Нагляд Комітету міністрів Ради Європи

Нагляд за виконанням Україною, а так само й іншими державами-учасницями Конвенції рішень Європейського суду з прав людини здійснює Комітет міністрів Ради. Після того, як рішення ЄСПЛ було передано до Комітету міністрів справа має бути внесена до порядку денного Комітету міністрів без затримки. При цьому нагляд Комітету міністрів за виконанням рішень ЄСПЛ проходить на спеціальних засіданнях з прав людини, порядок денний яких є відкритим. Якщо посаду голови Комітету міністрів посідає представник держави, яка є стороною в справі, переданій на розгляд до Комітету міністрів, цей представник повинен залишити посаду голови на час розгляду цієї справи.

Якщо в рішенні, переданому до Комітету міністрів для здійснення нагляду за його виконанням, Страсбурзький суд ухвалив, що мало місце порушення Конвенції або її протоколів, та/або призначив справедливу компенсацію потерпілому, Комітет міністрів повинен запросити державу-відповідача для інформування про заходи, які вона здійснила для виконання рішення ЄСПЛ. Комітет міністрів, крім того, має право розглядати будь-яку інформацію від потерпілої сторони щодо виплати справедливої компенсації або вживання індивідуальних заходів.

Під час нагляду за виконанням рішень ЄСПЛ Комітет міністрів розглядає:

· чи була виплачена справедлива компенсація, призначена ЄСПЛ, у тому числі пеня, якщо вона була нарахована;

· чи були вжиті індивідуальні заходи з метою припинення порушення й повернення потерпілого настільки, наскільки це можливо, до стану, що існував до порушенням Конвенції;

· чи були вжиті загальні заходи для запобігання новим порушенням, подібним тим, які були виявлені, або для припинення продовження порушень.

До того часу, поки держава-відповідач не надала інформацію про виплату справедливої компенсації, призначеної Страсбурзьким судом, або щодо можливих індивідуальних заходів, справа вноситься до порядку денного кожного засідання Комітету міністрів з прав людини, якщо тільки Комітет міністрів не ухвалить іншого рішення. У разі ж, якщо держава-відповідач не може повідомити Комітет міністрів про вжиття загальних заходів, справа повинна бути знову внесена до порядку денного засідання Комітету міністрів, яке має відбутися не пізніше, ніж через шість місяців, крім випадків, коли Комітет приймає інше рішення.

18) Зміст права на життя у практиці Суду

Ст. 2 Конвенції, що передбачає право кожної людини на життя має особливий статус з-поміж інших положень Конвенції, Суд визнав у справі «МакКен та інші проти СК», оскільки держави не можуть відступити від своїх зобов’язань за цією статтею не допускається за жодних обставин. Вона тісно пов’язана зі ст. 3 Конвенції, оскільки вони разом захищають одну із основоположних цінностей демократичних держав Ради Європи.

Проте право на життя не є абсолютним (на відміну від заборони катування, передбаченої ст.3 Конвенції). Хоча ст.2 Конвенції й містить формулювання про неможливість позбавлення людини життя: «інакше як за вироком суду, винесеним після визнання особи винною у вчиненні злочину, за який передбачено таке покарання». Винятком з прав на життя є смертна кара, а тому ст.2 тлумачиться Судом у зв’язці з п.1 ст.2 Протоколу №6 до Конвенції, яка передбачає скасування смертної кари, хоча держави, які ратифікували Протокол №6 зберігають право застосовувати смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни. Крім того, у ст.15 Конвенції міститься положення про частковий відступ від зобов’язань, передбачених Конвенцією, «під час війни або іншої надзвичайної ситуації у державі, яка загрожує життю нації». І хоча відступи від ст.2 не допускаються за жодних обстави, крім «випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій», які визначаються міжнародним правом. Проте наразі у практиці Суду відсутнє тлумачення поняття «війни та правомірних воєнних дій».

Зміст права на життя є неповним без розгляду питань про початок права на життя та його завершення, які, на відміну від питань про смертну кару та винятки з права на життя, прямо у Конвенції не визначені, а отримали зміст безпосередньо у практиці Суду. Стосовно виникнення права на життя, національне законодавство держав-учасниць Конвенції, займає різні позиції – від надання жінці права самостійно вирішити питання про аборт – до імперативної заборони абортів. Комісія дала наступне тлумачення ст.2 Конвенції щодо виникнення права на життя: обмеження, передбачені як другим реченням п.1, так і п.2 ст.2 по своїй природі є такими, що відносяться лише до народжених осіб і не можуть застосовуватися у відношенні дитини, яка повинна народитися» («Н проти Норвегії» від 19 травня 1992р.). у рішенні у справі «Во проти Франції» суд вказав, що «потенціал і здатність ембріона людини стати людиною вимагають його захисту в ім’я людської гідності, однак це не вимагає розглядати його як людину, котрій належить право на життя у сенсі ст.2 Конвенції».

Закінчення життя людини у контексті Конвенції пов’язується і з проблемою евтаназії. Питання про право людини самостійно завершити своє життя у контексті ст. 2 Конвенції виникло у справі «Претті проти СК», у якій заявниці скаржилася на порушення права на життя через відмову органів влади СК їй у евтаназії за наявності відповідних медичних показників для цього. Проте Суду відмовився визнавати порушення права на життя у цьому випадку оскільки «ст.2 без викривлення змісту не може тлумачитися як така, що надає діаметрально протилежне право – право померти. Тому жодне право на смерть, чи то від рук третьої особи, чи за допомогою держави, не можу випливати із ст.2 Конвенції.

Підтвердження цього є і Рекомендація 1418 ПАРЄ». Тому Суд, збалансовуючи суспільний інтерес щодо збереження життя людей та особистої свободи людини, віддав перевагу суспільному інтересу.

19) Обов’язки держави, що випливають зі ст.2 Конвенції.

Обов’язки держави, що випливають зі ст.2 Конвенції

Протягом багатьох років поширеним було тлумачення ст.2, згідно з яким, окрім дозволу на застосування смертної кари вона визначає й інші обставини, за яких представники держави мають або не мають права на легітимне вбивство. Інакше кажучи, вона дає відповідь на запитання про те, за яких обставин представники держави, наприклад поліція, можуть застосовувати силу, що призводить до летальних наслідків, при забезпеченні правопорядку. Зі статті 2 випливають такі обов’язки держави: негативний – не вбивати; позитивний – захищати прав людини на життя; процесуальні – наслідки для держави у випадку смерті людини.

Негативний обов’язок: державні органи та посадовці не можуть позбавляти людину життя, за винятком ситуації, коли це є абсолютно необхідним. У ч.2 ст.2 уточнюються цілі, за яких можна застосовувати «летальну» силу. Ст.2 також встановлює стандарт виняткової необхідності, до якого потрібно звертатися при визначенні того, наскільки застосування сили було виправданим за Конвенцією. Основним контекст ом, у якому виникає питання правомірності застосування сили, у тому числі і летальної, є забезпечення правопорядку. У трьох підпунктах ч.2 ст.2 Конвенції описано ситуації, у яких застосування сили,у тому числі летальної, може бути виправданим за умови, якщо у конкретних обставинах застосування такої сили це становило «абсолютну необхідність». Ці підпункти стосуються самооборони та захисту інших осіб від незаконного насильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах; правомірного придушення заворушення чи повстання.

Щоб оцінити, чи застосування такої сили є домірним, слід врахувати характер цілі, що ставиться, ступінь небезпеки для життя та фізичної недоторканності людини у конкретній ситуації та ризик, якому піддається жертва у результаті використання сили. Потрібно також враховувати усі обставини смерті. Відповідно, на думку Суду, слід застосовувати більш строгий і більш переконливий критерій необхідності, ніж той, що зазвичай застосовується при оцінці дій держави як «необхідних у демократичному суспільстві» відповідно до інших норм Конвенції (МакКан проти СК). Ст.2 Конвенції охоплює як навмисне вбивство, так і ситуації, коли допускається застосування сили, що здатна спричинити смерть, неумисно.

Практика Суду ставить застосування летальної сили у певні рамки. Застосування сили повинне бути виключним і домірним до вимог публічного порядку, які послугували мотивом для такого застосування. Принципи, виведені Судом, слугують керівною ниткою для розуміння прийнятих рішень з приводу конкретних ситуацій. Планування і проведення операцій по підтримці правопорядку, під час яких збройні сили чи поліція зобов’язані застосувати силу, яка може спричинити смерть, є об’єктом детального аналізу. Стосовно зіткнень між силами охорони правопорядку та озброєними повстанцями, представники держави, обравши для застосування певні засоби тат методи, повинні прийняти усі необхідні попереджувальні заходи, щоб запобігти випадковій смерті громадян, чи, принаймні, зменшити такий ризик.

Позитивний обов’язок – вжиття певних заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя особами, що знаходяться під юрисдикцією держави. Сюди входить найважливіший обов’язок держави забезпечити право на життя, закріплюючи ефективні кримінально-правові положення для припинення здійснення злочинів протии особи, що підтримуються державним апаратом, створеним для запобігання, перепинення і покарання за порушення вказаних положень. Це правило також поширюється, за певних умов, на обов’язок органів влади щодо вжиття оперативних попереджувальних заходів із захисту особи чи осіб, життя яких знаходиться під загрозою злочину з боку третіх осіб (Cemil Kilic, Machmut Kaya). У справі Streletz, Kessler et Krenz Суд вказав, що обов’язок держави гарантувати право на життя шляхом встановлення ефективних положень кримінального права з метою стримання здійснення правопорушень, які створюють загрозу для життя, підкріплених правозастосовчим механізмом, призначеним для попередження порушень таких положень, боротьбі з ними та покарання за них. У справі Мастроматео проти Італії Суд додав до наведеного вище положення обов’язок держави вжити превентивних заходів для захисту особи, життя якої поставлено під загрозу злочинними діями іншої особи. Проте у п.68 рішення у цій же справі Суд зробив застереження, що це не означає, що з цієї норми можна вичитати позитивний обов’язок протидіяти будь-якому потенційному насильству. Цей позитивний обов’язок треба тлумачити таким чином, аби не покладати на органи влади непідйомну чи надмірну ношу, враховуючи труднощі для поліції у здійсненні своїх функцій у сучасному суспільстві, а також неможливість передбачити людську поведінку і оперативний вибір, який повинен бути зробленим відповідно дпріоритетів та можливостей. У зв’язку з цим, будь-яка загроза життя не зобов’язує органи влади, з точку зору Конвенції, вжити конкретні заходи, щоб попередити реалізацію цієї загрози. Суд визначив, що позитивний обов’язок має місце у разі, коли встановлено, що органи влади знали чи повинні були знати про існування реальної і безпосередньої загрози життю однієї чи декількох осіб, і що вони не вжили у рамках своїх повноважень заходів, які, з розумної точки зору, без сумніву частково усунули б цю загрозу. Іншим зауваженням щодо цього, висловленим Судом у справі Осман, є необхідність переконатися у тому, що поліція здійснює свої повноваження з перепинення і попередження злочинності, повністю дотримуючись законних шляхів та інших гарантій, які законно обмежують межі дії кримінального розслідування і притягнення злочинців до судової відповідальності, включаючи гарантії, передбачені ст. 5 і ст.8 Конвенції.

Процесуальний обов’язок – забезпечити ефективне (поглиблене, неупереджене і прискіпливе) розслідування, яке дозволяє правильно встановити факти, які можуть стати підставою для притягнення до відповідальності як представників держави, так і тих, хто виявиться винним у такому посяганні. Простий факт інформування органів влади тягне обов’язок провести ефективне розслідування. Це стосується, зокрема, зникнення осіб – в той момент, коли вони контактували з представниками держави – або смерті, що настала під час затримання. Очевидно, затримані особи опиняються в тяжкому становищі, що ще більше підвищує відповідальність органів влади. У сфері доказів судова практика застосовує особливо строгий для Держави критерій: будь-яка смерть, що настала у цей час, дає підстави для суттєвих непрямих доказів об’єктивної відповідальності органів влади. На державу покладається відповідальність за те, щоб населенню була забезпечена належна турбота, аби життя не було поставлено в небезпеку відсутністю санітарних умов. Крім того, медична необережність в лікувальному закладі може також послугувати приводом до виникнення проблеми у сфері права на життя. У рішенні у справі Іхлан Суд вказав, що ініціатива розслідування покладається на державу, коли потерпілий загинув і обставини його смерті можуть бути у значному ступені відомі лише представникам держави. У рішенні у справі Мастроматтео проти Італії Суд вказав, що при розслідуванні смерті, яка ставиться в вину органам влади, необхідно, щоб особи, відповідальні за проведення розслідування, були незалежними щодо осіб, які причетні до цих дій. Це передбачає не лише ієрархічну чи інституційну, але й практичну незалежність. У рішенні у справі Танрікулу Суд висловився стосовно рівня доказування під час розслідування обставин смерті особи: належний рівень доказування може бути досягнутий завдяки сукупності непрямих доказів та неспростовних презумпцій, достатньо серйозних, точних і співпадаючих, їх доказова цінність повинна розглядатися стосовно обставин конкретної справи, а також щодо важливості і природи зобов’язання, яке вони покладають на державу-відповідача. Це положення Суд доповнив у справі Велікова проти Болгарії, зазначивши, що основним принципом оцінки доказів є принцип «поза рамками будь-якого розумного сумніву», що повинно слідувати із сукупності непрямих доказів та неспростовних презумпцій, достатньо серйозних, точних і співпадаючих. Якщо події, про які йде мова у справі, повністю чи значною мірою відомі лише органам влади, як у випадку, коли особи затримані та знаходяться під контролем органів влади, поранення або смерть, що настали під час затримання, дають привід для серйозних непрямих доказів. В силу цього, тягар доказування покладається на органи влади, які повинні надати задовільне та переконливе пояснення».

 

20) Зміст заборони катування, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання у практиці Суду.

Стаття 3.Заборона катування- Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню..Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких,що принижують гідність, видів поводження і покарання:термін “катування” означає будь-яку дію, якою будь-якій особі умисно заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково.Нелюдське поводження або покарання: таке поводження, яке навмисно спричинює тяжке розумове чи фізичне страждання, що за даних обставин є невиправданим.Таке, що принижує гідність, поводження або покарання: поводження, яке грубо принижує особу перед іншими або примушує її діяти всупереч власній волі чи власним переконанням.