Зміст поняття таке що принижує гідність чи покарання у практиці суду

Поводження чи покарання, що принижують людську гідність, згідно з позицією Суду,«спричиняє у потерпілого почуття страху, болісні страждання й почуття неповноцінності,спроможні принизити його гідність і навіть зламати його фізичний і моральний опір»(Ірландія проти СК). Наприклад особа, якій Суд призначив покарання, може стверджуватипро приниження тільки тоді, якщо воно перевищує той рівень приниження, що є невід’ємнимскладником будь-якого покарання. Особливе значення для цілей ст. 3має те, що особазазнала приниження непросто тому, що її засуджено, а тому, що таке приниженняспричинило саме виконання призначеного покарання. При цьому достатньо того, щопотерпілий зазнає приниження у своїх власних очах. У одному з рішень Суд зазначив, щоможе і не бути необхідності в доведенні того, що мета певного поводження полягала вприниженні потерпілого у справі.Хоча норма ст.3 Конвенції не передбачає, що таке поводження може мати місце з бокудержави-учасниці Конвенції, проте Судова практика поширила її дію на випадки, колидержава вимушена передати особу третій державі шляхом видворення чи екстрадиції. Уцьому випадку, якщо обставини справи дають основу вважати, що заінтересована особаможе бути піддана поводженню, забороненому ст.3 Конвенції, у цій третій державі, держава-учасниця підлягає відповідальності на підставі Конвенції, оскільки може бути встановлено«потенційне» порушення

24) Принцип «мінімального рівня жорстокості».

1. Градація жорстокості поводження

У статті 3 та Суд розрізняє три основні категорії, які представляють градацію жорстокості певного поводження чи покарання. Cтандарти для кожного з випадків були визначені та Судом у двох міждержавних справах. У справі Данія, Франція, Норвегія, Швеція та Нідерланди проти Греції (Грецька справа (1969)) Комісія визначила такі ступені забороненого поводження:

Катування: нелюдське поводження, метою якого є одержати інформацію чи зізнання або ж здійснити покарання.

Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим.

Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.

У справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд вніс деякі зміни до визначень:Катування: нелюдське поводження, що здійснюється навмисно і призводить до дуже серйозних та тяжких страждань.Нелюдське поводження чи покарання: спричинення сильних фізичних та душевних страждань.Таке, що принижує гідність, поводження: знущання, які мають викликати у жертви почуття страху, страждання і почуття власної неповноцінності а також принизити її достоїнство, та, по можливості, зламати її фізичний і моральний опір.

У наведеній вище справі Ірландія проти Сполученого Королівства (1978) Суд детальніше розглянув окремі чинники, що мають бути враховані при винесенні оцінки стосовно того, чи порушує держава якесь із положень статті 3. Перераховуючи такі чинники, як стать, вік та стан здоров’я потерпілого, Суд звернув увагу на те, що оскаржувані дії повинні досягти мінімального рівня жорстокості, для того щоб можна було констатувати порушення цієї статті. Суд, наприклад, зазначив, що визначення “такий, що принижує гідність”, не означає просто “неприємний” чи “незручний”. Він розвинув висловлену Комісією у Грецькій справі (1969) думку, зазначивши, що вчинки, які здійснюються в сфері приватного життя або ж в присутності третіх осіб, можуть бути такими, що принижують гідність окремих потерпілих.

25) Обов’язки держави, що випливають зі ст. 3 Конвенції.

Стаття 3

Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.Права, що захищаються у статті 3 Конвенції, безпосередньо пов’язані з недоторканністю та людською гідністю особи. Тому заборона катувань або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання є надзвичайно важливим правом. В той же час стандарти, за якими визначають, чи дійсно держава порушила якесь із цих прав, в значній мірі є суб’єктивними. Ці два фактори призвели до того, що Суд у переважній більшості випадків надзвичайно обережно підходить до витлумачення положень статті 3. Далі пит. 33

27) Вимоги до правомірного позбавлення оби свободи в практиці ЄС Презумпція невинуватості в інтерпретації Суду (ч.2 ст.6 Конвенції).

Ч.2 ст 6 конвенції зазначає «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Презумпція невинуватості – відображає ідею, відповідно до якої той, хто підозрюється чи формально обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, має право на незалежне і безстороннє правосуддя, суттєвою рисою якого повинна бути терпимість духу.

Презумпція невинуватості спрямована насамперед на захист обвинуваченого від обвинувального вироку, якщо останній не буде законно встановлений. Вона діє протягом усього кримінального процесу, незалежно від результату розслідування, а не тільки при розгляді обґрунтованості обвинувачення. Вона вимагає, аби при здійсненні своїх повноважень судді відійшли від упередженої ідеї, що підсудний вчинив злочин, оскільки обов’язок доведення покладено на сторону обвинувачення, і будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого.

Практика суду надала принципу презумпції невинуватості зміст, який виходить за рамки суто процесуального аспекта. Презумпція стосується не лише судді у кримінальній справі, її зміст є набагато ширшим і стосується адміністративних і дисциплінарних правопорушень. Цей принцип гарантує будь-якій особі те, що представники держави не можуть розглядати її як винну у вчиненні правопорушення, якщо це не буде встановлено компетентним судом на основі закону. Тому посягання на презумпцію невинуватості може виходити не лише від судді чи суду, але також від інших органів державної влади. Це не повинно перешкоджати інформуванню органами влади громадськості про хід кримінального процесу. Проте, п. 2 ст. 6 вимагає, аби це відбулося делікатно та обережно, оскільки цього вимагає дотримання презумпції невинуватості.

30) Права обвинуваченого у практиці Суду як гарантії права на суд.

Відповідно до ч.3 ст. 6 Конвенції кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, – одержувати безоплатну допомогу перекладача.

Частина 3 ст. б Конвенції містить лише перелік окремих випадків застосування загального принципу справедливого судового розгляду, проголошеного у ч.1 ст. 6 Конвенції. Права, перелічені у ч. З ст. б не є вичерпними та представляють аспекти поняття справедливого судового розгляду у кримінальних справах. Тому ч.3 ст. б Конвенції повинна тлумачитися з урахуванням загальної частини ст. б. Це означає, що дуже часто суд приступає до розгляду заяв на основі ст. З у світлі одночасно цієї норми та більш загальної норми ч.1 ст. б Конвенції, яка гарантує одночасно право на справедливий судовий розгляд. Гарантії, що містяться у ч. Зст. б Конвенції прагнуть забезпечити дотримання принципу змагальності у кримінальному процесі і тим самим, дотримання принципу справедливого судового розгляду. Ці гарантії самі по собі не є метою; вони повинні тлумачитися у світлі функції, яку вони виконують у загальному контексті судового розгляду.

Необхідний зв'язок об'єднує право на точну інформацію у найкоротші строки і зрозумілою для заявника мовою про природу та підстави обвинувачення обумовлює права на захист, ефективне здійснення якого передбачає, що обвинувачений може мати достатньо часу та можливостей, аби підготовитися до захисту.

32-33) суд, цив права та обов, крим обвинувачення

Обвинувачення- офіційне повідомлення особи компетентними органами держ влади про наявність припущення про те, що ця особа вчинила кримінально-каране правопорушення. Мова йде про формальну кваліфікацію, яку надає національне право подібній поведінці; про природу правопорушення у вчиненні якого обвинувачується особа; про природу і тяжкість санкції, що застосовується. Суд це орган який характеризується в матеріальному смислі своєю роллю що стос відправлення правосуддя: вирішення на основі норм права і по завершенні належного процесу будь-якого питання що відноситься до його компетенції. Цивільні пр та обов- будь-який позов що має майновий предмет і ґрунтується на посяганні права на права також майнові. Поширюються на спори, які стос прав, визнаних у внутр праві, незал від того чи захищаються вони додатково конвенцією.

36) паво на публічний судовий розгляд справи в інтерпретації Суду.

Ч.1 ст. 6 «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

Стосовно принципу справедливого судового розгляду Суд розглядає чи не найбільшу кількість справ. Щодо меж своєї компетенції Суд вказав, що це право не зводить до підміни функцій національних судових органів. Праву людини на справедливий судовий розгляд кореспондує певний обов’язок держави в особі судових органів – провести ефективне дослідження доводів, аргументів і доказів сторін, за винятком оцінки стосовно рішення, яке треба вивести. Вимога справедливості судового розгляду стосується процесу у цілому, а не тільки змагальних слухань. Стосовно принципу «справедливості» судового розгляду у справах щодо прав і обов’язків цивільного характеру, Суд сформував у своїй практиці лише дві вимоги – змагальності і рівності сторін – які вказують на справедливість процесу. Стосовно принципу «справедливості» судового розгляду у кримінальній справі Суд сформував фундаментальну доктрину, з якої випливають загальні принципи тлумачення справедливого судового розгляду та його гарантії. Органічні гарантії справедливого судового процесу передбачають певні обов’язки держави, які роблять можливим ведення справедливого судового розгляду (до них належать: публічність процесу, незалежності і безсторонність суду). Функціональні гарантії спрямовані на рівність сторін та змагальність процесу протягом усього його перебігу. Ці гарантії повинні регулювати судовий розгляд таким чином, щоб забезпечити його справедливість на усіх процесуальних стадіях. Стосовно функціональних гарантій практика Суду стосуються, в основному, доказів і дотримання права на захист.

Стосовно сфери доказів судова практика виробила такі принципи, які лише підтверджують принципи, що регулюють кримінальне судочинство у демократичних країнах. Тягар доказування повинен бути покладений на сторону обвинувачення, а будь-які сумніви повинні тлумачитись в користь обвинуваченого. Докази повинні надаватися обвинуваченому на відкритому засіданні задля того, аби забезпечити принцип змагальності.

За загальним правилом, поняття справедливого судового розгляду передбачає можливість для обвинуваченого бути присутнім на засіданні. Ця можливість випливає із об’єкта і цілі ст..6 Конвенції, оскільки здійснення прав, гарантованих ст.. 6 Конвенції, передбачає можливість обвинуваченого бути вислуханим, а також необхідність перевірити точність його твердження і спів ставити їх з показами потерпілого, інтереси якого підлягають захисту, а також з показами свідків.

Стосовно органічних гарантій справедливого судового розгляду, які стосуються як цивільного, так і крим. Процесу, Суд зазначає, що публічний судовий розгляд, є однією з суттєвих гарантій справедливого судового розгляду. Вона захищає підсудних від не публічного правосуддя без контролю з боку громадськості та є одним із засобів довіри до суду. Право на публічний судовий розгляд включає також і право на судове засідання у суді першої інстанції. Правило про публічність розгляду не є абсолютним, а може бути піддане обмеженням (в інтересах захисту суспільного порядку, інтересу сторін у справі щодо захисту їх права на приватність).

+ 42 питання.

37) право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом з погляду Суду.

Право на розгляд справи незалежним і безсторонні судом також є гарантією права на справедливий судовий розгляд. Для вирішення питання про те, чи можна конкретний суд вважати незалежним, з точки зору Конвенції та практики Суду, слід взяти до уваги спосіб призначення його членів, строк перебування їх на посаді, існування гарантій від зовнішнього тиску і наявність у органах зовнішніх ознак незалежності. Серед обставин, які ставлять під сумнів незалежність судді, Суд виокремив незмінність суддів протягом строку їх повноважень. Право приймати обов’язкові рішення, які не можуть бути змінені несудовою владою на шкоду сторін у справі є невід’ємним правом самого суду та невід’ємним компонентом його незалежності.

Стосовно вимоги безсторонності суду, вона має два аспекти: 1) суд повинен бути суб’єктивно вільним від особистих упереджень чи переваг у конкретній справі; 2) суд повинен бути об’єктивно безпосереднім, тобто повинен гарантовано виключати який-небудь обґрунтований сумнів щодо конкретної справи. Суб’єктивна безпосередність передбачає – «коли не буде доведено інше». Щодо об’єктивної безпосередності навіть зовнішні ознаки можуть набувати вирішального значення. Так будь-який суддя повинен заявити самовідвід, якщо щодо нього існує можливість відсутності безсторонності. Якщо ж іде мова про колективний суд, то тут слід врахувати, чи дозволяють певні факти, які піддаються перевірці, незалежно від особистого відношення кожного з його членів, засумніватися у його безсторонності.

38) Право на розгляд справи впродовж розумного строку з погляду Суду.

Поняття «розумного строку» як однієї з гарантій справедливого судового розгляду стосується усіх судових розглядів. У цивільних справах швидкість, яку вимагають від суду, прагне запобігти становищу затягнутої неясності, яке можна протлумачити як відмову у правосудді. В кримінальних справах ця вимога набуває ще більшого значення, враховуючи наслідки, які перетерплює особа, що притягається до відповідальності у кримінальній справі. Тривалість кримінального судочинства починається з моменту, коли особа стає обвинуваченому розумінні конвенції. Мова може йти про дату, що передує прийняттю справи до розгляду судом: якщо мало місце позбавлення свободи, яке послідовало за наказом про арешт, у разі обвинувачення чи внаслідок відкриття попереднього слідства щодо зацікавленої особи. Стосовно завершення строку тривалості кримінального судочинства, практика Суду уточнює, що мова йде про дату рішення, ухваленого по суті обвинувачення.

Стосовно тривалості цивільного процесу в розумінні Конвенції Суд зазначив, що моментом початку строку тривалості є дата, коли судова влада прийняла позовну заяву. Кінцевою датою тривалості процесу вважається дата ухвалення рішення, яке вирішує спір. Критеріями якими керується суд, аби оцінити «розумність» тривалості процесу є: складність справи (стосовно предмету справи), поведінка сторін, поведінка органів судової влади, а також управлінських органів, якщо такі втрутились у судовий процес. До цих критеріїв Судова практика додала ще один: важливість предмету судового розгляду для заінтересованої особи. Тривалість цивільного процесу охоплює також і виконавче провадження у справі.

39) Презумпція невинуватості в інтерпретації Суду (ч.2 ст.6 Конвенції).

Ч.2 ст 6 конвенції зазначає «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

Презумпція невинуватості – відображає ідею, відповідно до якої той, хто підозрюється чи формально обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, має право на незалежне і безстороннє правосуддя, суттєвою рисою якого повинна бути терпимість духу.

Презумпція невинуватості спрямована насамперед на захист обвинуваченого від обвинувального вироку, якщо останній не буде законно встановлений. Вона діє протягом усього кримінального процесу, незалежно від результату розслідування, а не тільки при розгляді обґрунтованості обвинувачення. Вона вимагає, аби при здійсненні своїх повноважень судді відійшли від упередженої ідеї, що підсудний вчинив злочин, оскільки обов’язок доведення покладено на сторону обвинувачення, і будь-який сумнів тлумачиться на користь обвинуваченого.

Практика суду надала принципу презумпції невинуватості зміст, який виходить за рамки суто процесуального аспекта. Презумпція стосується не лише судді у кримінальній справі, її зміст є набагато ширшим і стосується адміністративних і дисциплінарних правопорушень. Цей принцип гарантує будь-якій особі те, що представники держави не можуть розглядати її як винну у вчиненні правопорушення, якщо це не буде встановлено компетентним судом на основі закону. Тому посягання на презумпцію невинуватості може виходити не лише від судді чи суду, але також від інших органів державної влади. Це не повинно перешкоджати інформуванню органами влади громадськості про хід кримінального процесу. Проте, п. 2 ст. 6 вимагає, аби це відбулося делікатно та обережно, оскільки цього вимагає дотримання презумпції невинуватості.