Поділ та кооперація праці, їх форми та види.

Поділ праці – це розмежування окремих робіт,розділення діяльності людей у суспільній праці.

Форми поділу праці:

· Загальний (між галузями економіки)

· Частковий (в середині галузі)

· Одиничний (на підприємстві)

Види поділу праці:

1) Технологічний поділ праці передбачає поділ виробничого процесу за видами, фазами і циклами.

2) Поопераційний поділ праці означає закріплення за працівниками окремих операцій для скорочення виробничого циклу.

3) Функціональний поділ праці відбувається між різними категоріями працівників, які входять до складу персоналу (робітники, керівники, спеціалісти і службовці), а також між основними і допоміжними робітниками.

4) Професійний поділ праці відбувається між групами робітників за ознакою технологічної однорідності виконуваних ними робіт і залежить від знарядь і предметів праці, технологій виробництва.

5) Кваліфікаційний поділ праці зумовлюється різним ступенем складності виконуваних робіт і полягає у відокремленні складних робіт від простих.

Кооперація праці - це організована виробнича взаємодія між окремими працівниками, колективами бригад, дільниць, цехів, служб у процесі праці для досягнення певного виробничого ефекту.

Розрізняють такі взаємопов'язані форми кооперації:

o всередині суспільства, коли обмін діяльністю і продуктом праці здійснюється між галузями економіки;

o всередині галузі, що передбачає обмін продуктами праці або спільну участь низки підприємств у виробництві певної продукції;

o всередині підприємства, яке здійснюється між цехами, дільницями, окремими виконавцями залежно від конкретних виробничих умов (тип виробництва, особливості техніки і технології та ін.).

49. Організація робочого місця - це система заходів щодо його планування, оснащення засобами і предметами праці, розміщення їх у певному порядку, обслуговування і атестації.

Рівень організації праці на конкретному робочому місці залежить від його оснащення та обслуговування.

Оснащення робочого місця складається із сукупності засобів праці, необхідних для виконання конкретних трудових функцій. Комплексне оснащення робочого місця є необхідною передумовою ефективної організації процесу праці.

Обслуговування робочого місця передбачає своєчасне забезпечення його всім необхідним, включаючи технічне обслуговування (налагодження, регулювання, ремонт); регулярну подачу необхідних видів енергії, інформації та витратних матеріалів; контроль якості роботи обладнання, транспортне та господарське обслуговування (прибирання, чищення обладнання тощо).

Велике значення в організації праці має обслуговування робочих місць, тобто забезпечення їх протягом робочої зміни сировиною, матеріалами, заготівками, транспортними засобами, послугами ремонтного характеру тощо.

Обслуговування робочих місць здійснюється за такими функціями:

o енергетична - забезпечення робочих місць електроенергією, стисненим повітрям, парою, водою, а також опалення виробничих приміщень;

o транспортно-складська - доставка предметів праці до робочого місця, вивезення готової продукції і відходів виробництва, зберігання, облік і видача матеріалів, сировини та інших цінностей;

o підготовчо-технологічна - розподіл робіт за робочими місцями; комплектування технічної документації; підготовка інструменту та допоміжних матеріалів; інструктаж виконавців щодо передових методів праці;

o інструментальна - зберігання, застосування, комплектування і видача на робочі місця всіх видів інструменту, пристроїв, технологічного оснащення;

o налагоджувальна - налагодження і регулювання технологічного устаткування;

o міжремонтна - профілактичне обслуговування; o контрольна - контроль якості сировини, напівфабрикатів і готових виробів;

o облікова - облік бракованої продукції та аналіз причин браку, профілактичні заходи для підвищення якості продукції та ін.

Всі ці функції мають виконуватися безперебійно і в певних організаційних формах, таких як стандартне, планово-попереджувальне, чергове обслуговування робочих місць.

50. Атестація робочих місць за умовами праці – комплексна оцінка всіх факторів виробничого середовища і трудового процесу, супутніх соціально-економічних факторів, що впливають на здоров’я і працездатність працівників в процесі трудової діяльності.

Основна мета атестації полягає в регулюванні відносин між власником або уповноваженим ним органом і працівниками у галузі реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу в несприятливих умовах.

Атестація робочих місць проводиться на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності й господарювання, де технологічний процес, використовуване обладнання, сировина та матеріали є потенційними джерелами шкідливих і небезпечних виробничих факторів, що можуть несприятливо впливати на стан здоров’я працівників, а також на їхніх нащадків як тепер, так і в майбутньому.

Атестація проводиться атестаційною комісією, склад і повноваження якої визначаються наказом по підприємству, організації в строки, передбачені колективним договором, але не рідше одного разу на 5 років.

Відповідальність за своєчасне та якісне проведення атестації покладається на керівника підприємства, організації. Позачергова атестація проводиться у разі докорінної зміни умов і характеру праці. До проведення атестації можуть залучатися проектні та науково-дослідні організації, технічні інспекції праці профспілок.

Основними напрямками атестації робочого місця є:

1.аналіз умов праці і рівня безпеки праці;

2. Аналіз техніко-технологічних факторів

3. Аналіз рівня організації праці.

За документами атестації визначаються невідкладні заходи на поліпшення умов і безпеки праці, для розроблення і впровадження яких не треба залучати сторонні організації і фахівців. За результатами атестації складається перелік робочих місць, виробництв, робіт, професій і посад, працівникам яких потверджено право на пільги і компенсації,а також робочих місць з несприятливими умовами праці, на яких необхідно здійснити першочергові заходи по їх поліпшенню.

Матеріали атестації рооб. місць є документами соворої звітності і повинні зберігатися на підприємстві протягом 50 років.

 

 

51. Бригадна форма організація праці – це організації та стимулювання колективної праці, що ґрунтується на матеріальній заінтересованості та відповідальності всіх членів колективу за кінцеві результати роботи.

Основною передумовою такого об'єднання є організаційно-технологічні умови виробництва, за яких не тільки можлива, а й економічно доцільна колективна форма ведення виробничого процесу.

Бригади створюються в таких випадках:

1) для обслуговування великих і складних виробничих агрегатів;

2) на потокових лініях;

3) у разі спільного виконання комплексного виробничого завдання кількома робітниками, коли результати роботи кожного з них неможливо або недоцільно планувати і враховувати окремо;

4) для виконання певної роботи в суворо обмежені строки, чого один робітник за даного обсягу роботи забезпечити не може;

5) з метою безпосередньої взаємодії між обслуговуючими, допоміжними та основними робітниками в межах певної виробничої дільниці;

6) для полегшення поточного розподілу оперативних завдань між працівниками за відсутністю постійного закріплення робочих місць або певного кола робіт за кожним виконавцем.

Залежно від особливостей технології, організації виробництва і його технічного рівня розрізняють спеціалізовані й комплексні бригади.

Спеціалізовані бригади формуються з робітників однієї професії однакової або різної кваліфікації, зайнятих в однорідних технологічних процесах.

Комплексні бригади створюються з робітників різних професій, які виконують технологічно різнорідні, проте взаємопов'язані роботи, що охоплюють цикл виготовлення деталей, вузлів тощо.

Комплексні бригади можуть бути з повним поділом праці, частковим і без поділу праці.

У бригаді з повним поділом праці кожний робітник постійно виконує роботу однієї професії і кваліфікації, і ця робота є складовою комплексного завдання бригади.

У бригаді з частковим поділом праці, зумовленим певною технологічною послідовністю виробництва, робітник поряд із закріпленою за ним операцією у разі необхідності виконує операції зі споріднених спеціальностей.

Комплексній бригаді без поділу праці властиве широке сумісництво професій і взаємозамінність робітників у процесі праці.

Залежно від режиму роботи комплексні і спеціалізовані бригади можуть бути змінними і наскрізними. До складу змінних бригад входять робітники лише однієї зміни, протягом якої виконується комплекс робіт. Наскрізні бригади об'єднують робітників усіх змін і створюються для роботи на устаткуванні у разі тривалого циклу оброблення виробів або для виконання певної роботи, яка перевищує тривалість зміни.

 

 

52. Режим праці та відпочинку - це встановлені для кожного виду робіт порядок чергування та тривалості періодів роботи й відпочинку, які підтримують високу працездатність, зберігають здоров 'я трудящих; він передбачає правильне чергування часу роботи з мікропаузами та перервами на відпочинок з урахуванням специфіки виробництва або виконуваних функцій.

При визначенні часу на відпочинок протягом зміни необхідно враховувати такі виробничі чинники:

o фізичні зусилля;

o розумові зусилля;

o нервове напруження, темп роботи, робочу позу, монотонність роботи;

o психологічний мікроклімат у колективі;

o умови праці (шум, вібрація, температура повітря, загазованість, запиленість, освітлення тощо);

o міру відповідальності та можливі серйозні наслідки допущених помилок при виконанні функцій.

Відпочинок може бути пасивним і активним.

Пасивний відпочинок необхідний при важких фізичних роботах та роботах, пов'язаних з постійними переміщеннями/переходами або виконуваних стоячи, особливо у несприятливих умовах зовнішнього оточення. В окремих випадках доцільне застосування спеціальних гімнастичних вправ на релаксацію м' язів. При виконанні робіт у сприятливих умовах доцільно застосовувати активну форму відпочинку шляхом зміни форм/видів або шляхом проведення виробничої гімнастики та аутогенних тренувань.

При складанні робочих графіків необхідно враховувати наступне:

o робота при двозмінному режимі повинна починатися не раніше 6-ї години, а закінчуватися не пізніше 24.

o тривалість щоденного відпочинку має бути не менше подвійної тривалості часу роботи, що передувала відпочинку.

o на змінних роботах при нерівній тривалості щотижневого відпочинку більш тривалий відпочинок доцільно надавати перед нічною зміною чи одразу після неї;

o час роботи і відпочинку мають чергуватися регулярно й рівномірно;

o графік виходу на роботу має створювати умови для найбільш корисного (доцільного) використання неробочого часу;

o графіки змінності, в яких тривалість робочих змін і відпочинку має відхилення від нормальної, мають передбачати в межах робочого місяця надання додаткових днів відпочинку й відпрацювання;

o при дво- і тризмінних роботах переходи з однієї зміни в іншу мають відбуватися не частіше ніж через 5-6 днів.

Річний режим праці й відпочинку має передбачати раціональне чергування роботи з періодами тривалого відпочинку шляхом надання кожному працівнику чергової відпустки, тривалість і порядок використання якої регламентується законодавством.

 

 

53. Вир-чий процес-це сукупність взаємозв'язаних дій людей, засобів праці та природи, потрібних для виготовлення проду кції. Основними елементами вир-чого проце су є процес праці як свідома діяльність лю дини, предмети та засоби праці Головною складовою виробничого процесу є техноло гічний процес- сукупність дій зі зміни та визначення стану предмета праці. На під-вах здійснюються різноманітні вир-чі процеси. Їх поділяють передусім за такими ознаками: призначення, перебіг у часі, ступінь автома тизації. За призначенням вир-чі процеси по діляються на основні, допоміжні та обслуго вуючі. Основні процеси - це процеси безпо середнього виготовлення основної продукції під-ва, яка визначає його вир-чий профіль, спеціалізацію і поступає на ринок як товар для продажу.(заготівельнообробну та випу скну стадії) До допоміжних належать проце си виготовлення продукції, яка використову ється на самому під-ві для забезпечення нормального перебігу основних процесів. Обслуговуючі процеси забезпечують норма льні умови здійснення основних і допоміж них. До них належать складські, транспорт ні процеси.За перебігом у часі вир-чі проце си поділяють на дискретні (переривані) та безперервні. Дискретним процесам притама на циклічність, зв'язана з виготовленням виробів певної форми, які обчислюються в штуках Безперервні процеси властиві вир-ву продукції, яка не має сталого об'єму й фор ми, тому їхній перебіг не потребує техноло гічної циклічності. За ступенем автоматиза ції розрізняють ручні, механізовані, автома тизовані та автоматичні процеси. Основною структурною одиницею вир-чого процесу є операція. Операція - це закінчена частина вир-чого процесу, яка виконується на одно му робочому місці, над тим самим предме том праці без переналагоджування устатку вання. З усіх операцій спеціально виділяють технологічні, сукупність яких утворює технологічний процес.

Основними елементами виробничого процесу є процес праці як свідома діяльність людини, предмети та засоби праці(див.рис)

 

 

54. Робоче місце – просторова зона, оснащена технічними засобами, в якій здійснюється трудова діяльність працівників, які спільно виконують роботу чи операції. Водночас це первинна ланка виробничої структури підприємства, яка може функціонувати відносно самостійно.

Кожне робоче місце має свою специфіку, пов’язану з особливостями організації виробничого процесу, різноманітністю форм конкретної праці у виробництві. Вид робочого місця визначається такими чинниками, як тип виробництва, рівень поділу і кооперації праці, ступінь механізації та автоматизації, кількість устаткування на робочому місці та ін.

Типи робочих місць:

За типом виробництва

Одиничне (універсальне)Серійне (спеціалізоване)Масове (спеціальне)

За числом виконавців

Індивідуальне Колективне (бригадне)

За рівнем механізації та автоматизації

Ручне Механізоване Напівмеханізоване Автоматизоване

За місцем розташування

У приміщенні На відкритій місцевості На висоті Під землею

За кількістю змін

Однозмінне

Багатозмінне

За часом функціонування

Постійне

Тимчасове

За кількістю обладнання, що обслуговується

Одноверстатне

Багатоверстатне

За видом операцій

Основне

Допоміжне

За ступенем спеціалізації

Універсальне

Спеціалізоване

Спеціальне

За ступенем рухомості

Рухоме

Стаціонарне

За основною робочою позою

Сидячи

Стоячи

Змінна поза

 

 

55. Нормування праці— це вид діяльності з управління підприємством, спрямований на встановлення оптимальних співвідношень між витратами та результатами праці, а також між чисельністю працівників різних груп та кількістю одиниць обладнання.

Зміст роботи з нормування праці на підприємстві включає: аналіз виробничого процесу; поділ його на частини; вибір оптимального варіанта технології й організації праці; проектування режимів роботи обладнання, прийомів і методів роботи, систем обслуговування робочих місць, режимів праці і відпочинку; розрахунок норм згідно з особливостями технологічного і трудового процесів; їх впровадження і подальше коректування у зв'язку зі зміною організаційно-технічних умов трудової діяльності.

Норми праці повинні відповідати найефективнішим для умов конкретної ділянки роботи варіантам технологічного процесу, організації праці, виробництва і управління. Вони мають відображати найефективніший варіант використання наявних трудових і матеріальних ресурсів, вони фіксують досягнутий рівень техніко-технологічної і організаційної досконалості на підприємстві й для цих умов встановлюють міру праці.

Норма праці є тією першоосновою, з якої починається і на якій ґрунтується весь процес планування праці і виробництва: на основі норм праці розраховують трудомісткість виробничої програми, визначають необхідну чисельність персоналу і його структуру на підприємстві, розраховують економічну ефективність науково-технічних та організаційних нововведень тощо.

Норми праці — це складова частина організації оплати праці на підприємстві, це активний засіб забезпечення оптимального співвідношення між мірою праці та мірою її оплати, що відповідає вимогам соціальної справедливості у розподілі фонду споживання. Встановлення точних, рівнонапружених норм праці для кожного робочого місця дає можливість об'єктивно визначити розмір трудового внеску окремих колективів та виконавців у загальний результат діяльності підприємства. Це означає, що науково обґрунтовані норми є ефективним засобом позитивної мотивації праці, спрямованої на активізацію трудової віддачі працівників.

Отже, нормування праці є важливою ланкою як технологічної та організаційної підготовки виробництва, так і оперативного управління ним. Будь-які суттєві зміни в технології та організації праці і виробництва повинні супроводжуватися зміною норм праці.

 

56. класифікація роб. часу передбачає групування окремих видів затрат робочого часу за їх характерними ознаками в межах однієї зміни. Вона може здійснюватися стосовно трьох елементів виробничого процесу: працівника, предмета праці та устаткування.

Використовуються два підходи до аналізу структури змінного робочого часу (Тзм). Для першого підходу характерний поділ змінного робочого часу на час роботи (здійснення виробничого процесу або функціонування даного елемента виробництва) та час перерв.

За другого підходу змінний робочий час поділяють на нормований та ненормований час.

Структура робочого часу виконавця або змінного робочого часу (Тзм) – це співвідношення часу роботи та часу перерв, або нормованого і ненормованого робочого часу. Час роботи (Тр) — це час, протягом якого працівник здійснює трудовий процес на своєму робочому місці протягом зміни. Він складається із часу продуктивної роботи (Тп.р) і часу непродуктивної роботи (Тр.н).

До непродуктивної роботи належить усунення або виправлення браку, що виник з вини самого працівника, виконання роботи для власних потреб.

Час продуктивної роботи характеризується виконанням обов'язків, що передбачені регламентом (прямих і суміщуваних). Він включає час підготовчо-завершальної роботи, час оперативної роботи й час на обслуговування робочого місця.

Під час підготовчо-завершальної роботи виконуються певні завдання на початку та наприкінці зміни.

Оперативна робота — це безпосереднє виконання змінного завдання.

Час, витрачений на неї (Топ), складається з часу виконання основних прийомів (То) і допоміжних (Тд).

Допоміжний час затрачається працівником на дії, що необхідні для виконання основної роботи та повторюються при виготовленні кожної одиниці продукції (наприклад: установлення предмету праці на верстат або стіл для оброблення, управління обладнанням, вимірювання предметів праці.

Час обслуговування робочого місця (Торм) складається з часу організаційного обслуговування (Торг) та часу технічного обслуговування (Ттех). Час організаційного обслуговування використовується для огляду робочого місця та його впорядкування, розкладання інструменту на початку зміни та прибирання наприкінці її, чищення та змащування обладнання. Час технічного обслуговування використовується для догляду за обладнанням у процесі виконання певної конкретної роботи (налагодження обладнання, заміна зношеного інструменту та ін.).

Час перерв в роботі виконавця (Тп) – тривалість часу, протягом якого працівник не працює. Складається з двох груп затрат часу: регламентованих і нерегламентованих перерв.

Час регламентованих перерв (Тр.п.) – це час, коли працівник не працює з об’єктивно необхідних причин. До нього належать перерви на відпочинок і особисті потреби (Твоп) та перерви, зумовлені особливостями техніки і технології (Тпт).

Час нерегламентованих перерв (Тп.н.) – охоплює перерви, які виникають внаслідок недоліків в організації виробництва і праці. До них належать перерви, які зумовлені порушеннями трудової дисципліни (Тптд) (запізнення на роботу, прогули), перерви, що пов’язані з недоліками в роботі техніки (Тпнт) (наприклад, простої обладнання, поломки) та відпустки з дозволу адміністрації підприємства (Та).

Затрати робочого часу поділяються на нормовані і ненормовані Нормовані затрати робочого часу включаються в норму часу, а саме затрати основного і допоміжного часу, часу на обслуговування робочого місця, на відпочинок та особисті потреби, часу регламентованих перерв та підготовчо-завершального часу. Сумарна величина цих затрат часу на одиницю продукції є штучно-калькуляційним часом (Тшт-к)

 

57. Методи дослідження витрат робочого часу

Для поліпшення використання робочого часу насамперед необхідно провести його дослідження за допомогою фотографії робочого часу, хронометражу та інших методів.

Зобразимо класифікацію методів роб. Часу:

Вибір методу дослідження робочого часу залежить від того наскільки ретельно досліджують вибраний об’єкт, якими силами проводять дослідження, яким часом розраховують дослідники, який характер праці у робітників, скільки робочих місць буде вивчено.

Хронометраж – це такий вид дослідження, при якому вивчається тривалість елементів роботи, що циклічно повторюються, а також окремі елементи підготовчо-заключної роботи та роботи по обслуговуванню робочого місця. Об’єктами вивчення при хронометражі є виробнича операція, що виконується одним робітником або групою робочих на певному робочому місці, або окремі елементи роботи.

Фотографія робочого часу – вид спостереження при якому вимірюють усі без винятку затрати робочого часу працівника за певний період роботи.

В залежності від кількості робітників, за якими спостерігає дослідник, фотографія може бути індивідуальною, груповою та масовою.

Фотографія робочого часу складається з таких етапів: підготовка до спостереження, спостереження і вимірювання затрат робочого часу, обробка і аналіз результатів, розробка і впровадження в виробництво організаційно-технічних заходів.

Фотохронометраж - це спосіб сумісного проведення фото- і хронометричних спостережень, застосовується, як правило, на роботах, які регулярно повторюються на протязі місяця, року, але чергування прийомів має довільний характер. В основному це стосується робіт, що виконуються в добувних галузях - лісозаготівельній і т.п. Об'єктом спостереження є робота одного робітника, бригади або робітника-багатоверстатника.

 

58. Під засобом нормування розуміється сукупність прийомів встановлення норм праці, що включають: аналіз трудового процесу, проектування раціональної технології і організації праці, розрахунок норм. Вибір методу нормування праці визначається характером нормованих робіт і умовами їх виконання.

Метод нормування визначає, яку методичну і розрахункову основу обрано для встановлення норми затрат праці тим чи іншим способом.

Методи нормування праці діляться на аналітичні та сумарні.

Спосіб встановлення норми показує, на підставі якої інформації та яким шляхом її визначено.

Сумарні методи дістали свою назву від того, що норми встановлюються відразу на цілу операцію або комплекс операцій без розчленування на складові частини, тобто сумарно.

Аналітичні методи, навпаки, передбачають ділення операцій чи комплекс робіт на дрібніші елементи, ретельний аналіз їх змісту, дослідження чинників, що визначають тривалість кожного елемента, проектування нового, раціональнішого складу операції з урахуванням кращого виробничого досвіду.

Залежно від об'єкта нормування, бажаної точності встановлення норм, рівня використовуваної техніки, технології та організації праці, досвіду нормувальника розрізняють три способи встановлення норм сумарним методом:досвідний;порівняльний;статистичний.

Суть досвідного способу полягає в тому, що норма визначається на основі суб'єктивної оцінки нормувальника (майстра, технолога). Чим кращий досвід і вищу кваліфікацію має нормувальник, тим точніше він може враховувати особливості технологічного процесу, можливості обладнання, інструментів, тим ближче до дійсних затрат праці буде встановлена норма.

Порівняльний спосіб полягає у підборі деталі чи операції-аналога та зіставленні тих характеристик, які саме визначають норму часу. Чим більшою є подібність деталей, тим краще норма деталі-аналога відповідає тій деталі, на яку встановлюється норма.

 

 

59. Нормативи праці характеризують науково обґрунтовані, централізовано розроблені показники витрат праці. Це регламентовані характеристики режимів роботи виробничого устаткування (нормативи роботи устаткування), затрат часу на виконання окремих елементів трудового процесу (нормативи часу), а також нормативи обслуговування, нормативи чисельності, нормативи керованості.

На їхній основі підприємство самостійно розробляє свої норми праці.

Норма праці - це норматив праці, скоректований на місцеві умови. Норми праці можуть бути класифіковані за такими ознаками:

1) за періодом дії - разові, тимчасові, сезонні, тривалі;

2) за сферою поширення - міжгалузеві, галузеві, районні, місцеві;

3) за призначенням - норми часу, виробітку, обслуговування, чисельності, керованості.

Змістова характеристика основних норм праці:

Норма часу

Необхідні витрати часу на виконання одиниці роботи одним чи декількома працівниками.

Норма виробітку

Кількість одиниць роботи, що повинні бути виконані за одиницю часу (годину, зміну, місяць, рік і т. д.). Норма виробітку обернено пропорційна нормі часу.

Норма обслуговування

Число об'єктів, що повинні обслуговуватися за одиницю часу одним чи кількома працівниками.

Норма часу обслуговування

Витрати часу на обслуговування одного об'єкта (покупця чи клієнта, устаткування).

Норма чисельності працівників

Необхідна кількість працівників для виконання передбаченого обсягу робіт за одиницю часу.

 

 

60. Для вдосконалення нормування праці потрібно здійснити комплекс заходів, охоплюючи поряд з власне нормуванням також і питання планування виробництва та праці, її оплати.

Розроблення планів на підставі нормативів трудомісткості, які базуються на єдиній нормативній основі з нормативами, призначеними для нормування праці, зроблять обов’язковим застосування відповідних їм прогресивних норм.

Одночасно з цим визнано необхідним посилити матеріальну зацікавленість працюючих в роботі за прогресивними нормами (розширити сферу застосування підвищених розцінок при роботі за нормами, розрахованими на основі міжгалузевих та галузевих нормативів, більш широко і в більших розмірах преміювати за освоєння прогресивних, технічно обґрунтованих норм та ін.).

Поряд з цим вдосконалення нормування праці об’єктивно потребує подальшого підвищення якості обґрунтування норм праці, встановлення їх на рівні необхідних витрат часу, забезпечення постійної прогресивності норм на основі їх планомірної заміни та перегляду, розширення сфери нормування праці за рахунок більш повного охоплення нормуванням праці робітників, які оплачуються погодинно.В цілях підвищення якості діючих норм потрібно вдосконалювати методи встановлення норм та організацію роботи по встановленню норм та нормативів, запровадженню їх у виробництво.

Вдосконалення методів встановлення норм забезпечується всебічним їх обґрунтуванням з урахуванням технічних, організаційних, економічних, психофізіологічних та соціальних факторів. Якщо методи технічного обґрунтування норм є майже досконалими (наприклад, облік режимів роботи обладнання), то методи обліку інших факторів не настільки досконалі. Так, у зв’язку з широким розповсюдженням бригадної організації праці при встановленні норм виникла необхідність уточнення та подальшого розвитку методів обліку змін в організації праці, що відбуваються при цьому, у відношенні людей до праці, взаємовідносин в колективі в процесі трудової діяльності, з тим, щоб норми повніше враховували можливості, які створюються при переході від однієї форми колективної праці до іншої.

Якість розроблення норм знаходиться у тісному взаємозв’язку із застосовуваними при цьому технічними засобами. Так, машина може значно ефективніше виконати одноманітну роботи, не знижуючи при цьому працездатності. Це відповідним чином впливає на нормування праці, знижуючи його та роблячи більш точним.

В теперішній час, коли при розробці норм майже завжди використовуються комп’ютери та інші технічні засоби (кінозйомка, відеозапис трудових процесів), доцільним є використання більш досконалих методів нормування праці, так як автоматизований розрахунок норм, підвищуючи якість норм, не призводить до суттєвого збільшення трудомісткості їх розробки.

Для того,щоб норми праці що вводяться в виробництво приносили відповідний ефект, необхідно завчасно сповістити про це робітників,яких це безпосередньо стосується не пізніше ніж за місяць.

61. Охарактеризуйте норми робочого часу, що регламентуються Кодексом законів України про працю.

Під час розрахунку норми тривалості робочого часу безпосередньо на підприємстві слід керуватися нижчезазначеним.

Як передбачено ч. 1 ст. 50 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень.

Підприємства й організації під час укладення колективного договору можуть установлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено ч. 1 цієї статті. У разі встановлення меншої норми тривалості робочого часу слід мати на увазі, що оплата праці в цьому випадку має провадитись за повною тарифною ставкою, повним окладом.

Відповідно до ч. 1 ст. 51 КЗпП скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

для працівників віком 16–18 років — 36 год. на тиждень, для осіб віком 15–16 років (учнів віком 14–15 років, які працюють у період канікул) — 24 год. на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої абзацом першим цього пункту для осіб відповідного віку;

для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, — не більш як 36 год. на тиждень. Перелік виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 р. № 163.

Крім того, законодавством установлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших).

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватися за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда.

Згідно зі ст. 69 Господарського кодексу України підприємство самостійно встановлює для своїх працівників скорочений робочий день та інші пільги.

Під час розрахунку балансу робочого часу слід мати на увазі, що згідно зі ст. 53 КЗпП напередодні святкових і неробочих днів (ст. 73 КЗпП) тривалість роботи працівників, крім працівників, зазначених ст. 51 КЗпП, скорочується на одну годину як за п’ятиденного, так і за шестиденного робочого тижня, а напередодні вихідних днів тривалість роботи за шестиденного робочого тижня не може перевищувати 5 год.

 

 

62. Продуктивність праці як узагальнюючий показник ефективності праці

Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та витрат, в даному випадку — результатів праці та її витрат.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманітних факторів. Безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва є зростання продуктивності праці. За відомим визначенням К. Маркса, зростання продуктивності праці полягає в тому, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат минулої праці (втіленої в засобах виробництва) — збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується.

На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва.

Інтенсивність праці характеризує міру її напруженості й визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу. Підвищення інтенсивності праці також має межі, а саме фізіологічні та психічні можливості людського організму. Цей показник трудового процесу має фізіологічний характер, але разом з тим, він відображає й стан соціально-трудових відносин на виробництві. Основна його відмінність від продуктивності праці полягає в такому, що зростання продуктивності праці означає зменшення витрат фізичної й психічної енергії людини на одиницю продукції (ті ж витрати енергії дають можливість виробляти більше товарів). Зростання ж інтенсивності праці залишає без змін витрати енергії на одиницю продукції, хоча в розрахунку на одиницю часу вони збільшуються. Тому зростання інтенсивності роботи фактично рівнозначне продовженню робочого дня. Рівень інтенсивності праці залежить від форм її організації, оплати і нормування; природно-біологічних факторів (стану здоров'я); національно-історичних передумов (зокрема, ставлення людини до праці). За критерій належної інтенсивності праці приймається такий її рівень, який дає змогу рівномірно зберігати нормальну працездатність працівника протягом усієї його трудової діяльності.

 

 

63. Показники вимірювання продуктивності праці

Залежно від прямого або оберненого відношення існують два показники: виробіток і трудомісткість.
Виробіток — це кількість виробленої продукції за одиницю часу або кількість продукції, яка припадає на одного середньооблікового працівника чи робітника за рік, квартал, місяць. Він вимірюється відношенням обсягу виробленої продукції до величини робочого часу, затраченого на його виробництво:

де В — виробіток;
Q — обсяг виробленої продукції;
Т — затрати робочого часу.
Трудомісткість — це показник, який характеризує затрати часу на одиницю продукції (тобто обернена величина виробітку):

де Тр — трудомісткість на одиницю продукції.
Чим більший виробіток продукції за одиницю часу або чим менші затрати часу на одиницю продукції, тим вищий рівень продуктивності праці.
Виробіток і трудомісткість взаємопов’язані і знаходяться в оберненій залежності, проте відсоток підвищення виробітку не рівнозначний відсотку зниження трудомісткості. [2]. Співвідношення між ними виражається так:

або