальновизнаним суб'єктам міжнародного права. Загальна правосуб'єктність — це здатність певних осіб виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Такою правосуб'єктністю володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за національне визволення. Галузева правосуб'єктність — це здатність суб'єктів міжнародного права виступати в якості учасників у певній сфері міждержавних відносин. Такою правосуб'єктністю володіють міжнародні міжурядові організації. Спеціальна правосуб'єктність — це здатність осіб бути учасниками тільки певного кола відносин у рамках окремої галузі міжнародного права. Спеціальною правосуб'єктністю, наприклад, володіють фізичні особи і міжнародні неурядові організації. Всі суб'єкти міжнародного права діляться на: основні ( первинні) — держави, нації і народності, що борються за своє національне визволення і створення власної національної держави. У силу властивого їм державного або національного суверенітету вони признаються носіями міжнародних прав і обов'язків. Вони неминуче вступають у контакт один з одним, створюючи при цьому для себе правила взаємного спілкування, що згодом закріплюються в міжнародних актах, стають юридично обов'язковими для суб'єктів міжнародного права. Суверенітет робить цих суб'єктів незалежними від інших суб'єктів міжнародного права і визначає можливість їхньої самостійної участі в міжнародних відносинах; похідні (вторинні) — міжнародні міжурядові організації, специфічні державоподібні утворення. Похідні суб'єкти міжнародного права створюються первинними. Тому обсяг їхньої міжнародної правоздатності (обсяг прав і повноважень) залежить від наміру і бажання їхніх створювачів — держав-фундаторів, що наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені.

21.Держави - основні суб'єкти міжнародного права. Міжнародна правосуб'єктність держав. Державний суверенітет. Держави є єдиними суверенними суб'єктами міжнародного права, тому що міжнародна правосуб'єктність властива їм у силу самого факту їх існування. Держави відіграють основну роль на міжнародній арені не тільки тому, що вони мають територію, населення, апарат влади і управління, але і тому, що вони мають суверенітет, який заперечує наявність над ними якогось іншого суб'єкта політичної влади і робить їх юридично рівними між собою при взаємовідносинах на міжнародній арені. Державний суверенітет означає повну самостійність і незалежність держави при розв'язанні питань внутрішнього і зовнішнього життя.До елементів суверенітету держави належать:а) територіальна цілісність - ніхто не вправі змінити територію держави без згоди на те її вищих органів державної влади або її народу;б) територіальне верховенство - на території держави діють закони тільки тієї держави;в) нероздільність державної влади, що включає визнання всіма гілками влади верховенства законодавчої влади, що формує систему органів держави і визначає їхні повноваження;г) незалежність державної влади як усередині країни від будь-яких фізичних і юридичних осіб, такі зовні, на міжнародній арені від інших держав і міжнародних організацій. Якщо державу яким-небудь чином обмежено в суверенітеті, то вона обмежується й в обсязі міжнародної правосуб'єктності.Держава являє собою сполучення трьох елементів:а)визначеної території;б)населення, на ній проживаючого;в)організації публічної влади. Розрізняють прості і складні держави. Прості (унітарні) держави являють собою єдину систему вищих органів державної влади, якій цілком підпорядковані органи влади на місцях. Територія унітарної держави підрозділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають політичної самостійності і тому не можуть від свого імені виступати на міжнародній арені. Вважається, що якщо мова йде про унітарну державу, то питання про міжнародну правосуб'єктність його частин узагалі не існує. Тому унітарна держава як єдине утворення виступає як єдиний суб'єкт міжнародного права, що має повну міжнародну правосуб'єктність. Складні держави являють собою об'єднання декількох територіальних одиниць, що користуються певною політико-правовою самостійністю. До історичних форм складних держав належать: особиста унія — об'єднання двох або декількох держав під скіпетром одного монарха. При цьому суб'єктом міжнародного права є не унія, а кожна з держав, що входить у її склад. польсько-литовська унія 1386-1669 років. реальна унія — це об'єднання держав не тільки під владою єдиного глави держави, але і спільними органами влади й управління, тобто реальне об'єднання держав. Суб'єктом міжнародного права при реальній унії виступає унія в цілому, а не держави, що в неї входять. шведсько-норвезька унія 1814-1905 років; федерація — це союзна держава, яка має постійні загальносоюзні органи влади й управління, складається з державних утворень, виступає в якості єдиного суб'єкта міжнародного права. Конфедерація — це така форма об'єднання держав, при якій держави, що входять в союз, зберігають свій суверенітет у повному обсязі. У історичній ретроспективі в різний час конфедераціями були: США — із 1776 по 1787 роки, Німеччина — 1815-1866 роки, Швейцарія — із 1815 по 1848 роки.

 

22.Міжнародна правосуб'єктність націй та народів, що ведуть боротьбу за національне самовизначення. Правосуб'єктність націй, що борються, носить об'єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі. Характерною рисою сучасного міжнародного права є визнання і затвердження в міжнародному житті принципу рівності і самовизначення народів. Саме народів, а не націй, тому що в Статуті ООН цей принцип закріплений у якості загальновизнаної норми міжнародного права. Нація — це історична спільність людей, які мешкають на певній території і володіють єдністю політичних, економічних, соціально-культурних укладів життя і спільністю мови. Таке спільне функціонування протягом тривалого історичного відтинка часу формує співтовариство, що має спільну самосвідомість своєї єдності і фіксовану самоназву. У такого співтовариства з'являється менталітет, що відрізняє його від інших людських співтовариств. Політико-юридичною основою міжнародної правосуб'єктності націй слугує національний суверенітет. Проте на цій основі мають самостійний міжнародний статус лише ті нації і народності, що ще не мають власної державності і котрі ще не реалізували право на самовизначення у формі створення суверенної держави або у формі добровільного входження до складу якоїсь держави. У Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятій Генеральною Асамблеєю 00Н 14 грудня I960 року, підкреслюється, що народи відіграють вирішальну роль у досягненні своєї незалежності, що в силу права на самовизначення вони у відповідності зі своєю вільно вираженою волею установлюють свій політичний статус. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року ці положення знайшли своє розширювальне тлумачення. «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до положень Статуту ООН». У процесі боротьби за незалежність нація або народ вступає в правовідносини, об'єктом цих відносин слугують головним чином питання утворення суверенної держави. Основні права нації: вступати у відносини з державами і міжнародними організаціями; направляти офіційних представників для ведення переговорів із державами і для їхньої участі в роботі міжнародних організацій і міжнародних конференцій; брати участь у створенні міжнародно-правових норм і самостійно реалізовувати чинні норми; застосовувати в будь-якій формі опір проти метрополії, користуватися в процесі боротьби міжнародно-правовим захистом і одержувати необхідну допомогу від держав, міжнародних організацій, а також від інших націй і народностей, що борються.Для того щоб нація могла бути визнана суб'єктом міжнародного права, вона повинна відповідати певним умовам:повинна знати і вказувати територію, на якій вона припускає організацію своєї держави; повинна мати в наявності військові формування; повинна мати політичний центр або організацію, визнану в якості такої, що повинна мати тісний зв'язок із населенням країни і якій будуть підпорядковуватися зазначені військові формування; повинна бути визнана певним чином міжнародними структурами. Таким чином, суверенітет нації, що бореться за національне визволення, характеризується тим, що він не залежить від визнання її суб'єктом міжнародного права з боку інших держав; права такої нації охороняються міжнародним правом; нація від свого імені вправі застосовувати примусові заходи проти порушників її суверенітету.

 

 

23.Міжн. правосуб’єктність міжн.організацій. Вторинними суб’єктами міжнародного права є міжнародні організації. Їх правосуб’єктність зазвичай базується на міжнародному договорі. З метою реалізації спільних інтересів держави об’єднуються у міжнародні організації і наділяють їх певними правами та обов’язками. Відповідно, правосуб’єктність міжнародних організацій обмежується їх статутними документами. Але в межах цих документів міжнародні організації вільні діяти на свій розсуд, незалежно від волі кожної окремої держави, яка входить до складу цієї організації. Вперше питання правосуб’єктності міжнародних організацій виникло із утворенням Ліги Націй. Під час укладання угоди про штаб-квартиру із Швейцарією Ліга Націй виступила самостійним суб’єктом міжнародного права. Після створення ООН цю практику було загальновизнано. Обсяг правосуб’єктності конкретної міжнародної організації залежить від її функціонального призначення. Крім того, кожна міжнародна організація наділена й певними правами та обов’язками юридичної особи, як-то: право укладати договори оренди, підряду, право набувати майно та розпоряджатись ним тощо. До загальних прав міжнародних організацій належить право на співробітництво з іншими суб’єктами міжнародного права, право укладати певні види договорів у межах міжнародного права. Міжнародні організації також можуть застосовувати право на визнання, яке реалізується шляхом надання членства цієї організації. Крім того, міжнародні організації також можуть застосовувати й санкції щодо своїх членів. Ці санкції в більшості випадків обмежуються можливістю виключення з міжнародної організації. Суб’єктами міжнародного права є виключно міжурядові або міждержавні організації. Неурядові організації здатні впливати на розвиток міжнародного права, вносити власні пропозиції, але формально не мають міжнародної правосуб’єктності. Безумовно, найбільший обсяг повноважень притаманний ООН. Але в будь-якому разі правосуб’єктність міжнародних організацій є похідною від волі первинних суб’єктів, тобто держав.

24.Международная правосубъектность самоуправляемых политико- территориальных образований. В международных отношениях могут участвовать особые политико-территориальные образования (государствоподобные), которые обладают внутренним самоуправлением и, в различных объемах, международной правосубъектностью.Чаще всего такие образования носят временный характер и возникают как следствие неурегулированности территориальных претензий различных стран друг к другу. Именно к этой категории исторически относились Вольный город Краков (1815-1846 гг.), Свободное государство Данциг (ныне Гданьск) (1920-1939 гг.), а в послевоенный период Свободная территория Триест (1947-1954 гг.) и, в определенной степени, Западный Берлин, который пользовался особым статусом, установленным в 1971 году Четырехсторонним соглашением СССР, США, Великобритании и Франции. Режим, близкий к статусу «вольного города», существовал в Танжере (1923-1940 и 1945-1956 гг.), в Сааре (1919-1935 и 1945-1955 гг.), а также был предусмотрен на основе резолюции Генеральной Ассамблеи ООН от 26 ноября 1947 г. для Иерусалима.Общим для политико-территориальных образований такого рода является то, что практически во всех случаях они создавались на основе международных соглашений, как правило, мирных договоров. Такие соглашения наделяли их определенной международной правосубъектностью, предусматривали независимое конституционное устройство, систему органов государственного управления, право издавать нормативные акты, иметь ограниченные вооруженные силы. Международный режим, установленный в отношении «вольных городов» и аналогичных политико-территориальных образований, в большинстве случаев предусматривал их демилитаризацию и нейтрализацию. Гарантами соблюдения их международного режима становились либо международные организации (Лига Наций, ООН), либо отдельные заинтересованные страны.