Дослідження соціально-психологічного стану осіб, які перебувають у пенітенціарних закладах

Ресоціалізація засуджених до позбавлення волі багато в чому залежить від успішного його виправлення, яке, у свою чергу, залежить від врахування не тільки їх індивідуально-психологічних властивостей, а й тимчасових психічних станів, бо ці стани для них є певною дійсністю, вони визначають їх щоденне життя в місцях позбавлення волі.

Під психічним станом розуміють тимчасовий функціональний рівень психіки, який відображає взаємодію впливу внутрішнього середовища організму або зовнішніх чинників та визначає спрямованість перебігу психічних процесів у цей момент і вияв психічних властивостей людини [6].

Традиційно в пенітенціарній психології виділялися наступні типи засуджених:

‒ актив – особи з вираженою позитивною спрямованістю, які характеризуються активною участю в трудовому процесі, ретельністю у виконанні доручень, позитивним впливом на інших членів групи;

‒ резерв – засуджені, які беруть участь у трудовому процесі, але їх поведінка не відрізняється значною ініціативністю;

‒ пасив – засуджені з невизначеною спрямованістю, вони не визначились із тактикою своєї поведінки і через це їх вчинки значною мірою залежать від ситуації;

‒ засуджені з негативною спрямованістю – ті, для кого порушення режиму, негативне ставлення до будь-яких форм позитивного впливу та підвищена конфліктність є характерними рисами [31].

Слід зазначити, що більшості ув'язнених притаманні специфічні емоційні стани – недовірливість, підозріливість, тривожність, дратівливість, збудливість, агресивність, а також пригніченість, почуття власної неповноцінності і т. ін. Вони викликаються наступними чинниками:

‒ ізоляцією від суспільства і розміщенням у замкненому середовищі;

‒ тотальною регламентацією життєдіяльності та наявність жорстких санкцій за порушення як офіційних приписів, так і неформальних норм і правил поведінки. Таким чином, кожна особа перебуває під подвійним контролем – адміністрації та мікросередовища засуджених, причому уявлення про «правильну поведінку» у них можуть бути діаметрально протилежними;

‒ обмеженням у задоволенні потреб, у першу чергу біологічних, через ту ж тотальну регламентацію та контроль;

‒ примусовим включенням до одностатевих соціальних груп [31].

Динаміка особистості в умовах позбавлення волі – це сукупність критичних змін у психічному стані людини від арешту до звільнення. Можна виділити наступні її етапи:

‒ після арешту – у психічному стані людини домінує страх перед майбутнім покаранням;

‒ після набуття вироком законної сили – психічний стан засуджено­го характеризується апатією, можливо, готовністю спокутува­ти провину;

‒ після прибуття до пенітенціарного закладу – розпочинається адаптація до нових умов життя, коли дуже гостро відчувається обмеження потреб, зміна звичних стереотипів;

‒ від 3-4 до 6-8 місяців перебування в пенітенціарному закладі – поява та розвиток інтересів у нових умовах життя (утворення неформальних груп, праця, побачення із родичами та ін.), що сприяє виникненню у за­судженого позитивних емоцій та підвищує ступінь його пси­хічної активності;

‒ адаптаційний період;

‒ період перед звільненням (3-8 місяців) – є дуже складним у зв'язку з очікуванням волі та труднощів, що можуть при цьому виникнути.

Таким чином, потребують особливої уваги перші місяці ув'язнення. У цей час спостерігається найбільше виявів агресії, що може призвести до самокаліцтва. Потім настає заспокоєність, яку у відомчих документах називають «початком виправлення і перевиховання». Психологи ж називають цей стан «психічним паралічем», коли людина ніби вклякає, поринувши в тужливе очікування того, що ж буде з нею далі. Так, Ч. Беккарія вважав, що позбавлення волі не поступається за своєю болісністю смертній карі. Він писав: «Нещасний бачить, що стражданням його немає кінця, що із ув'язненням вони лише починаються. Дух наш здатен скоріше витримати і тяжчу, але швидкоплинну муку, аніж довгу і нескінченну» [4]. Такий стан робить поведінку людини неврегульованою, а спалахи агресії непередбачуваними, через що частішають випадки самогубств, причинами яких є втрата сенсу життя.

У динаміці психічних станів засудженого до позбавлення волі є свої закономірності. Звертають на себе увагу певні поворотні пункти, так звані «критичні точки», де особливо помітна зміна і прояв типових психічних станів людини. Найбільш помітними, а отже, і найбільш значущими є такі неминучі моменти, що викликають зміну і прояв психічних станів: арешт, пред'явлення звинувачення, суд, оголошення вироку, відправка, прибуття та перші 3-5 місяців перебування в пенітенціарному закладі (період адаптації до умов вироку), зміна умов ув'язнення, останні місяці перед звільненням, звільнення, закінчення періоду пристосування до життя на волі тощо. Це не означає, що психічні стани людини, позбавленої волі, не можуть змінюватися в проміжку між критичними періодами. Між ними можуть бути «проміжні» критичні моменти, які так само викликають зміну психічних станів. Наприклад, як правило, жодного ув'язненого не можуть залишити байдужим факти надання особистого побачення з рідними, поміщення в штрафний ізолятор тощо.

Особливим станом позбавленого свободи є надія на краще майбутнє. Вона властива взагалі всім людям, але надія у засудженого особливого роду – це надія на зміну своєї долі в майбутньому, в основному після звільнення.

Станами, протилежними надії, є безнадійність і приреченість – важкі стани, при яких людина іноді втрачає перспективу і сенс життя. У такому стані нерідко засуджені йдуть на найтяжчі злочини в колонії. Особливо властиво це засудженим до ув’язнення на досить довгий строк або до довічного ув’язнення. У такому стані у них пригнічуються воля, мислення, пам'ять тощо, вони або зовсім не реагують, або, навпаки, бурхливо, хворобливо реагують на виховні дії.

Властиві позбавленим свободи і такі стани, як незахищеність або уявна захищеність. Пройшовши через всі стадії кримінального процесу як заарештованого, обвинуваченого, підсудного, засудженого, тобто людини, до якої суспільство пред'являє особливу вимогливість за скоєне, вона вважає себе беззахисною перед органами правосуддя, їй здається, що вони мають лише одну мету – як би сильніше покарати. У подальшому з такою ж упередженістю засуджений відноситься до усіх працівників установи. Саме страх та переживання через каральні домагання з боку персоналу штовхає позбавлених волі на так звані «захисні дії», однією із яких є об’єднання в мікрогрупи.

Типовим станом позбавленого волі є туга. Туга за домівкою, свободою, рідними, друзями з певною силою впливає на людину – виробляє специфічну тюремну ходу, заціпенілість обличчя, підвищену збудливість і дратівливість, викликає персеверацію – нав'язливе повторення одних і тих же образів у пам'яті і уяві. Особливо гостро туга виявляється напередодні різних свят, сімейних торжеств, після одержання листів від рідних, закінчення побачень тощо.

До типових психічних станів відноситься апатія – стан байдужості, який викликається не тільки одноманітністю вражень, але часто і навпаки, їх надмірною кількістю. Вона породжує пасивність, паралізує волю та інтелект. У такому стані засуджені стають байдужими до своєї долі, не хочуть трудитися, брати участь у колективному житті колонії.

Ті або інші психічні стани у засуджених, як правило, не виражаються ізольовано, а проявляються в комплексі. При цьому, в кожен момент проявляється якийсь один яскраво виражений стан, що підпорядковує собі інші. Багато психічних станів позбавлених волі мають складну структуру. Відчай засудженого, наприклад, може бути комбінацією сорому від усвідомлення провини в скоєнні злочину і переконанням в своєму безсиллі, неможливості вплинути на свою долю.

Одним із складних комплексних психічних станів позбавлених волі є фрустрація – стан людини, який виражається в характерних особливостях переживань і поведінки й викликається об’єктивно непереборними (або такими, які суб'єктивно так сприймаються і розуміються) труднощами, що виникають у засуджених. У фрустрації позбавлених волі об'єднуються туга і тривога, безнадійність і приреченість, апатія і т. ін. Фрустрація виявляється по-різному і обумовлює особливу активність (агресія, примхливість, самокатування) або ж пасивність і бездіяльність людини залежно від сили і суб'єктивної значущості фрустратора (подразника, що зумовив фрустрацію), індивідуально-психологічних якостей особистості, попередніх станів, від особливостей взаємин, які склалися.

Психічні стани характеризуються специфічним для них зовнішнім проявом – у зміні дихання і кровообігу, в міміці, рухах, ході, жестах, інтонаційних особливостях мови тощо. Вважаємо доречним розглянути деякі з них.

Зміна дихання. Для різних психічних станів (особливо емоційних) характерні свої швидкості і амплітуди дихальних рухів. Так, у стані задоволення спостерігається збільшення як частоти, так і амплітуди дихання; в стані незадоволення – зменшення того й іншого; у збудженому стані – дихальні рухи стають частими і глибокими; в стані напруги – сповільненими і слабкими; у стані тривоги – прискореними і слабкими; при несподіваному здивуванні миттєво стають частими при збереженні нормальної амплітуди; в стані страху спостерігається різке уповільнення дихання тощо.

Зміна кровообігу. При різних психічних станах по-різному змінюються частота і сила пульсу, величина кров'яного тиску, розширюються або звужуються кровоносні судини. Все це веде до прискорення або уповільнення потоку крові, посилення її притоку до одних і відтоку від інших органів і частин тіла. Зміна кровообігу зазвичай супроводжується зблідненням або почервонінням тіла людини.

Міміка. У повсякденному житті найчастіше висновки про психічні стани ув'язненого робляться на основі його міміки, тобто координації рухів м'язів, очей, брів, губ, носа і т. ін. Міміка здатна виразити дуже тонкі відтінки переживань.

Мовна інтонація. Велику роль у взаєминах людей відіграє вираження психічних станів за допомогою підвищення, пониження, або ослаблення голосу. Щоб не помилитися при визначенні психічних станів ув'язнених по динаміці їх мови, слід враховувати одну особливість: багато ув'язнених не можуть спокійно, тихо розмовляти. Вони говорять підвищеним тоном, нерідко істерично кричать, це частково пояснюється тим, що людина втратила повагу до себе і своїх співрозмовників, втратила упевненість, що її мова переконлива, і тому прагне привернути увагу оточуючих.

Рухи і дії. Індикатором психічного стану ув'язненого нерідко служать його рухи і дії. Так, по невпевнених або млявих рухах можна судити про стан стомленості, по різких і енергійних рухах і діях – про бадьорий стан людини. Проте і тут не слід забувати про схильність ув'язнених до прихованих дійсних станів. Тому прямо судити по зовнішній картині діяльності про психічний стан є помилковим. Так, навіть яскраво виражена млявість рухів і дій ув'язненого в процесі праці може мати різні причини і тому бути пов'язаною з різними психічними станами. Ця млявість може бути викликана природною фізичною стомленістю, вона може бути пояснена і хворобою, і порушенням ритму праці, і депресією, або погіршенням колективних настроїв [5].

Таким чином, слід сказати, що перебування в закладах пенітенціарної системи дуже сильно відбивається на психіці людини. Наявність режиму в пенітенціарній установі, обмеження біологічних і духовних потреб, різка зміна стереотипу життя, який склався, переживання, викликані засудженням – усе це впливає, насамперед, на психічний стан індивіда. Внаслідок впливу на особистість засудженого умов пенітенціарного стресу виникає життєва криза, відбувається перебудова структури самосвідомості, має місце негативна трансформація ціннісно-мотиваційної сфери, зростає агресивність. І саме знання про соціально-психологічні стани та вміння застосовувати їх на практиці дозволять попередити або хоча б зменшити негативний та часом руйнівний вплив людини на саму себе.