Східна деспотія ( головні риси та особливості). три головних відомства управління.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Східна деспотія ( головні риси та особливості). три головних відомства управління.



Східна деспотія ( головні риси та особливості). три головних відомства управління.

Коротко: Східна деспотія (головні риси та особливості). Три головних відомства управління

Східна деспотія - «ніким та нічим не обмежена влада царя», форма держави, при якій вся повнота влади, не обмежена законом, належить одноосібному правителю. Найвідомішими і найхарактернішими представниками груп країн Стародавнього Сходу є Вавилонська держава, Єгипет, Індія, Китай. Головні риси:збереження значних пережитків первіснообщинного ладу-сусідської общини;відсутність на перших порах приватної власності на землю;наявність колективного рабоволодіння;збереження первісних форм рабства(домашнього рабства); створення деспотичної форми правління - необмежена влада монарха;наявність трьох галузей, відомств чи систем управління-відомства внутрішніх справ(займалось проблемою управління країною, накладання чи стягування податків)відомства військових справ (функції оборони країни від нападів агресивних сусідів, організація військових походів, будівництво річкового флоту)відомства публічних робіт(система органів, які займалися організацією, проведенням і забезпеченням суспільно-необхідних громадських робіт-іригаційної системи-каналів, водосховищ, будівництво палаців)

Найдавніші держави виникли у тих регіонах землі, де існували найсприятливіші умови для життєдіяльності людини, де мож­на було отримати вагомий додатковий продукт і вигідно експлуатувати працю рабів. Такими регі­онами були Стародавній Схід, під яким розуміють країни Близького Сходу (Єгипет, Ассірія, Вавилон, Хетське царство, Фінікія, Палестина), Старо­давня Індія та Стародавній Китай. Саме тут виник­ли найперші в історії людства держави і склалися найбільш ранні правові системи.

У розкладі первіснообщинного ладу та появі перших зародків державності головну роль відіграв економічний фактор. В його основі знаходиться поява над­лишкового продукту, що надало можливість експлуатува­ти працю своїх одноплемінників.

Другий фактор зародження державності – військова організація суспільства. Війна стала ефективним і деше­вим засобом одержання багатства. Формуються військові структури (військовий вождь, професійні воїни, ополчен­ня), які започатковують «військову демократію». Найважливіші питання життя племені чи об'єднання пле­мен вирішуються військовим вождем чи на зборах воїнів. Вперше з'являється нова організація, відок­ремлена від основної маси суспільства – політична влада.

Рабовласницька держава є за своєю суттю політичною організацією рабовласників, створеною з метою здійснен­ня їх необмеженої диктатури і повновладдя щодо рабів і владних функцій стосовно інших категорій населення.

Суттєвий вплив на виникнення державності на Стародав­ньому Сході виявив природний фактор – необхідність здійснення великомасштабних зрошувально-осушувальних робіт, які були під силу лише могутній централізованій державі. Звідси і виникає одна із найпоширеніших форм правління – стародавньосхідна монархія рабовласницького типу.

Суспільна організація стародавньосхідних рабовласницьких держав мала свої особливості. По-перше, вона ха­рактеризувалася тривалим існуванням замкнутих сільськогосподарських общин з натуральним характером виробництва, поєднанням ремесла і землеробства в межах общини, слабким розвитком товарно-грошових відносин.

Другою особливістю суспільного устрою країн Стародавнього Сходу є законсервованість старих общинних родових відносин. Це знаходило відображення у соціальній неодно­рідності суспільства, у його поділі на прошарки за ознака­ми родовитості, походження, приналежності до племен-завойовників чи до поневоленого народу тощо.

Рабовласницьке суспільство країн Стародавнього Сходу поділялося на дві основні верстви: а)раби та близькі до них інші найнижчі суспільні категорії населення, позбавлені засобів виробництва і значно обмежені в особистій свободі; б) вільне населення, котре поділялося на рабовласницький панівний клас і дрібних товаровиробників.

Рабовласництво у названих державах упродовж усієї їхньої тисячолітньої історії мало патріархальний характер. Джерелами рабства були: військовий полон, народжен­ня від рабині, боргове рабство і рабство як форма покаран­ня за вчинений злочин.

Політично раби завжди знаходилися поза межами гро­мадянського суспільства, не користувалися його захистом, позбавлялися право і дієздатності. Рабовласництво вияв­ляло сильний вплив на становище багатьох груп вільного населення. Це знайшло відображення у:

а) домашньому рабстві. У Стародавньому Вавилоні, на­приклад, чоловік міг віддати дружину в рахунок відпра­цювання боргу, а дітей – продати в рабство;

б) борговому рабстві. Цей інститут був властивий всім народам давнини. При таких відносинах основні засоби виробництва не могли послужити засобом забезпечення виконання боргових зобов'язань. Єдиною дієвою цінністю, гарантом виконан­ня боргу була особа боржника;

в) у рабстві як формі покарання. Це була своєрідна форма експлуатації підневільної праці своїх одноплемінників;

г) тимчасовому набутті вільними непривілейованими верствами статусу рабів. Тільки в державах Сходу на період виконання невідкладних громадських робіт селяни-общинники, ремісники, дрібні торговці перетворювалися на рабів і працювали поряд з ними задарма. Після виконання поставлених завдань вони поверталися до своїх домі­вок і знову ставали тими, ким були раніше.

Третьою особливістю соціальної організації стародавньосхідного суспільства було те, що правовий статус інди­відуума не завжди співпадав з його майновим чи соціаль­но-економічним становищем. Це виявилося, зокрема, у поділі вільного населення в деяких країнах на відповідні розряди, варни, касти тощо. Типовим прикладом цього можуть бути Вавилон та Індія.

Правове становище селян за Законами царя Хамураппі.

Найчисленнішу частину населення Вавілонії становили селяни-общинники. Перехід общинної землі в приватну власність прискорив процес розшарування общин. Наслідком цього стало утворення значного прошарку збіднілих людей, які поповнюють ряди рабів та залежних орендаторів. Право Месопотамії закріплювало широку палітру форм особистої залежності. В юридичних документах того часу вони виступають як: 1) ті, що заставляють своє майно і землю при грошовій або натуральній позиці; 2) ті, що закладають лихварю свою жінку та дітей; 3) ті, що продають своїх дітей за гроші; 4) ті, що орендують чужу землю; 5) ті, що наймають робочу худобу; 6) ті, що продають свою ділянку землі, будинок, сади і ін.; 7) ті, що наймаються на поденну роботу і т.п.

Усе населення Месопотамії займалося сільським господарством. Закони Хамураппі захищали селянина, який взяв у борг і не мав змоги його повернути, при чому він не міг стати рабом. Борг потрібно було відробити за 3 роки. Закони охороняли життя того, хто відпрацьовував борг у тамкара. Вони встановлювали максимальний відсоток за договорами позики у розмірі 20% для грошової позики і 33% для позики у зерні.

Хаммурапі не вніс докорінних змін в організацію управління сільськими общинами, які самостійно вирішували справи із землекористування, зрошення, збору податей, забезпе-чення громадського порядку. Вони зберегли свої реліктові органи: народні збори, раду старійшин. Жителі кварталів також скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження. Наприклад, якщо грабіжник не був знайдений, то община поселення в особі старійшини повинна була відшкодувати потерпілому його пропажу (ст. 23). Такий звичай існував ще за первіснообщинного ладу.

Висновки.

Отже, перші держави виникають ще в IV тис. до н.е.; кожна із них має власну історію виникнення, розвитку, падіння, характерні особливості права. Але можна виділити спільні риси, притаманні усім державам Стародавнього Сходу, а саме:

  • збереження значних пережитків первіснообщинного ладу, зокрема, сусідської (територіальної) общини; значною була питома вага праці самих общинників у виробництві;
  • відсутність на перших етапах розвитку приватної власності на землю;
  • наявність колективного рабоволодіння (храмів, общин);
  • домашній характер рабства, при якому раби мають майно, сім'ю тощо;
  • створення деспотичної форми правління, тобто державного ладу, який характеризується необмеженою владою монарха. Це пояснюється необхідністю тримати в покорі рабів, захищати землі від нападів чужинців та самим нападати на них, особливим способом виробництва, необхідністю створення міцних оборонних споруд;
  • наявність трьох відомств, які здійснювали управління державою: відомства внутрішніх справ (фінансового), публічних робіт та військового. Відомство внутрішніх справ займалося управлінням країною, стягненням податків, здійсненням правосуддя, охороною внутрішнього правопорядку. Військове відомство організовувало оборону країни від нападів агресорів. Відомство публічних робіт організовувало будівництво іригаційних каналів, водосховищ, вирубування лісів, будівництво пірамід тощо.

Усю систему органів управління очолював фараон, цар.

- Поділ всіх раніше рівноправних в Індії на групи ( варни) у другій половині ІІ тис. до н.е

У Стародавній Індії задовго до приходу аріїв склалася високорозвинена цивілізація. Ранньокласове суспільство існувало в Індії ще в ІІІ тис. до н.е. і було ровесником цивілізації Стародавніх Єгипту і Шумеру.
Новий період в історії Стародавньої Індії пов’язаний із вторгненням на її територію стародавньоіранських племен і аріїв – племен білої раси. За зовнішнім виглядом, мовою, етикою поведінки вони різко відрізнялись від корінних жителів. Арії займалися скотарством. Рівень їх військової та жрецької організації був вищим, ніж у дравидів. Місцеві правителі зазнали від аріїв ряд поразок. Процес розселення аріїв територією Індії зайняв не одне століття.
З часом арії сприйняли культуру корінних жителів, стали землеробами. Родова община переросла в сусідську. Становище людини в суспільстві визначалося її майновим станом. Як пережиток зберігалася кровна помста, яка вважалися релігійним і моральним обов’язком усіх родичів потерпілого.
Основу соціальної структури Стародавньої Індії становила община.
Община була самокерованою одиницею. До неї входили касти, що об’єднували представників однієї професії, і кули – сімейні общини родичів. Були сангхи, що об’єднували ремісників і крамарів з різних каст. На чолі цих груп стояв виборний староста.

Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей за варнами – замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість жителів набула найзавершенішою форми.
Рух народів, етнічна строкатість, часта зміна держав-гегемонів змушували панівний прошарок підтримувати станову солідарність. Посилення соціальної нерівності призвело до того, що знатні роди одних племен стали вважати знатні роди інших племен ближчими собі, ніж своїх незнатних одноплемінників. Процес розселення аріїв по території Індії зайняв не одне століття.
Про походження варн існує багато версій. Більшість учених пов’язує їх виникнення з брахманською релігією. Верхівка аріїв з часом привласнила собі виняткове право на релігійну, політичну та військову діяльність.
Професія, посада, величина одержаної спадщини, процент за договором про позичку і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни (ст. 87 – 91; 142; 267 – 268; 270; 279). Від цього залежало навіть ім’я, яке йому давали з народженням, одяг, який він мав носити, порядок вживання їжі. Перехід з однієї варни до іншої в принципі був неможливим.
До вищих варнів належали “двічі народжені”– брахмани, кшатрії, вайшьї. Вони могли вивчати тексти релігійних тво-рів, знати їх розпорядження і ритуали. Пізніше з’явилась пригнічена варна – шудри, “раз народжені”. Існування варн пізніше було закріплено у пам’ятці права Стародавньої Індії – Законах Ману.
Перша варна – найпривілейованіша – брахмани. Вони ніби виникли з вуст – “найчистішої” частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало не божеством у людській подобі. Лише він міг визнавати волю богів, вивчати священні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд корона-ції правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг розпоряджатися їхньою власністю. ”Якщо раджа не слухатиме порад брахмана, – записано в законах Ману, – то може загинути, як корова в трясовині”. Вбивство брахмана вважалося найтяжчим злочином. Належність до варни брахманів вважалася спадковим привілеєм, хоча були поодинокі випадки переходу їх в інші варни. Друга варна– кшатрії (раджанья), “створені з рук бога”. Вони становили основну частину верхівки чиновників: правителів, воєначальників, раджів. В їх руках була реальна влада – військова і матеріальна могутність. Майже всі царі були вихідцями із кшатріїв. Релігія зобов’язувала до співробітництва брахманів і кшатріїв (гл. ІX cт. 323).
Царі – прибічники брахманів – переслідували кшатріїв. Доходило до кривавих міжусобиць. Правителі-кшатрії відпо-відали тим же. Посилення впливу буддистів послабило позиції кшатріїв. Багато з них покинули військову службу, перетворились на ремісників і крамарів.
Третя варна – вайшьї, “створені із стегон бога”, – займалися землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися покровительством правителів. З представників цієї варни формувалось ополчення, вони сплачували основну масу податків. Тільки окремі вайшьї були багаті, посідали високе становище в суспільстві.
Четверта варна – шудри, “створені із ступнів бога”. Вони не проходили обряду посвячення. Їхнім головним обов’язком було служіння “двічі народженим”. Шудра повинен був харчуватися зі столу господаря, носити його недоношений одяг.

Реформи Тесея в Афінах.

Виникнення Афінської держави легенда пов’язує з іменем грецького героя Тезея.

Серед заходів ,здійснених Тезеєм, що сприяли виникненню держави, першим було об’єднання трьох племен з центром в Афінах. Для керівництва загальними справами но-вого об’єднання була створена Рада, до якої перейшла частина справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен.

Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євгатридів, яким було надано виняткове право на заміщення посад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів).

Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення нової посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 архонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, виконував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування військом і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фес-мофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд судових справ.

Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.

Процеси класоутворення та формування держави в Афінах проходили синхронно. Одночасно з виділенням із знаті осіб, які здійснювали функції публічної влади, почалося руйнування основ родового поділу громадян. Уся Аттика була розбита на територіальні округи (наукрії). Громадяни кожної наукрії були зобов’язані спорядити корабель з екіпажем і виставити двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі наукрії стояв притан. Отже, з’явився поділ населення за територіальною ознакою, а також виник новий орган влади (ареопаг), що не був пов’язаний із родоплемінною організацією. У 621 р. до н. е. в Афінах з’являється писане право. Це були закони Драконта. Таким чином, Афіни були найбільш класичною формою: тут держава виникає безпосередньо і переваж-но із класових протиріч, які розвинулись у середині родового суспільства.

Плутарх про реформи Солона

Так як нерівність між бідними і заможними стала тоді, так би мовити, безмежною, держава перебувала у надзвичайно небезпечному стані. Увесь простий народ був боржником заможних: обробляли землю, віддаючи заможним шосту частку врожаю, ... інші брали у заможних у борг гроші під заклад тіла, їх лихварі мали право віддати в рабство, причому одні залишалися рабами на батьківщині, інших продавали на чужину. Дехто змушений був продавати навіть власних дітей (ніякий закон не забороняв цього) і втікати з батьківщини через жорстокість лихварів. Проте величезна більшість, і до того ж люди великої фізичної сили, збирались і умовляли один одного не залишатися байдужими глядачами, а обрати собі вожаком надійну людину і звільнити боржників, які пропустили строк плати, а землю переділити і повністю змінити державний лад.

Тоді найрозсудливіші люди в Афінах, бачачи, що Солон, мабуть, єдина людина, за якою немає ніякої вини, яка не є спільником заможних у їх злочинах і у той же час не пригнічена злиднями, як бідні, стали просити його взяти до своїх рук державні справи і ліквідувати протиріччя. Між іншим, Фаній Лесьбоський (письменник IV—III ст. до н.е.) розповідає, що сам Солон для врятування вітчизни вдався до обману обох сторін: бідним він таємно обіцяв розподіл землі, а людям заможним — забезпечення боргових зобов'язань.

... Його обрали архонтом, одночасно і посередником, і законодавцем. Усі прийняли його із задоволенням: заможні — як людину заможну, а бідні — як чесну...

Першим актом його державної діяльності був закон, у відповідності з яким існуючі борги були скасовані і у майбутньому заборонялось давати гроші у борг «під заклад тіла»...

Солон не догодив ні тій, ні іншій стороні: заможних він розгнівив тим, що знищив боргові зобов'язання, а бідних — ще більше тим, що не здійснив переділу землі, на який вони сподівалися...

...Бажаючи залишити усі вищі посади за заможними, як було раніше, а до решти посад, до яких раніше простий люд не допускався, допустити і його, Солон увів оцінку майна громадян. Так, тих, хто виробив у сукупності п'ятсот мір продуктів, як сухих, так і рідинних, він поставив першими і назвав їх «пентакосіомедимнами» (п'ятсотмірниками), другими поставив тих, хто міг утримувати коня або виробляти триста мір: цих називали «вершниками»; «зевгитами» (зев-гит, той, хто володіє парою волів, коней) були названі люди третього цензу, у яких було двісті мір тих і інших продуктів, разом взятих. Всі решта називалися «фетами», їм він не дозволив займати якусь посаду; вони брали участь в управлінні лише через участь у народних зборах і могли бути суддями. Останнє здавалось спочатку незначним правом, але опісля стало у достатній мірі важливим, тому що більшість важливих справ потрапляли до суддів. Більш того, на рішення по тих справах, які Солон передав посадовим особам, він дозволив також апелювати до суду.

Солон створив раду Ареопага із архонтів, які щорічно мінялися; він сам був його членом як колишній архонт. Але бачачи у народу нахабні задуми і зверхність, народжені знищенням боргів, він створив другу раду, обравши до неї по сто осіб від кожної із чотирьох філ. їм він доручив заздалегідь, раніше народу, обговорювати справи і не дозволяти винесення жодної справи на народні збори без попереднього обговорення. А «верхній раді» (Ареопагу) він передав нагляд і охорону законів...

Джерела римського права

Періодизація історії римського права не співпадає з пе-ріодизацією історії римської держави. Властивість права по-лягає в тому, що воно закріплює зміни, що відбуваються у су-спільному і державному розвитку країни.

Джерелами римського права були Закони ХІІ таблиць, народних зборів, постанови сенату, едикти преторів, консультації юристів, а з І ст. н.е. – розпорядження імператорів.

Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів). Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату. Закони були записом панівних на той час звичаїв, оснащених юридичними санкціями.

У законах є ряд статей, що зберігали пережитки римської патріархальної общини. Так, в її руках залишалося розпорядження землею. Земельний наділ не можна було заповісти храмам і навіть богам. Земля не повинна була виходити з-під контролю общини, вона мала залишатися її власністю. Таким чином, приватна власність на земельні ділянки була обмеженою. Купівля-продаж, успадкування, дарування важливих об’єктів власності – землі, приміщень, робочої худоби – перебували під контролем общини. Зазначені об’єкти належали до манципованих, їх відчуження супроводжувалось звичаєм, у якому брали участь, крім продавця і покупця, вагоутримувач та п’ять свідків, які були римськими громадянами. На вагу клали злиток міді, покупець торкався рукою придбаної речі та промовляв установлену формулу. Обряд був спрямований на те, щоб ускладнити іноземцям доступ до власності римських громадян..

Право власності. Володіти землею і розпоряджатися нею на території Риму міг лише римський громадянин. У законах детально йшлося про межі земельних наділів, давність володіння ними і порядок успадкування. Захист прав власника за-безпечувався суворими покараннями. Так, винний у нічній крадіжці врожаю належав розп’яттю на дереві. За підпал бу-динку і зерна, що лежало поряд, на злочинця надівали кайдани, а після побиття його спалювали. Вільна людина, яка здійснила злочин, могла відкупитися.

Шлюбно-сімейне право. Як пережиток минулого і турботу про міцність общини слід розцінювати фіксацію в законах охорони римської сім’ї і величезної влади домовласника, глави сімейства. Він мав виняткове право розпорядження майном сім’ї, а також майже необмежену владу над дружиною і всіма нащадками, включаючи внуків. Батько сімейства міг убити дитину-виродка, тричі продати свого сина, прогнати дружину. Закон забороняв шлюби між патриціями і плебеями.

Із стародавніх часів у Римі існували три форми укладання шлюбу: дві стародавніх і одна порівняно нова. Стародавні здійснювались в урочистій обстановці і віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку шлюб здійснювався в релігійній формі, в присутності жерців, супроводжувався з’їданням спеціально випечених пирогів і урочистою клятвою дружини слідувати скрізь за чоловіком: “Де ти, Гай, там знайдеш і мене”. Друга форма шлюбу полягала в купівлі нареченої (у манципаційній формі).

Але вже Закони ХІІ таблиць передбачають безформальну форму шлюбу – “сине ману”, тобто “без влади чоловіка”. При цій формі жінка мала свободу розлучення і могла забрати своє особисте майно, яке вона принесла в дім як посаг, а та-кож майно, придбане нею під час шлюбу. Специфічною особливістю шлюбу “сине ману” було те, що його слід було поновлювати щорічно. Розлучення було можливе для чоловіка при всіх формах шлюбу, для жінок –тільки в шлюбі “сине ману”.

Спадкове право. Після смерті домовласника майно сім’ї переходило агнатам за законом, а якщо небіжчик залишав за-повіт, то його слід було суворо дотримуватись. Заповіт мав затверджуватись куріатною або навіть центуріатною коміцією (якщо батько позбавляв сина права на його частину спадщини). Вдова небіжчика в усіх випадках одержувала якусь частину майна як для себе, так і на утримання малолітніх дітей.

Спадкоємці могли і не ділити майно, а вести господарство спільно.

Зобов’язальне право. Особливо детально регламентується в Законах ХІІ таблиць договір позики. Крім звичайних позичкових операцій, пов’язаних з процентами, заставою та ін., відомий був і так званий нексум, або самозастава боржника. Це положення було скасовано в 326 р. до н.е. законом Петелія, і бор-жник став відповідати перед кредитором тільки своїм майном.

Крім зобов’язань із договорів, були відомі і зобов’язання із завдання шкоди та противоправних дій взагалі – крадіжки, потрави.

Кримінальне право. Кримінально-правові постанови Законів ХІІ таблиць були дуже суворі. Смертною карою карався той, хто потравив або зібрав врожай з “обробленого плугом поля”. Злодія, захопленого вночі або захопленого зі зброєю в руках, будь-хто міг вбити на місці злочину. Злодій, затриманий на місці злочину вдень, підлягав фізичному покаранню і видавався потерпілому, що тягло за собою обернення в рабство.

Закони ХІІ таблиць розглядають крадіжку чужого майна не стільки як злочин, що посягав на інтереси держави, скільки дію, що завдавала приватну майнову шкоду.

Про державні злочини Закони ХІІ таблиць говорять небагато: встановлюється неправомірність і караність нічних зі-брань, підмова ворога до нападу на Рим, порушення постанов, що стосувались громадського порядку, хабарництва суддів. Про навмисні вбивства не згадується взагалі.

Для свого часу Закони ХІІ таблиць були надійною опорою для регулювання порівняно простих товарних, сімейних, спадкових та інших відносин. У результаті постійних війн Рим виходить за межі своєї території, завоювавши Італію, а потім й інші європейські та азіатські землі.

На новій економічній основі виростає нове право, бо право таблиць стало в багатьох випадках непридатним. У цих історичних умовах на сцену виступають претори як тлумачі і творці права. Вони заклали основи римської класичної юриспруденції, яку розробляли як поряд з ними, так і після них римські “класичні” юристи – Ульпіан, Цельз, Папініан та ін.

Відходить у минуле юридичний формалізм, що пронизував закони таблиць. Одержують визнання принципи рівності сторін правовідношення, справедливості, доброї совісті. На думку римських юристів, усю сукупність правових настанов слід поділити на дві частини: приватне і публічне право. До права публічного вони відносили всі ті норми, які “належать до положення римської держави” як цілої; навпаки, приватне право має справу з тим, що стосується “користі окремих осіб”. Таким чином, храми і публічні дороги, наприклад, були оголошені сферою публічного права, тоді як відносини, пов’язані з правом власності або володіння, сімейного і спадкового права, зобов’язань – сферою права приватного.

Право власності. Сервітут. Визначення права власності, запозичене багатьма буржуазними кодифікаціями, було дане римськими юристами. Вони розуміли під ним найбільш по-вне, найбільш абсолютне право користуватися і розпоряджатися речами з тими лише обмеженнями, які встановлені договором чи правом.

Особливою формою обмеження права власності є сервітут, тобто “право на чужу річ”. Розрізнялись речові та особисті сервітути.

Право проведення води через чужу ділянку, викликане господарською необхідністю, є прикладом речового сервітута.

Під особистим сервітутом розумілось право довічного користування чужою річчю при зберіганні самої речі. Так, спадкодавець може надати в довічне користування кімнату в будинку, яку займає стара служниця.

Зобов’язальне право. Типи договорів. Визначаючи зміст зобов’язання, римський юрист Павло (ІІІ ст. н.е.) писав: “Суть зобов’язання полягає в тому, щоб зв’язати другого пе-ред нами, щоб він що-небудь дав, зробив чи надав”.

Будь-яке зобов’язання виникає, зі слів Гая, “або з дого-вору, або з делікту”, що означає – нанесення шкоди. Невико-нання договору в строк, вказаний у договорі, тягне за собою право на позов.

Для дійсності договорів необхідно:

а) згода сторін, які зобов’язуються, але згода не повинна досягатись шляхом насильства чи обману;

б) відповідність договору права (закону).

Стародавнім типом договору був договір словесний, вербальний (лат. “вербум” – слово). Для його дійсності вимагалось виголошення певних слів: “даю”, “зроблю”.

Із зобов’язання строго словесного стало виникати і набирати силу зобов’язання письмове. Ця форма одержала назву “літеральних” (лат. “літера”). Спочатку це були розписки, а потім виникає і письмовий договір у його звичній формі.

В особливу групу контрактів були виділені такі, які стали називатися “реальними”. При таких договорах обов’язок виконання і пов’язана з цим відповідальність настають не з моменту згоди, а з моменту передачі речі. Назва договору від “рес” – річ.

Останньою за часом виникнення і найважливішою з економічної точки зору була група так званих контрактів консенсуальних (“консенсус” – згода).

За даними договорами відповідальність наставала з мо-менту укладання угоди.

Крім того, засобами забезпечення позики були порука третьої особи і завдаток. При поруці поручитель мав право регресивної вимоги до боржника.

Шлюбно-сімейне право. Панівною формою шлюбу в пе-ріод імперії стає шлюб без влади чоловіка. Обов’язковою умовою встановлення шлюбних відносин признається вільна згода нареченого і нареченої. При цьому панівне становище чоловіка в сім’ї (хоч і позбавлене колишніх атрибутів влади) визнається як у праві, так і в звичаях.

Відокремленість майна подружжя стає загальною, але чоловік має право розпоряджатися прибутками, які приносить майно дружини. При розірванні шлюбу з вини чоловіка посаг повертається дружині.

Змінюється на краще і становище дітей. Влада батька над ними слабшає. Вбивство дітей признається злочином.

Спадкове право. Найсуттєвішим у спадковому праві даного періоду може вважатися визнання права на спадщину і за тими кровними родичами (когнатами), які раніше його не мали.

Першими, звичайно, успадковували діти, а коли їх не за-лишалось – онуки. Коли не було ні тих, ні інших, до спадку-вання призивались брати спадкодателя, дядьки, племінники. Якщо і їх не було, претор надавав право спадкування всім кровним родичам померлого аж до шостого коліна. Ближній ро-дич померлого, якщо його обійшли спадщиною, мав, зреш-тою право на 1/4 частину того майна, яке він одержав би при відсутності заповіту. Таким чином, у право вводиться принцип обов’язкової частки спадкування, що зберігся до наших днів. Сам заповіт став складатись у письмовому вигляді і завірятись свідками.

Кримінальне право. Складалось із маси законів, включаючи Закони ХІІ таблиць, постанов народних зборів і сенату. Значна кількість кримінальних законів була видана за ініціативою диктаторів та імператорів.

Закони не виключали свавілля як імператорів, так і магістратів, і у визначенні того, що слід вважати злочинним, і в тому, за що і як карати. Особливої уваги заслуговує закон про “образу величі римського народу”. Закон спеціально був сформульований невизначено, щоб його можна було застосувати проти будь-якої особи, яка була незгодна з політикою або виражала неза-доволення нею.

Велику увагу римський законодавець приділяє злочинам проти порядку управління: хабарництву, привласненню державних коштів, розкраданню державного майна.

Винні в цих злочинах переважно карались смертною карою, вигнанням.

Покарання залежало від того, яке суспільне становище займав злочинець.

Що стосується теорії, то римські юристи добре розрізняють навмисний і необережний злочин, підмовництво, співучасть.

Генеральні штати у Франції

Виникнення Генеральних штатів поклало початок зміні форми держави у Франції - перетворення його в станового-представницьку монархію. Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена. Це питання вирішував сам король в залежності від обставин і політичних міркувань. Кожен скликання штатів був індивідуальним і визначався виключно розсудом короля. Вище духовенство, а також великі світські феодали запрошувалися особисто. Генеральні штати перших скликань не мали виборних представників від дворянства. Пізніше затверджується практика, відповідно до якої середнє і дрібне дворянство обирає своїх депутатів. Вибори проводилися також від церков, конвентом монастирів і міст. Але городяни та особливо легісти іноді обиралися і від станів духовенства і дворянства. Приблизно 1 / 7 частину Генеральних штатів становили юристи. Питання, що виносяться на розгляд Генеральних штатів, і тривалість їх засідань також визначалися королем. Король вдавався до созыву Генеральних штатів для того, щоб отримати підтримку станів з різних приводів. Король запрошував думку Генеральних штатів по ряду законопроектів, хоча формально їх згоди на прийняття королівських законів не потрібно. Але найчастіше причиною скликання Генеральних штатів була нужда короля в грошах, і він звертався до стану з проханням про фінансову допомогу або дозвіл на черговий податок, який міг збиратися тільки в межах одного року. Генеральні штати зверталися до королю з проханнями, скаргами, протестами. Вони мали право вносити пропозиції, критикувати діяльність королівської адміністрації

Закон судний людям

Це найдавніший письмовий законодавчий пам'ятник зі збережених серед слов'янських народів. Він був створений в Болгарії за князювання Бориса незабаром після прийняття болгарами в 865 році християнства. Введення в Болгарії християнства супроводжувалося одночасно введенням єдиного нового права, яке регулювало феодальні громадські та виробничі відносини. Це право своїм джерелом мало візантійське право. Візантійське, але було значно перероблено відповідно до умов Болгарського .Справжній текст Закону судного людям не зберігся до нашого часу. Цей закон відомий з різних його списках, наявних у двох редакціях - короткій та широкій. У Законі судном людям, що складається з 32-х розділів, порушені численні правові питання. Постанови Закону судного людям стосуються злочинів, пов'язаних з прийняттям християнства , злочинів проти суспільної моральності й християнської моралі злочинів проти власності. Різном передбачені цими постановами покарання - смертна кара, членоушкодження, тілесні покарання, продаж винного в рабство, вигнання і накладення посту. Закон судний людям містить також ряд положень, які визначають принципи, на яких організується новий судовий процес зобов'язує суддів не розглядати справи без свідків, вказує, хто може бути свідком і яким має бути їх число. У Законі судном людям розглядається низка питань, , що стосуються майнових та сімейних відносин та збереження деяких форм рабовласн. Одна з глав закону (глава III) присвячена питанням військового права. Закон судний людям дозволяє зрозуміти особливості: соціально-економічної структури, що складалася в Болгарії феодального суспільства і взаємовідносин між членами цього суспільства.

У галузі майнових відносин судний Закон містить поло-ження про відносно нові види цивільно-правових відносин. Це, в першу чергу, стосується застави, опіки, поручительства, які виникають у зв’язку з формуванням класового суспільства.

Закон охороняв власність суворими заходами. Смертна кара загрожувала за підпал будинку, викрадення церковного майна з вівтаря та ін. За продаж у рабство вільної людини винний міг бути сам проданий у рабство. Штраф у подвійно-му розмірі належав за вирубування і підпал чужого лісу, за крадіжку худоби.

Серед злочинів Закон особливо виділяє розбій, в якому тут, як і в інших країнах Європи, бачили форму селянського опору і помсти. Покарання за розбій – смертна кара.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.247.17 (0.019 с.)